УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 219 відвідувачів

Теги
церква та політика церковна журналістика Католицька Церква Церква і медицина 1020-річчя Хрещення Русі Голодомор Ющенко Церква і політика педагогіка Києво-Печерська Лавра церква і суспільство УГКЦ розкол в Україні Священний Синод УПЦ діаспора Археологія та реставрація комуністи та Церква Предстоятелі Помісних Церков секти краєзнавство монастирі та храми України Доброчинність Митрополит Володимир (Сабодан) конфлікти Патріарх Алексій II іконопис українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання автокефалія Мазепа Церква і влада вибори постать у Церкві Президент Віктор Ющенко забобони УПЦ КП молодь милосердя Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






«Львівська газета»: Кредо румунської гуцулки. Розмова з Ярославою-Орисею Колотило, старшим радником міністерства культури Румунії



«Львівська газета», Розмовляв Костянтин Чавага, 03 липня, 2008

Навіть за часів радянської влади й суворого прикордонного режиму трембітарі з полонин, що у Верховинському районі на Івано-Франківщині, перегукувалися із чабанами з Румунії. Пояснювали, що там живуть такі самі гуцули, як і вони. Збереглася вимощена камінням крута дорога до сусідів, однак туди й нині можна дістатися лише двома довжелезними довколишніми шляхами: через прикордонні переходи в Тереблечу Чернівецької області та в Дякове на Закарпатті.

- Отож яка вона, зарубіжна Гуцульщина?

- Гуцули в Румунії живуть по той бік кордону з Україною, в Південній Буковині та на Мараморощині. Хоча дехто стверджує, що на Мараморощині є більше гуцульських сіл, однак лінгвісти визначили тільки три. Тішуся, що вийшла саме з такого гуцульського села, Вишивської Долини. А ще там є селище Бистрий і трохи віддалене від них село Красний, до якого треба йти через румунське село. А на Південній Буковині в горах - понад десять гуцульських сіл. Гуцули в Румунії, як і в Україні, духовно багаті.

- Після Першої світової війни Гуцульщину поділили кордони. Чим нині різняться румунські гуцули від українських?

- Мені було дуже приємно, що побувала на Гуцульському фестивалі в Рахові. Ті співи дуже схвилювали, бо я з ними виросла. Гуцулів із Мараморощини не можна порівняти з гуцулами з Косова. Вони мають інший відтінок у мові. А рахівські гуцули такі самі, як наші. У нас збереглося чимало, але й багато пропало. Наприклад, уже немає цимбалів. Трембіти й сопілки є. Вишивають менше, переважно хрестиком. У нашому селі збереглося лише 15 гуцульських киптарів. Один із них є в музеї в Бухаресті.

- A чи є гуцульський музей у Румунії, щось на зразок Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття?

- На жаль, ні. Але в моєму рідному селі зберігся дім Гаврила Климпуша, нашого лісоруба, поета. Він був самоуком, розумною людиною. На його хаті ми встановили пам'ятну дошку. Там багато гуцульських виробів.

- Після Другої світової війни в Румунії, як і в Україні, було заборонено Греко-Католицьку Церкву. Як там вдалося зберегти свої віру і якою мовою моляться нині?

- На Мараморощині ніколи не міняли українську Службу Божу на румунську. І, хочу наголосити, щоби весь світ знав: досвід показує, що тільки там, де збереглася Церква, збереглася нація і її самобутність. Румуни на Буковині знищили українську Церкву, переклали літургію румунською, тому молодь перестала говорити українською мовою. На Мараморощині українці не корилися мадярам, а коли прийшла румунська влада, то вона не перешкоджала.

- А чи збереглися у вас самобутні традиції?

- У нас на Мараморощині не так, бо ми мали дуже строгого священика - отця Дутку. Він застерігав від ворожбитства. А гуцули живуть у горах. Вони ізольовані й дуже волелюбні. У них зберігається так звана гуцульська міра - вихід на полонину, як кажуть в Україні. Збираються люди, вівчарі міряють молоко овець, господар позначує фарбами кожну свою вівцю, щоби міг розпізнати.  Коли вже все виміряють, то люди беруть коверці, стелять скатертини і всі сідають за спільний стіл. А потім ідуть родина до родини.

Я дуже люблю наші традиції. Завдяки міністерству культури 15 років тому мені вдалося вперше зорганізувати фестиваль українських колядок і звичаїв, який ми проводимо в Сігеті. Також маємо фестиваль української поезії - діти демонструють свої таланти. У моєму селі створили фольклорний колектив "Гуцульське весілля", який посів друге місце на румунському фестивалі.

- Як розвиваєте зв'язки з гуцулами в Україні?

- Відколи в Україні почали проводити гуцульські фестивалі, запрошують на них і наших. Для мене головне - привезти цікавий колектив, бо ми не приходимо погуляти. Намагаюся привозити наших гуцулів, щоб вони показали ту свою культуру, яка збереглася в Румунії, - наші своєрідні традиції, пісні, яких, може, й немає в Україні. У Верховині нас дуже гарно приймали. Торік також хотіли приїхати на Гуцульський фестиваль в Яремчі, спілкувалися з паном Ватаманюком (провідник гуцульських товариств, - К. Ч.), але він відповів, що не має до того стосунку, немає грошей, мовляв, не можемо організувати... Якщо гуцулів-автохтонів не запрошують на Гуцульський фестиваль в Україні, то самі й втрачають. Ми мусимо показати, що гуцули живуть на своїх землях, і тільки доля, історія розділили їх кордонами. Коли йду на ці гуцульські фестивалі в Україні, то завжди беру слово. Пишаюся тим, що я - гуцулка. На гуцулів у Румунії треба дивитися як на таких, що, слава Богу, збереглися, і треба їм допомогти, щоби зберігалися далі. Вони мають школи, де викладають українську мову, але їх дуже мало.

- Уже не один рік говорять про відновлення дороги, яка сполучала б гуцулів через українсько-румунський кордон.

- Нічого не вдалося. Були наміри. Але, здається, що Європа допоможе, щоб ми тісніше зв'язалися з Україною. Це цілком можливо здійснити в рамках Єврорегіону.

- Пані Славо, а яким був ваш шлях гуцулки до високої державної посади?

- Навчалася в українській секції румунського ліцею в Сігеті, вступила на український факультет у Бухаресті, який закінчила 1977 року. Вчителювала в гуцульському селі Бистрий - викладала українську й російську мови. Навчала також співу, ми ставили п'єси, організовувала концерти. Потім поїхала до чоловіка в Німеччину, де він студіював. Від 1992 року працюю в міністерстві культури Румунії, де було створено дирекцію у справах національних меншин. Як старший радник представляю інтереси слов'ян - українців, росіян, поляків і словаків. Також при уряді є департамент міжетнічних відносин.

Моє дівоче прізвище - Вершигора. Мій тато з Мамаївців, що біля Чернівців, - із того села, звідки співак Дмитро Гнатюк. У румуномовному оточенні з дітьми розмовляла тільки українською. Наші друзі знали, що ми - українці, й любили нас як таких. До речі, в Клужі, де ми раніше жили, є багато угорців, інших нацменшин, тому це для них не було дивно. Ми вчили дітей змалку любити Україну. До речі, родичі мого чоловіка - українські націоналісти, які за українство сиділи в тюрмах. Батька мого чоловіка було засуджено на смерть, але Бог його врятував. Він з околиць Чернівців. Очолював УПА на Буковині. Згодом, коли вдалося потрапити на румунську територію, став священиком. Нам було приємно передавати рідні звичаї, все, із чим залишилися і мої родичі, й чоловікові. У нас на Різдво завжди Свята вечеря. Колядуємо, любимо пісню. Наші дівчата закінчили консерваторію, а син - іще й теологію. Доньки вийшли заміж за хлопців-українців із мого гуцульського села. Всі мої діти співають і танцюють в ансамблі "Зоря". Президент України, коли торік у жовтні був на відкритті Культурно-інформаційного центру в Бухаресті, подарував нашим "зорянам" костюми для танців. Нещодавно вони виступали на телебаченні, і на 90 відсотків український ансамбль переміг румунський фольклорний колектив. Наші діти славні й мають що показати румунським глядачам.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.