УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 61 відвідувачів

Теги
комуністи та Церква Голодомор Католицька Церква монастирі та храми України Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі постать у Церкві Церква і політика Вселенський Патріархат церква та політика секти розкол в Україні шляхи єднання Патріарх Алексій II УГКЦ діаспора Києво-Печерська Лавра вибори краєзнавство іконопис Археологія та реставрація УПЦ КП конфлікти Ющенко церква і суспільство милосердя українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і влада Церква і медицина Мазепа молодь забобони церковна журналістика автокефалія Священний Синод УПЦ Президент Віктор Ющенко Доброчинність педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан)






Рейтинг@Mail.ru






«Всеукраїнська експертна мережа»: Римо-Католицька церква в західних областях України під тиском влади в хрущовський період



«Всеукраїнська експертна мережа», Ярослав Стоцький, кандидат історичних наук, доцент Тернопільського державного технічного університету ім. Івана Пулюя, Журнал "Схід", число 6 за 2008 р., 13.01.2009

 

У статті досліджується життєдіяльність Римо-Католицької церкви у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях під час активного атеїстичного наступу на релігію в кінці 1950-х - на початку 1960-х років. Проаналізовано методи і засоби, за допомогою яких партійні радянські функціонери домагалися закриття костьолів і припинення діяльності релігійних громад. Разом з тим показано, що віра прихожан РКЦ не тільки не зменшувалась, але й укріплювалась, не дивлячись не перешкоди і переслідування влади.

Дослідження проблеми має широку історіографію як в українському, так і в польському релігієзнавстві. Автор, ураховуючи її, відтворює релігійне становище Римо-Католицької Церкви (РКЦ), спираючись на джерельні дані державних архівів Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей, і завдяки цьому деталізує релігійну діяльність римо-католицького духовенства, релігійних громад і тиск на них атеїстичної державної влади, яка мала за мету якщо не стерти з релігійної мапи Західної України римо-католицизм, то хоча б максимально обмежити його духовне служіння. Дослідження є актуальним, оскільки не тільки відтворює діяльність РКЦ в регіоні в зазначені роки, але дає можливість крізь релігійну призму спостерігати прагнення римо-католиків, в основному польської національності, для яких Костьол став, у цьому сенсі, гармонійним стрижнем, до збереження своєї ідентичності в радянських умовах. Водночас досліджувана проблема створює базу для порівняльного аналізу розвитку РКЦ в Західній Україні як до років радянізації регіону, так і до теперішніх років незалежної України, тому метою дослідження стало якнайглибше відтворити релігійне становище РКЦ в період найбільш інтенсивного наступу на релігію хрущовського режиму.

На кінець 1955 року 9 зареєстрованих костьолів Львівщини обслуговували 7 ксьондзів, тобто постійних парохів мали тільки 6 римо-католицьких громад таких костьолів:

  • Кафедральний костьол (м. Львів) - о. Рафаїл Керницький і о. Карл Ящемський;
  • св. Марії Магдалини (м. Львів) - о. Зигмунт Галуневич;
  • св. Антонія (м. Львів) - о. Ігнатій Хвірут;
  • смт. Поморяни - о. Станіслав Костиловський;
  • м. Золочів - о. Ян Ценський;
  • м. Щирець - о. Людовик Северин [1].

А костьоли в Бібрці, Городку й Дунаєві постійних парохів не мали.

Із них із ув'язнення повернулися отці Галуневич і Северин, котрі були засуджені за статтею 54 КК УРСР. Тоді ж у Бібрці приписався на постійне місце проживання ксьондз Януш Рабар. Римо-католицька громада Бібрки просила обласного уповноваженого про реєстрацію о. Рабара. Уповноважений Ради у справах релігійних культів в УРСР П. Вільховий дав дозвіл обласному уповноваженому на реєстрацію о. Рабара.

У 1956 році у Львівській області було зареєстровано 10 діючих костьолів, оскільки додалася громада с. Новосілка Красненського району, і служили 8 зареєстрованих ксьондзів [2].

Діючі зареєстровані костьоли відвідували віруючі не тільки тих населених пунктів, де знаходилися ці костьоли, але й віруючі сусідніх населених пунктів. Наприклад, костьол у Золочеві відвідували католики з Красненського, Олеського та інших районів Львівщини, а також католики із сусідніх районів Тернопільщини. Кількість католиків постійно зменшувалася через виїзд поляків на постійне місце проживання до Польщі. Так, у 1956 році до Польщі виїхало 2713 осіб зі Львівщини, а за 7 місяців 1957 року - 2686 поляків - католиків [3]. У 1958 році виїхало ще 1273 особи [4], і цей процес тривав, що відбивалося на зменшенні відвідувань богослужінь, здійсненні св. Таїнств та обрядів.

На 1 січня 1959 року у Львівській області й надалі діяли 10 римо-католицьких громад, які обслуговувалися тільки 5 священиками, оскільки в 1958 році помер о. Станіслав Костиловський, а о. Керницький був знятий уповноваженим з реєстрації [5].

У 1959 році Дрогобицька область увійшла до складу Львівської області, тож чисельно й географічно збільшилася релігійна мапа Львівщини. Так, на 1 грудня 1959 року тут уже налічувалося 24 зареєстровані діючі релігійні громади, котрі обслуговували тільки 7 ксьондзів. Окрім того, у тому ж році вже було знято з реєстрації дві громади в селах Чуква і Бісковичі Самбірського району, а також - пароха м. Бібрка Януша Рабара, хоча він надалі продовжував своє душпастирювання. За це народний суд Бібркського району засудив його на один рік примусових робіт [6]. Водночас того ж 1959 р. Радою у справах релігійних культів при РМ УРСР було відмовлено в реєстрації ксьондза Кашуби парохом громади м. Самбора на її прохання [7]. До зняття з реєстрації обласний уповноважений М. Дриль намітив ще три римо-католицькі громади: у селах Баличі і Липники Мостиського району й Стрілковичі Самбірського району як малочисельні, неспроможні сплачувати державний податок [8].

Зареєстровані 7 священиків були парохами в таких костьолах: 2 - у кафедральному костьолі, 1 - у костьолі св. Антонія у Львові, по одному - у костьолах Золочіва, Щирця, Мостиськи, Нового Міста Добромильського району, тому ті громади, котрі мали постійних парохів, разом із ними дбали, щоб без богослужінь не залишалися ті парохії, де постійних парохів не було. Останні парохії неодноразово зверталися до обласного уповноваженого Ради у справах релігійних культів із проханнями, щоб він дав дозвіл на богослужіння в їхніх костьолах хоч би кілька разів на квартал тим ксьондзам, котрі зареєстровані в найближчих парохіях.

Рада у справах релігійних культів при РМ СРСР у вересні 1959 р. дала на це дозвіл. Тим більше, як зазначав голова Ради А. Пузін, це відповідало інструкції ВУЦВК від 23 червня 1932 р., виданій на розвиток розділу Х Адміністративного кодексу УСРР, а також не суперечило усталеній практиці й нормативним актам у деяких союзних республіках, де ксьондзам не перешкоджають обслуговувати декілька релігійних громад [9]. Отож, у 18 громад Львівщини, котрі не мали постійного пароха, з'явилася надія. Уже з 1 жовтня 1960 р. ксьондзи сусідніх парохій надавали періодичну обслугу 9 парохіям, ще стільки ж парохій такої обслуги не мали, тому в недільні й святкові дні відчиняли костьоли й молилися без ксьондза. Постійних парохів мали громади:
кафедрального костьолу - о. З. Галуневич і о. К. Ящемський;
костьолу св. Антонія у Львові - о. І. Хвірут;
костьолу в Золочеві - о. Я. Ценський;
костьолу в Щирці - о. Л. Северин;
костьолу в Мостиській - о. Є. Салетник;
костьолу в Новім Місті - о. Я. Шетеля [10].

Через похилий вік і слабке здоров'я частини з них, охопити всі громади богослужінням, хоч би щомісячним, було нереально.

"Двацятки" релігійних громад, виконавчі комітети та ревізійні комісії дбали про те, щоб:

  • своєчасно сплатити державні податки;
  • утримувати в належному стані приміщення костьолу;
  • виплатити зарплату ксьондзу (там де він є парохом);
  • отримати дозвіл від уповноваженого на приїзд ксьондза для відправлення богослужінь (де не було парохів);
  • готувати костьоли для проведення великих релігійних свят.

На 1 жовтня 1960 р. у Львівській області було зареєстровано 24 римо-католицькі громади в таких населених пунктах із приблизною кількістю віруючих:
1) м. Львів (3 костьоли: кафедральний костьол, св. Антонія і св. Марії Магдалини) - 5000 віруючих;
2) м. Золочів - 650;
3) с. Поморяни Золочівського району - 145;
4) с. Дунаїв Перемишлянського району - 70;
5) м. Бібрка Бібркського району - 210;
6) м. Городок Городоцького району - 135;
7) смт. Щирець Щирецького району - 130;
8) с. Новосілка Глинянського району - 250;
9) м. Мостиська Мостиського району - 1000;
10) с. Милятичі Мостиського району - 120;
11) с. Баличі Мостиського району - 120;
12) с. Липники Мостиського району - 130;
13) с. Волиця-Тщенець Мостиського району - 240;
14) с. Пнікут Мостиського району - 130;
15) м. Самбір Самбірського району - 2200;
16) с. Стрілковичі Самбірського району - 80;
17) с. Лановичі Самбірського району - 400;
18) м. Добромиль Добромильського району - 150;
19) с. Нове Місто Добромильського району - 350;
20) с. Міженець Добромильського району - 160;
21) м. Стрий - 260;
22) м. Жидачів - 170.
Разом: 24 костьоли і 13000 віруючих [11].

Віруючими цих римо-католицьких громад в основному було населення польської національності, і тільки незначна частина віруючих була зі змішаних польсько-українських родин. За даними Всесоюзного перепису населення у Львівській області проживало 57979 осіб польської національності, із них: у м. Львові - 16100 осіб, у Мостиському районі - 5540 осіб, у м. Самборі - 2815 осіб, у м. Стрий - 791 особа [12].

Комуністичний режим пильнував, щоб римо-католицьке духовенство в Україні не мало жодних ієрархічних структур і не підтримувало зв'язків із Апостольським Престолом. Тож коли в листопаді 1958 р. Ватикан вирішив відновити ієрархічну структуру РКЦ в Україні, ця спроба зазнала невдачі, оскільки спецслужби перехопили листа з цією номінацією та депортували священнослужителя о. В. Ольшовського до Польщі.

На 1 січня 1962 р. у Львівській області нараховувалося 23 діючих зареєстрованих костьоли, оскільки одна громада у с. Стрілковичі Самбірського району в 1961 р. була знята з реєстрації як така, що розпалася. У грудні 1961 р. Мостиський райвиконком порушив клопотання перед Львівським облвиконкомом про зняття з реєстрації трьох римо-католицьких громад у селах Баличі, Волиця-Тщенець і Милятичі як таких, що розпалися [13].

У 1962 р. було знято з реєстрації римо-католицькі громади в селах Баличі, Волиця-Тщенець і Милятичі Мостиського району, а також уповноважений проводив відповідну роботу, щоб мати підстави зняти з реєстрації ще й громади у Львові - костьол св. Марії Магдалини, у Поморянах, Новосілці, Городку і Липниках. У першому кварталі 1962 р. за порушення законодавства про культи були зняті з реєстрації виконавчий комітет і ревізійна комісія громади в Самборі, а також попереджено виконавчий комітет костьолу св. Антонія [14].

Методика уповноваженого була такою, що після зняття з реєстрації громади одночасно відбувалося зняття з реєстрації костьолу - він залишався закритим і недіючим. Таких недіючих костьолів у Львівській області на 1962 р. нараховувалося 191 [15], переважна більшість із них використовувалася під різні склади.

23 серпня 1962 року уповноваженим терміном на два місяці був знятий з реєстрації ксьондз Едвард Салетник, парох Мостиська, та розпущено виконавчий комітет цієї громади за те, що о. Салетник втручався в справи громади й підбурював її писати колективні скарги наклепницького характеру про гоніння місцевих радянських органів на ксьондза, про утиски свободи релігії і т. п., які згодом направлялися до всіх інстанцій органів влади.

11 вересня 1962 року у Львові ЦК КП України провів зональну нараду з ідеологічних питань у західних областях України, на якій представник ЦК КПРС Сластін рекомендував перевести священнослужителів на тверді оклади, що повинно було вплинути на обмеження діяльності релігійних організацій.

Переведення владою священнослужителів на оклади обмежило діяльність релігійних громад і священиків, послабило матеріальну базу парохів, скоротило їхню кількість і, таким чином, призвело до закриття костьолів. Уже в першому півріччі 1963 року владою було знято з реєстрації ще три релігійні римо-католицькі громади у с. Лановичі Дрогобицького району, с. Міженець Старо-Самбірського району і Новосілка Золочівського району, а костьоли закрито [16], у другому півріччі - у селах Стрілковичі, Липники та у містах Жидачів, Бібрка й у Львові костьол св. Марії Магдалини. Таким чином, наприкінці 1964 року у Львівській області були діючими тільки 13 костьолів: у Львові (кафедральний і св. Антонія), Золочеві, Самборі, Мостиській, Щирці, Новім Місті, Дунаєві, Пнікуті, Добромилі, Городку, Стрию і Поморянах. Отож, у 1961-1964 рр. атеїстична влада з метою ліквідації римо-католицизму на теренах Львівщини зняла з реєстрації 11 релігійних громад із 24 і, відповідно, закрила 11 костьолів. До того ж із діючих 13 костьолів тільки 7 мали постійних парохів, а в решті костьолів громади не мали служителів культу й самі проводили моління.

Духовенство у своїх богослужіннях і проповідях зміцнювало глибину віри своїх парохіян у цей нелегкий період для Костьолу, якого затискав в атеїстично-репресивних лещатах комуністичний режим. Водночас силу релігійного духу римо-католикам надавали закордонні кореспонденції, котрі несли інформацію про ІІ Ватиканський Собор, а в пакунках віруючі отримували хрестики, "облатки", образки, релігійну літературу. Так, у 1964 р. о. Северин, а також голова виконавчого комітету кафедрального костьолу Йосип Новаківський отримали з Польщі від своїх родичів молитовники польською мовою, котрі були в 1963 році видані в м. Катовіце уже згідно з постановами, прийнятими на ІІ Ватиканському Соборі [17], тож о. Северин уже в 1964 році проводив богослужіння за новим молитовником.

Відвідуваність віруючими костьолів залежала не тільки від нестачі духовенства для зареєстрованих костьолів, але й від днів. Наприклад, кафедральний костьол у будні дні відвідували 80 віруючих, а в неділю - 2500, у святкові дні - 3600 віруючих, у костьолі в Золочеві, відповідно: 15, 350 і 500 віруючих [18]. Серед них було багато віруючих з Івано-Франківщини, Тернопільщини, Волині, Полісся, Поділля.

У Станіславській області в 1957 році діяли три зареєстровані громади римо-католиків: у м. Станіслав (1500 віруючих), м. Болехові (100 віруючих) і м. Букачівці (50 віруючих). Перші дві громади обслуговував ксьондз Язеп Павіланіс, а третю - о. Юзеф Сліпо [19].

23 квітня і 9 травня 1958 р. обласний уповноважений Ради у справах релігійних культів Візіренко спільно з представниками Букачівського райвиконкому провів перевірку діяльності римо-католицької громади в Букачівцях і виявив, що костьол відвідує до 15 віруючих із 40 сімей, які проживають у районі, "двадцятка" не укомплектована, виконавчі органи - також, окрім того, тривав процес переселення поляків до Польщі, ксьондз Ю. Сліпко виїхав із Букачівців, тому на підставі цих фактів уповноважений дійшов висновку, що цю громаду необхідно зняти з реєстрації як таку, що саморозпалася, і просити про це Раду у справах релігійних культів при РМ СРСР, а також Станіславський облвиконком [20]. 23 травня 1958 р. Букачівський райвиконком прийняв рішення просити Станіславський облвиконком про дозвіл на використання приміщення костьолу під спортзал із правом капітального переобладнання. Клопотання уповноваженого і Букачівського райвиконкому Станіславський облвиконком задовольнив своїм рішенням № 253 від 7 червня 1958 р. [21]. А Рада у справах релігійних культів при РМ СРСР 1 жовтня 1958 р. [22] рішенням № 14 погодилася з рішенням Станіславського облвиконкому. Культове майно костьолу в Букачівцях було оформлене відповідними актами й передане до станіславського костьолу. За такою ж методикою рішенням № 31с від 19 грудня 1959 р. було знято з реєстрації релігійну громаду римо-католиків у м. Болехові, а костьол передано під спортзал Болехівській середній школі № 1 без права змін у конструкції й архітектурних елементах приміщення [23].

Отже, на початок 1960 року в Станіславській області діяла тільки одна зареєстрована релігійна громада, котра знаходилася в Станіславі і яку обслуговував парох о. Язеп Павіланіс. Вона на той час налічувала близько 1000 практикуючих віруючих із 2 тисяч, які тут проживали. Частина з них були нелегальні греко-католики. Ця громада була повністю укомплектована "двадцяткою" та виконавчими органами, хоч і кількісно зменшилася через виїзд поляків до Польщі наприкінці 1950-х років. Але зняти її з реєстрації за вищезгаданою методикою, як у Букачівцях і Болехові, в уповноваженого не було підстав. Та він все ж знайшов причину, яку й висвітлює рішення № 390 від 21 червня 1960 р. Станіславського облвиконкому про зняття з реєстрації релігійної громади римо-католиків у м. Станіславі: "Релігійна громада римо-католиків м. Станіслав порушувала договір з обласним відділом у справах будівництва й архітектури, упродовж десяти років не виконувала жодного ремонту приміщення костьолу, внаслідок чого воно стало руйнуватися...

З метою недопущення руйнування приміщення костьолу, яке є пам'яткою архітектури ХVII століття й узято під державну охорону, обласний відділ у справах будівництва і архітектури через судові органи (народний суд 3-ї дільниці м. Станіслав відбувся 19 лютого 1960 р. - Я. С.) розірвав договір із громадою і костьол був закритий.

Виходячи з вищесказаного, виконавчий комітет обласної Ради депутатів трудящих вирішує:

Погодитися із висновком уповноваженого Ради у справах релігійних культів при облвиконкомі про закриття костьолу й просити Раду у справах релігійних культів при РМ СРСР зняти з реєстрації релігійну громаду римо-католиків м. Станіслава, як малочисельну й таку, що не має приміщення для моління" [24].

Незабаром Рада у справах релігійних культів при РМ СРСР задовольнила прохання облвиконкому.

Незадовго до цього, 10 квітня 1960 р., обласний уповноважений Ради у справах релігійних культів І. Рубан зняв з реєстрації настоятеля цього костьолу о. Язепа Павіланіса за такі порушення радянського законодавства про культи, як систематичний зв'язок із покутником о. Ігнатієм Солтисом, грошову допомогу підпільному духовенству УГКЦ, збирання коштів за межами костьолу на його ремонт, підготовку дітей до конфірмації [25].

Таким чином, у Станіславській області на друге півріччя 1960 р. не залишилося жодної зареєстрованої римо-католицької громади, жодного діючого костьолу, жодного зареєстрованого ксьондза. Уповноважений виконав завдання тоталітарної влади - ліквідував легальну діяльність римо-католиків на Станіславщині. Та ксьондз Павіланіс продовжував своє душпастирювання, уже нелегальне, у помешканнях віруючих римо-католиків та греко-католиків. Про це дізнався уповноважений, викликав о. Язепа на розмову і попередив його, що за продовження такої діяльності він буде притягнутий до кримінальної відповідальності [26]. Це зумовило те, що о. Павіланіс незабаром виїхав на Львівщину, де в 1961 р. був зареєстрований настоятелем костьолу в Самборі.

В основному всі недіючі на Станіславщині костьоли, а їх загалом на 1961 р. нараховувалося близько 130, використовувалися під складські приміщення. Але обласного уповноваженого й облвиконком непокоїло те, що значна їхня кількість не втратила сакрального вигляду, "єдине, що знято хрести", а вони вимагали, щоб були зняті й куполи, "тобто, переобладнати їх так, щоб вони не мали вигляду молитовної будівлі" [27].

У Станіславі (з 9. ХІ. 1962 р. - Івано-Франківськ) після зняття римо-католицької громади з реєстрації утворилася ініціативна група з активу віруючих католиків, яка неодноразово у 1963-1964 рр. зверталася до обласного уповноваженого Ради у справах релігійних культів з проханням відновити реєстрацію їхньої громади, але уповноважений їм постійно відмовляв і навіть залякував певними репресіями, тож більше жодних прохань про реєстрацію релігійної громади й костьолу від римо-католиків не надходило. Римо-католики області, виходячи з обставин, які склалися, почали відвідувати богослужіння в діючих костьолах Львівщини і Тернопільщини.

Наприкінці 1954 року в Тернопільській області діяло 8 релігійних громад РКЦ із загальною кількістю 2340 віруючих. Вони знаходились у містах Борщові, Кременці і Підволочиську та в селах Галущинці, Коралівка, Лосяч, Ридодуби, Хом'яківка. Духовну обслугу цих костьолів здійснювали отці Адамчик, Вичисаний, Мерецький, Мацишин і Фейшакер. Кількість віруючих у цих костьолах була такою: Борщів - 263, Кременець - 275, Підволочиськ - 310, Галущинці - 609, Коралівка - 122, Лосяч - 150, Ридодуби - 351, Хом'яківка - 260 [28].

Статистика обліку костьолів і каплиць мала такий вигляд: у 1939 році в Тернопільській області числилося 316 костьолів і каплиць, у період Другої світової війни частина їх була знищена, тож на 1946 рік було обліковано 255 костьолів і 31 каплиця - всього 286 [29].

У 1957 році в Тернопільській області й надалі діяли 8 офіційно зареєстрованих громад римо-католиків зі своїми костьолами, але в тому ж році загальна кількість віруючих римо-католиків, приналежних до цих костьолів, зменшилася і на 1 липня 1957 року становила 1958 осіб [30]. Це зменшення пояснюється тим, що тільки в першому півріччі з Тернопільщини виїхало до Польщі 410 поляків. За це ж перше півріччя 1957 р. костьоли відвідало 25767 віруючих, а на звичайні недільні літургії приходило близько 30 відсотків від загальної кількості віруючих. Тоді ж до конфірмації приступили 28 дітей, охрещено 88 дітей, вінчання в костьолі здійснили 28 пар [31].

Це свідчить про наполегливе пастирське служіння римо-католицького духовенства Тернопільщини, котре не зважало на динамічні оберти маховика атеїзації населення, який розкручував тоталітарний режим.

Своєю активністю й прагненням поширювати римо-католицизм ще й серед українців відзначалися отці Якуб Мацишин, Юзеф Адамчик і Броніслав Мерецький.

П. Чазов, який у 1957 році змінив на посаді уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Тернопільському облвиконкомі І. Чирву, ретельніше й прискіпливіше поставився до своїх обов'язків. І на другу половину 1957 року він виявив, що о. Броніслав Мерецький - парох Підволочиська і Галущинців, крім цих двох костьолів, проводить так звані незаконні богослужіння в костьолі с. Полупанівка Скалатського району, у каплиці с. Старий Скалат Скалатського району й у каплиці с. Дорофіївка Підволочиського району.

Уповноважений П. Чазов, дізнавшись про діяльність цих незареєстрованих каплиць і костьолу, викликав для пояснення отця Броніслава Мерецького й прийняв рішення про зняття його з реєстрації, що й було зроблено 11 лютого 1958 року [32].

На січень 1958 року в Тернопільській області були зареєстровані й надалі офіційно діяли 8 костьолів [33].

У 1960 р. зареєстровані й незареєстровані костьоли області обслуговували тільки три ксьондзи: о. Юзеф Адамчик, о. Якуб Мацишин, о. Казимир Фейшакер. У грудні 1959 р. о. Вичисаний помер.

Незареєстровані громади, щоб не потрапити під перслідування з боку влади, а також щоб подібного не зазнали й вищезгадані парохи, прагнули реєстрації в уповноваженого П. Чазова. Так, за 1957-1959 роки вони подали 9 заяв із проханням реєстрації, але уповноважений уперто їм відмовляв, мотивуючи це тим, що зареєстровані костьоли знаходяться недалеко. Це "недалеко" дорівнювало кілька десятків кілометрів, тому римо-католики й надалі проводили нелегальні відправи в незареєстрованих костьолах і капличках. Однозначно, що це породжувало їхню негацію до уповноваженого, а в його особі - і до діючої влади. Так, на релігійному ґрунті утворилася в радянському суспільстві ще одна конфесійна опозиція до комуністичного режиму, який в офіційному законодавстві стверджував одне (наприклад, право громадянина на вільне віросповідання), а на практиці, у таємних службових інструкціях - інше: чинив різні перепони, щоб це право не було реалізоване й навіть більше - наступав на це право.

Мотивації зняття з реєстрації костьолів є надто скупими й широко не розкривають методології. Але її, для прикладу, можна з'ясувати з таємної інформації "Про вивчення діяльності Косівського і Ридодубівського римо-католицьких костьолів" від 9 червня 1960 року за № 059 уповноваженого Ради у справах релігійних культів у Тернопільській області своєму керівництву в Москві та Києві. Ці два костьоли обслуговував о. Казимир Фейшакер, котрий помер 12 квітня 1960 року. Цим вирішив скористатися обласний уповноважений, щоби зняти з реєстрації хоч би один із цих костьолів. Оскільки Ридодубівський костьол мав більшу кількість парохіян (понад 300) і ширшу їхню географію, оскільки до цієї парохії належали римо-католики із таких хуторів і сіл: 1) Ридодуби - 123 римо-католики; 2) Білобожниця - 26 римо-католиків; 3) Мазурівка - 23 римо-католики; 4) Калинівщина - 8 римо-католиків; 5) Кривче - 2 римо-католики; 6) Білий Потік - 77 римо-католиків; 7) Семаківці - 77 римо-католиків, зняти з реєстрації вирішили Косівський костьол, де римо-католицьких парохіян було близько 200 віруючих. Унаслідок переселення поляків до Польщі "двадцятка" цього костьолу була недоукомплектована (4 особи). Окрім того, за 4 кілометри від села Косів знаходився костьол в с. Ридодуби, а уповноважений не вважав за потрібне вирішувати проблему з новим парохом для віруючих цих костьолів. Косівська римо-католицька громада потрапила в безвихідь, яку ініціював уповноважений. Щоб заслужити додатковий "плюс" від київського керівництва за активну атеїстичну роботу, він попередив усіх чотирьох членів "двадцятки", що буде ставити питання перед облвиконкомом про зняття з реєстрації їхнього костьолу та порекомендував подати заяву на його ім'я про відмову від сплати податку з будівель, земельної ренти і страхових платежів через малочисельність віруючих і можливість відвідувати костьол у Ридодубах. Щоб пришвидшити цю справу, уповноважений залучив до тиску на членів "двадцятки" Чортківський райвиконком і Косівську сільраду [34]. Такою була загальна методологія зняття з реєстрації костьолів. Так, до речі, було й у численних випадках зняття з реєстрації православних церков.

У середині 1960 р. костьоли в с. Коралівка і с.Косів через так звану неукомплектованість "двадцяток" були зняті з реєстрації і закриті.

Під кінець 1960 року в Тернопільській області залишилося тільки 6 діючих римо-католицьких костьолів із 1258 віруючими:

  1. Борщівський костьол - 137 віруючих;
  2. Лосяцький костьол Борщівського району - 117 віруючих;
  3. Кременецький костьол - 206 віруючих;
  4. Підволочиський костьол - 210 віруючих;
  5. Галущинецький костьол Скалатського району - 256 віруючих;
  6. Ридодубівський костьол Чортківського району - 332 віруючих.

Ці шість костьолів обслуговували два священики: о. Адамчик (Борщівський, Лосячський і Ридодубівський костьоли) й о. Мацишин (Кременецький, Підволочиський і Галущинецький костьоли) [35].

Проте, окрім перелічених вище громад, у Тернопільській області було ще 9 незареєстрованих римо-католицьких громад, де загальна кількість віруючих складала 722 особи в:

  1. Скалаті - 300;
  2. Полупанівці та Старому Скалаті Скалатського району - 100;
  3. Косові Чортківського району - 69;
  4. Тернополі - 63;
  5. Дорофіївці Підволочиського району - 60;
  6. Семаківцях Чортківського району - 55;
  7. Коралівці Борщівського району - 44;
  8. Збаражі - 20;
  9. Шумську - 11 віруючих римо-католиків [36].

Поява незареєстрованих громад пояснювалася тим, що парохіяльні костьоли були зняті з реєстрації разом із парохією, тобто з релігійною громадою.

З метою зменшення активності римо-католицьких громад і священиків обласний уповноважений вважав за необхідне: через партійні органи посилити антирелігійну роботу й атеїстичну пропаганду в пунктах розташування римо-католицьких костьолів; пришвидшити створення в Борщівському, Скалатському і Чортківському районах комісій сприяння уповноваженому Ради у справах релігійних культів; організувати через райкоми КПУ індивідуальну роботу серед католиків, залучивши для цього агітаторів і комуністів; вивчити питання про можливість зняття з реєстрації Лосяцького костьолу як найменшого за кількістю віруючих; вивчити питання про можливість закриття Кременецького костьолу і перенесення релігійних відправ із нього до каплиці на кладовищі [37].

На кінець 1964 року в Тернопільській області діяло 6 релігійних громад римо-католиків (близько 1000 віруючих), котрі знаходилися в м. Борщові, м. Кременці, Підволочиську, с. Галущинці Підволочиського району, с. Лосяч Борщівського району і с. Ридодуби Чортківського району. Ці громади до 1963 року й надалі обслуговували два священики: отці Якуб Мацишин і Юзеф Адамчик. Після смерті о. Юзефа Адамчика на 6 релігійних громад залишився один священик о. Якуб Мацишин. Зрозуміло, що він не міг надавати регулярну обслугу всім громадам. У громадах Лосяча, Ридодубів та Підволочиська літургії проводилися всього кілька разів на рік, у громадах Борщова і Галущинців - два-три рази на місяць. Тільки в Кременці літургії проводилися регулярно, тому що о. Мацишин тут і мешкав. Оскільки замість померлого о. Адамчика інший священик не прибув, обласний уповноважений і місцеві органи влади почали вишукувати додаткові підстави, щоб закрити кілька діючих костьолів. Так, у 1964 році в Підволочиському костьолі літургії вже не проводилися через те, що костьол рішенням Підволочиського райвиконкому, яке було підтверджене Тернопільським облвиконкомом, був вилучений у громади як аварійний. Договір про оренду костьолу було розірвано й споруда підлягала зруйнуванню, а на його місці планувалося побудувати будинок культури. І хоч громада звернулася до обласного уповноваженого Ради у справах релігійних культів і до представників Підволочиського райвиконкому з проханням дозволити провести капітальний ремонт костьолу, щоби й надалі проводити в ньому літургії, рішення місцевих органів влади оскарженню не підлягали, бо органічно вписувалися в масово-атеїстичну роботу партії та уряду. Неважко здогадатися, що подібне очікувало й костьоли Лосяча та Ридодубів. Обласний уповноважений С. Коваленко писав своєму московському начальнику А. Пузіну і київському - К. Литвину: "Беручи до уваги, що тривалий час у трьох костьолах через відсутність священика богослужіння не проводять і тому послабилась релігійність у цих селах з боку віруючих католиків, необхідно посилити антирелігійну й виховну роботу серед польського населення й вивчити питання про можливість зняття з реєстрації цих громад" [38]. Зрозуміло, що такої сприятливої нагоди для зменшення кількості релігійних громад латинського обряду на 50 відсотків обласний уповноважений не міг упустити.

Висновок

У хрущовський період, коли закриття молитовних храмів і зняття з реєстрації релігійних громад набули масового характеру, цей процес не обминув й латино-католицькі громади й костьоли західних областей України. Із зареєстрованих існуючих у 1958-1959 роках 35 релігійних громад і 35 діючих костьолів наприкінці 1964 року залишилися легальними тільки 19 громад і 19 костьолів, але половина цих громад і костьолів уже була приречена на закриття й зняття з реєстрації.

Таким чином, у згадані роки було знято з реєстрації 16 римо-католицьких громад і закрито 16 костьолів, що становить 45,7 відсотка.



ЛІТЕРАТУРА:

1. Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО). - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 23. - Арк. 262. Імена і прізвища отців подано уповноваженим за паспортними даними.
2. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 24. - Арк. 204-206.
3. ДАЛО. - Ф. 3. - Оп. 6. - Спр. 262. - Арк. 66.
4. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 27. - Арк. 26.
5. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 27. - Арк. 31.
6. Там само. - Арк. 289.
7. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 28. - Арк. 8.
8. Там само. - Арк. 8-9.
9. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 27. - Арк. 254.
10. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 28. - Арк. 178. Частина цих священиків мала похилий вік і слабке здоров'я. Так, о. З. Галуневич мав 72 роки, о. К. Ящемський - 78 р., о. І. Хвірут - 73 р., о. Є. Салетник - 66 р. - вже не могли активно обслуговувати не те, що сусідні, але й свої парохії. А більш молоді отці: Л. Северин - 1906 р. н., Я. Шетеля - 1912 р. н., Я. Ценський - 1905 р. н. просто фізично не могли охопити своєю обслугою ті парохії, де не було парохів. Ще два отці не були допущені до богослужінь: о. Р. Керницький був знятий із реєстрації колишнім уповноваженим Ради у справах релігійних культів в УРСР П. Вільховим і працював сторожем спочатку у Стрийському парку, а згодом на заводі, а о. Я. Рабар - відбував рік „примусівки" у Бібрці сторожем на цегельному заводі. - Див.: там само. - Арк. 178-181.
11. Там само. - Арк. 175-176.
12. Там само. - Арк. 176.
13. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 31. - Арк. 33.
14. Там само. - Арк. 114-115.
15. Там само. - Арк. 113.
16. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 34. - Арк. 110. Зміна приналежності цих населених пунктів до інших районів зумовлена проведеним в області новим адміністративно-територіальним поділом.
17. ДАЛО. - Ф. Р. 1332. - Оп. 2. - Спр. 36. - Арк. 200.
18. Там само. - Арк. 202.
19. Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф. Р. 388. - Оп. 2. - Спр. 88. - Арк. 6.
20. ДАІФО. - Ф. Р. 388. - Оп. 2. - Спр. 56. - Арк. 62-64.
21. Там само. - Арк. 79.
22. Там само. - Арк. 85.
23. ДАІФО. - Ф. Р. 388. - Оп. 2. - Спр. 55. - Арк. 85.
24. ДАІФО. - Ф. Р. 388. - Оп. 2. - Спр. 54. - Арк. 136.
25. Там само. - Арк. 132-133.
26. ДАІФО. - Ф. Р. 388. - Оп. 2. - Спр. 91. - Арк. 12.
27. ДАІФО. - Ф. Р. 388. - Оп. 2. - Спр. 93. - Арк. 36.
28. ДАТО. - Ф. П. 1. - Оп. 1. - Спр. 2678. - Арк. 102.
29. Державний архів Тернопільської області (далі - ДАТО). - Ф. П. 1. - Оп. 1. - Спр. 2802. - Арк. 121.
30. ДАТО. - Ф. П. 1. - Оп. 1. - Спр. 3022. - Арк. 63.
31. Там само. - Арк. 64.
32. ДАТО. - Ф. П. 1. - Оп. 1. - Спр. 3125. - Арк. 122.
33. ДАТО. - Ф. П. 1. - Оп. 1. - Спр. 3022. - Арк. 157.
34. ДАТО. - Ф. П. 1. - Оп. 1. - Спр. 3325. - Арк. 47.
35. Там само. - Арк. 88.
36. Там само. - Арк. 88-89.
37. Там само. - Арк. 99.
ДАТО. - Ф. Р. 3239. - Оп. 2. - Спр. 72. - Арк. 25.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.