УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 84 відвідувачів

Теги
краєзнавство діаспора монастирі та храми України милосердя конфлікти автокефалія УГКЦ Церква і медицина Вселенський Патріархат Католицька Церква комуністи та Церква Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра розкол в Україні секти педагогіка Мазепа Голодомор Ющенко УПЦ КП вибори іконопис постать у Церкві Археологія та реставрація церковна журналістика Священний Синод УПЦ Церква і влада Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі Предстоятелі Помісних Церков молодь Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква та політика українська християнська культура церква і суспільство шляхи єднання Доброчинність Президент Віктор Ющенко забобони Церква і політика






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Лавра: за лаштунками трагедії. Десять найбільш розповсюджених міфів та містифікацій про загибель Успенського собору Печерської лаври



«Україна молода», Євген Кабанець, провідний науковий співробітник відділу історії Лаври Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника, 01.11.2008

 

Знищення видатної пам'ятки давньоруського і барокового зодчества Успенського собору Києво-Печерської лаври 3 листопада 1941 р. оповите густою імлою таємниці й відвертого замовчування. Про обставини цієї трагедії й досі поширюються найхимерніші домисли й плітки. Спробуємо пролити світло на ці події на основі маловідомих або приховуваних раніше джерел - документів із кількох київських та московських архівів, спогадів сучасників й очевидців, матеріалів, надрукованих на шпальтах газет та періодичних видань, монографічних досліджень і художньо-публіцистичних робіт, присвячених історії Вітчизняної війни. Для зручності ці свідчення будуть викладені у формі тез і контртез.

 

Собор мінували енкаведисти

Мінування військових та цивільних об'єктів у прифронтовому Києві здійснювалося переважно спеціальними підрозділами Головного військово-інженерного управління Наркомату оборони СРСР та діючої армії. Координували ці дії представник Генштабу капітан Хилякін та начальник інженерного управління 37-ї армії полковник Олександр Іванович Голдович, а безпосереднім виконавцем мінувальних робіт у самому місті був командир 11-го взводу спецпризначення лейтенант Михайло Та­тарський. У сво­їх спогадах, записаних ще в 1971 р., але повністю оприлюднених у газеті «Літературна Україна» лише 5 вересня 1991 р., він засвідчив, що особисто був причетний до мінування багатьох важливих транспортних вузлів та комунікацій у Києві, зокрема кількох узвозів, шляхопроводів та мостів (імені Євгенії Бош, Дарницького залізничного), а також низки адміністративних і громадських об'єктів: будинку ЦК КП(б)У, управління НКВС у Жовтневому палаці, філії музею Леніна та Історичного музею.

В останньому випадку йдеться про музейний заклад, який з 1935 р. розміщувався в кількох корпусах на території історико-культурного заповідника «Всеукраїнське музейне містечко». Були заміновані ті будівлі, в яких очікувалася поява окупантів, тобто експозиційні приміщення та споруди, з яких відкривався мальовничий краєвид: корпуси № 80 (Успенський собор), № 30 на оглядовому майданчику (нині приміщення Творчих майстерень Київської спілки художників), № 29 - Трапезна церква і палата, № 9 (нині Му­зей книгодрукарства України) і
№ 8 (нині дирекція заповідника). Син О. І. Голдовича наприкінці 80-х рр. також підтверджував причетність свого батька до мінування Хрещатика й Успенського собору. Проте варто відзначити, що в більшості випадків вибухівка не спрацювала.

Собор підірваний за допомогою радіоміни

Згідно з розсекреченими матеріалами, оприлюдненими Ю. Г. Веремєєвим (з ними можна ознайомитись на сайті http://tewton.narod.ru/mines-4/radiomina-f-10.html), радянські об'єктні міни Ф-10, відомі більше під назвою радіомін, мали кілька суттєвих недоліків: короткий термін працездатності джерел живлення (максимум 40 діб) та дуже простий спосіб їх блокування за допомогою технічних засобів перехоплення і глушіння радіосигналів. У Києві термін бойової роботи цього устаткування збігав 28 жовтня, якщо вести відлік з останнього дня, коли наші війська були змушені залишити місто - 19 вересня 1941 р. Крім того, зразки радіомін разом з екземпляром інструкції щодо їх експлуатації, переліком робочих частот і потужності використовуваних сигналів через прорахунок радянського командування потрапили до рук німців ще в першій половині вересня, внаслідок чого останнім вдалося оперативно організувати службу радіопротидії.

Звідси випливає, що Ус­пенський собор ніяк не міг бути підірваний за допомогою радіоміни, навіть якщо остання й була захована в ньому. Не могли бути застосовані й простіші міни сповільненої дії (МСД-1), оскільки при їх використанні неможливо скоригувати час вибуху: встановлюється лише строго заданий час, а значить, і версія про спостерігачів, що чекали підходящого моменту, є звичайною вигадкою.

Диверсія в Успенському соборі мала виняткове стратегічне значення для радянського підпілля

Практично у всіх публікаціях про трагедію Печерської лаври висловлюється думка, що Успенський собор становив собою головну ціль київського підпілля, оскільки саме в ньому гітлерівці нібито збиралися провести урочистий молебень з приводу визволення України від більшовизму й тут очікувалася поява ключових політичних фігур фашистського рейху. Проте подібні припущення не тільки не підкріплюються жодними документами, а й вступають у суперечність з проявами відверто зневажливого ставлення окупантів до національних почуттів та очікувань місцевого населення восени 1941 р.

Крім того, зі слів очевидців (Докія Гуменна, Улас Самчук, угорський археолог з Айнзацштабу Розенберга Нандор Феттіх) відомо, що в Києві були заміновані й інші значущі культові будівлі - Софійський та Володимирський собори, Андріївська церква, а отже, плани радянського керівництва мали невизначений, вичікувальний характер. Великий сумнів щодо організаторів вибуху викликає й абсолютно індиферентна реакція гітлерівців. Раніше у випадку саботажу й диверсійної діяльності в місті вони завжди жорстоко карали місцеве населення, розстрілюючи сот­ні заручників (22 жовтня, 2 і 29 листопада 1941 р.). Проте за вибух в Успенському соборі німці не лише не влаштували публічної екзекуції, а й навіть не дали жодних роз'яснень у пресі. Згадка про вибух в Успенському соборі вперше промайнула в міській газеті «Нове українське слово» лише 25 грудня 1941 р.

Німці толерантно ставилися до Православної церкви та її духовних центрів, і Печерського монастиря зокрема

Нацизм як релігійне явище мав язичницьку складову в своїй ідеології, був наповне­ний еклектичною сумішшю німецького поганства та різних окультних учень, ворожих християнству. Згідно з ґрунтовним дослідженням провідного пітерського архівіста
М. В. Шкаровського («Крест и свастика. Нацистская Германия и Православная Церковь». - М., 2007), підготовленим на документах російських та німецьких архівів, гітлерівці запровадили на окупованих східних територіях низку обмежень щодо релігійної діяльності: заборонили викладання Закону Божого в школі, організацію вищих богословських курсів і відкриття будь-яких духовних учбових закладів, обмежили пересування церковних ієрархів тощо. Нацисти не давали офіційних дозволів на відновлення діяльності православних храмів і монастирів, вони просто не втручались у релігійні справи й умисне допускали стихійне відродження церковного життя.

У Києві окупаційна влада не дозволила чернечій громаді відновити релігійні відправи у Верхній лаврі. Гітлерівці облаштували на Гостинному дворі монастиря та в яру між Ближніми та Дальніми печерами два концтабори, в яких винищили кілька сотень військовополонених. Присутність есесівської охорони супроводжувалася оскверненням храмів та нищенням у них ще вцілілого церковного майна - в Трапезній церкві під приводом збору мармурових відходів було розбито частину лівого крилосу; з Великої дзвіниці були реквізовані на металобрухт дзвони. Восени 1942 р. німці кілька разів силоміць зачиняли обитель, а під час примусової «евакуації» всіх жителів Києва у вересні-жовтні 1943 р. від їхніх рук загинуло кілька печерських ченців, зокрема ігумен Іринарх Кондаркін та інок Аркадій.

Після вибуху в Успенському соборі загинули всі цінності

«Німці з власної дурості не винесли нічого з Успенського собору», - писав в емігрантській газеті «Новое Русское Слово» (Нью-Йорк, 10 лютого 1948 р.) колишній співробітник Історичного музею В.Шугаєвський. Раптова загибель храму з усіма його безцінними скарбами й досі вважається одним із найсильніших аргументів на підтвердження «партизанського сліду». Проте архівні матеріали засвідчують, що в останній декаді жовтня 1941 р. німці вивезли з Успенського собору найцінніші колекції, що зберігалися в ньому. З 18 жовтня есесівська охорона заборонила доступ до експозиційних приміщень музейних працівників і почала відселення з Лаври місцевих жителів, а вже 23 жовтня 1941 р. співробітники так званого Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга почали «інвентаризацію» музейних експонатів. У результаті їхньої діяльності велика колекція старовинних ікон з Успенського собору, відома під назвою збірок Харитоненка й Порфирія Успенського, була передана в 1942-43 рр. до Музею російського мистецтва, що підтверджується відповідними записами в інвентарних книгах.

Вивезення музейних речей здійснювали в умовах підвищеної секретності, за свідченнями очевидців (А. Гуржій), переважно вночі, що в перебігу з подальшими подіями справляло враження звичайного мародерства й підготовки до якоїсь брудної оборудки. У храмі залишились переважно ті предмети церковного начиння й шитва, які, на думку німецьких «експертів», не становили особливого інтересу або мали суто обрядове призначення, а отже, розцінювалися ними як ідеологічно шкідливі. Нацисти не зацікавились іконостасом з образами XIX ст. й посрібленими ризами ікон. Доля вилучених речей склалася трагічно: колекція ікон з Успенського собору була вивезена до Німеччи­ни, де майже повністю загинула
17 лютого 1945 р. під час спу­стошливої пожежі в маєтку графів Шверінів Wildenhoff у Східній Прусії.

У німців не було мотивів для руйнації храму

Яскраве світло на причини плюндрації Успенського собору проливає таємне розпорядження Гітлера командуванню поліції та СС в Україні стосовно «монастиря в Цитаделі Києва» від 9 жовтня 1941 р.: «Жодні священики, ченці або інші місцеві люди, що звичайно працюють там, не мають права входити до монастиря, що міститься в Цитаделі Києва. Монастир ні в якому разі не має бути місцем праці або релігійної діяльності. Має бути переданий до поліції та СС, а потім знищений або залишений на їхній розсуд». Ця жорстка позиція була викликана донесенням німецьких спецслужб про диверсію на Оглядовому майданчику Верхньої лаври 20 вересня 1941 р., під час якої загинув командувач артилерії полковник барон Ганс-Генріх фон Зейдліц унд Голау та представники його штабу.

Пізніше виправданням для нацистів, судячи з архівних документів, стали суто ідеологічні мотиви - побоювання, що «стародавні місця релігійного культу стануть місцями паломництва і, отже, центрами руху за автономію», який буде роз­виватися під національно-визвольними та патріотичними гаслами. Відомо, що високопоставлені нацистські чини «були задоволені з того, що монастир Києво-Печерської лаври був знищений, бо, на їхню думку, зникнення цього пам'ятника ослабить національну свідомість українців». За твердженням очевидця подій Фрідріха Хейєра, колишнього офіцера вермахту, викладеному в книзі «Православна церква в Україні з 1917 до 1945 рр.» (Кельн, 1953; друге видання - Гетінген, 1997), знищення собору було інспіровано безпосередньо керівником партійної канцелярії Мартіном Борманом, що претендував на керівництво всією церковною політикою Третього рейху й був прихильником найбільш радикальних заходів проти релігійних інституцій.

Після вибуху згоріла вся Лавра

За твердженням автора книги «Бабин яр» Анатолія Кузнєцова, диверсія в Успенському соборі призвела до колосальної пожежі й тотального спустошення всієї Верхньої лаври, й винні у цьому, звичайно, підпільники. Утім тут сплутано різночасові події, які до того ж були сильно перебільшені. Єдиний підпал в Музейному містечку стався через кілька днів після захоплення Києва німцями, коли невідомі влаштували пожежу на Великій лаврській дзвіниці, щоб знищити вивішений на ній німецький прапор.

Вибух же Успенської церкви не завдав серйозної шкоди прилеглій забудові; згорів лише дах житлової частини корпусу № 29 (Трапезної палати). Згідно з документами з фонду Київської міської управи (Державний архів Київської області. Ф-2356; Держархів Російської федерації. Ф. 7021), ще в травні 1942 р., крім вибитого вибуховою хвилею скла й деформованих віконниць, у Верхній лаврі «абсолютно всі будівлі залишались в задовільному стані» й «збереглися повністю». Винною в тотальному руйнуванні безцінного архітектурного ансамблю була так звана Розбірна контора Міськуправи, яка діяла за прямим розпорядженням штадткомісаріату в особі чиновників Пушеля, Берндта, Альбрехта і за підтримки й потурання з боку бургомістра Л.Форостівського.

Німці нічого не знали про вибухівку

Жителі, що залишилися в окупованому місті, з перших же днів охоче попереджали німців і представників окупаційної влади про підозрілі випадки явного мінування будівель. Уже 28 вересня 1941 р. у секретному донесенні есесівської Айнзацгрупи Ц з Києва до Берліна повідомлялося, що нею розкрито «план мінування» центральної частини міста. Так само було й у випадку з Лаврою. Представник штабу Розенберга Дітер Розкампф засвідчив, що будинок Істо­рич­ного музею «був врятований завдяки одному робітникові, який своєчасно сповістив про це німецьких військових». Про мінування Успенського собору інформував німецьку сторону завідувач фонду станкового малярства Микола Чорногубов, а директор Історичного музею В. А. Маєвський навіть перераховував у листі до Міської управи конкретні будівлі на території Музейного містечка, в яких було закладено вибухівку.

Німці не могли розмінувати собор

Айнзацгрупа Ц ще 28 вересня сповіщала Берлін, що нею здійснюється успішне розмінування громадських споруд, в яких проводилися ретельні обшуки. Німці демонстративно виставляли знешкоджені радянські міни просто неба, лякаючи цивільних жителів. Практично всі адміністративні й партійні будівлі в Києві, зокрема на Володимирській вулиці і в елітному районі Липках, були врятовані від руйнації за допомогою превентивних заходів. (Трагічна доля Хрещатика лишається темою окремого розслідування). Деякі споруди так званого «казарменного партійно-монументального» стилю (Верховна Рада, Кабмін, будинок ЦК) були пізніше сплюндровані самими німцями під приводом, що вони створювали небажане для їхньої пропаганди уявлення про радянську архітектуру. Принаймні так заявив у приватній бесіді директору Музею Західного мистецтва С. Гілярову один зі співробітників штабу Розенберга.

На цьому тлі виглядають абсолютно непереконливими припущення, що в Лаврі застосовувалися якісь особливі вибухові засоби, які неможливо було нейтралізувати або ж можна було вивести з ладу лише відсічними вибухами. Нагадаймо, що радянські сапери замінували й інші, не менш видатні київські храми, але в них вибухівка була успішно знешкоджена німцями.

Світова громадськість вважала винними у знищенні Успенського собору винятково комуністів

Чимало свідків поміж німців та киян звинувачувало в загибелі Успенського собору саме окупаційну владу. Назвемо лише деякі імена.

Українська письменниця Докія Гуменна в книзі «Хрещатий Яр» (1946-49) висловила думку, вочевидь, домінуючу в окупованому Києві: «Але про Лавру ви не маєте рації - Лавру підмінували й приготували до знищення більшовики, німці ж тільки полінувалися витягнути міни й вирішили, що не варт возитися, менше клопоту буде, коли все злетить у повітря». Схоже тлумачення подій знаходимо і в щоденнику киянки Ірини Хорошунової від 6 листопада 1941 р.: «Вибухом у Лаврі знищений старовинний пам'ятник архітектури - Успенський собор. Висадили його німці. Пояснюють тим, що нібито під ним були міни, і вони не могли їх розміновувати» .

Міністр озброєнь нацистського Рейху Альберт Шпеєр у своїх спогадах писав, що за інформацією, отриманою від Йозефа Гебельса, до вибуху Успенського собору був причетний особисто рейхскомісар України (РКУ) Еріх Кох, який вирішив у такий спосіб «знищити символ її національної гордості». Керівник групи релігійної політики міністерства окупованих східних територій Карл Розенфельдер стверджував: «Щодо вибуху церкви серед німців панує загальна думка, що він був здійснений за наказом РКУ... Серед місцевих жителів також поширена впевненість, що монастир підірваний німцями». Згаданий раніше Ф.Хейєр повідомляє, що «у київському підрозділі абверу були певні, що вибух здійснили частини СС під командуванням головного начальника поліції і СС півдня Росії обергруппенфюрера СС Прютцмана».

Підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що знищення Успенського собору Печерської лаври лежить на совісті обох протиборчих сторін - саперних підрозділів Червоної армії, що блюзнірськи замінували святиню, та нацистів, які здійснили зухвалу провокацію за допомогою радянської вибухівки. З'ясування всіх обставин цієї трагедії дозволить нарешті розкрити одну з найпохмуріших таємниць новітньої історії України.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.