УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 94 відвідувачів

Теги
Доброчинність забобони Предстоятелі Помісних Церков Церква і влада українська християнська культура церква і суспільство краєзнавство Священний Синод УПЦ милосердя шляхи єднання церква та політика церковна журналістика Церква і медицина педагогіка іконопис 1020-річчя Хрещення Русі Католицька Церква Ющенко Церква і політика розкол в Україні монастирі та храми України комуністи та Церква Президент Віктор Ющенко УПЦ КП вибори Києво-Печерська Лавра секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну автокефалія діаспора Голодомор Мазепа Вселенський Патріархат Митрополит Володимир (Сабодан) постать у Церкві Патріарх Алексій II Археологія та реставрація молодь конфлікти УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Українська християнська культура»: Автокефалія Української Православної Церкви



«Українська християнська культура», РІСУ, Іван Верстюк, 08.05.08

Останнім часом загострилась дискусія навколо питання про автокефалію Української Православної Церкви. Чути діаметрально протилежні думки, в яких людині, спеціально до цього не підготовленій, розібратися досить складно. Та важливіше, врешті решт, навіть не пристати до якоїсь позиції, а зуміти розчути за галасливою дискусією голос Божий. Що приготував Всемилостивий Господь для нашої Церкви, чого Він від неї чекає? Важливо, щоб у вирішенні питання про автокефалію УПЦ ми шукали не власної волі, а волі Отця Небесного, який віддав у жертву Свого Сина, Ісуса Христа, щоб ми могли мати життя вічне, яке подається через Святу Церкву, засновану Духом Божим. І тому перш ніж ставати до дискусії і поспішати сперечатись про дану проблему, варто замислитись, який із можливих шляхів подальшого майбутнього нашої Церкви був би максимально відповідним до плану Божественного спасіння.

Думки та надії всіх вірних синів і дочок Української Православної Церкви звернені до Собору, який відбудеться в поточному 2008 році. Вже зараз на сторінках різних медіа-видань багато говориться про цей Собор, а особливо про те, чи буде на ньому розглядатись питання про автокефалію. Інколи доводиться навіть читати не зовсім зрівноважені висловлювання та коментарі з цього приводу, що зовсім не сприяє позитивній репутації їхніх авторів. Фактом є те, що певна частина православних українців бажали би бачити свою Церкву автокефальною, а інша ж її частина хоче, щоб Українська Православна Церква була назавжди пов'язана з Руською Православною Церквою, з Московським Патріархатом. Але марною справою було б зараз займатись підрахуванням статистичних даних, котрі б показували, скільки відсотків вірян підтримують ідею автокефалії, а скільки - виступають проти неї, тому що таке підрахування все одно не могло би бути вирішальним. Важливо дивитись не на цифри і числа, які в даному разі більш ніж схильні до серйозних коливань та різноманітних не до кінця логічних кореляцій, а на ті причини, котрі змушують одну частину членів Церкви бути налаштованими проавтокефально, а іншу - навпаки.

Звичайно, справа дослідження причин ставлення до одного з шляхів канонічного розвитку УПЦ не є простою. І тому, не претендуючи на вичерпність своїх оцінок, я хотів би тільки окреслити деякі основні моменти, котрі визначають мотивацію кліриків та віруючих в даному питанні.

Отож, що змушує людей виступати проти автокефалії УПЦ і підтримувати ідею перебування Української Церкви в складі Московського Патріархату? Насамперед геополітична ідея єдиної та неподільної Русі. Переважно вона розповсюджена в Росії, трохи менше - в Білорусі, ще трохи менше - в Україні. Але те, що до такої цивілізаційної орієнтації налаштована досить значна кількість громадян цих країн, серед яких і наша, вимагає найсерйознішого ставлення до цієї позиції. Щоправда, потрібно мати на увазі, що така ідейна позиція в церковному питанні не є до кінця обґрунтованою, адже Церква - вище політики, і вона мусить турбуватись в першу чергу не про політичне майбутнє України, Білорусі чи Росії, а про спасіння своїх вірних. І тому Українська Православна Церква, визначаючись в своєму канонічному статусі, повинна перш за все керуватись не політичними чи культурно-цивілізаційними поглядами певних своїх членів, а мотивами прокладення шляхів для якомога повнішого та благодатнішого здійснення своєї місії - порятування людей від тенет диявола та гріха, їх освячення та наближення до Бога, який воліє воскресити створених Ним за Своєю подобою створінь. Українська Церква з великою повагою та благоговінням ставиться до власного минулого - в першу чергу, до періоду свого існування як Церкви Київської Русі, адже саме в цей час своїми подвигами заради Христа та Його Євангелія прославились численні подвижники благочестя - це і боголюбиві монахи Києво-Печерської Лаври, і сонм благовірних князів та княгинь, і, звичайно, ж просвітителі нашого краю - рівноапостольні князі Ольга та Володимир Великий. І яким би не було майбутнє Української Православної Церкви, вона обов'язково берегтиме серед своїх вірних шанобливе, синівське ставлення до цього періоду своєї історії. Київська Русь - це справді була Свята Русь, Велика Русь, Православна Русь.

І тому абсолютно не дивним є широко розповсюджене захоплення серед православних віруючих історією Київської Русі. Щоправда, інколи доводиться спостерігати і непомірний радикалізм в такому шануванні минувшини, коли заради звеличення історичного періоду існування Русі (IX - XIII століття) применшується значущість та культурно-історична важливість інших часових періодів, а особливо - періоду сучасності. Як наслідок, виникають цілком фантасмагоричні ілюзії про повернення у „золотий вік" (до речі, вчені підкреслюють, що міф про золотий вік притаманний дуже багатьом культурам, особливо європейським) і на їх основі повністю заперечується сучасність. Звичайно ж, це не є нормальним явищем.

Але повернемось до ідеї автокефалії. Другою причиною негативного до неї ставлення серед деяких членів УПЦ є те, що вона дуже сильно зкомпрометована в їхніх очах діями розкольників - насамперед, з філаретівського табору. Лідер розкольників Філарет (Денисенко), користуючись ідеєю автокефалії, реалізовував власні владні амбіції, не бажаючи втрачати посаду Предстоятеля Церкви, і цим самим він завдав ідеї автокефалії Українського Православ'я величезної шкоди. І тепер всі, хто щиро та зважено підтримує автокефалію, вимушений постійно наражатись на нерозуміння зі сторони оточуючих, котрі в такій позиції часто вбачають симпатії до розкольників. Про це потрібно пам'ятати, на цьому потрібно наголошувати. В контексті проблематики пошуку та віднайдення духовної ідентичності УПЦ можна однозначно стверджувати, що визначальним моментом її ідентичності є повне небажання належних до неї кліриків та мирян якимось чином бути причетними до розколу. Українська Православна Церква - це Церква, що з великим пієтетом ставиться до священних канонів та свято-отцівських передань Вселенського Православ'я.

А що ж змушує іншу частину вірян УПЦ підтримувати ідею автокефалії? Причин багато. Знову ж таки, я хочу підкреслити, що мені навряд чи вдасться дослідити всі ці причини, і тому я ставлю перед собою завдання окреслити хоча б деякі з них. Найперша - це та, що Українська Православна Церква рівнем свого духовного, канонічного та місійного розвитку заслуговує на відповідне місце в диптиху помісних Православних Церков світу, а її Першоєрарх - Блаженнійший Митрополит Володимир - на гідність Святійшого Владики і Отця всіх православних українців, українського Патріарха, молитовника та благальника за свій народ перед престолом Господнім. Православна Церква України як помісна Церква має повне право на автокефалію, а тому вона повинна її отримати, як це передбачають церковні канони - ось як вважають прихильники ідеї автокефалії.

Автокефалія - це кінцевий результат канонічного розвитку церковного організму, свідчення про його остаточну довершеність та самодостатність. І тому автокефалія - це той канонічно-адміністративний статус, до якого повинна прагнути кожна помісна Церква як до логічного фіналу свого внутрішнього росту, адже тільки він може бути підтвердженням духовної розвинутості цієї Церкви, її спроможності безпосередньо перебувати в молитовному та євхаристійному спілкуванні з іншими помісними Православними Церквами, гідно предстояти перед Всемогутнім Богом і здійснювати Його Благу Волю.

Українські реалії визначають ще одну важливу причину, якою мотивуються прихильники автокефалії УПЦ. Це розкол. Так вже сталося, що поводом для розколу українського Православ'я послужила автокефалія, прикриваючись якою різні діячі намагались прибрати собі побільше влади та інших благ цього світу. І тому серед вірян УПЦ КП та УАПЦ природно опинились прихильники автокефалії Української Православної Церкви, котрі стали жертвами розкольницької пропаганди. Ці люди, серед яких більшість - щиро віруючи українці, осліплені діями своїх „проводирів" - здатні повернутись до канонічної Української Православної Церкви тільки за умови здобуття нею автокефального статусу. До цього потрібно ставитися з належною повагою, вбачати в цьому дію Промислу Божого, оцінювати який людина не може, але перед яким вона повинна змирятись. Таким чином, автокефалія УПЦ - це, крім вище перерахованих причин, ще і шлях до подолання болючого розколу, який триває вже не один рік. Саме розкол є основною перепоною для свідчення Церкви перед секуляризованою частиною суспільства про свою істинність, про істинність Христового Євангелія. Православним християнам в їхньому діалозі з невіруючими часто доводиться чути той аргумент, що Православна Церква не може бути істинною, бо вона розділена в собі. „У нас є аж три Православні Церкви - в яку з них ви закликаєте мене повірити?!" - в агресивному запалі та з жовчною іронією запитують такі люди. І їм дуже важко щось на це відповісти, бо й справді - розкол Православ'я є величезною неправдою, гріхом проти заповідей Божественного Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа.

В цьому році ми відзначаємо 1020-річчя Хрещення Київської Русі святим рівноапостольним князем Володимиром. З трьох православних церков, котрі були народжені в цьому величному Таїнстві - Української, Руської та Білоруської - лише Руську Господь обдарував патріархальною благодаттю. Українська та Білоруська Церкви є причетними до цієї благодаті через канонічний зв'язок із Святійшим Московським Престолом. Але те, що матір'ю для Патріархату Москви була саме Київська Митрополія, доводить церковно-історичну обґрунтованість, канонічну логічність й духовну гідність останньої також набути статусу Патріархату.

Насамкінець хочу наголосити на необхідності для кожного за будь-яких умов зберігати в собі мир та любов до ближніх, навіть якщо вони притримуються інших поглядів, чого б ці погляди не стосувалися - політики, культури, суспільства чи канонічного статусу Української Православної Церкви. Ми мусимо зуміти почути голос Божий. Згадаймо Біблію: „... вийди і стань на горі перед лицем Господнім, і ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь" (3 Цар. 19:11-12).

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.