УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 81 відвідувачів

Теги
церковна журналістика Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан) вибори діаспора постать у Церкві церква та політика автокефалія Голодомор Доброчинність конфлікти іконопис Католицька Церква Києво-Печерська Лавра Вселенський Патріархат УГКЦ Ющенко розкол в Україні українська християнська культура педагогіка Церква і медицина шляхи єднання Церква і влада забобони Патріарх Алексій II Президент Віктор Ющенко УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство Предстоятелі Помісних Церков Мазепа 1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство Церква і політика монастирі та храми України комуністи та Церква секти молодь Священний Синод УПЦ милосердя






Рейтинг@Mail.ru






«Остров» (Донецьк): Природа української еміграції, або «Журавлі» не прилетять...



«Остров» (Донецьк), Андрій Микитин, Івано-Франківськ, 2008.12.09

 

Одного разу колега, що за походженням з Донбасу, відвідавши наш край, дивувався з палкого бажання наших краян подаватися в еміграцію з області, де зафіксовано низький рівень злочинності й досить непогану екологічну ситуацію, принаймні в порівнянні з індустріальним сходом. І щоб не говорили самі галичани і як би не виправдовувалися, однак покидати свій край виглядає вже дуже не патріотично, особливо для щирих українців.

Проте причини еміграції мають глибоку традицію, а також й очевидну закономірність: більшість емігрантів назад ніколи не повернуться. Щоправда, нашим урядовцям чомусь так не здається і впродовж чотирьох років вони лякають населення України масовим поверненням українського емігранта на батьківщину. Здається, що вони вивчають природу еміграції за фольклорними виступами представників української діаспори та роблять свої заяви на підставі застільних тостів.   Для того, щоб глянути в історію еміграції галичан, треба насамперед роз'яснити читачу кілька специфічних термінів галицької хронології. Вона розділяється на чотири історичні періоди (принаймні це те, що ми отримали в усному переданні від наших предків):  

«за Австрiї»- це вiд дуже давно й до 1919 року;

«за Польщi» - 1919-1939 роки;

«за совiтiв» - вiд "золотого" вересня радянської окупації 1939 року й до «перестройки»;

і, нарештi, «за України» - вiд 1990 року.  

Так от, масова емiграцiя галичан починається вже «за Австрії».Власне, мешканцi прикарпатських сiл стали першими українськими емiгрантами в США та в Канаду. Тодi емісари з-за океану вербували сільську бідноту в незвідану чужину, де було так багато можливостей покращити своє становище і отримати заповітний кавальчик землі. То була перша хвиля еміграції. Багато галичан полягли кістьми в копальнях Пенсільванії й на преріях Манітоби, але були й такі, що таки «доробилися». Одиниці з них вже «за Польщі» поверталися з грошима на батькiвщину та купували собі клаптики дорогої галицької землі, яку у них відібрали вже перші «совіти» в 39-тому.  

«За совітів» уже ніхто не повертався, хіба що з концентраційних таборів. Щасливчики, котрі встигли покинути наш край в час вiйни, стали другою хвилею еміграції, але вже із статусом політичної. Десятки тисяч наших земляків опинилися за океанами в обох Америках та в Австралії. Декотрі з них осіли в західно-європейських країнах, переважно Англії,Франції, Німеччині та Австрії. Згодом цi люди склали свiдому частину української дiаспори: плекали українську мову, культуру та історію у вигнанні.  

Але з досягненням омріяної незалежності в 1991 році, коли їх державницька місія фактично завершилася, розпочалася третя хвиля еміграції, що триває й досi i носить виключно економiчний характер.  

Щоправда, із відкриттям залізної завіси на західному кордоні географія для еміграції суттєво розширилася: українці вiдкрили для себе такі країни для легального/нелегального працевлаштування як Португалiя, Iспанiя, Iталiя, Греція, Ірландія. Саме там зараз перебуває величезна маса наших краян, хоча черги в посольства США та Канади ніколи не зменшуються, вже не кажучи про бажаючих виграти «грін кард» на вічне переселення за океан.  

До еміграції людину звичайно спонукають життєві обставини і причин може бути дуже багато. Але кожного разу потенційний емігрант ставить перед собою завдання заробити грошей i повернутися на батькiвщину. Відтак, пiсля проводiв на чужину, емігрант умовно проходить чотири етапи:  

Перший етап: емігрант невтомно працює на чужині, терпить всілякі труднощі, економить кожний цент й свято вiрить, що скоро «доробиться» й повернеться додому.  

Другий етап: емігрант освоюється в країні дислокації, підшуковує собі кращу працю й, по можливостi, захищає свiй диплом чи бодай фаховий рiвень. Відтак починає заробляти бiльше грошей, висилає їх родичам, наводить стосунки в новому середовищі, вивчає мову титульної нації, та все ще не покидає надiї повернутися додому як тільки коли заробить достатньо грошей.  

Третiй етап: емігрант знаходить друзiв серед представників панівного народу, часом одружується. Згодом він орендує чи, навіть, купує пристойне авто та житло, починає тратити грошi на свiй вiдпочинок, задоволення і навчання. Повертатися на Батькіщину вже не збирається, принаймні, в найближчий час, хоча   приїздить в Україну в якості гостя. Він все ще обіцяє повернутися.  

Четверта стадiя: емігрант остаточно оciдає в країнi дислокації, його дiти вже йдуть в місцеву школу, заводять друзів і формують своє життєве середовище. Сам емігрант має постійну роботу, різні обов'язки в тому числі фінансові виплати і перспективи кар'єрного зростання.  

В такій ситуації він вже не може (і не хоче) повертатися на «Вкраїну милу», але ще мріє, щоб його там поховали, мовляв, «як умру то поховайте...».  

Проте, цей заповіт для 99 відсотків наших емігрантів ніколи не сповниться - їх закопають на чужині. Доречі, улюблена пісня української діаспори «Журавлі» найкраще передає відчуття емігрантської душі: «чую «кру- кру», в чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру...». А стираються в емігранта не тільки крила, але й національна пам'ять та ідентичність. Вже в другому й третьому покоління емігрантів ми пізнаємо в них українців за фізіономією й за формою, однак вже духом чуємо, що він вже не той - чужа ментальність й інші погляди на життя.  

Процес асиміляції відбувається поступового. Перше поколiння емiрантiв ще спiлкується вдома на рiднiй мовi, разом з батьками сумує за Батькiвщиною, цiкавиться подiями в рідній стороні, висилає грошi родині, часто телефонує.   Друге поколiння: знають рiдну мову, але між собою надають перевагу спілкуванню на мові корiнної нацiї. Про країну своїх батьків володіють достатніми знаннями, вiдвiдують якийсь український центр чи церкву, а по можливостi - недiльну школу. Вони можуть надсилати «пачки» (посилки) родичам в Україну, часом можуть вiдвiдати їх і/або прийняти їх в себе вдома, у разі, коли тим поталанить відкрити завітну візу.  

Третє поколiння: українську мову знають погано, але можуть вивчити її за власною iнiцiативою. Мiж собою розмовляють виключно на мовi титульної нації, тримають вдома якiсь сувенiри чи сiмейнi релiквiї українського походження. Можуть вiдвiдувати свою традицiйну церкву з адаптованим служiнням на мові панівної нації. Батькiвщиною цiкавляться рідко, можуть вислати листiвки та свої фотографії родинi в Україні..   Четветрте поколiння: мову вже не знають, для них важко даються вивченню навiть простi речi. Про своє українське походження знають, але особливої уваги не придіяють. Про батькiвщину мають не бiльше інформації нiж рядовий громадянин їх країни.  

Пятого поколiння автор не зустрiчав, але беручи до уваги iрландських, голандських, французьких ч нiмецьких емiрантiв в п'ятому-шостому-сьомому поколiннi то це вже люди, якi в кращому випадку лиш знають про своє походження та й то часто лише тоді, коли їх призвiще звучить нетипово для країни проживання.   Отже емiграцiя - це плавильний котел, який швидко й остаточно нiвелює нацiональну приналежнiсть й самобутність. І напевно галичани про це знають хоча рідко коли говорять в слух.Та справа ще гірша, якщо хтось з емігрантів одружується з представниками корінного населення вже в першому поколінні. В таких випадках діти ще будуть вивчати українську мову з мамою-українкою, але в переважній більшості навряд чи захочуть у подальшому житті пов'язувати себе з Україною. Таким чином, за умов змішаних шлюбів українськість втрачається ще швидше.   Отож, патріоти-галичани, ступаючи на стежку еміграції, автоматично піддають себе денаціоналізації, і навряд чи українські забави чи культурні (релігійні) центри за кордоном замінять їм українське середовище.   І

 тут би подивуватися нам галичанам, що так любимо дорікати нашим братам на сході за їх денаціоналізацію. А саме вони, мешканці Півдня та Сходу, являються українцями в п'ятому шостому чи сьомому поколіннях, що були переселені в далеку давнину на таких же принципах колонізації та еміграції як це робилося англо-саксами та іспанцями на просторах Північної та Південної Америки, Австралії та Океанії.   Наша «океанія» - це донецькі степи й причорноморські рівнини, а російськомовне населення - це здебільшого ті ж українці, що пристосувалися до життя в російському мовному середовищі. Якщо з такої позиції розглянути мовну та ментальну проблематику в цих краях, та допомогти більшості тамтешнього населення полюбити Україну так, як рядові американці люблять свою Америку, то питання про розподіл України та залежність від кремлівської політики можна було б усунути на завжди. Але для цього спершу треба відмовитися від концептаульної ідеології українських емігрантів, що нав'язують нам українськість зразка кінця 19 сторіччя в оправдання свого вічного неповеренення в Україну.  

Адже «нам», тобто тим, хто тут залишився, пора вже спробувати віднайти свій шлях національного порозуміння і визначити свою долю. І не треба чекати на «них», створювати «їм» робочі місця і користуватися «їх» цінними порадами. Вони вже не повернуться, а нам тут ще жити довго. Принаймні, допоки не піддамося спокусі «доробитися» за кордоном і .... бути похованим у рідній Україні.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.