УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 51 відвідувачів

Теги
постать у Церкві краєзнавство УГКЦ церква та політика шляхи єднання Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори Вселенський Патріархат церковна журналістика Патріарх Алексій II Києво-Печерська Лавра УПЦ КП забобони церква і суспільство іконопис Президент Віктор Ющенко монастирі та храми України молодь українська християнська культура Церква і медицина Католицька Церква Мазепа секти Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков діаспора Церква і влада автокефалія конфлікти комуністи та Церква Ющенко Церква і політика милосердя 1020-річчя Хрещення Русі Доброчинність Голодомор розкол в Україні Священний Синод УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан) педагогіка






Рейтинг@Mail.ru






«Український тиждень»: Говорити Божу правду



«Український тиждень», Маринович Мирослав, 5 (66) за 06.02.2009

 

Вірних Московського патріархату можна щиро привітати: вибори нового патріарха минули без потрясінь, обрання митрополита Кіріла несподіванкою не стало, а сам новообраний патріарх є потужним ієрархом, який добре обізнаний у житті Церкви. Чи можна буде одночасно привітати з появою доленосного православно­го лідера всю християнську ойкумену, стане зрозуміло трохи згодом, коли нинішні знаки запитання перетворюватимуться на чіткі знаки оклику.
 
Відродження віри чи величі?
 
Вибір патріарха Кіріла (Ґундяєва), здавалося б, обіцяє спадкоємство церковної політики. Та й як тут вдаватися до радикальних кроків, коли Московський патріархат неоднорідний і містить у собі прихильників різних (зокрема, ультраконсервативних і реформістських) церковних орієнтацій! Тільки справді обранець Святого Духа міг би дозволити собі рішучі кроки, розраховуючи при цьому на їхню успішність.
Проте 1989 року в Свято-Даниловому монастирі перебували не менш прогнозовані й консервативні ієрархи, які аж ніяк не очікували, що на їхніх очах так бурхливо розпочнеться нова епоха. Отже, часом саме епоха визначає міру радикальності у діях слуг Церкви. Тому лише тоді, коли проявиться результат взаємодії патріарха Кіріла з визначеною йому епохою, можна буде сказати, що насправді було йому призначено: вивести свою Церкву на нові щаблі могутності й слави чи супроводжувати її у невпинному згасанні.
 
Єпископ Віденський та Австрійський Іларіон (Алфєєв) вписав до посадових обов’язків патріарха одне важливе завдання: «При Патріархові Алексію ІІ разюче зросла кількість парафій, монастирів, шкіл. Мільйони людей прийняли хрещення і вважають себе православними. Однак ступінь їхньої воцерковленості залишає бажати кращого». Іншими словами, в Росії чи не найбільше з-поміж усіх колишніх республік СРСР православ’я сприймається як чинник передусім культурної ідентифікації (згадаймо знамените Лукашенкове: «Я православний атеїст»). Тобто до відродження справжньої віри в Росії ще доволі далеко.
 
З цим пов’язана й інша проблема. Я був би щиро і приємно здивований, якби патріарх Кіріл не по­бажав відтворювати на церковному полі ту політику «відродження величі й слави Росії», яку Путін і Мєдвєдєв розгорнули на полі політичному та енергетичному. Адже церковному лідерові більше пасує відроджувати велич Росії на полі духовному. На цю можливість указує одна фраза з промови митрополита Кіріла під час його місцеблюстительства: «Ми повинні говорити не те, що людям подобається, що вони від нас очікують або за що погладять по голівці, а говорити Божу правду, як говорив цареві Івану Грозному святитель Філіп, митрополит Московський, закатований ним» (тут і далі виділення мої. – М.М.). Якщо до цієї фрази поставитися не як до передвиборчої риторики, а серйозно, то можна було б очікувати у Московському патріархаті великих змін.
 
Межа реформ
 
Проте так уже повелось у світі політики (зокрема й церковної), що під час своєї передвиборчої кампанії кандидат має посилати знакові сигнали в бік кожного угруповання – дарма, що вони суперечитимуть одне одному. Так, заступник голови Відділу зовнішніх церковних зносин о. Всєволод Чаплін в інтерв’ю радіо «Радоніж» заспокоював стривожених консерваторів щодо свого шефа: «Це людина, яка дуже твердо розуміє, що Росії немає без православ’я, і не прийме жодних спроб зробити Росію католицькою, протестантською або ж якоюсь псевдоправославною країною, в якій Церкву буде потоплено в реформах або змінено якимись реформами». Цікаво, що вираз «потоплено в...» зазвичай вживають у словосполученні «потоплено у кро­­ві», і якщо тут справді спрацювала підсвідомість, то слово «реформи» у Російській православній церкві стійко асоціюються з чимось абсолютно загрозливим і погибельним.
 
Загалом питання стосунків із Заходом обговорювалося православним людом під час передвиборчого періоду суто по-російськи: оскільки митрополит Кіріл як церковний дипломат часто контактував із представниками інших Церков, то він автоматично перебуває під підозрою як потенційно інфікований (наприклад екуменізмом). Ці чутки набули такого розмаху, що о. Всєволод Чаплін змушений був у тому самому інтерв’ю їх дезавуювати, наголошуючи, що чутки про те, що «митрополит Кіріл збирається здати Росію Заходові, – це міф». Воістину, скажи мені, чого ти боїшся, і я скажу тобі, хто ти!
 
Україна на мапі МП
 
Питання Української православної церкви було в ті дні одним із найголовніших. І варто передусім віддати належне митрополитові Київському Володимирові та його єпископатові: їхні дії на око стороннього спостерігача виглядали філігранно виваженими і солідними.
 
По-перше, своєю заявою про підтримку кандидатури митрополита Володимира на патріарший престол єпископат УПЦ недвозначно нагадав про свою кількісну потугу, з якою у Москві не можна було не рахуватися. Згодом побачимо, чи вдалося цю потугу реалізувати в конкретні, хоч поки що і кулуарні домовленості.
 
 По-друге, своєю відмовою балотуватися на цей пост митрополит Володимир довів свою зрілість як церковний єрарх найвищого рангу, а своєю знаменитою аргументацією («бажаю постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським») прихилив серця всіх києвоцентричних українських християн.
 
По-третє, підтримкою кандидатури митрополита Кіріла Глава УПЦ підтвердив своє реноме людини, яка вміє смиренно чекати і вірити, що навіть найбажаніші зміни в Церкві мають органічно в ній визріти.
 
До сказаного треба ще додати, що Главі УПЦ та іншим делегатам із України при обранні патріарха РПЦ доводилося діяти в умовах розперезаної антиукраїнської кампанії в Росії. На її тлі будь-яка, навіть цілком легітимна, самостійна позиція сприймається як афронт, як вияв малоросійської зради. Крім того, в самій УПЦ нуртують різні церковні та геополітичні орієнтації. Отож сторонньому окові важко вгадати, чи виграла у практичних справах українська делегація за тих умов, але те, що не програла, видається мені очевидним.
 
Дипломатія рівноваги
 
Нарешті, чого очікувати від ново­обраного Московського патріарха?

 
Потребу внутрішньої консолідації РПЦ у його посадових обов’язках можна навіть окремо не виділяти: вона стоїть там на першому місці. Зміна керівництва у цьому сенсі завжди діє подвійно: новообраний керівник отримує більший простір для маневру, проте паралельно з цим більший простір для усамостійнення отримують і його підлеглі. Система мусить набути нової динамічної рівноваги. В якій точці вона стабілізується – питання лише до Небесної канцелярії.
 
Що ж до стосунків РПЦ з іншими Церквами, то за патріарха Кіріла можна очікувати нової інтригуючої гри, в якій буде задіяно увесь потенціал Відділу зовнішніх церковних зносин. Проте радикальної зміни позиції, на мою думку, очікувати не доводиться. Її не допустить сама природа Московської церкви, яка дбає передусім про захист своєї уже відшліфованої форми православ’я.
Втім, усе це може змінитися, якщо знову голосно заговорить епоха...

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.