УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 168 відвідувачів

Теги
Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис Археологія та реставрація Вселенський Патріархат Ющенко церковна журналістика Католицька Церква краєзнавство милосердя вибори УПЦ КП УГКЦ Доброчинність автокефалія українська християнська культура конфлікти церква і суспільство Церква і політика Церква і медицина діаспора постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання комуністи та Церква Мазепа Києво-Печерська Лавра забобони Патріарх Алексій II Приїзд Патріарха Кирила в Україну молодь секти педагогіка Церква і влада Священний Синод УПЦ Президент Віктор Ющенко розкол в Україні монастирі та храми України церква та політика Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






«Вечірній Київ»: «... Я все-таки ще не прийшов до того, аби сказати пацієнту про те,що він помирає»



«Вечірній Київ», 16.12.08

 

Завідувач відділенням паліативної допомоги Київської онкологічної лікарні Олексій Калачов розповів кореспонденту «Вечірки» Людмилі Колб про перебування важких онкохворих у їхньому відділенні, про хворих дітей і дорослих та про їхніх родичів, про тяжкі будні відділення та про значення паліативної допомоги вцілому. 

- Олексію Володимировичу, розкажіть, будь-ласка, про Ваше відділення в загальних рисах?

- Наше відділення має назву - відділення паліативної медицини. Тобто ми надаємо медичну допомогу важким хворим людям, на недуг яких ми вже подіяти не можемо. Це той випадок, коли захворювання пацієнта є смертельним для нього і медикаменти - безсилі. Тому основне наше завдання - це посиндромне лікування. Лікування ускладнень захворювань наших пацієнтів, які супроводжують їхню основну хворобу. Наведу приклад: знеболювання, зняття нудоти чи задишки. Потрапляючи сюди, пацієнт ні за що не платить, йому допомагають безкоштовно. На сьогоднішній день ми можемо забезпечити його усім необхідним.

- Яких пацієнтів берете до себе?

- У нас тут лежать - онкохворі. Що ж до інших показників, то ми приймаємо усю вікову категорію пацієнтів: і дітей, і пенсіонерів. Госпіталізації підлягають онкохворі ІV стадії захворювання, тобто ті хворі, яким чітко встановили діагноз про неможилвість подальшого лікування. Це пацієнти, в яких больовий синдром виражений настільки, що подолати його в домашніх умовах - неможливо. Інший момент - це соціальний фактор. Ми віддаємо перевагу самотнім пацієнтам, про яких немає кому дбати, перед тими, які все-таки мають родину. Госпіталізуємо до себе дітей, забираємо пацієнтів з тяжких умов проживання, наприклад, у одній квартирі живуть багато родичів. Звісно, хворого якнайшвидше треба забрати звідти. Тобто ми намагаємося, перш за все, відібрати тих людей, яким дійсно необхідна наша допомога. Ми говоримо з хворими та з їхніми родичами. У процесі індивідуальної розмови визначаємо, чи варто людині бути в нас. До речі, з пацієнтами можуть перебувати їхні родичі, батьки, друзі - будь-хто, хто їм потрібен. Ці люди можуть бути тут цілодобово.

- Чи на всіх вистачає місць тут?

- Відділення розраховано на 25 людей. І, справді, воно дуже витребуване серед ховрих, тому вільним місце довгий час не буває. Зараз, наприклад, порожніх палат - немає. Але ми, звісно ж, намагаємося нікому не відмовляти. Однак буває й таке, що ми навіть не встигаємо госпіталізувати хворих. А це трапляється тому, що до нас пізно звертаються по допомогу.

- Пацієнти зазвичай помирають - тут?

- Смертність становить до 80 відсотків. Ті, 20 відсотків, які виписуються, помирають вдома від своєї хвороби або вдруге госпіталізуютьсмя у відділення.

- Чи пропонуєте Ви чи, можливо, Вас просили зробити евтаназію якомусь із пацієнтів?

- Я категорично проти евтаназії. По-перше, якщо важко хвора людина відчуває і бачить реальну турботу про себе, якщо вона знає, що його біль втамують, якщо вона знає, що буде лежати в чистому ліжку, буде доглянута і нагодована, то у неї, я вам гарантую, думок про евтаназію не виникне. У людини виникає думка про евтаназію, тоді, коли вона самотня і її біль сильніший за неї, коли у неї немає родини і до неї ніхто не приходить. Особисто я евтаназію ніколи не проводив і в житті ніколи цього не робитиму. Я великий супротивник всього цього, повторю ще раз. До речі, евтаназія - це далеко не медична проблема. Якщо у суспільстві виникають думки про неї, то це означає, що із самим соціумом щось не так. Гріш ціна тоді такому суспільству, якщо в ньому відбуваються такі речі, як евтаназія.

- Окрім медичної підтримки хворих, у цому ще полягає Ваша мета?

- Головна мета для нас - це, звісно, забезпечити якість життя наших хворих до кінця, полегшити їм їхній стан.. Як морально, так і фізично. Ви були у нашому зимовому саду?

- Була.

- Так, у нас є чудові папуги - Жанна і Петрович. А Жанна ще й говорить. Ви повернулися звідти - і у вас уже піднявся настрій. Так само стане легше хворому чи його родичу. У саду красиво, спокійно, грає музика. Усе це - для на створення домашньої атмосфери, на зняття психоемоційного напруження, яке в нас у відділенні дуже добре відчувається. От Ви зайшли до нас і не відчули ані погано запаху, не почули жодних криків, а це все може бути. Адже пацієнти помирають. А для їхніх родичів це завжди втрата. Тяжкі моменти, самі розумієте: і плач, і крики. До того ж, процес вмирання пацієнтів теж дуже тривалий: від 6 до 9 місяців. Важко.

- Яка значення у Вашому відділенні має релігія?

- Пацієнти можуть запрошувати будь-якого священика і будь-якої конфесії до себе, якщ він відчуває у цьому потребу. У цьому обмежень немає. Також на території відділення є Православна Церква Московського Патріархату - Храм Святої Великомучениці Варвари. Окрім цього, у нас є свій священик, який причащає хворих, відправляє похорон, говорить з родичами наших пацієнтів.

- Як це: говорити пацієнтам про те, що вони скоро помруть?

- За певний час роботи з такими хворими, я все-таки ще не прийшов до того, аби сказати пацієнту, дорослому чи маленькому, про те, що він помирає. Я не можу. Хоча давайте говорити так. Кожен випадок - він індивідуальний. Адже іноді пацієнт хоче знати конкретно усе, усі прогнози розвитку свого захворювання. Буває й так, що він наче і хоче це все знати, однак водночас тікає від таких розмов. А є й такі, які категорчино не хочуть знати нічого. Наступна категорія - це пацієнти, яким неможна про це говорити.

- А діти?

- С дітьми особливо тяжко.

- Ви їм говорите про їхню хворобу?

- А навіщо їм це знати? Ви ж не готові сказати дитині про те, що воно помре. Чому ви вважаєте, що я здатний це зробити? Зазвичай, я просто намагаюся подружитися з дитиною. Хоча, знаєте, діти - це такі самі дорослі, тільки просто маленькі. А загалом - це дуже боляче. Багатьох дітлахів, до яких я звик, вже немає.

- Чи є проблеми з медперсоналом?

- Ви думаєте, що людину можна змусити працювати тут? Скажу так: та людина, яка буде ставитися до роботи тут тільки на рівні «прийти - піти» довго тут працювати не зможе. Адже в будь-якому випадку ми переймаємося за своїх пацієнтів, живемо тут з ними, звикаємо до них. Наприклад, у нашому відділенні люди, які у свй час розлучилися, одружилися знову. До нас навіть людина з РАГСу приходила і реєструвала їхній шлюб.

- А з волонтерами як? Допомагають?

- Робота волонтерів - дуже потрібна. Я бачив роботу волонтерів у Росії, в Польщі, в Угорщині - це та робота, яка, справді, необхідна, яка несе певне смислове навантаження. Скажімо за кордоном волонтери беруть на себе великі об'єми роботи: спілкування з пацієнтом, догляд за ним, прогулянки, допомога персоналу та якась дрібна робота. На жаль, у нас такого руху на сьогоднішній день немає. Практично немає. Хоча люди приходять. Є жінка, яка періодично пиходить прибирати у зимовому саду. Приходить також і чоловік, який всю осінь допомагав нам прибирати усе листя у дворі. Але це, повторюся, тільки епізодичні моменти.

- Вам потрібні благодійники?

- Нам допомагають, на щастя. Однак направляти сюди доброчинців було б дуже доречно. Якщо вони прийдкуть до нас, то я скажу, що треба придбати.

- Наприклад?

- Облаштувати внутрішній двір для пацієнтів. Нам подарували тільки дві лавочки, якби ще подарували - то я був би не проти. Взагалі ж основна благодійницька допомога має бути направлена на поліпшення комфортабельних умов перебування хворих та на придбання гігієнічних засобів для догляду за ними.

- На сьогоднішній день в Києві - три відділення паліативної медицини. Чи потрібно вікривати ще?

- Збільшувати їхню кількість - потрібно. Ми повинні розуміти що, ця категорія онкопацієнтів - найбільш уразлива. Ці хворі помирають дуже важко, з дуже вираженим больовим синдромом, який потребує призначення наркотичних препаратів. Іноді це все затягується надовго. Увесь процес потребує певних навичків надання допомоги пацієнту. Плюс до всього - до хворого додається ще з десяток родичів, які переживать і страждають. Паліативна допомога діє у всьому світі, цей напрямок розвивається і буде розвиватися надалі. До речі, Україна відстає від інших країн у контексті організації таких відділень. А в тому, що їхня допомога дієва, потрібна і виправдана, ви можете впевнитися на прикладі роботи нашого відділення: за дев'ять місяців існування через відділення пройшла 341 людина. Усі вони пішли на той світ спокійно, без болю і вони не кричали.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.