УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 56 відвідувачів

Теги
монастирі та храми України церква і суспільство комуністи та Церква діаспора Митрополит Володимир (Сабодан) Ющенко Вселенський Патріархат Археологія та реставрація Доброчинність Предстоятелі Помісних Церков іконопис краєзнавство Церква і влада педагогіка розкол в Україні Церква і політика Голодомор забобони УГКЦ Мазепа Приїзд Патріарха Кирила в Україну Католицька Церква Президент Віктор Ющенко секти постать у Церкві автокефалія УПЦ КП Священний Синод УПЦ Церква і медицина Патріарх Алексій II молодь церковна журналістика шляхи єднання конфлікти українська християнська культура вибори 1020-річчя Хрещення Русі Києво-Печерська Лавра церква та політика милосердя






Рейтинг@Mail.ru






«Українська правда»: Сеем, сеем, посеваем!



«Українська правда», Володимир Яворивський, 07.01.2009

 

Христос ся рождає! - віталися.  Славімо його! - відповідали тисячоліття  наші предки кожного шостого дня січня. А перед цим  стоїчно постили, визволяючи душу від забаганок тіла.

А перед цим  щонеділі вистоювали перед образами у церкві, били поклони перед святими ликами, ставили свічки  видатним праведникам православ'я, покутуючи за  вільні і невільні гріхи, котрих не нажити у  суєтному, постійно  трагічному українському бутті,  на роздоріжжі різних світів, було неможливо.

- Христос сі рождає! -  вперше сказав  на святвечір князь Володимир  - перший наш святий і перший святитель України-Руси. І земля довкола  Києва-града відповіла:

- Славімо його!

І накривала  столи. І ставила  полив'яну миску з кутею на  вишиваний обрус.  І живі  поминали тих, хто  вже одійшов у  супокійне життя, і бажали їм царства небесного, царствування в раю.

Бо нагарувалися в наземному бутті. І запалювали свічку  за першої зірниці   супроти місяця. "Ой зійди, зійди, місяцю, як млиновеє коло!" Господиня  на чотири кутки столу клала під скатертину чотири зубчики чоснику, щоб нечисті сили  обходили родинну хату.

Господар набирав вівса і сіна. Ішов до хліва. Гладив  кожну вівцю  і  ягня, корову чи  натомленого вола. Коня  чи ситу, жеребну  кобилку, шепотів їм у вологе вухо зичення  сили і множення, приплоду і  невтомності.  

Частував вівсом і сіном, теплим пійлом  і різдвяною цілушкою хліба.  Худобина  вдячно лизала йому руку, лагідно зітхала і розуміла, що в цьому світі її люблять, розуміють ті, хто їх приручив.  Упокорений, добрий,  великодушний  хазяїн тричі хрестився у стайні перед своєю худібкою і йшов до хати.

Зупинявся посеред двору навпроти місяця і тихо жебонів, ворушачи губами на морозі:

Я - Господь, Бог  твій;  нехай не буде в тебе інших богів опріч мене!

Не роби собі ідола і нічого подібного до того, що на землі внизу, ані до того, що в водах і під землею; не поклоняйся їм і не служи їм.

Не  викликай імення Господа, Бога твого намарно.

Пам'ятай день суботній-недільний, щоб святити його!

Шануй свого батька і матір свою, щоб довгші були твої дні на землі!

Не вбивай!

Не чини перелюбу!

Не кради!

Не свідкуй неправдиво на ближнього свого!

Не пожадай нічого того, що  є у ближнього твого!

А вже на іншому краю села  розкололо морозяну тишу на дрібні друзки парубоцьке, замашне, не з гортані, а з самісінького дна серця попливло над оселями: "Нова радість стала, яка не бувала. Над вертепом звіздар ясна - увесь світ осіяла...

Прийшов, таки прийшов свят-вечір. Після великого посту, коли тілесному було "зась!", коли  настоювалася душа на праведних заповітах, наближаючись до Божественного, високого і мудрого - можна  випустити на волю і тіло.

Родина уже сидить за столом із ще пісними стравами. А господар, стоячи обличчям до ікони на покутті, урочисто  розпочитає: "Отче наш, який є на небесах! Нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай збудеться воля твоя! Як на небі, так і на землі!  Хліб наш насущний дай нам сьогодні. Пробач нам прогрішення наші так, як і ми пробачаємо винуватців наших. Не веди нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, бо твоя є сила, слава і воля  на віки віків Амінь!"

Він тричі осіняє себе "хрестом". Зводить погляд до начищених до золотого блиску з нагоди Різдва Господнього зірок і йде до хати, де вже  за столом  із дванадцятьма пісними стравами сидить родина.

"Пастушки з ягнятком, перед тим дитятком на колінця припадають Христа Бога прославляють" - вилунює над селом. Загонисті парубоцькі та дівочі голосяки аж дзвенять на морозі, в'ються хмелем до  зірниць, стеляться куманчиком при самій засніженій землі.

Господар запалює свічку посеред столу, повертає очі до ікони на покутті:

"Богородице-діво" Радуйся! Благодатна Маріє, Господь з тобою! Благословенна ти поміж жінок, благословенний плід лона твого, бо ти породила Христа_Спаса - Ізбавителя душ наших! Во ім'я Отця і Сина, і Святого Духа! Амінь!. Поблагослови родину мою, Отче!"

- Христос ся рождає! - набожно, з тремтінням голосу мовить господар.

- Славіте його!-  відповідає дружина і діти.

Скільки літ ми,  українці, чинили це покрадьки, таємно, ніби крали цю мить у самого Господа, як дрібну злодійчуки. У сьомому класі  ми, семеро  сільських урвителів таємно від батьків зробили красиву звізду, вивчили "Застеляйте столи та все килимами...",  виготовили "Козу", "Ірода", "Жида" і "Смерть" та пішли колядувати. 

Десь у третій хаті розчулені господарі  дали нам по наперстку вина. Ми, підпільники втратили пильність і заколядували в дворі голови сільради.  Наступного дня нас сімох виключили із школи. Але через чотири дні на прохання наших батьків таки поновили. Аж до десятого класу в селі нас називали "колядниками".

Та навіть у ті безбожні літа  зберігали це дивовижне свято  очищення, доброти, просвітленості душі людської, буйної коляди  в українських Карпатах. Там у безбожні літа я хрестив у домівці священика  свою доню Лесю, туди часто ми  їздили на колядки.

І ось у мене на столі лежить  лист українця з глибинних Карпат Миколи Бондарука. Саме з тих країв, які я люблю і знаю.  Райцентр Верховина (по-гоцульському Жаб'є). 

Коли ми ще не були одружені з Галиною, глибочезної осені забилися у карпатську глухомань, у легендарну Криворівню, під боком Верховини. Зупинилися в провінційному дерев'яному готельчику на березі Черемоша.

Ходили ввечері на сільські танці в клубі, вуйко Федьо частував нас своїм самогоном і називав "найфайнішою парою на всі Карпати".  Ми поночі купалися в льодяному Черемоші, кип'ятильником розігрівали тушонку з сільського мазанину і чманіли від висоти  тутешнього неба, посвисту вітру в смереках, передзвону дзвіночків на шиях корів та овечок.

Я все це уявляю, читаючи листа  пана Миколи  Бондарука з Верховини. Уявляю, як він, газда, господар  обходить свою різдвяну худібку, як  уповає до Господа.

Вслухайтеся в його листа, і ви повірите, що все це саме так. Вслухайтеся у цю золоту доброту, чистоту помислів, високість української душі. Це лист - великодня молитва. Вслухайтеся, братове.

"Доброго Вам здоров'я, Володимире, щиро дякуємо Богові, що Ви у нас є, і дай Вам, Боже, столітнього віку й щастя без ліку за те, що Ви ось такий найдорожчий громадянин України, що Ви робите таку важливу справу і дуже потрібну - ті 20 хвилин Вашої передачі. Знаємо, що Вам дуже важко депутатську справу вести і ще й двадцятихвилинку!

 Тепер, на 18 році нашої незалежності живемо добре, хліб Божий на кожному переході всякого сорту й ґатунку, а отих борошняних виробів, що, може, й немає стількох звізд на небі.     

Люди добрі, гріх гнівити Бога, що живемо погано й їсти не маємо, а рано й ввечері дякуймо за ласку Господню, що благословенна Богом свята земля нам родить! А ще через Вашу програму хочу подякувати всій Українській Родині, яка відгукнулася на нашу людську біду - липневу повінь. Від Донецька й Дніпропетровська, і аж до Криму, - ніхто байдужим до нашої біди не був, то дай Боже нам такої єдності на всі віки.

А було у нас велике горе, на яке і  Прем'єр-Міністр Юлія,  і Президент, і Верховна Рада відгукнулися, і були увесь час із нами. А ще хотілося б від щирого серця подякувати Українському Війську, українським солдатикам, щирим і добрим, діточкам нашим, воїнам нашої держави, за працю, за щирість. Працювали, як бджілки у вулику.

 Дай, Боже, щоб ніколи вони не знали ніякого горя, і щоби повернулися додому здорові і веселі. Може, їх дуже чекає мати або дружина чи кохана, тож щиросердечно дякуємо їхнім матерям за таких синочків-соколиків, яких породила Українська Мати.

Тепер щодо хліба: добре пам'ятаю п'ятдесяті роки і шматок шістдесятих, як у п'ятій годині ранку ставали в чергу за хлібом. Та де тоді було, як тепер? За Української Самостійної народ вбраний гарно, і машини, якщо не кожна хата, то через хату або дві мають автомобіль, а коли я парубкував, то й одітися не було в що.

В оті п'ятдесяті роки, щоби якось вижити  два сусіди і я  завербувалися  на півроку  на  роботу у Крим. Того, що нам  вихваляли-обіцяли, не було,  ми  спали в конюшні, і якось дочекалися  строку, щоб звільнитися, нічого не заробивши, хоч важко працювали,  пішли по дворах, кому копали картоплю,  скирдували солому, заробили тільки  на харчі.

Я побачив, що кепські справи, не хотів їхати із порожніми руками назад, додому, то оженився у Криму. Ото я став скотарем працювати, жінка - дояркою. Як я був скотарем, то дали мені пару коней, віз-бричку. А був на конюшні дядя Ваня Звірянський, море йому було по коліна, як вип'є і  починає розказувати про  голодні 1932-33 роки.  Я йому кажу, дивіться, бо ще заарештують.  

Все одно розповідав. Про те, що  у 1928 році колгосп зав'язався, і усі мусили  йти. А в Херсонській області, у Чаплинці, жила його рідня, то він їм вночі возив муку з Красноперекопа, говорив, що жінка напікала  хліба-коржиків, то він візьме та повезе, але брав із собою три собаки злі-презлі, і так їхав.

 А тоді паспортів не видавали, то всім казав, що тутешній. А поверх зерна накладав хмизу, і так їхав. То він мені те розказував і просив, щоб я, не дай Боже, нікому не говорив, що то таке було!

Люди, розповідав він, скрізь лежали мертві, не було змоги і сили їх хоронити, бо земля дуже тверда у Криму та Херсоні. Ото розказував, що як їхав, то кидав  людям хліба по кусочку, але з воза боявся злазити, казав, що якби не собаки, то може й живий не остався.

Казав, що було людоїдство, їли, хто що:  собак, котів - усіх вирізали, люди, опухлі із голоду, просили хліба.

Розказував, що вночі, далеко від хати, вигребли вони яму, там ховали хліб, бо вдома шукали, і там земля дуже суха, то той хліб зберігався, і що шкодили лише миші, а їх було багато у той час.

Казав мені, що ви щасливі були, що поляки вас не морили голодом, як оці ось комуністи. То давно було, в шістдесяті-сімдесяті роки, я досі й забув усі ті оповідки. А сусідка наша із Херсона, Марфа  Григоренко, розказувала страшну історію, що була така бабуня року 1913-го, не раз прийде до нас і почне розповідати, що хліб вродився, але до зернинки усе забирали, а хто не віддавав, то били.

Матері дітей своїх їли, а воші були такі, що руками із шиї згрібали. Усе тоді забрали: і картоплю, і де в кого корови були, то забрали, думали, що всі вимруть, що ніхто тоді з українців  не лишиться. Клялася й божилася Марфа, що не бреше, що вечором собак брали до хати, бо якщо не забрати, то вранці собаки уже не було, з'їли.

То хрестилася і молилася, щоби більше такого не було, і навіть такого не бачити. А тепер комуністи і деякі прибічники (а з молодих то не знають і вірити не хочуть) кричать, що не було голоду. Треба більше розповідати, бо, як казали старі люди, що немає тяжчої служби, як війна, і немає тяжчої слабості за голод.

А ще багато хто  нас обзивають бандерами, ми і є бандери, але ми на російську землю не зазіхали,  не йшли, як окупанти!

Ми повинні  знати, що у своїй хаті своя правда, і сила, і воля, і такої волі хотів Степан Бандера, який жив і творив перемогу на два фронти: із комуністичною чумою, яка нищила хрестову віру, церкви і господаря, який  на своїй землі  носив українську вишивану сорочку, і з дикою фашистською навалою також.

Ви, Володимире, сказали у своїй передачі, що ми, українці, є і ми відродимося. Але якби нас не нищили, може, була б наша нація краща й інакша, ніж є. Може, яничари б не змогли нас зрусифікувати, скільки б їх не було на нашій землі.

Згадаймо Крути і тих дітей, які всьому світові показали, що вони - герої, бо хто тепер із молодих так хоробро б пішов на видиму смерть, як ото зробили триста відважних юнаків. За ці душі загиблих ми повинні молотися. Так само УПА боролися і в дощ, і в сніг, і в негоду, не ночували у хаті на подушках, а в лісі під смерекою чи ялиною, де їм доводилося перепочити.

Ото тепер час миру й добра, коли є хліб і до хліба, але ми не маємо часу, щоб відвідати матір чи батька, стареньких, немічних людей, ми подалися у світи за зеленою купюрою... А треба усвідомлювати, як нам дорога незалежність, і який дорогий той час, коли ми дочекали нашої самостійної України, за яку боролися у всі часи герої, кращі сини й доньки нашого народу.

Саме нам судилося без краплі крові здобути незалежність. Ні в страху, ні в переслідуванні, а при розпаді Союзу ми вільно й просто отримали незалежність, визначилися, як нація, а не як колонія, і тепер усі повинні радіти й гордитися, що Україна є на карті світу, що нас знає світ і поважає, що до нас їдуть посли, президенти, королі, і що ми відроджуємося, а не вироджуємося.

Усі повинні пам'ятати, що мова наша має бути державна, і хто б не був, то повинен нашу  мову вивчати як державну,  а ще  як гарну, солов'їну, пречудову. Як хочеться тої єдності, щоби всі обнялися заради ідеї самостійності, заради любові і поваги одне до одного, як брат до брата, як брат із братом.

Усе добре, але ще краще було б вступити у НАТО, тоді були б ми міцніші, і були б європейською державою, так хочеться, щоби якнайскоріше  ми стали членом НАТО. Просимо Вас, Володимире, щоби Ви у своїх «20 хвилинах» більше розповідали про вступ до НАТО, побільше листів читайте, бо  хочеться чути добрих і мудрих людей.

 Якщо хтось і сходить із дороги, то всі мають якісь хиби й недоліки, а Господь таки наверне їх на правильну путь.

 Думаю,  що все буде у нас добре, одне важливо: щоб гуртувалися й об'єднувалися, як бджолина сім'я у вулику, яка дружно працює по Божій совісті, і дай Боже, нам єдності, і коли будемо єдині, все буде добре, легше буде разом найважчі проблеми вирішувати і їх переборювати у рідній державі. Слава Україні!

Микола Боднарук,  з Верховини  на Івано-Франківщині"

Дякую вам, добрий чоловіче із Карпат, що підпирають українське небо. Здається, нічого особливого у цьому листі немає. Але є  найдорожче - людська доброта, неозлобленість на цей жорстокий, несамовитий світ. Незнищенна віра, неопалима купина людського оптимізму, коренева українськість  духовного світла.

Гуцул Микола Боднарук вербувався до Криму у найми, але не прокляв його, повернувся у свої Карпати і з їхньої висоти не дивиться зверхньо ні на Крим, ні на Поділля, ні на Слобожанщину, ні на Волинь. Перед його зором уся соборна Україна, яку він до самозабуття любить.

- Христос народився, люба моя мамо Україно! Христос народився! - кажу я на всі сторони нашого українського світу.

- Ми славимо його! Ми повертаємось до нього! - кажуть українські  Крим і Донбас, Закарпаття і Галичина, Волинь і Поділля, Таврія, Подніпров'я, Центр, Слобожанщина і Поділя,

Славімо його, бо він прихильний до українців. Амінь  

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.