«Волинська газета» (Луцьк), Володимир Данилюк, вересень 2008

Коли священнослужителі різних релігій із древніх часів узялися бути певними посередниками між віруючими та Всевишнім, то, поза усіляким сумнівом, відбір у їхні лави завжди був особливо ретельним. Звичайно, кожна церква має свої особливі вимоги (наприклад, православним батюшкам одружуватися можна, а ксьондзам - категорично заборонено), проте усім духовним особам мають бути притаманні дві найголовніші речі: глибока особиста віра в те, що проповідуєш іншим, і власний приклад життя за Божими заповідями. Якщо цього немає, то окремі люди в рясах під виглядом служіння насправді займаються клоунадою...

Багато років тому мене до глибини душі вразили щоденники репресованого енкаведистами православного священика з с. Романів Луцького р-ну Максима Федорчука. Кожна сторінка чудом уцілілих документів епохи не лише свідчила про об'єктивне та патріотичне сприйняття батюшкою трагічних та суперечливих подій періоду 1939-1944 років, а й про особисту поведінку автора в тих чи інших обставинах. Радянські органи окремі її епізоди визначили як дії "ворога народу", але Час розставив усе на свої місця: участь отця Федорчука, наприклад, в освяченні символічних могил на честь борців за волю України - це не злочин, а праведна справа.

Але чи всі духовники такі святі та божі? Чи завжди безпідставно на них нападають войовничі атеїсти, а деякі зарубіжні дослідники викривають їхнє справжнє нутро?

У кожного з цього приводу власна думка. І якщо розмірковувати на цю тему без релігійного фанатизму, то пора задуматися: чи дійсно святі отці є духовними наставниками мирян? Коли, наприклад, дізнаєшся, що за кермом іномарки людина, порушивши Правила дорожнього руху, вбила водія іншої машини, то стає гірко. Але коли є дані про те, що автомобілем-убивцею керував священик, то гіркота - безмежна. Навіть якщо суд земний визнає його невинним, то як із таким вантажем на душі жити далі? І не просто жити, а виконувати дуже відповідальну духовну місію?

Є речі й, здавалося б, набагато безобідніші, але не менш вразливі. Якось, зупинившись із друзями на лісовому майданчику для відпочинку, запримітили поряд шумну компанію. На відпочинку - як на відпочинку... І випити є що, і закусити чим. Серед тих, хто веселився, був кремезний чоловік у майці, шортах, сандалях і з великою бородою. Виявляється - місцевий священик. Ну, скажіть, як до нього завтра йти сповідатися?

Або ще один випадок із цієї серії. На одному з днів народжень знайомлюся з настоятелем сільського храму. Поволі розмова перейшла на те, що люди, які вважають себе справжніми віруючими, на ділі грішать і перед Богом, і перед людьми. В тому числі - безпробудно п'ють, а потім сідають за кермо. Отець, як і всі, гнівно засуджував таких випивох і горе-водіїв. А по завершенні застілля... сів у свою машину і поїхав у сусіднє село...

А ще якось був свідком розмови двох літніх жіночок. Їм випадало визначити, яка з них разом із іншими "подругами по нещастю" взавтра має йти копати картоплю на "батюшкіному полі". Виявляється, дебела попадя і добрий виводок дітей не опускаються до того, щоб власноруч садити картоплю, обробляти її, а потім збирати урожай. Натомість вони використовують безплатну працю жінок, які їм у бабусі годяться. Скажіть, про що думають ті трудівниці в неділю в церкві, слухаючи настоятеля храму?

Гроші - окрема тема. Уже анекдотом стала фраза: "Піп здачі не дає!". Хто може сказати, скільки зібраних громадою коштів справді є потрібними для відділеної від держави церкви, а скільки йдуть за межі кожного конкретного храму, єпархії і навіть митрополії? У нас же в країні, власне, на пальцях однієї руки можна перерахувати релігійні організації, центри управління якими знаходяться тут, в Україні.

Зараз у державі продовжується непростий етап становлення. Патріотизм, духовність, самопожертва - це речі, без яких неможливо виховати ні добропорядного мирянина, ні свідомого громадянина. Але - за однієї умови: святі отці повинні бути прикладом для наслідування, а не лежати поряд на пляжі в плавках і розглядати чужих жінок... Це не заборонено, але чи доречно?