УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 78 відвідувачів

Теги
Доброчинність Священний Синод УПЦ постать у Церкві Вселенський Патріархат Президент Віктор Ющенко церква і суспільство комуністи та Церква Археологія та реставрація вибори забобони конфлікти милосердя Церква і медицина Ющенко монастирі та храми України 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія секти Голодомор Предстоятелі Помісних Церков Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис Церква і влада діаспора педагогіка Мазепа українська християнська культура молодь церква та політика УГКЦ розкол в Україні Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і політика церковна журналістика краєзнавство шляхи єднання УПЦ КП Католицька Церква






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Інтелектуальна відвага Леоніда Фінберга



«Україна молода», Євгенія Кононенко, 07.11.08

Відомий видавець і знавець юдаїки інтелектуальних висот сягнув за допомогою самоосвіти, бо в його родині було всього дві книжки

 

Пан Леонід Фінберг є мало не обов'язковою постаттю українських інтелектуальних зібрань. Він - видавець, організатор виставок, конференцій, знавець єврейської історії та українсько-єврейських відносин, яким уже так багато років. Ми зустрілися з ним у приміщенні Центру юдаїки на території Києво-Могилянської академії.

 

«Родина моїх батьків була більше радянською, аніж єврейською»

- Пане Леоніде, як ви ідентифікуєте себе - як видавець, соціолог, релігієзнавець?

- Маю дві основні ролі: в міру сил сприяю відновленню юдаїки в Україні та займаюся видавничою справою. Ці ролі переважно менеджерські. Паралельно намагаюся бути активним, свідомим учасником цих процесів, тому беру участь у конференціях, семінарах. І, отже, не уникаю інтелектуального осмислення як юдаїки, так і - більш широко - формування духовного простору сьогодення - спеціалізація університетського видавництва «Дух і Літера» спонукає до цього.

- Але в інтелектуальних колах України ви маєте репутацію не просто менеджера, а знавця єврейської традиції та українсько-єврейських відносин протягом сторіч. Чи ці ваші зацікавлення йдуть від вашої родини?

- Я походжу з пролетарської родини, де було всього дві книжки - радянські детективи «Подвиг разведчика» та «Ромашка». Я і зараз, через багато років, пам'ятаю ці обкладинки. А єврейські традиції... Мабуть, вони залишалися в повазі до освіти та знань.

- Трохи дивно. А в нас є такий стереотип, що в єврейських родинах завжди панує величезна повага до книги.

- Родина моїх батьків була більше радянською, аніж єврейською. А всі мої гуманітарні зацікавлення - це продукт соціалізації кінця 60-х та початку 70-х років. Спочатку заздрість до освічених співгрупників у Київському механічному технікумі; за тим роки і роки самоосвіти...

- А хто ви за вищою освітою - філософ, історик?

- Ні, я закінчив Політехнічний інститут, куди мене прийняли з четвертої спроби - на попередніх іспитах мені пропонували розв'язати задачі, які не розв'язувалися.

-  Тож і у вас технічна освіта, як у багатьох пострадянських інтелектуалів?

- По закінченні КПІ та після служби рядовим у Радянській армії - за Полярним колом я охороняв радянські винищувачі, що протистояли «агресивному блоку НАТО», - я майже 25 років займався інженерними справами. Проте, поступово змінюючи спеціалізації, наближався до соціології, яка вабила дуже сильно. Певний час займався тим, що називається системним аналізом діяльності - у блискучих учителів навчився вимірювати міру ефективності різних активностей, розробляти програми вдосконалення дій. Але все одно є гірке відчуття, що найбільш активний вік свого життя займався не своєю справою, не тим...

Самоосвіта: у Києві - дім Петровських, у Москві - Вікторія Чалікова та Юлій Шрейдер

- Але ж ті знання, які ви маєте зараз, не здобуваються за один рік...

- Я був активним: брав участь у неформальних осередках тих років, де вперше зацікавився як єврейською, так і українською історією та культурою. Там почав читати «самвидав», а затим поширював його серед друзів та знайомих. Дякувати Богові, обійшлося без ув'язнення, хоча багатогодинні допити пам'ятаю й донині. З часом моїй освіті сприяло знайомство з родиною Мирона та Світлани Петровських. Це один із київських домів, на порозі якого «радянські» цінності застрягали, де формувалася та жила справжня культура думки та світогляду.

У домі Петровських я познайомився і з Вадимом Скуратівським, і з родиною Білецьких, і з багатьма іншими вільними людьми. Там я й отримував заборонені книги, «самвидав»... Тоді ж і я почав збирати свою бібліотеку, значну частину якої в останні роки передав у НаУКМА.

- Отже, і в досить несприятливі для самоосвіти радянські часи ви знаходили можливість підвищувати свій рівень?

- Я продовжував самоосвіту - чи не щодня ходив до читальних залів Бібліотеки АН України - пробував розібратися з основними подіями історії, зорієнтуватися в світоглядних системах - філософії зокрема. Сприяли моєму становленню і знайомство та багаторічні зустрічі й листування з московськими інтелектуалами - Вікторією Чаліковою (сподвижницею академіка Сахарова) та філософом і публіцистом Юлієм Шрейдером.

Це від Чалікової я привозив десятки книг ІНІОНу (Інституту наукової інформації в галузі суспільних наук) з грифами «для службового користування». Це були фантастичні - як на ті часи - тексти М. Вебера та К. Мангейма, Д. Белла та Дж. Орвела. То була література, яка мала просвіщати членів Політбюро ЦК КПРС та радянських академіків. Завдяки мужності красивої тендітної Вікторії Чалікової та її колег ті тексти читала більш широка громада. Юлію Шрейдеру я вдячний за просвітництво - десятки наших діалогів були надзвичайно важливими для мене.

- Чи можу я вам поставити запитання, яке було природним для радянського єврея: у вас не виникало бажання поїхати з країни?

- Звичайно ж, питання «їхати чи залишатися» обговорювалося в кожній єврейській родині (та, мабуть, і в багатьох українських). Вирішив залишатися та жити, де народився. Це підсвідомі рішення. Пояснював собі та іншим так: у цьому світі є мононаціональні та багатонаціональні держави. Модель багатонаціональна, де громадянство в країні гарантує рівні права всім, домінує в європейській цивілізації. Сподіваюся, що цей шлях - шлях і для України. Всі мої сьогоднішні ролі орієнтовані на цю модель розвитку. Я певен, що модерна Україна спиратиметься на духовні надбання всіх народів, які в ній живуть. Україна без вірменських храмів та юдейських синагог, без культури кримських татар чи польської духовної спадщини, без Гоголя чи Булгакова - то була б інша країна...

-  То хто ж були ті люди, з якими вам пощастило контактувати в ті часи?

- Період перебудови багато чого змінив у нашому житті. Вже віяло свободою, хоча останні політичні в'язні ще не повернулися з тюрем та заслань. Наприкінці 80-х років одним із центрів формування нових моделей інтелектуального - ширше - духовного життя став Інститут філософії. Саме там зібралася група людей, яка потім об'єдналася як Редакційна рада часопису «Філософська та соціологічна думка» і стала дуже важливою, думаю, для всіх її учасників. Журнал став однією з найцікавіших інтелектуальних трибун українських науковців. Та й компанія непогана: Мирослав Попович, Юрій Прилюк, Євген Головаха, Наталя Паніна, Костянтин Сігов, Володимир Жмир, Наталя Вяткіна, Данило Яневський... У пам'яті лишилися цікаві дискусії, масштабні проекти та програми, публікації, які випереджали час.

Згадую свою експертну анкету - спробу залучити інтелектуалів України, Росії, Франції до осмислення подій тих часів. Відповіді були блискучими, надзвичайно влучними та сміливими як у критиці комуністичного ладу, так і в осмисленні змін межі 80-х - початку 90-х років. Для мене це був і перший досвід редакторської роботи, яка з часом посіла чільне місце в моїх уподобаннях. Більше того, скажу, що запропонована мені з часом Костянтином Сіговим роль співредактора та співдиректора видавництва «Дух і Літера» багато що визначила в моєму житті з тих днів і по сьогодні. Адже, готуючи книги чи журнальні публікації, я отримав можливість очно чи заочно спілкуватися з велетнями духу ХХ століття - Ханною Арент, Митрополитом Андреєм Шептицьким, Сергієм Аверинцевим, Іваном Дзюбою, Мартіном Бубером та багатьма іншими. У попередні десятиліття я навіть мріяти про це не наважувався.

«Не можна опанувати християнську духовну спадщину, оминувши Старий Заповіт»

- На сьогодні ви багато знаєте про єврейство, про юдаїзм. Але кажете, що в родині вас цьо­му не вчили. Відколи ви почали цікавитися саме юдаїкою?

- Я цікавився єврейською історією та культурою ще з кінця 60-х - початку 70-х років. Це була природна зацікавленість юнака та неприродні шляхи пошуку джерел інформації. Як і інші люди в ті часи, намагався щось прочитати між рядків у паскудних книгах про юдаїзм та сіонізм. Переглядав безліч книг, газет та журналів, знаходячи випадково не вилучені тексти Хаїма Нахмана Бяліка чи Володимира (Зеєва) Жаботинського.

З часом, коли настали вільні роки перебудови, а затим незалежності - вирішив для себе, що прийшов час, і то є моя справа - сприяти поверненню історії мого народу в суспільну свідомість як євреїв, так і неєвреїв. Розумів, що без пам'яті, без спадщини поколінь майбутнє не побудувати. Сьогодні, через 15 років після перших кроків у відновленні української юдаїки, можна звітувати майже сотнею книг та журналів. І чесне слово, про деякі з них можна говорити, що вони цікаві, професійні, новаторські!

- Ви видаєте цікаві книжки, про єврейство України, а в Україні тим часом лишилося дуже мало євреїв...

- І мало, і немало... Це як рахувати. У Києві живе близько 50 тисяч євреїв, в Україні - декілька сот тисяч. Та я певен, наші книги, включно з юдаїкою, - це духовний харч для всіх громадян України. Не можна опанувати християнську духовну спадщину, оминувши Старий Заповіт - юдейську складову основних світових релігій. Так само в мене немає жодних сумнівів у тому, що Тараса Шевченка та Шолом-Алейхема, Івана Франка та Хаїма Бяліка, Юрія Андруховича та Інну Лісову люди вибирають для читання не за національною ознакою. Елі Візель потрібен українському читачеві так само, як і Василь Стефаник єврейському (я пам'ятаю, як читали його оповідання про від'їзд українців до Америки в роки єврейської еміграції до Ізраїлю). Одна зі статей Сергія Аверинцева, що ми друкували в нашому часописі «Єгупець» (назва міста Києва у творах Шолом-Алейхема), називалася «Солідарність у вірі гонимій». Наш великий сучасник, постійний автор видавництва «Дух і Літера» добре усвідомлював пріоритет людськості та людяності перед усіма розбіжностями за ознаками віри, етнічності, віку тощо.

- Отже, мета Центру юдаїки - перш за все просвітницька?

- Дослідницька, просвітницька... Проте ми ще збираємо архіви єврейської спадщини... Все це цікаво - фантастично! Тільки за останній рік, наприклад, ми видали більш ніж десяток книг, та ще й яких. Наприклад, «Антологію єврейської поезії» - українські переклади з мови ідиш (редактори-упорядники В.Чернін та В.Богуславська). Уперше український читач отримав можливість ознайомитися з творчістю майже 90 поетів, які писали в Україні, Австралії, Палестині, Америці, Австрії, Білорусі... Які велетні зібралися під однією обкладинкою: П. Маркіш та І. Франко, І. Мангер та М. Рильський, Д. Гофштейн та Ліна Костенко, Урі Цві Грінберг та М. Фішбейн, Х.-Н. Бялік та П. Тичина... А чого варта виставка Культур-Ліги - об'єднання єврейських художників, що працювали в Києві в 1918-24 рр. Виставка відбулася на межі 2007-2008 рр. у Національному художньому музеї. Практично ніхто з сучасників не знав, що саме з нашого міста згодом почалася слава всесвітньо відомих Марка Епштейна та Абрама Маневича, Сари Шор та Соломона Некритіна, Ісахара Бер Рибака та Артура Кольніка, Рабиновича та Олександра Тишлера. У 1922 р. у Києві вийшла книга єврейського поета Давіда Гофштейна з ілюстраціями Марка Шагала. Київ на той час був одним із центрів європейської єврейської культури. І те, що потім це все було знищене, зобов'язує нас до відновлення пам'яті.

- І потім ви видали розкішний каталог із дуже якісними ілюстраціями та цікавими текстами про те малярство. А де ж були картини, які виставлялися на тій виставці?

- Вони були у сховищах українських музеїв, у приватних колекціях, в інших музеях світу (Росія, Німеччина, Франція, США). Зібравши і оприлюднивши цю спадщину (ініціатива ізраїльського дослідника Гілеля Казовського), ми зробили добру справу - міцву - як кажуть євреї. Професор Мирослав Попович сказав: «Будемо коригувати написану раніше історію українського мистецтва. Культур-Лігу не обійти - це феномен світового рівня».

Нагорода з репутацією

- Пане Леоніде, чи Ви особисто працюєте тільки над книжками з юдаїки?

- Ні, я «жадібний». З великою наснагою я готував до друку - разом із колегами, звичайно, - книжки Ханни Арент. Її «Джерела тоталітаризму» - книга, яка мені найбільше пояснила ХХ століття та його найстрашніші тоталітарні режими - нацизм і комунізм. От щойно закінчив роботу та передмову до книги Курта Зонхаймера «Антидемократичні тенденції Веймарської республіки» - про етапи та причини поразки європейської (німецької) цивілізації та культури у двобої з фашизмом. Це одна з найкращих книжок суспільної думки про ці події.

А ще є «Кобзар» Тараса Шевченка, ілюстрований Василем Седляром. Я сподіваюсь, що за ініціативою упорядника книжки А. Рудзицького ми повернемо в українську культуру геніальні малюнки одного з найталановитіших художників ХХ століття, учня знаменитого Михайла Бойчука. На початку 30-х років були знищені тогочасні примірники книги, наприкінці 30-х було вбито автора ілюстрацій. Ми надрукуємо цю книгу, і суспільство поверне собі майстра малюнка рівня Матісса, Пікассо. Сподіваюсь, ми сприятимемо його духовному воскресінню.

- Отже, ваша діяльність сприяє відродженню і пожвавленню юдео-християнських діалогів...

- Намагаюся бути уважним до цих діалогів, які у світі мають уже досить довгу історію. Мрію видати українською основні тексти інтелектуалів, що шукають шляхи порозуміння.

Маємо певний позитивний досвід і в країні - ще на початках 90-х років у Києві, а затим - у Львові, шукали і ми шляхів для співпраці та подолання чи антиукраїнських, чи антиюдейських упереджень та стереотипів. У тих зустрічах брали участь знані люди: Іван Дзюба, Леонід Плющ, Мартен Феллер, Ізраїль Клейнер, Мирослав Маринович, Микола Рябчук, Йосиф Зісельс, Тарас Возняк... Камертон порозуміння задавали владика УГКЦ Любомир Гузар та рабин Яків Блайх. У наступні роки чимало було зроблено в розвиток цих зустрічей - видання книг рабинів та священиків (Д. Кахане, К. Лєвін, А. Шептицький, О. Глаголєв та інші) у видавництвах «Дух і Літера» та «Свічадо». А редакційними справами опікувалися в Інституті та Центрі юдаїки НаУКМА, Українському Католицькому університеті, Центрі європейських гуманітарних досліджень НаУКМА. Є й нові спільні плани.

- А чи ви перебуваєте в контакті з іншими центрами юдаїки?

- Так, звичайно, в нас тісні наукові контакти з такими центрами, як наш, у Росії, Польщі, Чехії, Литві, Німеччині. Нам багато допомагають ізраїльські науковці.

- А чи існує навчальний курс із юдаїки в котромусь із університетів?

- Локальні курси є в низці університетів. Більш системно юдаїка викладається в рамках сертифікатної програми кафедри історії НаУКМА (керівник І. Туров). Студентам пропонується близько десяти курсів лекцій, у тому числі «іврит», «біблійні тексти», «історія хасидизму», «єврейська матеріальна культура», «історія євреїв в Україні» тощо.

Сподіваюся, що з часом ця програма переросте чи в кафедру, чи у факультет юдаїки. Академічна юдаїка поступово повертається в аудиторії НаУКМА. Повертається, бо ці стіни чули аналогічні лекції ще за часів Петра Могили, чи згодом, вже у ХХ сторіччі, ректора духовної академії, професора отця Олександра Глаголєва.

У видавничій сфері - готуємо переклад Оксфордського підручника з юдаїки - одного з найавторитетніших у світі. Сподіваюсь, що в наступному році ми подаруємо нашим студентам цю, більш ніж тисячосторінкову, монографію. До речі, наші студенти залучені до перекладу низки статей книги.

- Наприкінці минулого року ви разом із Мустафою Джемільовим отримали відзнаку часопису «Ї» «За інтелектуальну відвагу». Дуже несподівана і влучна формула - інтелектуальна відвага...

- То була велика честь для мене - присудження цієї нагороди. Чесно зізнаюся, взагалі до нагород ставлюся спокійно, частіше іронічно - дуже багато відзнак скомпрометовано. Проте нагорода часопису «Ї» має іншу репутацію: імена В'ячеслава Брюховецького, Євгена Захарова, Наталі Яковенко, Мирослава Мариновича, Валентина Сильвестрова знакові для сьогоднішньої України. І ще особлива честь прийняти цю нагороду разом із Мустафою Джемільовим. Адже він - визначний політичний лідер кримськотатарського народу. І я солідарний із Мирославом Мариновичем, який сказав у той день: «Я б пану Джемільову і всю Україну довірив - він людина несамовитої волі та абсолютної порядності».

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.