УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 78 відвідувачів

Теги
забобони церква і суспільство Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков іконопис УПЦ КП милосердя педагогіка українська християнська культура конфлікти постать у Церкві Церква і медицина автокефалія Католицька Церква краєзнавство Археологія та реставрація УГКЦ молодь Ющенко 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II діаспора вибори секти Церква і політика монастирі та храми України церква та політика шляхи єднання комуністи та Церква Президент Віктор Ющенко Церква і влада Доброчинність Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні Мазепа Священний Синод УПЦ Голодомор Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат церковна журналістика






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Олександр Саган: Україна дуже скоро матиме свою Помісну церкву



«Україна молода», Олег Снігур, 01.08.2008

Голова Держкомнацрелігій поділився з «УМ» думками про сьогодення й майбутнє українського православ'я, значення візиту Вселенського патріарха та 1020-річчя Хрещення Русі

Від святкування 1020річчя Хрещення Київської Русі багато чекали. Хтось очікував вирішення розколу в українському православ'ї і чітких кроків до об'єднання православних церков. Хтось - переходу Української Православної церкви Київського патріархату під омофор Константинопольської церкви. Чекали гучних заяв і декларацій. Багато хто чекав конфліктів і скандалів: міжцерковних та з державою. Натомість все пройшло похристиянськи: тихо й мирно. Відбулися богослужіння, прозвучали виступи, від яких небо не впало на землю. На перший погляд - нічого особливого не сталося. Проте сталося дуже багато, і вагомість цих подій ще належить усвідомити, як і їх вплив на майбутнє української православної церкви. Про значення 1020річчя Хрещення Київської Русі та подій, що супроводжували цю дату, «УМ» розповів голова Державного комітету України у справах національностей та релігій, один із найавторитетніших наукових дослідників православ'я Олександр Саган.

 

Єдність і пам'ять

- Очевидно, що 1020 років - не дата й не ювілей. Річницю Хрещення Русі інспірувала держава. Для чого?

- По­перше, хочу заперечити, що це придумала держава, тому що насправді це була ініціатива православних церков: Київського патріархату щодо відзначення 900річчя Михайлівського монастиря й річниці Хрещення, а також потужна ініціативна кампанія УПЦ в єдності з Московським патріархатом щодо відзначення 1020річчя Хрещення. Тому держава це не придумала, а підтримала ініціативу церков. І я вважаю, що це правильно, тому що на сьогодні питання єдності православ'я в Україні є надзвичайно актуальними і життєво важливими. Боротьба між православними церквами послаблює не тільки православну конфесію, а й країну в цілому, бо зусилля людей затрачуються не для того, щоб розбудовувати цю державу, її економіку та займатися іншими речами, а на переділ майна, з'ясування стосунків - чия церква, чиє приміщення, ведуться сотні судових справ. Тому, на мою думку, прийнято було абсолютно правильне рішення - актуалізувати цю проблему в суспільстві. А це можна було зробити саме завдяки масштабним діям, які були сплановані й успішно, я вважаю, реалізовані.

- А чи був намір з боку держави підштовхнути ситуацію в якомусь напрямі: допомогти УПЦ КП добитися визнання чи домогтися об'єднання православних церков у єдину Помісну?

- Наскільки я бачу ситуацію, йшлося про те, що в Україну приїдуть глави більшості православних церков, які визнані сьогодні між собою: дев'ять глав церков і делегації від решти православних церков. Задумка організаторів була така, що вже саме таке представництво і спільна православна думка могли б сприяти вирішенню проблеми єдності православ'я в Україні тим чи іншим способом. Я не хотів би зупинятися конкретно на способах, тому що насьогодні є кілька моделей, які можуть бути реалізовані. Зрештою Україна - не перша країна, яка переживає розкол православ'я. Зовсім недавно були не менш гарячі події в Болгарській православній церкві, де теж існувала паралельна структура і спільними зусиллями вдалося подолати міжправославні протиріччя. Були проблеми в Албанській церкві, яку спільними зусиллями помісних церков відновили. Зрештою, як говориться на соборах, «Люди вирішують, а Дух Святий освячує», тобто з допомогою Святого Духа приходять рішення, які потім реалізовуються. Тому сам факт приїзду міг вплинути позитивно на те, щоб ситуація в Україні розрядилася. На жаль, більшість глав церков таки не приїхали, окрім предстоятелів Елладської і Албанської церкви. В інтернеті з'явилася інформація про листи, розіслані Московським патріархатом із тим, щоб ієрархи православних церков не їхали в Київ. Я не маю підтвердження цієї інформації, але вона виглядає правдоподібною, тим більше, що і зразки цих листів з'явилися. Можливо, був певний тиск московської політичної церковної дипломатії на інші церкви. Проте представництво було достатньо вагомим: чотири предстоятелі та шість делегацій від інших церков.

- Але свято 1020річчя Хрещення відбувалося на державному рівні, діяв відповідний оргкомітет, у заходах брали участь керівники держави. Держава таки намагається втрутитись і прискорити процес об'єднання православних церков?

- Дійсно, був і указ Президента від 24 березня про відзначення 1020річчя Хрещення Русі, підписано план заходів. Але аналіз цих заходів якраз і свідчить про те, що держава не впливає і не збирається впливати не релігійну політику чи якимось чином її визначати. Просто подія, яка святкується, є справді загальнодержавною. Зрештою, Україна так і не побачила відзначення 1000ліття Хрещення Київської Русі, оскільки в 1988 році, за Радянського Союзу, Київ розглядався як далека периферія цього святкування, тут була конференція, якісь виставки, але основні торжества відбулися в Москві. Саме Москва отримала всі дивіденди з того святкування, хоча звичайна людська логіка й логіка історії свідчить про те, що Хрещення було не там, а в Києві.

Я вважаю, що зараз втручання держави у релігійні процеси не було. Те, що вона взяла на себе ініціативу провести певні заходи за участю церков - абсолютно не суперечить законодавству. Це вже не перший приклад: 2000ліття народження Ісуса Христа ми святкували теж на державному рівні - чи не єдина держава у світі. Держава акцентувала питання Хрещення. Це обов'язково потрібно було робити, хоча б з точки зору відновлення історичної справедливості. З позиції відновлення історичної правди й генетичної пам'яті я вважаю, що це було вагомим кроком, бо багато людей задумалися: а що це за свято? А що ж таке Київська Русь, і яким чином ми дотичні до цієї історії? Такі події та святкування допомагають українцям на національному рівні усвідомити себе. Якщо не буде таких загальнонаціональних побудників, громадських коливань, то ми можемо так і заснути під акомпанемент російської попси й усе проспати.

Помісність чи сумісність?

- Основною інтригою святкувань були розмови про можливий перехід УПЦ Київського патріархату під пряму зверхність Константинополя, участь держави в переговорах про це. Чи справді держава лобіює саме таке розв'язання проблеми єдності церков?

- У багатьох православних віруючих було таке відчуття, що раз уже патріарх Варфоломій їде, то він обов'язково має виступити з якимись радикальними заявами, підписати звернення чи видати якийсь документ. Люди, які так думали, просто не знайомі з історією церкви, яка понад 600 років перебуває в умовах іновірного середовища, де, як показує історія, якийсь неправильно зроблений крок чи рішення може обернутися серйозними втратами. Тому я був би сильно здивований, якби такі заяви чи документи з'явилися, бо тоді це було б не святкування, а політична акція. Вважаю, те, що очікує Україну, нікуди від нас не подінеться. Я не можу коментувати інформації про перемовини, бо сам не був до них залучений. Але особисто я вважаю, що участь Константинополя може бути непоганим кроком до врегулювання міжправославної ситуації в Україні. Звичайно, на перших порах це могло б викликати величезний протест із боку Москви. Втрата України для Московської церкви - це не лише втрата одинадцяти тисяч парафій, з цим би ця патріархія ще могла змиритися, але також втрата історії, втрата Хрещення і багатьох інших речей, пов'язаних із самоідентифікацією, яких насправді за гроші не купиш..

- А чи не призведе перехід УПЦ КП під Константинопольський патріархат до співіснування в Україні церков двох патріархатів, і, відтак, до нового загострення між ними, переділу майна і тому подібного?

- Важко говорити і передбачати за когось, бо це завжди позиція самих церков, які йдуть на такі кроки. На сьогодні вже існують ситуації співіснування на одній території двох церков з однаковою назвою, але різною підпорядкованістю, наприклад, Естонська апостольська православна церква Московського патріархату і Константинопольського патріархату. Свого часу «естонська проблема» призвела до повного розриву молитовного єднання (кінонії) цих патріархатів і справжньої інформаційної війни, яку розгорнули симпатики Московської патріархії проти Вселенської патріархії. Нині, незважаючи на той конфлікт 1996-98 років, ми бачили спільне богослужіння глав церков, які в братерській любові причащалися і спільно співслужили біля пам'ятника Володимиру. Тому, звісно, це викликає і викликатиме певну напруженість у міжцерковних і навіть політичних стосунках, але жодне народження не відбувається без болю.

- Яке значення візиту в Україну саме Константинопольського патріарха? Чому така увага саме до нього з боку Президента Віктора Ющенка?

- Україна 600 років була в юрисдикції Константинопольського патріархату, і вже навіть тому ця увага виправдана. Патріарх дійсно давно був у нас. Цей візит і літургія в Софії та біля пам'ятника Володимиру є дуже знаковими - як повернення до своїх витоків, до своєї історії. Це логічно і з точки зору того, що святкуємо 1020річчя Хрещення. А хто тоді хрестив? Священики з Константинополя. І це логічно, що представник тієї церкви, яка хрестила Київську Русь, приїжджає і очолює ці святкування. Це дуже символічно, це встановлює тяглість історії, історичну справедливість. За триста років нам втовкмачили в голову стільки зайвого, що зупиніть когось зараз на вулиці, і він вам скаже, що нас хрестили з Москви.

Заяви Вселенського патріарха на святкуваннях, як на мене, достатньо прозорі, щоб побачити, що він приїхав до своєї церквидочки. Те, що цього не сказано прямо, то, я думаю, тут треба керуватися словами Біблії: «Хто має вуха, нехай почує, і хто має очі - той побачить». Об'єктивно для Константинополя зараз не така сприятлива ситуація, аби прозвучало щось більше, але й того, що прозвучало, достатньо, аби ми отримали позитивний заряд енергії на подальший розвиток. Я не сприймаю розчарування, яке має багато хто в суспільстві після завершення візиту, бо сам приїзд Вселенського патріарха і ті події, які відбувалися навколо цього, є надзвичайно важливими, і вони знайдуть свій відгук у майбутньому. На цьому не закінчилося наше спілкування і свякування.

Ну і тут не можна виключати й особисте сприйняття і симпатію патріарха Варфоломія до Віктора Ющенка. Патріарх Варфоломій зробив виняток для Віктора Андрійовича і чи не вперше за історію церкви прислав привітання з інавгурацією.

- Як вдалося узгодити вимоги патріарха Алексія ІІ, щоб на урочистостях не було представників УПЦ КП. Чи остання легко поступилася участю у святкуваннях, аби не провокувати конфлікту?

- Особливих проблем не виникло, бо УПЦ КП своїм синодальним рішенням і заявою глави церкви ствердила, що вони не беруть участі в цих святкуваннях, аби запобігти можливому конфлікту та провокаціям із боку так званих «політичних православних», які могли зірвати і святкування в цілому. Тож проблема вирішилася сама собою.

- Таким чином підтвер­джено позицію Москви: нібито УПЦ КП і УАПЦ є «розкольниками» й вони та їхня паства не мають права бути долученими до спільних святкувань.

- Звичайно, є певне несприйняття в суспільстві факту відсутності Київського патріархату на святкуваннях, тому що саме святкування стало, сказати б, трошки промосковським. Але, з іншого боку, є тактика, а є стратегія, й інколи варто поступитися тактично, щоб виграти стратегічно. Те, що позиція Київського патріархату дозволила цьому святу відбутися, пішло на користь іміджу як держави, так і православ'ю в цілому.

Насправді об'єднання церков може відбутися значно швидше і значно легше, ніж ви собі думаєте. Просто віруючі домовляться між собою, увійдуть до однієї юрисдикції. Конфлікти існують між юрисдикціями, а в одній юрисдикції вони зникнуть.

- А як утвориться єдина юрисдикція?

- Це буде помісна церква. Йдеться про те, що коли буде єдина помісна церква, то чого конфліктувати?

- Але яким чином утвориться помісна церква, коли ми щойно говорили, що найімовірніший варіант розвитку ситуації - перехід УПЦ КП під омофор Константинопольського патріархату і співіснування церков?

- Є й інші шляхи. Чому не можуть між собою домовитися УПЦ МП й УПЦ КП? Було б бажання, а інше додасться. Такий, здається, непримітний факт: у грудні минулого року митрополит Володимир Сабодан уперше офіційно прийняв єпископа і священика Київського патріархату. Ще п'ять років тому це здавалося повною фантастикою. Я вважаю, що на сьогодні в усіх православних церквах в Україні зріє ідея спільності - вони мають спільну історію, походять зі спільної культури, переживають ту саму ситуацію. І це не може не закінчитися ідеєю єдності - просто потрібен час і невтручання політиканів від церкви, які реалізовують закордонні програми. Через рік, п'ять чи десять, але об'єднання церков обов'язково відбудеться.

Православна Україна чи православ'я в Україні

- Чи правда, що кількість православних вірних скорочується на користь інших конфесій?

- Ситуація з православ'ям в Україні справді не така вже райдужна. Навіть якщо йдеться про кількість парафій, то вона потихеньку зменшується, а буває, що в селі є церкви двох патріархатів і людина «приписана» до обох громад або ж одна православна громада ділиться на дві частини, і от уже кількість громад зросла вдвічі при тій самій кількості віруючих. А коли вони об'єднаються в помісну церкву, виявиться, що і громад, і вірних реально значно менше. Так склалося, що більшість віруючих людей у нас - на Західній Україні, але саме там - наймасштабніші міграційні процеси. Тож ми і тут маємо абсолютне зменшення кількості православних вірних. Тим часом досвід Східної України показує, що протестантські церкви в Україні набагато потужніші, ніж про це думають у суспільстві. На мій погляд, якщо динаміка збережеться, то з часом протестантизм проявить себе як одна з найпотужніших конфесій в Україні. У світі православ'я на сьогодні є чи не найбільшим донором вірних для інших конфесій. Наша країна - поки що виняток.

Ми, з огляду на ці та інші об'єктивні й суб'єктивні обставини, на жаль, не маємо об'єктивної картини православ'я в Україні. Вона викривлена і під впливом дер­жавної політики протекціонізму в одній із церков, яка проводилася у часи керівництва Кучми. Ми маємо одну картину щодо реєстрації церковних громад й іншу, реальну картину, чисельності самих віруючих. Це неспівпадіння дозволяє окремим «політикам від церкви» маніпулювати цифрами й вводити в оману людей для досягнення певних цілей. Насправді все не зовсім так. На сьогодні існує сталінський облік громад. Колись Сталін реєстрував громаду, а потім висилав до Сибіру. Церква вважалася закритою, а релігійна точка - ліквідованою. Зараз ми фактично ведемо облік статутів православних громад і видаємо це за реальний стан речей, коли він далекий від істини. Зараз є соціологічні дослідження, які досить реально показують кількість вірних тих чи інших церков.

- Які складнощі були в ході підготовки програми свят­кувань?

- До недоліків святкування я б відніс те, що і після заходів навіть кияни не всі знають, де ж відбувалося Хрещення. Можливо, є сенс якийсь знак поставити або дати хоча б інформацію про те, де ж та річка Почайна текла і де вона впадала в Дніпро. Бо нині навіть деякі екскурсоводи розказують, що Хрещення киян відбулося в Дніпрі навпроти гірки, на якій стоїть пам'ятник святому Володимиру. Це абсурд, бо насправді там, де зараз стоїть пам'ятник Магдебурзькому праву, якраз хрестилися діти Володимира, а кияни хрестилися зовсім в іншому місці, у гирлі річки Почайна, що на Подолі.

Більшу увагу слід було приділити й роз'яснювальній роботі. Бо багато хто взагалі не орієнтується, що таке Помісна церква. Таких, за даними соціологів, - 34 відсотки. Особливо я хочу звернути увагу на те, що у межах святкування відкрилася чудова виставка «Українці у світі». Жодна з газет, які я переглядав, не написала про це, зате більшість написали про те, що в Лаврі відкрилася виставка ікон, привезених із Росії. Це, звісно ж, не рядова подія, але не настільки велика, аби повністю затулити унікальний як за ідеєю, так і за концепцією майбутній музей «Українці у світі», де зібрано близько півтори тисячі портретів українців, які в усьому світі прославили Україну. Окремим блоком ідуть святі - у нас сотні і сотні святих. Це один із найзначніших заходів, не рахуючи заходів за участю Президента, але він залишився поза увагою, бо всі зосередилися на політичному аспекті того, що відбувалося. А ця виставка теж покликана розбудити цю пам'ять і гордість за Україну.

І на закінчення я хочу сказати, що мій досвід вивчення ситуацій із становлення помісних православних церков (цьому була присвячена моя докторська дисертація) дозволяє мені стверджувати, що яка б протидія цьому не існувала, цей процес має об'єктивний характер і не може бути зупинений. Багато народів чекали визнання своїх помісних церков десятками і навіть сотнями років, але всі дочекалися, бо вірили у свій успіх і докладали постійних зусиль для його досягнення. Я впевнений, що Україна - країна, в якій проживають десятки мільйонів православних віруючих - дуже скоро матиме свою Помісну церкву. Для цього є всі необхідні передумови.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Саган

Голова Державного комітету України у справах національностей та релігій

Народився 1966 року в селі Плоске на Тернопільщині.

1990 - закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту.

1994 - захистив кандидатську дисертацію «Православ'я у контексті розвитку української культури» в Інституті філософії імені Сковороди НАН України.

2000-2004 - був керівником двох успішних науково­дослідних українcько­польських проектів у галузi дослідження релігії.

2005 - здобув ступінь доктора філософії. Науковий консультант Президента України з релігійних питань.

2006-2008 - радник секретаріату Президента України.

29 грудня 2007- призначений на посаду голови Держкомрелігій.

Автор понад 100 наукових публікацій, у тому числi двох монографій: «Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан» та «Національні прояви православ'я: український аспект».

Член Української асоціації релігієзнавців та центрального правління Українського біблійного товариства.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.