УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 68 відвідувачів

Теги
розкол в Україні Ющенко забобони постать у Церкві молодь краєзнавство вибори автокефалія українська християнська культура церква та політика шляхи єднання церковна журналістика Мазепа 1020-річчя Хрещення Русі Митрополит Володимир (Сабодан) конфлікти милосердя Предстоятелі Помісних Церков педагогіка діаспора УПЦ КП церква і суспільство Церква і політика іконопис Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра Церква і медицина Католицька Церква секти Церква і влада Доброчинність Приїзд Патріарха Кирила в Україну Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат Патріарх Алексій II монастирі та храми України комуністи та Церква Голодомор УГКЦ Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Главное» (Харьков): Україна. Соборність. Свобода



«Главное» (Харьков), Владимир Чистилин и др., 22 января 2009

 

Національна ідея лежить у моральній площині


Мабуть, із усієї творчості Кіплінга найчастіше цитується вираз «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох».

Згадуючи цей вислів про неможливість примирення двох полюсів, часто забувають, що це лише теза, протилежністю до якої виступають у Кіплінга рядки «Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів. Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів». Після Майдану з його антисепаратистським «Схід і Захід разом», проблема української ідентичності набула іншого змісту. Напередодні чергової річниці Акту Злуки, якій 22 січня в нашій державі відзначається як День Соборності України, ми спитали відомих громадських діячів про їх ставлення до цього питання.

О. Віктор Маринчак, настоятель храму Івана Богослова:

– Проблема ідентичності Сходу і Заходу в історичних відмінностях. Справа в тому, що, скажімо, галичани кінець Другої світової війни відчували як поразку, а «східняки» – як Піррову, але перемогу. Галичани не знали, що таке Голодомор. Репресії 30-х років там були менш потужними, ніж на Сході. На Заході зовсім інша попередня історія. У період Австро-Угорщини інакше стояло питання розвитку національної культури.

Дуже важливою відмінністю є те, що на Галичині ніколи так не знищувалися церкви. На Сході України зараз в деяких селах на недільну літургію приходить 2-3 чоловіка. Викоренення найсуттєвіших духовних цінностей на Слобожанщині пройшло фундаментальне. Безумовно, різниця дуже велика. Результати дослідження географії неврозів показують, що на Заході більш поширена неврастенія, а на Сході – істерія. Причина в тому, що тут людина покинута. Вона не знає Бога і не має того духовного виміру, який дає їй можливість не перетворитися на апарат по реагуванню на негативну реальність. Їй дуже важко протистояти викликам, тому вона шукає того, хто би її почув. Тобто ми маємо абсолютно різну психологію, і це треба розуміти. Але є спільне підґрунтя: всі ми однаково індивідуалісти, і всі через те потерпаємо. Індивідуаліст – добрий господар, але, крім того, він ще має психологію «моя хата з краю». Це загальна біда всієї України. Східна частина України відрізняється тим, що вона терпіла рабство так, як галичани ніколи не терпіли. Це повторилось і під час радянської влади. Всі ми ще й досі викорінюємо кожен із себе кріпака. Галицький інтелігент має свої комплекси, але комплексу кріпака в нього немає. У нас розвинений комплекс меншовартості в усіх верствах суспільства. Ми весь час відчуваємо цю меншовартість, у порівнянні зі старшим братом, і тому шукаємо, до кого прибитись – чи до Польщі, чи до Росії. Я думаю, що дві частини України зближуватимуться, і зближення це буде на ґрунті спільного непроголошеного морального кодексу, морального імперативу, який у нас є на інтуїтивному рівні. Нас об’єднує те, що ми не усвідомлюємо, і тому воно набагато сильніше.

Ігор Россоха, філософ, радник губернатора:

– Дві третини Лівобережної України не мали кріпаків. У козацьких районах кріпацтва не було. Отже тут абсолютна інша ментальність і абсолютна інша історична ситуація. Якщо говорити про соборність України, то варто згадати наступне. У 1788 році був надрукований опис Харківського намісництва, в якому йдеться про те, що «українці є окремою нацією, і всі українці – від Галичини до Дону – є єдиною нацією і такими себе усвідомлюють». У нас не було такого чіткого розмежування, як на Галичині, де окремо існували українські і польські установи. На Слобожанщині етнічні українці складали більшість місцевої еліти. Квітка-Основ’яненко був предводителем губернського дворянства, Гулак-Артемовський – ректором університету і так далі. Очевидно, що деякі речі у нас і на Заході розуміють інакше. Наприклад, на Галичині дуже важливою є етнічна ознака. У нас такого не було. На Сході значна частина українського національного і культурного руху була представлена етнічними росіянами або людьми інших національностей. Тому «зацикленість» на анкетних ознаках, що часто проявляється у представників Західної України, надзвичайно дратує людей зі Сходу. Що треба, аби цього позбутись? Варто зрозуміти одну важливу річ: Україна – це ідея, не завжди і не обов’язково пов’язана із кровним походженням. Україна – це ідея певної свободи, часто дуже приваблива для людей з різних місць. Саме на цьому згуртувалося козацтво, яке завжди було відкритою системою. Якщо ми це зрозуміємо, то будемо більш толерантно ставитись один до одного. При всій важливості мовного питання не слід забувати, що значна частина людей, особливо на Сході, не тому українці, що розмовляють українською, а навпаки, почали спеціально вивчати українську мову саме тому, що відчули себе українцями.

Мирослав Маринович, вице-ректор Українського католицького університету м. Львів, учасник дисидентського руху:

– Для України віддавна є характерною велика відмінність між субрегіональними ідентичностями. Проблема наша полягає в тому, що ми десь у підсвідомості маємо уяву, що Україна матиме ідентичність тоді, коли вона стане уніфікованою по всій території. Для України такого ніколи не буде. Як в альбомі української вишивки бачимо разюче неподібні між собою вишивки, але все це прекрасно поєднується. Давайте подивимось, що болить у людей у Харкові чи Львові, Сімферополі чи Києві. Це порушення моралі, безпринципність влади, корупція – речі, які не лежать суто у політичній площині. Якщо подивимось на моральну площину – то ми всі однакові і однаково реагуємо на цю проблему. Для того, щоб ми усвідомили правду історії, ще багато потрібно працювати. Сьогоднішня ситуація мені в чомусь нагадує так званий «Стокгольмський синдром»: жертва якогось злочинця на певному етапі починає захищати його. У мене таке враження, що Схід України, який найбільше постраждав від Голодомору та комуністичного режиму, в результаті, почав любити цей режим. Зараз не можна пробитися до свідомості людей. Всі пам’ятають про Голодомор, але ідеологічна компонента не дозволяє це визнати. Сьогодні Україні не вистачає видатних постатей. Якщо стоїть вибір між галицькою і східноукраїнською «сірістю», то галичанин буде голосувати за свою, а «східняк» – за свою. Якщо би з’явилися постаті, які запропонували щось справді високе і світле для України, вони об’єднали би всіх. Головне, що ми не повинні боятися наших відмінностей. Спільним для України є те, що ми однаково шануємо свої регіональні особливості. Відмінність є нашим багатством. Не треба говорити про наші розрізнення як про фатум. Навпаки, ми багаті тим, що є неоднакові, але ми цього ще ніяк не можемо усвідомити.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.