УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 58 відвідувачів

Теги
Предстоятелі Помісних Церков Католицька Церква краєзнавство вибори секти автокефалія Священний Синод УПЦ монастирі та храми України українська християнська культура 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання Голодомор церква і суспільство Мазепа Митрополит Володимир (Сабодан) педагогіка УГКЦ УПЦ КП постать у Церкві Патріарх Алексій II розкол в Україні Доброчинність забобони Церква і влада діаспора іконопис Церква і політика Ющенко милосердя молодь Вселенський Патріархат Приїзд Патріарха Кирила в Україну Києво-Печерська Лавра комуністи та Церква церква та політика церковна журналістика Церква і медицина Археологія та реставрація конфлікти Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Волинь» (Луцьк): Материнський подвиг в роки Голодомору



«Волинь» (Луцьк), 02.08.08

Коли я подумки, вже вкотре, повертаюся в той страхітливий 1933 рік, бачу на лежанці в нашій хаті села Корніївки на Запоріжжі свою найменшу сестричку Вєру. Їй тільки три рочки, пішов четвертий. Як і ми, старші за неї - п'ятирічна Марійка і я, семирічний, - вона пухла.
     
     Пам'ять відроджує образ матері - Анастасії Панасівни, як її звали сусіди: худенька, змарніла, ледь жива. Ноги опухлі. Їй важко ходити. Але вона так настирливо бореться за наше життя, за порятунок своїх діток. Хоч рятувати нічим. Комнезами все забрали з хати в рахунок недовиконаних дуже обтяжливих планів хлібозаготівель. У хаті ні зернинки, ні крупинки.
     Мама проміняла з хати все, що могла. То за кухлик борошна, то за кілька жмень крупи, кукурудзи, гороху. То йшла на цілий день на заробітки - городи копати заможнішим, навіть кілька жінок легкий плужок тягли. Це я бачив і на городі в дядька Журби. Звідти мама принесла нам з десяток коржиків з лободи, обкачаних у висівки. І давала передусім найменшій, Вєрі. А нам двом - по коржику. Бо ми з Марійкою уже могли «пастися». Їли лободу, калачики (така рослина), грицики, цвіт абрикосу, вишні, а потім акації. Цвіт акації звали «кашкою». Якщо їси її пару днів - дуже болить голова. А пухлість з рук, ніг не сходить.
     І ми з Марійкою теж до мами: «Їсти хочеться»... Де тільки бралась ота материнська винахідливість, сила ще рухатись, щось робити, боротись за життя?
     А потім померла Вєра. Мати мила свиняче корито. То була хоч якась, а труна. Сама возиком везла до гробків. Бо ми вже не мали сили йти з матір'ю. Хто виміряє материнський біль, муки того часу? Їм нема міри і ліку.
     З величезною теплотою згадує рідну матусю Анну Антонівну Бурлаку, 1902 року народження, нинішня мешканка Луцька Романюк Клавдія Іванівна. Їй і п'яти років не було у той лихий 1933 рік. А пам'ятає все. І мамині завжди натруджені руки, і мамині сльози, і щоденні турботи про те, як врятувати хоч діточок. Бо голод забрав, як згадує Клавдія Іванівна, обох дідусів Антона і Василя і обох бабусь - Парасковію і Оксану.
     - Скільки винахідливості виявляла наша мама, - говорить Клавдія Іванівна, - щоб порятувати нас, опухлих четверо дітей. З лободи пекла коржики і обкачувала в ячмінне борошенце. Шукала інші трави для страв. Порятувала нас...
     Та лиховісне НКВД принесло в цю домівку ще одне лихо - у березні 1938 року заарештували батька сім'ї - рядового колгоспника Івана Васильовича Бурлаку. Спочатку думали - розберуться, вини ж нема. А через місяць 19 квітня його розстріляли. Розстріляли за планом найвищих органів тодішнього СРСР. Сім'я осиротіла. Але були материні руки, материне всетерпляче серце. І вона втримала сім'ю, вивела діток у люди. І дочка Клавдія Іванівна вже сама в літах, з такою теплотою згадує той материнський подвиг.
     У містечку Торчин багато років працювала і нині живе пенсіонерка Надія Іванівна Дяченко. Голод 1933 року пережила в багатодітній родині села Бовкуни Таращанського району Київської області. Скільки жахів лишилося в пам'яті цієї жінки про той рік.
     - Голодні люди не лише травою рятувались, а й поїли собак, котів, навіть жаб. Десь добули луски з віникового проса - парили, варили і вмирали від нього. А по селу влада посилала підводу, на яку підбирали вмерлих з голоду. А про матір Надія Іванівна каже: «Її звали в селі Тетяна Григорівна. Це вона, великомучениця, порятувала від голодної смерті всіх нас, п'ятеро дітей. Далеко не кожній матері того часу вдалося це. Адже вимирали з голоду цілими сім'ями...
     І знову спогад. Розповідає Раїса Іванівна Лонюк, уродженка села Харліївка Попільнянського району тепер Житомирської області.
     - Вважай весь повоєнний час пропрацювала в народній освіті Волині. Згадувати про голод 33-ого року в школах, боронь Боже, не можна було. Бо це вважалося злочином. Але ж пекучим болем у пам'яті живе спогад про той голод, про моє вимираюче село, про матусю Марфу Кирилівну. Останній раз пекла вона хліб до Різдва Христового, 7 січня 1933-ого року. Сім'ї - шість чоловік. Розрізали ті палянички порівно. А далі - голод. Мама парила полову. Мішала з лушпайками картоплю. З цього пекла пляцки. А далі нашою їжею була лобода й інша трава. Нас Бог милував - усі вижили. А сусіди померли з голоду...
     Матері в тих жахливих умовах мору людей голодом іноді творили диво. Ніби сама Божа сила підказувала: ось тут є хоч маленький порятунок.
     ... Товкли в ступі курай-перекотиполе, яке раніше збирали для палива. Борошно чорне. Але коржики з нього якісь виходили. А то йшли матері на день-два до далеченького озера. Добували корені осоки. Вдома сушили і знову товкли в ступі. Коржики виходили пахучі і не такі чорні. А про смак не питайте. Тоді все йшло в їжу і не викликало огиди.
     І з квітів акації щось робили. І ремінь-сирицю варили. І з кори дерев, особливо шовковиці, з різних трав щось робили матері у ті, особливо березневі-червневі місяці голоду, коли він сягнув свого піку, коли найбільше мерло людей. Не дай Боже нікому тих голодоморних коржиків, картопляних гниличок і всього того, чим ми рятувались від голоду, чим рятували нас, дітей тодішніх, наші великомучениці-матері.
     От би почастувати тими коржиками 1933-ого року батька Сталіна, який з портрета біля сільради скалив зуби, а заодно і його найбільших яничарів - генералів голодомору Молотова, Кагановича, Косіора, Чубаря та інших тодішніх провідників лінії партії. Мене просто вразили слова тодішнього маршала Ворошилова: «Мы сознательно пошли на организацию голода 1933 года во имя победы социализма». Почув я ці слова в 1993 році, коли вперше відкрито, на державному рівні відзначали шістдесятиріччя того голоду, який забрав не менше 300 чоловік з кожної тисячі населення України.
     Тоді, у вересні 1993 року, у Києві відбувся початковий етап судового трибуналу над КПРС, над винуватцями трьох голодоморів. Я там був, слухав хвилюючі свідчення, знайомився із вражаючими документами і фактами. Громадянин США Джеймс Мейс здійснив справжній людський подвиг, незважаючи на переслідування, він зробив те, що не змогли зробити ми, - зібрав 206 свідчень тих, хто дивом вижив у найбільший голод 1933 року. В них наведені жахи мук тисяч голодуючих і вимирання цілих вулиць, цілих сіл. Керівники компартії приклад безпощадного ставлення до людей брали з самого вождя Володимира Леніна.
     Ще в 1922 році, коли радянська влада витворила той перший голод, Володимир Ленін у всі інстанції влади дав вказівку: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найшаленішою і найнещаднішою енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору...». І далі страшні його нелюдські слова: «Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства нам удасться з цього приводу розстріляти, тим краще...»
     Отакий він кат - той вождь народів. Отаке діяли в 1933-ому році його учні і послідовники - і Сталін, і його політбюро партії, і ГПУ, і НКВД, і виконавці на місцях. Серед десятків промовців на засіданні трибуналу свідчила і Марія Романівна Стеценко з Попільнянського району Житомирської області. Із стражденних грудей жінки, яка дитиною пережила те лихо, ніби молитва, звучали найтепліші слова:
     - Мамо! Мамочко! Як ви старались вберегти від страждань голоду страшного нас, пухлих діток. Брали на себе наш біль. Останню рятівну крихту поживи несли до спраглого дитячого ротика. Де ти ту силу брала, рідненька матусю? Де черпала останні крихти згасаючого здоров'я, щоб добути хоч трішечки схожого на їстівне - трав'яні коржики, лободиний суп з лапками ховрака, споришеві навари, грицикові стебельця, молочаєві серцевинки... Уклін твоїй світлій пам'яті, матусю рідненька!
     Уклін доземний усім матерям голодних років, які на своїх плечах винесли найбільший тягар того лиха і дали нам змогу продовжити український рід, родовід тисяч сімей, нині сущих у вже незалежній Україні.
     Плач, Україно, за своїми невинно убієнними голодомором дітками, матерями, батьками, братами, сестрами... Господи, Ти знаєш їх імена! Пом'яни їх у своєму Царстві Небесному як великомучеників...
     А імена творців голодоморів ми не забули. Не забули їхній диявольський злочин. Вічне, всенародне прокляття їм, їхній партії, ідеології!
     Нинішній, 2008 рік - за Указом Президента України - рік вшанування пам'яті жертв усіх трьох голодоморів, а особливо найжахливішого 1933-ого року. По всій Україні в музеях, будинках «Просвіти» діють розгорнуті виставки документів про голод і їх організаторів. Нинішнє оновлене СБУ надало для огляду раніше засекречені документи. Правда стала відомою і тим, хто той голод пережив, і юному поколінню. Схиляючи голови перед світлою пам'яттю багатомільйонних жертв голодоморів, ми повинні винести уроки із цих трагічних подій, нашої непростої історії. І юридичні, і політичні, але насамперед - моральні, які стосуються кожного.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.