УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 56 відвідувачів

Теги
церква та політика Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація секти Предстоятелі Помісних Церков церква і суспільство шляхи єднання іконопис монастирі та храми України церковна журналістика Вселенський Патріархат Католицька Церква 1020-річчя Хрещення Русі молодь розкол в Україні Патріарх Алексій II Приїзд Патріарха Кирила в Україну УГКЦ постать у Церкві Церква і влада Голодомор Ющенко милосердя автокефалія вибори Церква і політика конфлікти Доброчинність комуністи та Церква Мазепа Президент Віктор Ющенко Церква і медицина забобони діаспора Священний Синод УПЦ педагогіка УПЦ КП Митрополит Володимир (Сабодан) краєзнавство українська християнська культура






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Православно-католицьке примирення і Київська Церква: пропозиції архиєпископа Всеволода (Майданського)



РІСУ, матеріал підготувала Тетяна Луцик, 17.02.2009

 

У грудні минув рік відтоді, як до Господа відійшов владика ВСЕВОЛОД (Майданський), архиєпископ Скопельський УПЦ в США, представник Константинопольського Патріарха в діалозі з Римо-Католицькою Церквою. Архиєпископ Всеволод був знаною в Україні постаттю. Українець за походженням, владика щиро вболівав за долю розділеної Київської Церкви та доклав багато зусиль для відновлення її єдності, яку вважав важливим кроком на шляху до зближення та єднання Нового і Старого Риму.

Думки архиєпископа не втратили своєї актуальності - останні події у міжцерковних відносинах виявляють правдивість цієї тези. Тому у цьому матеріалі, вшановуючи пам'ять владики, пропонуємо до Вашої уваги деякі його думки щодо відновлення єдності Київської Церкви та православно-католицького діалогу загалом.

При написанні статті використано матеріали із збірки праць архиєпископа Всеволода «Усі ми брати» (Свічадо, 2006. - 340 с.). Для зручності подаємо номери сторінок з цієї книги, звідки взяті цитати.


Київська Церква

Церква в Україні стоїть перед очевидною необхідністю інституційних змін, яких вимагає потреба єдності Церкви, залікування ран розколу. Державна незалежність посилює цю потребу та дає реальну перспективу для можливості об'єднання. Водночас у незалежній державі чітко окреслюються антиоб'єднавчі тенденції та інтереси, які проте сприяють визначенню справді продуктивних церковних сил. Зрозуміло одне: зміни будуть і є потрібними, балансувати далі, як зі сторони одних сил, так і інших, стає дедалі важче. Зауважуючи це, архиєпископ Скопельський УПЦ в США владика Всеволод (Майданський), наголошував на потребі об'єднання Київської Церкви.

Сприяння єдності розділеної Київської Церкви владика Всеволод називав величною метою свого пастирського служіння (Документ Студійної групи Київської Церкви «Розрив чи відновлення», Оксфорд (Англія), 1993 рік, ст. 73). Архиєпископ приділяв багато зусиль для здійснення цієї мети.

Він вважав, що повільний екуменізм є помилкою, якщо йдеться про єдність християнської Церкви в Україні. Архиєпископ зокрема наголошував: «Ми не можемо дозволити собі в Україні розкоші неквапного, розміреного екуменізму, який підмінить собою рішучі дії до досягнення мети» («Християнські Церкви в Україні», звернення до VІІ міжнародних зборів миру, Мілан, 1993 рік, ст. 71).

У численних доповідях, промовах, статтях, які владика називав просто «пастирськими міркуваннями», він насамперед показував цінність та потугу Київської Церкви, закликав до вивчення її правдивої історії та спростування на цьому шляху багатьох стереотипів, які накопичилися впродовж тривалого часу у її сприйнятті та розумінні.

Владика Всеволод виступив співзасновником Студійної групи Київської Церкви, метою якої перш за все було прагнення включити в офіційний екуменічний діалог Українську Греко-Католицьку Церкву. Діалог УГКЦ з Константинопольським Патріархатом у рамках роботи цієї групи порушував важливі питання можливості подвійного сопричастя, оцінку ролі УГКЦ та визнання її статусу. Робота групи, хоча й не була частиною офіційного екуменічного діалогу, сприяла зростанню ваги Київської Церкви у вирішенні екуменічних питань та яскраво демонструвала думку, на якій постійно наголошував архиєпископ Всеволод: вирішення питання щодо статусу та функціонування Київської Церкви, її єдність є необхідною умовою для загальнохристиянського екуменічного діалогу. «Церква Києва була першою Помісною Церквою, яка зазнала внутрішнього поділу через розкол між Римом і Константинополем. Заліковування ран в середині Київської Церкви бачиться як попередня частина теперішнього діалогу між католиками та православними», - читаємо у доповіді владики «Брестська унія та її наслідки» (Філадельфія, 1996, ст. 207).

Найскладнішою релігійною проблемою українського суспільства він вважав «поділ між католиками та православними» (промова «Вселенський патріархат і УГКЦ», Торонто, 1989 рік, ст. 19). Владика наголошував, що усі ми, як православні, так і католики, є єдиною Церквою Христовою, а українські православні та католики (греко-католики) - єдиною Українською Київською Церквою, частиною Христової Вселенської Церкви.

У своїх роздумах про єдність Київської Церкви велику увагу владика приділяв розгляду контроверсійних питань в історії нашої Церкви, при цьому ніколи не доходячи до засудження лише однієї сторони. Наприклад, оцінюючи питання Брестської унії, він зазначав, що «Брест не може слугувати екуменічним примиренням православ'я та католицизму» (доповідь «Брестська унія та її наслідки», виголошена на конференції з нагоди 400-ї річниці Брестської унії в Університеті Ла Саль, Філадельфія, 1996, ст. 211). Проте свою думку він завжди продовжував, наголошуючи, що «греко-католики можуть і мають працювати саме для цієї мети».

«Унія Української Греко-Католицької Церкви з Церквою Риму не є моделлю, що варта серйозного наслідування Православними. Проте теперішній статус Української Православної Церкви також не панацея. Ми повинні звернути увагу один одного на це ще до того, як почнемо відроджуватися в любові... Ми зобов'язані відкинути наші стереотипи і карикатури один на одного, котрі лише віддаляють нас», - наголошує владика у праці «Вселенський Патріархат і УГКЦ» (ст. 24).

У Зверненні до Синоду українських греко-католицьких єпископів 1992 року архиєпископ зазначає, що «усі отці Брестської унії вірили, що відновлення їх єднання з Церквою Риму є відновленням чогось особливого, що ніколи не було роз'єднаним та що найбільше відповідало інтересам Церкви Києва» («Світися, світися, наш Єрусалиме», звернення до Священного Синоду українських греко-католицьких єпископів, Львів, 1992, ст. 34). Він також додає, що Церква Константинополя ніколи не застосовувала ніяких офіційних актів, які б засуджували Брестську унію. У хаос роз'єднаності Київської Церкви, який ми бачимо у ХХ ст., зробили внесок, за словами владики, як підпорядкування Москві противників Брестської унії через менш ніж 100 років після неї, так і латинізація, яка насаджувалася серед греко-католиків.

У кожної зі сторін архиєпископ віднаходить аргументи, послуговуючись якими, можна звинувачувати одні одних. Зокрема у Зверненні до священиків Стемфордської єпархії УГКЦ 1993 року він зазначає: «... звинувачення обох сторін мають важливі правдиві моменти... Щодо православ'я, то Москва справді використовувала його у своїй кампанії русифікації українців (і білорусів)... Якщо ж звернутися до греко-католиків, то... Угорщина зазвичай використовувала їх для змадярщення українців (і румун); також усім нам дуже добре відомо, що тут чинили поляки» («Церква в Україні», звернення до священиків єпархії Стемфорду, 1993 рік, ст. 42-43).

Проте владика Всеволод неоднозначно стверджує, що час взаємних звинувачень і підозр минув», що екуменічна робота - це боротьба з паразитуванням стереотипів в релігійному житті як окремої країни, так і вселенського християнства. Наголошуючи, що «результати союзу релігії та географії ще й досі з нами», архиєпископ різко засуджує підхід, за яким різницю між Церквами базують лише на територіальному принципі. А саме така позиція яскраво простежується в Україні, де насаджується думка про те, що конфесійність людини неодмінно пов'язана з її походженням з певного регіону країни, таким чином намагаються визначити і «канонічність» діяльності тої чи іншої Церкви на певних територіях («Церква в Україні», ст. 44).

«Зараз можна легко знайти людей, які вважають, що Галичина «має» бути греко-католицькою, а Велика Україна - православною, і що така домовленість може вирішити усі проблеми між Церквами. Вони або не розуміють, що копіюють політику царської Росії, або ж у них цинічне уявлення про релігійну самоідентифікацію людей. В обох випадках такий підхід не дає необхідних зобов'язань ні християнській єдності, ні українській національній єдності», - сказано у доповіді архиєпископа Всеволода «Митрополит Андрей (Шептицький ) і православні» (конференція Наукової спілки ім. Т. Шевченка, 1994 рік, ст. 116).

Перехід до нових державницьких реалій з падінням СРСР дав потужний стимул для розвитку релігійної свободи в Україні. Однак поряд з цим владика наголошує на потребі у безперечно позитивних для розвитку Церкви обставинах мудро підійти до вирішення суперечностей, які так само породив цей період: «серед греко-католиків проходить гостра дискусія між тими, хто був у підпіллі під час переслідувань, і хто прийняв номінальне приєднання до Московського Патріархату»; «серед православних існує розкол між тими, хто вимагає негайної автокефалії без дотримання канонів, і хто без особливого на те бажання погоджується на тимчасове об'єднання з Москвою, щоб не розривати своєї єдності з усією Церквою» («Церква в Україні», ст. 44).

Архиєпископ відзначає позитив у тому, що в Україні прості парафіяльні священики та значна частина віруючих цікавляться питанням церковної єдності та прагнуть її. З іншого боку, він застерігає церковних єрархів та духовенство в Україні від того, аби не втратити суспільного ентузіазму до єдності. У праці «Християнські Церкви в Україні» владика зазначає, що «рішуча потреба християнської єдності може перетворитися на жахливий цинізм, якщо єрархи не візьмуть на себе ініціативу в досягненні бажаної мети» (>(«Християнські Церкви в Україні», ст. 70). «Якщо віруючі повністю втратять терпіння і вирішать, що всі розмови про християнську єдність є не що інше, як красиві слова, і що цього всього не можна досягти, багато, багато людей втратять довіру до Церков», - наголошує владика та відзначає потреби та досягнення діалогу, водночас підкреслюючи важливість практичного втілення положень спільних заяв, які залишаються лише красивими фразами, якщо не стануть практикою церковної спільноти, не будуть сприйняті її членами.

Констатуючи факт, що «Церква Києва фактично залишалася у єднанні і з Римом, і з Константинополем ще довго після розколу», архиєпископ ставить запитання про те, «чи існують причини, через які Церква Києва зараз не може відновити свою внутрішню єдність на тій самій основі?» («Розрив чи відновлення», документ Студійної групи, Оксфорд, Англія, 1993 рік, ст. 77).

На думку владики, розкол у Церкві Києва можна залагодити за допомогою посередництва Константинопольської Церкви, який «може спробувати запевнити всіх, що Україна матиме повною мірою досконалу Помісну Церкву, як і інші православні нації» («Розрив чи відновлення», ст. 81).

У взаємному зближенні архиєпископ закликає відкинути різкі суперечки «щодо богословських аргументів, які вже втратили свою значимість» («Світися, світися, наш Єрусалиме», ст. 35). Зазначаючи, що ризикує бути звинуваченим а авґустинізмі, він пропонує таку формулу: «У необхідному - єднання; в сумнівному - свобода; в усьому - любов» («Церква в Україні», ст. 45).

Владика Всеволод зазначає, що без Божої допомоги людські зусилля будуть марними у досягненні єдності Церкви, проте він також наголошує, що Бог вимагає нашої співпраці. «... ми не можемо ні сподіватися на реалізацію наших власних зусиль без Божої допомоги, ні стверджувати, що «це надзвичайно тяжко для нас, про це подбає Бог!», а потім розслабитися в очікуванні Господнього вирішення наших лінощів - інертність є, зрештою, найпершим гріхом, від якого ми просимо Бога захистити нас», - сказано у праці «Церква в Україні» (ст. 41-42).

«... я підозрюю, що в Бога є лише одна підстава, яка не дає нам вшановувати Одного Христа в Одному Причасті - ми сприймаємо нашу роз'єднаність, як належне, вона переcтала хвилювати нас!», - сказав архиєрей під час промови «Вселенський Патріархат і УГКЦ» на конференції в Торонто 1989 року, і з цим важко не погодитись (ст. 29).

Православно-католицький діалог

Владика Всеволод як представник Патріарха Константинопольського брав участь в офіційному православно-католицькому діалозі. У збірці його праць усі ми брати вміщені пропозиції архиєпископа щодо подолання розколу у Вселенській Церкві, його погляд на питання, які начебто перешкоджають єдності.

Насамперед владика наголошував, що роз'єднаність християн свідчить проти них у світі та перешкоджає поступу християнства.

У праці «Першість і соборність», яку презентовано на Комітеті американських католицьких і православних єпископів в Ліжньє (Пенсильванія, 1999 рік), архиєпископ вкотре засвідчив свою віру в те, «що позиції Сходу і Заходу взаємно доповнюють одна одну та можуть бути узгоджені без будь-яких найменших «компромісів» чи підпорядкування однієї сторони іншій» ( ст. 309). Він відстоював переконання, згідно з якими «справжній екуменізм не ставить за мету взаємне визнання образ... і далекий від того, щоб протиставляти найвищі ідеали однієї сторони найбільш ницим діянням іншої» (ст. 309).

У своєму визначенні екуменізму архиєпископ Скопельський погоджується з тезою єпископа Калістоса з Діоклеї: «Екуменізм - це вчитися один в одного та слухати один одного, немає справжнього екуменізму без творчої тиші - тієї тиші, яка, за власними словами Папи в Orientale lumen, "дозволяє говорити Іншому"» (доповідь у Школі релігійних досліджень «Як щодо римської першості?», Вашингтон, 1997 року, ст. 249). Bладика пропонує керуватися саме таким підходом на шляху до єдності християн.

Відзначаючи важливість подій, які у ХХ столітті значно наблизили католиків і православних один до одного, архиєпископ виокремлює 1965 рік, коли Константинополь і Рим скасували анафеми 1054 року. Владика Всеволод наголошує, що «в атмосфері відкритості ми повинні критично глянути на себе, а досягти цього можна лише через відкритий діалог та любов, які повернуть нас до фактів, що все ще роз'єднують, а не захищають» («Вселенський Патріархат і УГКЦ», ст. 24).

Владика наголошує, що необхідною умовою єднання є відмова від прозелітизму, від місіонування християн християнами, що свідчить проти християнства - це не зміцнює Церкву, а лише, як зауважує архиєпископ Скопельський, принижує гідність християн, тому такі дії не повинні мати місця в Церкві.

Одним з найважливіших питань у справі поєднання владика називає питання примату у Церкві та статусу Папи Римського, що зобов'язує також до роздумів над першістю в Церкві загалом, її природи та ознак. Розглянемо думки та пропозиції архиєпископа Всеволода щодо цього питання.

Владика зазначає, що слід розмежовувати повноваження Папи як «Патріарха Заходу» та як «Папи» (Вселенського примаса). На сьогодні відбувається процес стирання меж між цими поняттями, що, як зазначає архиєпископ, не сприяє єдності Церкви, навіть більше - унеможливлює її. Наприклад, архиєпископ зауважує: «Відповідно до Кодексу канонів Східних Церков, лише Папа може визначити «територію» патріархатів. Але такого закону чи традиції не було у першому тисячолітті». («Відповідь на "Патріарх і Папа"», доповідь Студійної групи, Оттава, 1994 рік, ст. 136).

Як зразок для єднання, архиєпископ пропонує використовувати критерії, що існували в першому тисячолітті. У контексті католицько-православного діалогу владика Всеволод також розглядає питання про те, як бути з територіями, де Церви Христової у І тисячолітті не було. Його відповідь така: «... Ні православ'я, ні Римський католицизм не досягнули успіхів у вирішенні проблеми поширення Апостольських Церков при протистоянні одна одній на певній території на Заході; але ми повинні продовжувати шукати вихід, який, очевидно, можна зреалізувати лише заохотивши появу справжніх Помісних Церков у цих нових землях, одночасно забезпечивши розвиток їхніх існуючих стосунків з Церквами-матерями так довго, як цього вимагатимуть віруючі» (ст. 138).

Щодо питання про роль Папи в Церкві, то владика Всеволод зазначає, що «канонічним обов'язком Патріарха Заходу є надсилати своє Визнання віри іншим Патріархам, коли він приступає до своїх обов'язків» (ст. 138). «... Як єпископ Риму, він перебуває серед єпископату, а не над ним; так само, як Патріарх Заходу - серед Пентахри, а не над нею», - стверджує владика у доповіді «Відповідь на Патріарх і Папа».(ст. 139).

Цитуючи святого Григорія, архиєпископ Скопельський зазначав, що «...за звичайного ходу подій, Церква більше хоче від Римського Примата авторитетного лідерства, ніж управління» (ст. 142).

Зауважимо, що для владики не є питанням, чи у Церкві повинна бути першість. Він однозначно відповідає - так. Не питанням для нього також є те, чи ця першість повинна бути надана Патріархові Заходу, єпископу Риму, першому з Пентахри. Архиєпископ також однозначно каже так та наголошує, цитуючи відомих православних богословів, що Церква потребує Папи. Проте якого - ось питання, яке змушує до роздумів, чесності та діалогу у «правді та любові» (посилання на вислів Івана Павла ІІ з енцикліки Un unum sint).

Роздумуючи про єдність Церкви, владика порушує питання необхідності повернення «Східним Церквам, які зараз входять до Римського Патріархату, їхнього відповідного місця в системі речей», оскільки їхнє значною мірою принижене становище не заохочує православних до єднання з Римом» (ст. 142).

Зрештою, порушуючи питання примату Папи, архиєпископ запитує: «Чи справді це питання настільки важливе, що ми не можемо погодитися на відродження єднання, поки воно розглядається?» (ст. 142).

Владика також наголошує на неприпустимості «делегування» звичним чином» функції всесвітнього Примаса представникам Папи в різних країнах (ст. 144).

Підсумовуючи роздуми архиєпископа Скопельського над темою першості в Церкві, наведемо пропозиції, які він дає:

- встановлення чіткої, вартої довіри лінії меж Римського Патріархату та погодження щодо цих кордонів;

- відновлення канонічного обов'язку Західного Патріарха під час вступу на посаду надсилати своє Визнання віри іншим Патріархам;

- припинення практики Папи вшановувати себе в диптихах та відновлення автентичної практики вшанування Патріархів, коли Папа служить Євхаристію, особливо з урочистих нагод;

- усунення розбіжностей між запевненнями, даними православним в екуменічному діалозі, та реальним становищем східних католиків у Римській спільноті;

- юридична гарантія того, що рамки, в яких Рим визначив всесвітню першість, не будуть застосовані до наших Церков;

- визнання того, що первинна функція єпископа Риму у Вселенській Церкві не делегується йому звичним способом» («Як щодо Римської першості?», ст. 237).

«Римська першість є і має бути подарунком Бога Його Церкві, службою Церкві, якої ми потребуємо», - зазначає владика (ст. 256).

Водночас у доповіді «Як щодо Римської першості?» архиєпископ також зазначає: «... православні повинні зрозуміти, що спроба створити еклезіологію та практично функціонувати без римської першості веде або до неприйнятної залежності від світської влади (навіть антихристиянської світської влади), або до нестерпного хаосу» (ст. 233).

«Хоча це й болісно, ми потребуємо першості. Але також є уроки і для Риму. Друге тисячоліття лише тільки розпочалося, а Рим уже намагається створювати альтернативну еклезіологію, ігноруючи Патріархати Сходу і права Помісних Церков і все більше і більше централізуючи владу в самому Римі», - читаємо у вище вказаній праці (ст. 233).

Розглядав владика і питання «амбіцій» Московського Патріархату. Відштовхуючись від того, що наше змагання за єдність Церкви повинне ґрунтуватися на реальному знанні, владика Всеволод оцінює позицію цієї Церкви, зазначаючи у доповіді «Як щодо Римської першості?», що «з моменту своєї появи, з 1588 року, Московський Патріархат більш-менш відкрито намагався замінити Рим у якості першого єпископського престолу» (ст. 221).

Архиєпископ говорить про те, що суперечки за першість в Церкві часто є суперечками за владу, що є неприпустимим, але, на жаль, присутнім в Церкві. Проблему створює не першість, а її неправильне бачення. Оцінюючи претензії Московського Патріархату, владика Всеволод у згаданій доповіді пише: «Такі претензії ніколи не мали еклезіологічного підґрунтя, але оскільки в Російській Церкві була найбільша кількість православних віруючих, і Московський Патріархат був тісно поєднаний з великою та могутньою Російською державою, Москва іноді могла нав'язувати свою волю Помісним Православним Церквам» (ст. 221).

Владика аналізує і першість Константинополя, подаючи різні розуміння цієї першості, показує, що на сьогодні ця першість здійснюється дуже важко. Обидві сторони, здіяні у конкретній проблемі, повинні спершу прийняти посередництво Константинополя для допомоги, а це трапляється доволі рідко. Окрім того, проблема наростає і з функціонуванням самого Вселенського Патріархату через політику Туреччини, на території якої він діє. Але владика підсумовує: «Іронічним є те, що одну з найвагоміших підтримок Вселенському Патріархату надає Папа, який продовжує здійснювати моральний тиск, спрямований на збереження Фанару в Стамбулі» (ст. 223).

У своїх роздумах архиєпископ Всеволод не відокремлює історію Церкви від подій загальної історії, наводить різні історичні факти, які зокрема порушували православну рівновагу. Водночас він ніколи не перекладає вину на історію. До прикладу, владика зазначає: «Православні, які опиралися Римській першості, намагалися виправдати православний хаос у ХХ ст., покладаючи вину на комуністів. Але комуністи зникли вже майже десять років тому (дата пов'язана з часом написання праці у 1997 р. - авт.), а ситуація стає швидше гіршою, ніж кращою» (ст. 224).

Нездатність Православної Церкви запропонувати теоретичне чи конкретне практичне вирішення проблеми православної діаспори - це ще одне запитання, яке ставить перед спільнотою Православних Церков архиєпископ Всеволод. У світлі цієї проблеми виразно порушується принцип єдності єпископатів, за яким в одному місті повинен бути один єпископ і який є фундаментальним (ст. 224).

Як бачимо, у своїх роздумах про єдність владика не намагається когось виправдати, а когось засудити, стверджуючи, що прохання Христа, «щоб усі були одно» (Ів. 17,22), кожного повинна привести до покаяння у правді.

У працях архиєпископа знаходимо рекомендацію про те, що не слід зневірюватися в ідеї єдності через помилки інших на цьому шляху, хай навіть і церковних єрархів. Потрібно пам'ятати, що усі ми - грішні люди. «...Єпископи схильні припускатися таких самих помилок, і однією з них є зацикленість на практичності, яка в найгіршому вияві полягає у наданні великої уваги проблемам управління Церквою, коли єпископи, здається, забувають, до чого прагнуть», - пише архиєпископ у доповіді «Митрополит Андрей (Шептицький) та православні» (ст. 121).

Водночас факт людської грішності дозволяє архиєпископу розвивати свою думку далі, до твердження, що «відновлення повного єднання між Сходом і Заходом не повинно стати дозволом для Патріархів на Сході чи Заході не зважати на думку єпископів. Оскільки Папи і Патріархи є люди грішні, то такі спокуси завжди будуть серед нас, але їм слід опиратися» («Відповідь на "Патріарх і Папа"», ст. 141).

Отож, як зазначає владика, кожен зобов'язаний шукати єдності, дорісши до усвідомлення цієї потреби. Звичайно, на кожному лежить різна відповідальність, а відповідно до цього - влада та обов'язки, але жоден елемент у картині єдності не може бути занедбаний...

На шляху до єдності у нас багато запитань, образ, часто - безпідставних вимог та претензій... Попри усі розмірковування - найперша порада архиєпископа - шукати правдивого Христа, чути його голос про єдність та щиро молитися за неї.

«Занадто часто пропозиція, що ми повинні молитися за якусь проблему, сприймається як цинічне виправдання бездіяльності... Я говорю про своєчасність серйозного руху молитви для відновлення повного єднання між нами. Ця молитва має бути конкретною, частою, проголошуватися публічно і приватно та продовжуватиметься доти, поки милість Всемогутнього Бога, якої просимо за посередництвом святих, не буде отримана», - читаємо у праці «Католицько-православні стосунки: новий шлях діалогу» ( звернення до українського Православного Про-Собор св. Михайла у Хаммонді (США), 1998 рік, ст. 302-303).

«... намагаючись очистити прохід через мінне поле, нам слід бути обережними та уникати встановлення нових мін... Якщо ми хочемо примирення, то повинні бути готовими прийняти одні одних та примиритися з багатством нашої різноманітності», - радив архиєпископ Всеволод (ст. 307). Цими цінними рекомендаціями слід скористатися.

... Відбувся 41-ий Всесвітній тиждень молитов за єдність християн, християнські Церкви в Україні долучилися до нього втретє. Ми декларуємо своє бажання єдності, та декларації часто заперечують дії.

Видавництво „Свічадо" готує другий том праць владики Всеволода „Усі ми брати".

 

 

   












УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.