УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
діаспора Церква і медицина Священний Синод УПЦ Голодомор Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Ющенко монастирі та храми України українська християнська культура шляхи єднання милосердя Археологія та реставрація краєзнавство вибори церква та політика комуністи та Церква Вселенський Патріархат Предстоятелі Помісних Церков секти постать у Церкві іконопис Церква і політика автокефалія Мазепа Києво-Печерська Лавра церква і суспільство 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II Католицька Церква педагогіка молодь Церква і влада Доброчинність УГКЦ розкол в Україні конфлікти церковна журналістика забобони Приїзд Патріарха Кирила в Україну УПЦ КП






Рейтинг@Mail.ru






«Українська правда»: Чи буде утворена Українська Автокефальна Помісна Православна Церква, Або про наслідки візиту вселенського Патріарха Варфоломія до України



«Українська правда», Ігор Жданов, президент Аналітичного центру "Відкрита політика", 28.07.2008

Писати статті на теми, які пов'язані з релігійною тематикою, досить важко. Віра є глибинною основою життя людини і будь-які спроби прийти у чужий монастирзі своїм статутом є дуже небезпечними.

Тим більше, важко однозначно оцінювати процеси, які відбуваються в українському православ'ї. Однак, всі ми визнаємо прикрий факт - на сімнадцятому році незалежності в Україні немає Автокефальної (тобто самоврядної) Помісної (тобто національної) Православної Церкви, визнаної іншими східними церквами (тобто утвореної відповідно до церковних правил - канонів).

На глибоке переконання автора, кожна національна держава, в основі якої лежить християнство і, зокрема, православ'я, повинна мати свою власну помісну церкву.

Оскільки в умовах демократичного суспільства, а, отже, відсутності офіційно затвердженої державної ідеології, саме церква продукує духовні основи національної державності.

Якщо ж гіперболізувати, і залишити інші фактори - економічні та політичніпоки що за кадром, то коротко можна сказати так: "без утворення Автокефальної Помісної Православної Церкви Україна не має перспектив як самостійна держава".

Відзначення 1020-річчя Хрещення Русі, візити Вселенського патріарха Варфоломія I та Патріарха Московського Алексія II до України, загострили тему створення помісної церкви в Україні. Наслідки цих подій є неоднозначними, а повною мірою ми їх відчуємо трохи згодом.

Проте, вже сьогодні ми можемо поміркувати над досить складним запитанням: чи буде найближчим часом в Україні утворена Автокефальна Помісна Православна Церква?

КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС АБО ЯК УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ З ЦЕРКВИ-МАТЕРІ НА ЦЕРКВУ-ДОНЬКУ

Без короткого історичного екскурсу в цій темі не обійтися. В 988 році князь Володимир Великий охрестив Русь. З тих пір, в Україні існувала де-факто автокефальна Київська митрополія, яка канонічно підпорядковувалася Царьгородському (Константинопольському) патріарху, а її єпископ титулувався як митрополит Київський та всієї Русі.

Яким же чином Українська церква перетворилася з церкви-матері - принаймні, для нинішньої Росії, оскільки саме з Києва почалося розповсюдження православ'я територією нинішньої України, Білорусії, Росії, на церкву-доньку?

Як тепер модно говорити, головною причиною був зовнішній фактор.Після монголо-татарського нашестя Київ занепав - за окремими свідченнями у місті було не більше 200 будинків.

Значно посилився вплив давньоруських князів, престоли яких знаходилися в інших містах. Кожен з них був зацікавлений у посиленні своєї влади та підвищенні політичного престижу через залучення до себе Київського митрополита, який декілька десятків років не перебував у Києві.

Остаточно ситуація визначилася у 1300 році, коли митрополит Київський Максим офіційно переніс митрополичу кафедру до Володимира на Клязьмі. Потім, з посиленням ролі Московського князівства, престол був перенесений до Москви, хоча владика так і залишив за собою титул Київського митрополита.

У 1458 році за допомогою царської влади відбулося розділення Московської і Київської митрополії. Канонічною територією Київської митрополії, яка продовжувала підпорядковуватися Константинопольському патріарху, була територія України, Білорусії та Литви.

До речі, таке розділення на дві митрополії на той час так і не було визнано Константинопольською патріархією. Період неканонічності в історії Російської Православної Церкви продовжувався 141 рік і завершився у 1589 році утворенням Московського патріархату, вже визнаного Константинополем.

Ситуація значно змінилася після підписання Переяславських угод і посиленням політичної експансії Росії на території Лівобережної України. Зрозуміло, що московські владноможці були зацікавлені і у підпорядкуванні Київської митрополії Московському патріарху.

Такому розвитку подій підіграли українські політики, зокрема, гетьман Іван Самойлович, який 8 липня 1685року організував Елекційний собор з виборів Київського митрополита, де єпископом був обраний Гедеон Святополк-Четвертинський, та наступне його затвердження у Москві.

Цікаво, що українське духовенство намагалося захистити власні права та наполягало на виконанні деяких умов, зокрема, щоб:

"1. Царі і патріярх самі звернулися до царгородського патріярха в справі передачі Київської митрополії в юрисдикцію московського патріярха; ... щоб патріярх не образився та щоб латино-уніяти не скористали з цього моменту і не перевели розколу в Київській митрополії, а врешті щоб заспокоїти й совість новообраного митрополита, який при висвяті його в єпископа Луцького присягав не відступати від послушенства царгородському патріярхові...

2. ... московська влада подбала про те, щоб за Київським митрополитом і надалі залишено було титул екзарха царгородського патріярха....

3. За Київським митрополитом треба заховати його владу над попередніми всіма установами...

5. Київська митрополія повинна стояти вище всіх митрополій московського патріархату...

6. Відносини до патріярха Московського встановлюються згідно з Переяславськими статтями, а саме, що "митрополит приймає тільки благословення і поставлення на своє достоїнство, а в суди його митрополії патріярх не вступається, і ніхто від них не ходить до патріярха".

7. Митрополит собором в митрополії вільно вибірається і займає катедру до смерти...

9. За Київським митрополитом зберігаються стародавні його привілеї...; митрополит звільняється від чергового річного перебування в Москві при патріярхові; в титулі Київського митрополита залишається прибавка "і всея Росії"".

Як кажуть, добрі були наміри та підвело погане виконання. Жодна з цих умов так і не була виконана, втім, як були "забуті" і гарні статті Переяславських угод.

Однак, таке перепорядкування Київської митрополії де-факто необхідно було закріпити де-юре, тобто згідно з церковними канонами. З цією метою, у 1686 році московськими царями, малолітніми Петром та Іваном до Константинополя було направлено посольство Микити Алєксєєва.

За допомогою великого осьманського візиря завдання посольства було виконане і Константинопольський патріарх Діонисій надав грамоти про підпорядкування Київської митрополії Москві.

В одному з листів, долучених до грамоти царям, патріарх посвідчив: "Приняли есми милостиню святого вашого царствія от посланого вашого господина Никити Алексієвича три сорока соболей і двісті червоних".

Через рік патріарх Діонисій був зміщений з престолу. Однією із головних провин, яка йому інкримінувалася, було визнання неканонічного переходу київських єпископів у підпорядкування московських патріархів.

З огляду на канонічні правила, оцінка діям тодішнього Константинопольського патріарха була надана через двісті з гаком років у "Томосі Вселенського Царгородського патріарха Григорія VII" (1924 рік). Цим Томосом було визнано автокефальну Польську Православну Церкву.

Оскільки новоутворена церква була історичною частиною Київської митрополії, в Томосі надається оцінка перепорядкування цієї митрополії Москві: "відірвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі й Литви, залежних від неї, а прилучення їх до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил, а також не було дотримано всього того, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який мав титул екзарха Вселенського Престолу".

На цьому короткий історичний екскурс можна завершити. З нього стає зрозуміло, що історія взаємин Української та Російської православних церков не так однозначна, як намагаються це довести історики сусідньої держави.

Ті, хто гарно знає історичні факти, досить скептично поставилися до біл-бордів зі слоганом: "Україна вітає свого патріарха" (Алексія ІІ).

Ці ж історичні факти надають підстави для обґрунтування канонічного шляху утворення Української Автокефальної Помісної Церкви.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА: ЯК ЗАБЕЗПЕЧИТИ КАНОНІЧНІСТЬ УТВОРЕННЯ?

Напередодні візиту до України першого серед рівних православних патріархів Вселенського патріарха Варфоломія І у політичних та журналістських колах почала активно циркулювати інформація про можливість утворення української помісної православної церкви та досягнутих секретаріатом президента відповідних домовленостей.

Окремі з політиків навіть були упевнені, що революційні кроки відбудуться саме під час святкування 1020-річчя Хрещення Русі.

Інші ж наголошували, що такі домовленості нібито є, але вони будуть реалізовані після святкувань, аби не допустити скандалу безпосередньо під час свят. Правими виявилися останні.

Під час свого візиту Варфоломій І лише дипломатично заявив, що "турбота про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов'язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі".

Водночас Патріарх ще раз підтвердив, що дії з підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату дорівнювали нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері, тобто Константинополю.

Як же можуть розвиватися події надалі?

Як ми бачимо з короткого історичного екскурсу, єдиний реальний шлях до канонічного утвердження помісної православної церкви в Україні - це рішення Вселенського патріархату про офіційне визнання канонічної території Московського патріархату в межах до 1686 року.

Відповідна заява була зроблена ще у 2005 році архієпископом Скопелоським Всеволодом, який зазначив, що Константинопольський патріархат визнає канонічну територію Московського патріархату лише в кордонах до 1686 року, тобто до приєднання до нього Київської митрополії. Але тоді справа завершилася лише словами.

Якщо за словами послідують дії, то в Україні буде відновлена митрополія, яка буде напряму підпорядковуватися Константинополю. Ні про яку самоврядну помісну церкву на цьому етапі мова не йде. Однак, це дозволить нам розпочати важкий шлях з її утворення.

Зокрема, дасть змогу об'єднати проукраїнські налаштованих мирян і священиків з Української Православної Церкви (у канонічному підпорядкуванні Московського патріархату - УПЦ МП), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в єдину канонічну Київську митрополію.

Відновлення Київської митрополії та відповідне рішення Вселенського патріархату буде визнане і іншими православними церквами, що дозволить уникнути масових звинувачень у неканонічності такого шляху.

Хоча, зрозуміло, що реакція Російської Православної Церкви (РПЦ) буде супер гострою. Її представники за декілька днів до візиту Варфоломія І навіть заявили про можливість чергового розколу православ'я по лінії "Константинополь - Москва", і що російську церкву у цьому питанні підтримають інші православні церкви, правда, не уточнюючи, які саме.

Не слід забувати, що на боці РПЦ буде грати і такий політичний важковаговик як російський "Газпром" та й російська влада не залишиться осторонь цього процесу.

Однак, в УПЦ МП поступово створюється критична маса вірних та духовенства, які розуміють необхідність утворення помісної автокефальної церкви та виходу із підпорядкування Москви.

За окремою інформацією, "національну" партію в УПЦ МП очолює молодий єпископ Олександр - секретар Митрополита Київського і всієї України Володимира.

У грудні 2007 року на останньому соборі єпископів УПЦ МП були внесені зміни до її Статуту, які не були погоджені із РПЦ, та була засуджена діяльність проросійських радикальних православних організацій на території України.

В червні 2008 року Патріарх Алексій ІІ критикував цю позицію УПЦ МП на Архієрейському соборі.

Єдина вимога, яку висувають національно налаштовані єпископи УПЦ МП - це канонічність утворення та неможливість об'єднання з УПЦ КП та УАПЦ, які РПЦ вважає розкольниками.

З іншого боку, представники УПЦ КП - Патріарх Філарет та єпископ Євстратій - публічно зайняли дуже стриману позицію щодо незапрошення цієї церкви до участі у святкуванні 1020-річчя Хрещення Русі.

Уникаючи скандалу, ієрархи УПЦ КП свідомо йдуть на тактичний програш, розраховуючи на стратегічну перемогу - відновлення Київської митрополії у канонічному підпорядкуванні Вселенському патріархові. За інформацією з джерел всередині УПЦ КП, її предстоятель навіть готовий відмовитись від патріаршества задля переходу під омофор Константинополя. Така позиція викликає, принаймні, повагу та розуміння.

Одна із проблем, яка може серйозно ускладнити процес відновлення Київської митрополії, - це боротьба за посаду митрополита. Зрозуміло, що це має бути компромісна фігура, яка задовольнить інтереси всіх церковних груп, що візьмуть участь в об'єднавчому процесі.

Водночас, виникає закономірне питання - задля чого затівається весь цей "сир бор"?

Адже, виходячи з підпорядкування Москви, Україна переходить до підпорядкування Константинополя.

Однак, сенс у таких діях є. Перспективи створення Української Автокефальної Помісної Православної Церкви за нинішнього стану речей - тобто шляхом надання РПЦ автокефалії УПЦ МП - немає.

Україна дуже ласий шматочок, щоб його відпускати у вільне плавання. Адже приблизно 60% приходів РПЦ знаходяться на території України та входять до складу УПЦ МП.

Втрата такої великої кількості вірних, інакше як розгромною поразкою, не назвеш. А останнім часом Росія не звикла програвати.

У випадку відновлення Київської митрополії, надія на створення помісної автокефальної церкви є.

Зрозуміло, що Вселенський патріарх може планувати власну гру - недарма ж вживаються визначення "візантійщина" або "візантійська політика", однак його політична вага сьогодні значно менша, аніж Московського патріарха. Та й домовлятися про перспективи будуть сьогодні, а отже, є шанс на їх виконання.

Шанс у найближчій історичній перспективі утворити канонічним шляхом Українську Автокефальну Помісну Церкву.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.