УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 138 відвідувачів

Теги
Голодомор краєзнавство Президент Віктор Ющенко Церква і влада Митрополит Володимир (Сабодан) Археологія та реставрація милосердя церковна журналістика Ющенко іконопис Києво-Печерська Лавра церква та політика українська християнська культура УПЦ КП Вселенський Патріархат постать у Церкві конфлікти молодь УГКЦ Патріарх Алексій II комуністи та Церква педагогіка церква і суспільство автокефалія Католицька Церква Предстоятелі Помісних Церков Мазепа шляхи єднання розкол в Україні Церква і політика монастирі та храми України вибори забобони секти Священний Синод УПЦ Церква і медицина 1020-річчя Хрещення Русі Доброчинність Приїзд Патріарха Кирила в Україну діаспора






Рейтинг@Mail.ru






«Львівська газета»: Чому галичанам не чуже православ’я



«Львівська газета», Костянтин Чавага, 12 червня, 2008

Відповідь на це дає велика монографія "Свята Русь" історика Володимира Осадчого, канцлера Європейського Колегіуму Польських та Українських університетів у Любліні.

Ця книга з підзаголовком "Розвиток і вплив ідеї православ'я в Галичині" обсягом майже 800 сторінок із докладною бібліографією, навесні 2008-го отримала престижну премію польського журналу "Пшегльонд Всходні", яку щороку присуджують за найкращі твори, присвячені дослідженню східних проблем. Випускник історичного факультету Львівського університету імені Івана Франка доктор Володимир Осадчий уже тривалий час живе та працює в польському місті Люблін. Предметом його зацікавлень стали церковна історія та взаємини сусідніх народів на теренах України й Польщі.

- Пане Володимире, вас знають як католицького історика. Що спонукало взятися за дослідження православ'я в Галичині?

- У цій праці хотів представити одну з маловідомих чи незнаних, а може, й навмисне замовчуваних сторінок, зокрема все, що безпосередньо пов'язане з православним рухом у Галичині. Ми є свідками зміни епох, й одна з них була комуністичною та атеїстичною, нав'язувала певні стереотипи про нібито одвічну експансію Ватикану, про ворожі наміри західних сил тощо. Очевидно, що це було пов'язано з тодішньою політикою про ворожість Заходу щодо Радянського Союзу. Тепер настав інший час - час свободи, демократії, який, однак, в інтелектуальному плані теж позначений функціонуванням дуже сильних штампів. Спрацьовує система маятника: з одного боку маятник перекидається на інший, і все, що було з мінусом, подають із плюсом.

Наприклад, навіть не вникаючи в глибокі дослідження, можна помітити: національне відродження в Галичині було пов'язане з тим, що національні еліти, передусім священичі, після "Весни народів" 1848 року схилялися до того, щоб розглядати Галичину (чи, як тоді говорили Галицьку Русь або Червону Русь) як частину більшого цивілізаційного простору, який метафорично називали "Свята Русь". У подробицях цього питання не представляли, але йшлося про ідеалістичну історичну дійсність, відділену багатьма сотнями років, тобто про символ, ідеал Русі ще часів святого Володимира. Згодом ця метафора, особливо в російській історіографії та політиці, звучала як "наслєдіє св. Владіміра", коли Русь сягала від Карпатських гір аж ген за Волзькі степи. То була спільна риторика і російських панславістів, і святоюрських греко-католицьких діячів, які, щоправда, мали інші наміри, в Петербурзі й у Львові. Але водночас збігалися їхні погляди, думки та мрії, виплекані епохою романтизму й баченням великої і потужної Русі.

- Чи були вони антиунійними?

- Власне тут починається той момент, який став поштовхом до безпосередніх досліджень. Ідеалістична Свята Русь (передусім у баченні священиків, й інтелігенції) була чимось невизначеним, але прикметник "свята" був дуже вагомим чинником, бо за тим стояла духовність. У ХІХ столітті ні для кого не було дивним, коли мовилося про "Руску Церкву" (слово "руска" вимовлялося твердо) в Галичині, адже загальновідомо, що політичні причини змусили вживати термін "Україна". У спогадах Богдана Лепкого про навчання в Бережанській гімназії читаємо про поділ учнів на прихильників "української" незалежної, народовскої течії чи орієнтації та "общерускої", як тоді говорили. Українців тоді погордливо називали "українчиками". І це було порівняно нещодавно, в ХІХ столітті. Коли сягнемо до скринь, до свідоцтв наших дідів, то знайдемо терміни "єнзик польський, єнзик руський". Такою була тогочасна дійсність, і до неї потрібно шанобливо ставитися, незважаючи на те, що час змінився й усі ті прикметники мають дещо інше змістовне значення.

- А як бути із закоренілим стереотипом про москвофілів?

- Історична правда в Галичині в другій половині ХІХ століття була такою, що руська інтелігенція, особливо священичого походження, шукаючи своїх витоків, свого коріння, дивилася в романтичне минуле, в сакральні моменти, пов'язані з історією Русі. Дуже часто в їхньому розумінні Русь звужувалася до Церкви. Опираючись на тодішні знання зі слов'янознавства та посилаючись на доробок чеських і німецьких учених, доходили висновку, що Галицька Русь є частиною східнослов'янської цілості. Так до 80-х років ХІХ ст. мислила більшість галицько-руської інтелігенції. Очевидно, що ніхто з них не говорив, нібито вони є росіянами, мусять бути в складі Російської держави. Слово "москвофіл" (у польськомовній версії "москальофіл") має негативне окреслення. Це той, хто продався москалям, хоче їм служити, дивиться на Москву, як на якесь спасіння. На противагу москвофілам говорили про українофілів, аж ніяк не маючи на увазі тогочасних українців. Україна в понятті галичан тоді звужувалася до навколокиївських земель, до історії, пов'язаної з козаччиною.

- Наскільки поважно Росія сприймала галицьких москвофілів, і чи були в Галичині спроби переходу греко-католиків у Православну Церкву?

- Явищем москвофільства зацікавилася Російська держава. Галицькі хранителі староруської традиції, які мали любов до Росії без взаємності, дивилися на неї, як на приклад Святої Русі, рятівниці й ідеалу. Було переконання, що цей рух базувався лише на матеріальній підтримці з Росії, хоча так не було. Попри те, що панславізм став частиною російської зовнішньої політики за царя Алєксандра ІІІ, Росія не дуже поспішала аж так безмежно, ідеалістично любити галицьких русинів і москвофілів, як вони любили Росію. Знаємо листування священика Наумовича, будителя Галицької Русі, який багато спричинився до боротьби з пияцтвом, невіглаством, неграмотністю та жебрав у Росії гроші. Отримав мільйон рублів для порятунку Рільничого банку. Однак нарікав, що Росія з більшою охотою підтримувала чорногорців і сербів під час балканських воєн, аніж галичан. Ситуація змінилася на початку ХХ століття, коли можемо говорити про спрямований, координований і підтримуваний із різних російських урядових структур рух на підтримку москвофільських організацій, що втрачали свої позиції через допінг українофільських організацій. Також сильну підтримку отримав рух на підтримку православ'я. 1881 року відбувся перехід на православ'я парафії Гнилички біля Збаража. Виявилося, що за підбурюванням отця Наумовича вірні в такий спосіб вирішили свої внутрішні непорозуміння. 1909 рік став переломним. Тоді почали говорити про можливість масового переходу в православ'я, що спонукало Митрополита Шептицького підготувати кілька пастирських листів. "Найстрашніша зараза, яка може діткнути ці землі, - то є зараза схизми, яка нависла над нашою Батьківщиною", - застерігав Митрополит. Кожен священик мусив відправляти щомісяця спеціальне богослужіння, спрямоване на підтримання католицької віри. Поширювали культ мученика св. Йосафата, молитов до Найсвятішого Серця Ісуса, травневі та червневі богослужіння. Емігранти перед виїздом за кордон присягали, що збережуть вірність Католицькій Церкві, бо на Американському континенті відбувався масовий перехід закарпатців і галичан у православ'я.

- Ідея Святої Русі ожила в Галичині з початком Першої світової війни.

- Власне таким переломним моментом істини, перевірки дотеперішніх суперечок, різних поглядів стала Перша світова війна. На десять місяців було здійснено мрію з'єднання всіх руських земель під верховенством "білого царя". У вересні 1914 року Львів зайняли російські війська. Вустами генерал-губернатора Бобринського було оголошено політику, яку мали реалізовувати в Галичині. Вона зводилася до того, що Галичина повинна стати інтегральною частиною Російської імперії - Святої Русі.

Із погляду російської окупаційної адміністрації Греко-Католицька Церква в Галичині не була аж такою великою проблемою, яка потребувала негайного вирішення. Генерал-губернатор Бобринський публічно заявляв, що знає тільки три віровизнання в Галичині: католицьке, православне та єврейське. Про уніатів говорив із посмішкою, що то якесь непорозуміння, яке вирішать найближчим часом. Але очевидно, що він був далеким від того, щоб застосовувати репресії чи методи насилля. Воєнні умови вимагали не налаштовувати проти себе цивільне населення.

Для російської окупаційної адміністрації унія в Галичині була справою часу. Вони вірили, що після того, як стабілізується ситуація, завершиться війна, галицькі землі на підставі міжнародного права увійдуть до складу Російської імперії. Натомість Митрополита Шептицького як надзвичайно впливову постать інтернували. Ще перед початком війни росіяни стежили за ним і прагнули усунути його з політичної арени.

Напередодні війни начальник генштабу Російської армії розпорядився, щоб Митрополита Шептицького доставили живим або мертвим. Очікували, поки він дасть найменшу формальну причину для арешту. Проповіді в Успенській церкві, де Митрополит сказав, що російське православ'я є казьонним, вистачило, щоб його інтернувати. У Галичині не залишилося жодного греко-католицького єпископа: владика Чехович помер, а єпископ Хомишин мусив виїхати.

Таким чином Галичина і з католицького, і з православного боку залишилася без лідерів. Почалося вичікування. На відміну від окупаційної адміністрації, російська церковна влада почала проводити свою політику. Опікуном православних на окупованих землях призначили архієпископа Євлогія Храповецького, який був відомий своїми ультрарадикальними, чорносотенними заявами, хто однозначно асоціював себе з російською правицею. І тут виникло певне напруження та непорозуміння між воєнною і церковною владою. Архієпископ Євлогій розпочав провадити політику насильної православізації. Спроваджував православних священиків, щоб вони займали опустілі парафії. Навіть виношував план зайняти храм св. Юра. Російська влада забороняла греко-католицьким священикам повертатися до своїх парафій. З іншого боку, Православній Церкві бракувало таких батюшок, які могли б замінити високоосвічене інтелігентне греко-католицьке духовенство. Українська свідомість уже сягнула високого рівня, тому не було й мови про те, щоб спроваджувати, як сказали б тоді, москаля або кацапа з глибини Росії, який зміг би стати духовним пастирем галицького села. Шукали батюшок, які знають малоруську мову. За десять місяців окупації не реалізували програми, яку підготовили. Тому галичани не встигли до кінця відчути на собі Святу Русь.

- І все-таки, якими були шанси росіян перевести галицьких греко-католиків у православ'я?

- Згідно з російською статистикою, аж до 500 парафій у Галичині готові були прийняти православ'я. Лише те, що окупація тривала недовго і росіяни мусили відступити, цього плану не втілили. Але не думаю, що були перешкоди його реалізації. Адже, крім Легіонів Січових Стрільців, Союзу Визволення України, національно свідомих українських організацій, існувало теж тихе москвофільство серед населення, зокрема й серед інтелігенції.

Той дух продовжував жити, були його прихильники, як-от о. Гавриїл Костельник, які свідомо йшли до свого вибору, оскільки в них жила Свята Русь. Думаю, навіть те, що ми маємо зараз у ширшому геополітичному просторі, коли після виборів 2004 року в Україні надалі бачимо її поділеною на "помаранчеву" і "блакитну", - це не лише географічний і політичний поділ. Це до певної міри різне сприйняття історії та цивілізаційного майбутнього своєї держави.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.