УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 242 відвідувачів

Теги
Патріарх Алексій II українська християнська культура Голодомор краєзнавство автокефалія Вселенський Патріархат Мазепа монастирі та храми України церковна журналістика церква та політика Ющенко Церква і політика іконопис педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан) 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну Археологія та реставрація Церква і влада забобони Церква і медицина милосердя УПЦ КП діаспора Доброчинність секти Києво-Печерська Лавра постать у Церкві УГКЦ шляхи єднання Президент Віктор Ющенко конфлікти розкол в Україні вибори Католицька Церква молодь комуністи та Церква Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






«Статус» (Украина): Архітектор Юрій Плясовиця: «Мені завжди щастило, але найбільше — із обранням професії»



«Статус» (Украина), Ігор Заіковатий, 05.05.08

У скрутні 1990-і роки будівництво в Україні майже завмерло. З'являлися лише поодинокі культові споруди та кіоски на зупинках. Майстри будівельних справ у пошуках роботи потрапляли чи у столицю, чи за кордон. Юрій Плясовиця із власною архітектурно-проектувальною майстернею пережив ті часи. І майстерня «Юрій Плясовиця» збереглася у незмінному вигляді. Більше того, вона виросла в потужне підприємство, яке може собі дозволити відмовлятися від замовлень.

 

Вінничанин з Махнограду

Можна сказати без перебільшення, що у Вінниці Юрія Плясовицю вважають модним і «крутим» архітектором. Сьогодні до нього звертаються найпотужніші будівельні компанії та бізнесмени. У своїх проектах він вдало поєднує сучасні архітектурні стилі з колоритом старовинної Вінниці, який ще зберігся в  історичній частині міста. Архітектор вважає себе корінним вінничанином, хоча родом він із Запорізької області.

«Я народився у Махнограді. Саме так Гуляй-поле завжди називали місцеві жителі, навіть у радянські часи. Але з 1963  року живу у Вінниці. Після закінчення восьми класів мріяв потрапити до одеської «мореходки», але доля вирішила інакше. Батьки переконали поступати у будівельний технікум. Так я опинився у Вінниці. З тих пір живу тут. Відлучався лише на навчання в Харківському інженерно-будівельному інституті та вже у зрілі роки, коли працював головним архітектором інституту «Комігражданпроект» у Сиктивкарі та головним архітектором молдавського міста Рибниці в часи його розбудови. Отже, більшу частину життя віддав Вінниці...

За ці роки я спостерігав, як змінювалося місто. Найбільш стрімко це відбувалося наприкінці 1960-х. За кілька років збудували величезний мікрорайон «Вишенька». Але нині він потребує негайної реконструкції. І це проблема для міста. Хоча, не єдина...

...Одного разу мене запросили на засідання до  губернатора, де нам натхненно розповідали про плани ліванської компанії і компанії з Об'єднаних Арабських Еміратів збудувати абсолютно новий центр міста. Вони готові були інвестувати великі гроші. Деякі з присутніх дуже захопилися цим планом. А я не втримався. Відверто, при закордонних гостях, сказав, що мені подобається місто Дубаї, але «пустельна» архітектура Вінниці не потрібна. Потім встав і вийшов. Наскільки мені відомо, від цього плану таки відмовилися».

Фактурне прізвище

«Свій перший проект я зробив, навчаючись на другому курсі технікуму. Звісно, він не був реалізований. Але саме тоді я вирішив, що архітектура стане справою мого життя. І не жалкую... Вона створила мене і моє ім'я. У 1988 році на початку кооперативного руху я вирішив піти з посади головного архітектора потужного на той час виробничого об'єднання «Термінал» і створив власний кооператив. Але, хоча і був його головою, колегіальність вирішення усіх питань мене пригнічувала, а робочий процес - гальмувала. Потрібно було щось змінювати.

Тоді мої роботи чудово знали у місті, замовлень було вдосталь. Тому через рік я заснував власну майстерню. Іменну. До речі, першу у Вінниці і 16-у в Україні. З того часу сам розпоряджаюсь усіма справами.

Вперше відчув, що моє прізвище «відірвалося» від мене, як кажуть зараз, стало брендом, у 89-му. Ми разом з головним інженером приїхали до замовника, а той його прийняв за  Плясовицю і спитав, хто я. Головний інженер був фактурнішим...».

Храми й автозаправки

Людина, яка не може пригадати нещасливі випадки у житті, - чи божевільна, чи має велике щастя. Архітектор Плясовиця вважає, що йому таки завжди щастить. Хронічно. Має таку вдачу.

«Навіть у тяжкі роки, коли більшість проектних інститутів залишилися без замовлень, ми чудово виживали. Правда, хапалися за будь-яку роботу. У 1990 році римо-католицька церква вирішила зробити мою майстерню базовою для будівництва і реконструкції костьолів. Їм сподобалося, як ми відтворили храм у селі Ярошівка Томашпільського району. І браку замовлень ми не відчували. Загалом відновили і спроектували 28 костьолів у різних містах України - від Дніпродзержинська до Хмельницького. У Гнівані, що на Вінниччині, на храм переробляли колишній цех підшипникового заводу. Справилися.

Потім до нас почали звертатися православна і протестантські церкви. З ними працювати значно важче. Догматизм, канони не дозволяють імпровізувати. Однак, вісім церков спроектували, безліч молитовних домів для різних конфесій, навіть дві синагоги. Довелося вивчити усі правила будівництва культових споруд, які розроблялися тисячоліття тому.

Після «храмового періоду» настав час будівництва автозаправних станцій. Приблизно два роки половина замовлень була від «ОККО» й інших нафтотрейдерів. Звісно, цікавого обмаль, але саме вони дозволили нам вижити. А сім років тому ми почали активно співпрацювати із БМУ-3, нині Концерн «Поділля». З початку проектували новобудови у мікрорайоні «Слов'янка», потім - у «Поділлі». Першими в місті започаткували монолітне будівництво, ввели й інші новації. Тепер займаємося лише тим, що цікаво перш за все нам.

Останні чотири роки ми почали відмовляти замовникам. Не справляємося. З одного боку, не зручно, але з іншого, майстерня не має переростати у конвеєр. Збільшення штату не вирішить проблем - талановитих архітекторів у Вінниці можна перерахувати на пальцях. Їх катастрофічно не вистачає. А у своїй майстерні кожен проект я особисто курую, «пропускаю» через себе. Інакше не можна. Відверто кажучи, графік робіт розписано на наступні півтора роки. В день приходять один-два замовника. Вибачаюсь, але змушений відмовляти...кожен чиновник хоче вставити свої п'ять копійок. В результаті оформлення всієї документації розтягується на кілька років. Її збирають довше, ніж будують

 

Чиновницькі п'ять копійок

Юрій Плясовиця - один з «батьків» нового мікрорайону «Поділля» - найбільшого з тих, що будуються за роки незалежності. Саме його майстерня планувала багатоповерхівки, які сьогодні прикрашають колишні поля і садки. Втім, сам архітектор переконаний, що будувати у Вінниці непросто - тяжче, наприклад, ніж у столиці.

«Сьогодні будівництво стає надто тривалим процесом. Багато часу витрачається на різні погодження. Навіть у Києві будівельникам легше. Керівництво області й міста намагається спростити дозвільну систему, але кожен чиновник хоче вставити свої п'ять копійок. В результаті оформлення усієї документації розтягується на кілька років. Її збирають довше, ніж будують.

Наочний приклад - будинок по вулиці Пушкіна, 10. Перші особи міста всіляко сприяли проведенню конкурсу і початку будівництва, оскільки є великі плани на подальшу розбудову цієї ділянки і створення там мікрорайону «Калічанський Яр». Наш проект був визнаний кращим серед решти у 2002 році, але компанія «Будінвест» лише у 2004 році розмістила замовлення, а у минулому році об'єкт було здано в експлуатацію. Точніше, перша черга. Проект другої черги майже готовий, але забудовник вкотре долає бюрократичні перепони».

Авторське «неправо»

На деякі ексклюзивні споруди митці оформляють авторські права. Це означає, що без їхнього дозволу будь-якому власнику забороняється вдосконалювати архітектуру будівлі. Але до закону, який захищає архітекторів, Юрій Плясовиця ставиться дуже скептично.

«На деякі будинки я оформлював авторські права. Особисто підписував із мешканцями угоду, за якою вони погоджувалися не змінювати зовнішній вигляд. Однак, у 16-поверховому будинку по вулиці Зодчих, і в будинку по Пушкіна, жителі склять балкони на власний розсуд. Більше того, в будинку по Зодчих підприємець, який викупив торгові приміщення на першому поверсі, переобладнав їх як захотів. Про естетику й мови немає. На  мої права він не зважає. Я звернувся до Державного архітектурно-будівельного контролю, в інші органи. Підприємця оштрафували на 150 гривень. Навіть смішно. Як боротися із такими «архітекторами», не знаю, плювати вони хотіли на чиїсь права та естетичність».

Реанімація «хрущоб»

Ідея реконструкції так званих «хрущовок» не дає спокою десяткам будівельних організацій. Подібні проекти реалізовані в інших країнах. Нещодавно місцева влада поставила громадськість перед фактом, що одна столична компанія пропонує реанімувати вінницькі п'ятиповерхівки, збудовані 40 років тому. Але питання наразі залишається відкритим. Громадські слухання не відбулися, тому навіть про конкурс на проведення реконструкції ніхто не згадує. Хоча у перспективі з цими будинками щось треба робити. Своє вони відстояли.

«Якщо мова йде про цегляні будинки тієї доби, то, звісно, реконструкція потрібна. Коли фундамент дозволяє, можна добудовувати кілька поверхів, встановлювати ліфт, збільшувати площу квартир. Стосовно панельних будинків - я однозначно проти подібних експериментів. Поясню. При зварюванні металічних закладок бетонних плит у самому бетоні з'являються мікротріщинки. Вологість у бетоні, незважаючи на час, зберігається на рівні 15 %. Це означає, що корозія поступово руйнує метал. Всередині плити. Перевірити цей процес неможливо. Але за дослідженнями вчених, через 40 років такі будинки є загрозою для їх мешканців. «Завдяки» корозії споруди будь-коли можуть рухнути, як картковий будиночок.

У Москві такі будинки зносять, а американці дуже давно відмовились навіть від ідеї великопанельного будівництва. До речі, першим вінницьким «хрущовкам» виповнилося 40 років. Їх слід негайно розбирати, в цьому році, а не займатися реабілітацією».

Ремесло і творчість

Мрія архітектора - займатися суто проектуванням. Юрій Плясовиця не приховує, що поступово всі адміністративні справи перекладає на сина, щоб собі залишити лише творчу роботу.

«Мені пощастило, що я займаюся цією справою, кращої професії не буває. Це творчість, яка перетинається з ремеслом. Симбіоз двох понять. А бюрократію терпіти не можу і хочу залишитися «чистим» архітектором, віддавши управління майстернею сину. Втім, ще не час...»

Мандрівник

«Я почав цінувати життя. До 55 років грав в волейбол і майже не їздив у відпустку. Три роки тому багато чого переосмислив. Ми разом із дружиною в цьому році організували клас бальних танців. Там лише вісім пар, але нам подобається цим займатися. Емоційно і красиво. Також почав приділяти вільний час живопису та графіці.

Окрім графіка замовлень, в  мене є й графік поїздок. Намагаюся шість разів на рік мандрувати, тричі відпочиваю в Карпатах, Криму, а тричі їжджу за кордон. Кожного разу в іншу країну, хочу подивитися увесь світ. Так, у травні ми їдемо до Тунісу, у червні - до Хорватії, у серпні - до Угорщини, а в жовтні, якщо нічого не зміниться, маємо потрапити до Індії. Хочу побачити Тадж-Махал...».

 

СV

Юрій Плясовиця

Народився у Гуляй-полі Запорізької області в 1948 році.

Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Займався викладацькою діяльністю у Вінницькому НТУ та обіймав посади головного архітектора проектного інституту у Сиктивкарі, міста Рибниця та вінницького ВО «Термінал». Нині очолює архітектурно-проектну майстерню «Юрій Плясовиця».

Є дійсним членом двох вітчизняних академій, нагороджений 28 дипломами за  кращі об'єкти, збудовані в Україні у різні роки.

Одружений, має трьох дорослих дітей - двох синів і доньку.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.