УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 227 відвідувачів

Теги
діаспора Священний Синод УПЦ молодь секти Предстоятелі Помісних Церков автокефалія педагогіка постать у Церкві Церква і політика краєзнавство 1020-річчя Хрещення Русі церковна журналістика забобони Церква і влада вибори Вселенський Патріархат Голодомор Археологія та реставрація монастирі та храми України шляхи єднання розкол в Україні українська християнська культура Києво-Печерська Лавра УГКЦ іконопис конфлікти комуністи та Церква Мазепа церква та політика Президент Віктор Ющенко церква і суспільство милосердя Доброчинність Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) УПЦ КП Церква і медицина Католицька Церква






Рейтинг@Mail.ru






«Вечірній Київ»: Звичайний людський подвиг



«Вечірній Київ», 04.11.08

 

Або історія про те, що варто навчитися давати гроші не лише найбіднішим і найнещаснішим, а тим, хто справді вміє боротися. 

Зараз п'ятикласнику Михайлику 12 років. Кожен його день розписаний майже погодинно. У будні він ходить до спеціалізованої школи-інтернату, займається спортом та відвідує творчий гурток разом зі здоровими дітьми. Усі свої вироби Михайлик дарує бабусі. У вільний час хлопчик складає пазли (у нього на полиці їх десь понад 70), причому робить це з неймовірною швидкістю та вмінням.

Коротше кажучи, Мишкові ніколи нудьгувати. Принаймні так твердить його мама. А ще Михайлик часто посміхається на всю неповну кількість зубів, оголюючи ясна. Виходить це в нього дуже щиро й невимушено, як у всіх дітей. Те ж, яким хлопчина був у перші роки свого життя, він, напевно, не пам'ятає й навряд чи сьогодні зрозуміє.

Поки ми спілкуємося з його мамою, Мишко, як завжди, складає пазли. Його матуся Лілія розповідає, що її малюк з'явився на цей світ із синдромом Прадера-Віллі. Хлопчик не міг ані рухатися, ані ковтати, ані навіть плакати через гіпотонію - захворювання, коли всі м'язи розслаблені. А ще певний час він лишався без імені - на його кувезі був тільки відповідний напис - «хлопчик, 2200». Так його й називали між собою працівники пологового будинку. Лікарі відверто радили молодій мамі відмовитися від дитини, мовляв, такий син ніколи її не потішить, а лишень зайвого клопоту завдасть. «Ви молода, народите ще», - "свята" простота медиків.

- Тато Михайлика одразу від нас відмовився. Ми з мамою опинились у дуже скрутному становищі. Заради порятунку онука моя мама пішла з роботи. Вона, геолог за фахом, працювала в Геологічному технікумі викладачем, - розповідає все із самого початку Ліля, бавлячись із плюшевим «розм'яклим» песиком. - Мама знається на каменях і мінералах. Тому вона ризикнула й відкрила власний бізнес, аби заробити на лікування Мишка. Адже мій син був отаким, - Лілія показує мені іграшку, мнучи її в руках.

За словами мами, їхня невелика героїчна родина вже відплакала своє. Коли не було грошей на лікування, довелося продати все, що мали. Дійшли навіть до меблів у квартирі. На щастя, бабусі-геологу таланило. Букети та інші вироби з каменів та мінералів помалу почали розкуповувати. Протягом періоду лікування родині вдавалося майже регулярно возити хлопчика до Міжнародної клініки відновного лікування, що у Трускавці, де тільки за оздоровчі процедури беруть понад 4000 гривень (а загалом - близько 12 тис. грн.). Михайлика поставили на ноги у прямому значенні цього слова. Єдина вада, яка й досі нагадує про кількарічну боротьбу з хворобою, це те, що хлопчик так і не навчився нормально говорити. Але мама каже, що він усе розуміє. Саме в цей час Мишко голосно «угукає» на підтвердження її слів, не відриваючись від пазлів. Закінчивши свою розповідь, Лілія дістає з полиці грубі фотоальбоми та розгортає їх переді мною. Михайлик миттю опиняється біля нас.

- Видовище, якщо чесно, не з легких, - попереджає жінка. І справді не з легких: на тих світлинах Мишко, м'яко кажучи, дуже хворий. Для того, аби сфотографувати хлопчикове тіло, його підтримують з усіх боків. І так майже на кожному фото. Сам Михайлик дивиться на себе мовчки, але намагається швидко перегортати сторінки альбому. Розуміє? Мама каже, що ні.

- А ким ти хочеш бути, коли виростеш? - якось автоматично запитую в Мишка. Хлопчик починає жестами показувати відповідь мамі, постійно торкаючись при цьому свого підборіддя.

- Це він так пояснює, що хоче бути священиком. А за підборіддя береться, бо в отця Валерія, який його хрестив, теж є борода. Хоча поки що нам лячно думати не тільки про майбутнє, а й про завтрашній день. Михасик дивиться на нас і посміхається.

Родина Пономаренків давно вже не вірить у дива, бо звикли вони покладатися лише на власні сили. Співчуття та людська підтримка їх майже не торкнулися. Сьогодні вони дякують Богу, що їм удалося зробити майже неможливе в безнадійній ситуації. Проте це не кінець історії, а тільки її початок, бо подальше лікування потребує значно більших коштів, котрих у цієї сім'ї просто вже немає, адже все тримається на якихось камінцях, які цікавлять далеко не багатьох.

Якщо вам не байдуже до долі хлопця й ви бажаєте допомогти, зателефонуйте до Головного управління соціального захисту населення за номером 497-56-44 і дізнайтесь, як саме можна надати допомогу.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.