УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 111 відвідувачів

Теги
секти іконопис Церква і політика комуністи та Церква Голодомор автокефалія розкол в Україні педагогіка Католицька Церква вибори Предстоятелі Помісних Церков церква та політика Церква і влада церковна журналістика Мазепа УГКЦ церква і суспільство 1020-річчя Хрещення Русі Митрополит Володимир (Сабодан) УПЦ КП монастирі та храми України конфлікти Патріарх Алексій II Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура краєзнавство Церква і медицина Києво-Печерська Лавра милосердя Ющенко молодь Президент Віктор Ющенко Доброчинність Священний Синод УПЦ забобони Вселенський Патріархат діаспора шляхи єднання постать у Церкві Археологія та реставрація






Рейтинг@Mail.ru






«Притвор» (Київ): Передумови подолання церковного розколу в Україні



«Притвор» (Київ), Дмитро Кузьменко, 12.01.2009

 

У публічних розмовах про шляхи подолання розколу найчастіше активно шукають моделі об'єднання церков, спонукають до спільних молитов, критикують кожну зі сторін за "небажання" тощо. Та це все не приносить результату, бо це спроби "поверхневого" об'єднання дуже глибоко розділених речей, і глибинний розкол від таких зовнішніх дій нікуди не подінеться, він може навіть закріпитися. У найбільшій конфесії - УПЦ - розуміють хибність такого "поверхневого" підходу, через що вона й зазнає найбільше критики. Але, незважаючи на зовнішню непомітність, вона одна зробила реальні кроки до подолання розколу. Мова йде передовсім про діалог з УАПЦ та чітку, строго відповідну православній еклезіології (вченню про Церкву), офіційну позицію. Із заяв обох сторін діалогу випливає, що він ведеться суто у богословській площині, без пошуку якихось швидких адміністративних моделей вирішення проблеми. І це видається вірним. Хоч усі сторони намагаються постійно підкреслювати "єдність у вірі", насправді складається враження, що її немає. Існують серйозні розбіжності у сфері еклезіології, яка в УАПЦ та УПЦ КП серйозно викривлена, а в УПЦ теж має деякі недоліки (характерні для сучасного Православ'я, але все одно небажані). Доки не буде досягнуто спільного розуміння головних засад православної еклезіології, не буде збудована єдина і міцна православна богословська основа для діалогу, будь-які зусилля з подолання розколу залишатимуться "будинком на піску". Коли ж буде досягнута єдність у вірі, "у Духові й Істині", все інше розв'яжеться швидко.

Для плідного діалогу необхідно знайти ті тріщини у богословському (онтологічному, еклезіологічному, етичному) фундаменті у плані відповідності православного віровчення нашій церковній реальності і ліквідувати ці тріщини у всіх конфесіях чи, принаймні, досягти спільного бачення шляхів їхньої ліквідації.

Розкол - це проблема передовсім еклезіологічна. Для дискусій у цій площині слід визначити основні поняття. Що таке Церква? Як зібрання віруючих для євхаристії. Як єдина Свята Соборна (Кафолічна) Апостольська Церква. Як Помісна Церква. Це ключові поняття, якими необхідно оперувати у рамках подібних діалогів, і на яких вони повинні ґрунтуватися.


Церква як євхаристійне зібрання

Мені близька думка сучасного грецького богослова і філософа митрополита Йоана (Зізіуласа) про те, що сучасна форма євхаристійних зібрань (парафія) не є Церквою у повному сенсі слова і проблема еклезіологічного статусу парафій є однією з найфундаментальніших у еклезіології.

У ранній Церкві зібрання вірних були не чим іншим як помісними Церквами [1], тобто реалізацією позачасової і позапросторової Вселенської Церкви у певному конкретному місці. Вони очолювались єпископом як предстоятелем зібрання, що був оточений колегією пресвітерів і одним з яких він, власне, і був (звідси і часті називання єпископів пресвітерами у ранній церковній літературі). У центрі Церкви була Євхаристія - єдина для всіх вірних цієї місцевості [2].

Поява парафій зруйнувала цю модель - помісною Церквою стала єпархія. При цьому функції єпископа деградували від євхаристійного предстоятеля до простого адміністратора. Зрозуміла історична виправданість цього кроку у зв'язку з розширенням кількості віруючих, але очевидні й еклезіологічні втрати.

Вирішення цієї проблеми, яке пропонує митр. Йоан, і яке намагаються втілити у грецьких Церквах і навіть в Українській Православній Церкві - це створення невеличких єпархій, де всі вірні знатимуть свого єпископа, де існуватиме тісна співпраця між колегією пресвітерів і єпископом, де єпископ буде, перш за все, предстоятелем євхаристійного зібрання, а не адміністратором, скарбником, економом і т.д. Безперечно, необхідним кроком для цього, та і для буття Церкви в цілому, є ліквідація анти-еклезіологічного явища вікарних єпископів, на чому наголошує багато сучасних богословів.

Проблема парафії не має прямого стосунку до проблеми розколу і шляхів його подолання, але її визначення необхідне для формулювання наступних двох термінів.


Церква як кафолічна Церква

Найточніший переклад слова "кафолічна" - "всезагальна". У церковнослов'янській мові це слово перекладалось як "соборна", нині також поширений термін "вселенська", що прийшов транзитом через західні мови. Окремі богослови розрізняють поняття кафолічна (catholic) і вселенська (ecumenical). Я термін "вселенська" вживаю в даному випадку як синонім терміну "кафолічна". Кафолічність у вузькому сенсі означає "присутність повноти істини через повне прийняття Церквою повноти божественного Одкровення " [3].

Кафолічна Церква, що є тією єдиною Святою Соборною Апостольською Церквою, про яку говориться у Символі Віри, не є механічною сумою помісних Церков. Це просто ще один вимір буття Церкви як єдності, понадчасової і понадпросторової. Кожна помісна Церква є повнотою кафолічної Церкви у певному місці, але є такою не сама по собі, а завдяки єдності у вірі та євхаристійному спілкуванню з іншими помісними Церквами: "Де буде єпископ, нехай буде там і народ, так само як де Ісус Христос, там і кафолічна Церква" [4], "Потрібно завжди пам'ятати, що помісна Євхаристійна община є "Церквою Божою" за умови, що вона знаходиться у повній єдності віри та Євхаристії з усіма іншими общинами" [5]. Кафолічність і помісність - це два обов'язкових виміри істинної Церкви. Єдність у вірі та євхаристійне спілкування - це обов'язкові елементи кафолічності.

За православною еклезіологією (принаймні, за найбільш поширеною точкою зору) помісна Церква - це євхаристійна спільнота на чолі з єпископом, де всі члени перебувають між собою у єдності сповідання, у євхаристійному спілкуванні, причащаючись спільно (нехай це іноді і розведено у часі чи просторі) з однієї чаші, одного Христа. Якщо хтось відпадає від цієї єдності, він вже окремо, поза Христом, як би він сам собі це не пояснював і не уявляв.

Тому видимі межі Церкви - це, зокрема, межі євхаристійного спілкування між її общинами, єпархіями та іншими структурними одиницями, що виникли згодом, між членами й очільниками цих общин. Хто поза євхаристійним спілкуванням з іншими членам Церкви, той поза Церквою. Звичайно, не можна визначати приналежність до Церкви тільки через євхаристійне спілкування. Ще однією обов'язковою умовою є єдність у вірі.

Власне, через таке розуміння меж Церкви мені зовсім не видається дивним, коли, як бувало, цілі помісні Церкви або інші великі адміністративні одиниці опинялись поза Церквою у результаті розколу, а потім, так само у повному складі, повертались назад (Болгарська Церква). І я не вважаю, що в час перебування у розколі вони були частиною Вселенської Церкви, нехай їх потім прийняли тільки через покаяння (без перерукоположення, як вимагають канони) або й взагалі через якісь домовленості. Ключовим тут є наявність або відсутність єдності у вірі, яка обов'язково виражається і підтверджується євхаристійним спілкуванням. А шляхи відновлення євхаристійного спілкування (ікономія чи акривія) - це вже в компетенції соборного розуму Церкви. Гарна аналогія - відлучення від Церкви віруючого, який тяжко згрішив (чи "под свою анафему падоша", чи відлучений священиком). Він поза Церквою, але тільки до покаяння, після якого йому може навіть не призначатись епітимія, все залежить від пастирського підходу того чи іншого священика.

Стосовно таких випадків, як РПЦЗ, у мене немає твердого переконання, що вона була поза Церквою, оскільки обмежене євхаристійне спілкування з деякими Церквами у них все ж було. Як і твердого переконання, що вони точно були частиною Церкви. Мені це щось більше нагадує "однією ногою у Церкві". Але тепер вони вже, безперечно, є частиною Церкви Христової, незалежно від того були вони цією частиною раніше, чи ні.

Основним у питанні розколу є не тільки поняття Кафолічної Церкви, а й поняття помісної Церкви.


Церква як помісна Церква

"Помісна Церква" - це не просто слова, які нині модно вживати, це ключове поняття православної еклезіології. Ключове воно й у питанні про розкол.

З точки зору еклезіології ранньої Церкви та багатьох сучасних богословів, помісною Церквою у повному розумінні є лише один елемент сучасного адміністративного устрою Церкви - єпархія: "Православна Церква ... схилилась до тієї точки зору, згідно з якою поняття помісної Церкви забезпечується єпископом , а не пресвітером: помісна Церква як існуюча з повним еклезіологічним статусом цілісність є єпископією , а не парохією " [6]

Церква є вселенською (кафолічною) і помісною, так само як і Євхаристія є водночас і всезагальною, і помісною (географічною), що вказує на прямий зв'язок між Церквою та Євхаристією. Кафолічність Церкви (і Євхаристії) у тому, що вона об'єднує всіх вірних без будь-яких розділень між ними (за національністю, мовою, соціальним статусом, віком тощо), а помісність полягає у тому, що це об'єднання у певному конкретному місці. Помісною Церквою, таким чином є реалізація Кафолічної Церкви у певному місці, що забезпечується єпископом і євхаристією.

Інші історичні церковні утворення і поняття як "митрополія", "патріархат", "автокефалія", "автономія", "самоврядна Церква" і под. не мають, за великим рахунком, ніякого особливого еклезіологічного змісту, і не є фундаментальними поняттями еклезіології. Це явища минущі й історичні. Вже повністю зникло явище митрополій, явище патріархатів змінилось на явище автокефалій, які теж потрохи доводять свою недосконалість. Усі ці церковні одиниці створені лише для зручності видимого адміністративного управління Церквою в певних історичних умовах, богословського змісту вони в собі не несуть і є помісними Церквами лише постільки, постільки помісними Церквами є складаючи їх єпархії. Тобто вони беруть своє еклезіологічне наповнення зі своїх нижчих одиниць - єпархій: "В Православній Церкві еклезіальний статус будь-якої церковної одиниці, що не є єпископією, походить не від самої цієї одиниці, а від певної єпископії чи єпископій, з якими вона пов'язана" [7].

Окрім аспекту "помісності", термін "помісна Церква" включає також аспект "церковності". Ось як говорить про це митр. Йоан (Зізіулас): "Помісна Церква для того, щоб бути не тільки помісною, але також Церквою, повинна перебувати у повноцінному [євхаристійному] спілкуванні з іншими помісними Церквами світу" [8]. І це вже є ключова сентенція стосовно проблеми розколу. Єдність Церкви, згідно православного богослов'я, забезпечується єдністю у вірі та Євхаристією. Як, власне, і її "єдинність". Як Христос один, так і Євхаристія одна, так і Церква одна. "Євхаристія, що відбувається за свідомого та навмисного ізолювання й відокремлення від інших помісних спільнот у світі, не є справжньою Євхаристією" [9], - говорить митр. Йоан. Це відповідь сучасного грецького богослова, досить ліберального, але й водночас вірного традиції, тим, хто критикує рішення УПЦ не визнавати таїнства, насамперед Євхаристію, у Київському Патріархаті та УАПЦ.

Звідси випливає, що проблема розколу, це не проблема "автокефалії", юрисдикцій, економічних політичних чи ідеологічних чинників. Для людей церковних - це, перш за все, проблема євхаристійного спілкування. Очевидно, що якщо євхаристійне спілкування розірване, причому не з якоюсь однією помісною Церквою, а з усіма, то та спільнота, яка зробила це, опинилась за межами Вселенської Церкви. Це також проблема єдності у вірі, яка менш помітна (через часті заяви, що "віра у нас одна"), але навряд чи менш реальна.

*

Тепер можна сказати і кілька слів про можливі шляхи подолання розколу. З еклезіологічної і, безперечно, канонічної точки зору, мова може йти лише про повернення відпалих у лоно Церкви. Інша справа, що зовнішні формули для цього можуть бути обрані будь-які, як і термінологія, і процедури. Першорядним є досягнення істинної єдності у вірі, якщо це станеться, решта розв'яжеться дуже швидко і просто, і, цілком можливо, з несподіваною для всіх "ікономією". І слід пам'ятати, що головною метою подолання розколу є відновлення євхаристійного спілкування. А не створення якихось спільних адміністративних одиниць, не адміністративне "приєднання", а приєднання у таїнствах і вірі, зі збереженням ключових принципів еклезіології - помісності і всезагальності Церкви. Власне, виходячи з цього дуже небажаним є повернення відпалих у вигляді паралельної юрисдикції. Хоч це і краще, ніж взагалі бути за межами Церкви, але це є серйозним порушенням вищезгаданих еклезіологічих принципів. Краще шукати такі адміністративні шляхи об'єднання, які якнайменше зашкодять еклезіології. Найкращим, на мою думку, є вже згадуваний принцип створення дрібних єпархій чи, можливо, створення якихось перехідних моделей церковного управління, які потім поступово будуть узгоджені з еклезіологічними вимогами.

*

Питання ж про автокефалію - взагалі окреме. За великим рахунком, це суто внутрішнє питання УПЦ, що стосується зручності облаштування її власного видимого адміністративного устрою. Ні з розколом, ні з православним віровченням, тобто еклезіологією, це ніяк не пов'язано. Фактично, це питання такого ж типу, як питання про поділення однієї єпархії на дві, просто більш високого ієрархічного рівня. Смішно говорити, що в результаті поділу Сімферопольської єпархії на Сімферопольську і Джанкойську, остання втратила єдність з Матір'ю-Церквою (якою, згідно еклезіології, для неї була Сімферопольська єпархія), пошкодила чистоту віри, відпала від Православ'я, "пішла в пекло" і т.д. Питання про автокефалію можна ставити лише в аспекті доцільності її на даному історичному етапі, розгляді практичних переваг і недоліків, які може викликати така зміна статусу УПЦ. Для того, щоб ставити це питання "на порядок денний", потрібно ще дуже багато зробити у плані роз'яснення віруючим справжньої суті цього терміну, його повної деполітизації та деідеологізації, уважного аналізу і узгодження нинішніх розбіжностей щодо даного питання усередині УПЦ.

*

Таким чином, для ефективності діалогу з подолання розколу чи то на офіційному рівні між конфесіями, чи то на рівні простих мирян, необхідно правильно увійти в цей діалог, правильного його розпочати. Переконатись, що обидві сторони говорять однією мовою, однаково розуміють ті чи інші терміни. І розпочинати його з пошуку єдності в основному - у вірі, у еклезіології. Відкидаючи чи відкладаючи на потім речі, які цих фундаментальних основ не торкаються.

_______________________________________________________________
[1] Див.: Помісна церква у перспективі спілкування // Йоан Зізіулас, митрополит Пергамський. Буття як спілкування. - К.: Дух і Літера, 2004. - 276 с.

[2] Про це праця митр. Йоана Зізіуласа "Єдність Церкви у єпископі і євхаристії упродовж перших трьох віків".

[3] Лосский, Николай, диакон. Соборность-кафоличность и первенство в православной экклезиологии // Православное учение о Церкви. - М., 2003. - С.: 90.

[4] Св. Ігнатій Богоносець. До Смирнян, розділ 8.

[5] Лосский. - С. 91.

[6] Йоан Зізіулас, митрополит Пергамський. Буття як спілкування. - К.: Дух і Літера, 2004. - 276 с. - С.: 255.

[7] Там само. - С.: 256.

[8] Там само. - C.: 261.

[9] Там само. - C.: 261.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.