УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 70 відвідувачів

Теги
автокефалія конфлікти молодь Патріарх Алексій II Археологія та реставрація секти Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі Церква і політика Мазепа українська християнська культура Церква і влада Вселенський Патріархат постать у Церкві комуністи та Церква Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання Предстоятелі Помісних Церков церква і суспільство монастирі та храми України Ющенко діаспора Президент Віктор Ющенко Католицька Церква педагогіка Церква і медицина вибори забобони Києво-Печерська Лавра Голодомор церква та політика милосердя УГКЦ церковна журналістика Митрополит Володимир (Сабодан) УПЦ КП іконопис розкол в Україні Священний Синод УПЦ краєзнавство






Рейтинг@Mail.ru






«Притвор» (Київ): Перепони до подолання церковного розколу в Україні



«Притвор» (Київ), Дмитро Кузьменко,25.02.2009

 

Проблема розколу Православної Церкви в Україні є дуже складною і чим більше її вивчати, тим складнішою вона видаватиметься. За простою апологетичною риторикою конфесій[1] (яка часто не відповідає реальній дійсності) ховається величезний комплекс проблем, який часто зовсім не усвідомлюється рядовими представниками сторін. Звичайні люди схильні усе спрощувати, зводити до стандартних фраз і ярликів, риторичних запитань і готових формул, але це сильно віддає закритим сектантським світоглядом (що присутній в окремих групах віруючих у кожній зі сторін) і аж ніяк не сприяє продуктивному протіканню діалогу. Безперечно, хоч при аналізі цього комплексу проблем не можна нехтувати його складністю і слід відкидати спроби штучного спрощення, але не можна й зациклюватись на цій складності. Треба ясно бачити те, що об'єднує - Христа - і рухатись до Нього, у напрямку заповіданої Ним єдності. Чим ближче віруючі конфесій будуть до Христа, до православного Його віровчення, тим ближче вони будуть й між собою: "Чим ближче люди до Бога, тим ближче вони один до одного"[2].

Багато хто не розуміє, що розділення не зводиться лише до політики та ідеології. Бо ці поверхові аспекти життя розділяють й вірних усередині кожної української православної конфесії, особливо яскраво це помітно в найчисельнішій - УПЦ. Але це політичне, ідеологічне, культурне, історичне та інше розділення не відлучає вірних один від одного, не заважає, наприклад, митрополитам Агафангелу Одеському та Софронію Черкаському причащатися з однієї чаші і належати до однієї Церкви. Бо в другорядному може бути різноманіття, аби в головному, у вірі, була єдність.

За цією штучно нагніченою риторикою поверхневого розділення не вбачають глибинних проблем, страшної еклезіологічної суті розколу, серйозних проблем з церковністю не лише в неканонічних, а й у канонічних. Я спробую тут коротко окреслити ці глибинні перепони, які заважають єдності і навіть можливості продуктивного протікання діалогу про шляхи досягнення цієї єдності.

1. Догматичні та богословські розбіжності

Особливо яскраво розбіжності у вірі помітні "на низовому рівні". Різне значення вкладається у богословські терміни "Церква", "помісна Церква", "кафолічна Церква", "розкол". Як показали засідання круглого столу у представників УПЦ, навіть серед мирян і молоді без богословської освіти, є більш-менш вірне розуміння цих понять. Частково воно існує й серед освічених представників УПЦ-КП, але вони, як правило, відкидають або ігнорують обов'язковість євхаристичного спілкування між помісними Церквами, чи применшують його роль, а також розуміють розкол як адміністративне розділення. Не існує спільного бачення проблеми меж Церкви. Поняттю автокефалія надається мало не догматичне значення, хоча це суто адміністративний термін без якогось особливого богословського змісту. Таке ж саме "догматичне" значення надається з іншого боку адміністративній єдності. І, виходить, що обидві сторони так чи інакше ігнорують справжнє догматичне розуміння єдності Церкви Христової:

"Церква Єдина. Господь наш Ісус Христос заснував лише одну Церкву, котрій Він обіцяв Свою допомогу, і котра є повноправною хранителькою євангельського благочестя. Це твердження в древності було істиною, що не потребувала доказів, котра і в наші дні для вірних Переданню християн залишається такою. Не може бути кількох Церков, як не може бути кількох істин. Щоправда, у відповідності зі звичаєм ще апостольських часів іноді говорять про "Церкви", маючи на увазі помісні громади, але це аж ніяк не означає множинності, так само як і здійснювана у багатьох місцях Євхаристія не означає якого-небудь розділення Христа. Інша справа, коли вживають термін "церква" для позначення християн-дисидентів; у такому випадку у ньому немає спеціального богословського значення, і тут мається на увазі просто християнська громада. Коли ми говоримо, що Церква єдина, ми маємо на увазі усю повноту цього твердження. У поняття єдності ми вкладаємо подвійний зміст. Існує єдність у часі: Церква сьогоднішнього дня за сутністю така ж, як і Апостольска та святоотецька Церква перших віків. Існує єдність у просторі: Помісні Церкви, що сповідають у чистоті православну віру та у вірності зберігають апостольську спадкоємність, знаходяться між собою у [євхаристичному] спілкуванні, у них Один Засновник і Глава - Христос"[3].

Додатковою проблемою є надання етнічного, культурного, історичного та політичного забарвлення як поняттям адміністративного устрою Церкви (автокефалія, патріархат), так і богословським еклезіологічним термінам (Церква, помісна Церква, розкол).

У церковному середовищі усіх конфесій блукає багато неправославних еклезіологічних ідей, які чи не найбільше заважають досягненню єдності. Необхідне соборне засудження цих ідей, які вже здобули чимало активних прихильників. В УАПЦ - це ідеї "липківщини", визнання антицерковного рукопокладення 1919 року, ідеї участі мирян у безпосередньому управлінні Церквою тощо. В УПЦ-КП це ідея "національної церкви", "церкви для українців", підтримка певними групами єресі етнофілетизму. В УПЦ - це неправославні заклики схиарх. Зосіми (Сокура), сумнівні пророцтва св. Лаврентія Чернігівського, вже засуджене, але не зникле "політичне Православ'я" тощо.

Тобто, існують певні розбіжності між конфесіями у розумінні православного догмату про Церкву, або пробіли у цьому розумінні з обох сторін. Знову наголошу, що це найбільш помітно саме на рівні рядових представників. Хотілося б думати, що вищі ієрархи та богослови конфесій мають єдність у цих питаннях.

Подолати це можна було б створенням спільного документу, де б усіма сторонами догмат про Церкву та пов'язані з ним богословські терміни були детально роз'яснені і відмежовані від неправославного змісту, яке в них часто вкладається. Де б прозвучали соборні засудження неправославних ідей, що мають місце у всіх конфесіях. Цей документ мав би поширюватись серед простих віруючих усіх сторін.

2. Різні бачення проблеми

Дана проблема для УПЦ є проблемою розколу, тобто еклезіологічною (і певною мірою моральною[4]) проблемою. Для УПЦ-КП та УАПЦ це проблема автокефалії, тобто адміністративна проблема, яка до того ж часто розглядається у політичній та ідеологічній площині.

Необхідно досягти єдності у баченні проблеми, як передовсім проблеми еклезіологічної, а вже потім адміністративної (і політично, і культурної). Гадаю, що це різне бачення викликане нерозрізненням адміністративного та духовного устрою Церкви.

Це найчастіше відбувається з боку УПЦ-КП та УАПЦ, але представники УПЦ теж іноді недостатньо чітко розрізняють ці два аспекти Церкви. Тут важливо зазначити, що не можна ані розділяти зовсім ці дві сторони, ані змішувати їх. Тобто є терміни адміністративні (автокефалія, митрополія, єпархія, патріархат, адміністративне розділення, адміністративна єдність), а є терміни еклезіологічні, "духовні" (помісна Церква, Кафолічна Церква, розкол, єресь, єдність Церкви). Вони нерозривно пов'язані, тобто помісна Церква як поняття духовне видимо реалізується у даний історичний момент в такій одиниці як єпархія (а колись це була кожна громада на чолі з єпископом). Церковний розкол, як правило, реалізується видимо в адміністративному розділенні, але останнє зовсім не обов'язково є розколом (юрисдикції еміграції поділені адміністративно, але еклезіологічно становлять єдину Церкву). Інші поняття (автокефалія, патріархат) якогось прямого відповідника у духовній сутності Церкви не мають, вони є помісними Церквами тільки тому, що складаються з єпархій. Тобто духовна Церква обов'язково повністю реалізуються у Церкві видимій, вічний богословський конструкт у історичній адміністративній структурі:

"Коли приступаєш до вчення про Церкву, слід стерегтися неточностей та двозначних уявлень. Слід уникати двох крайнощів: з одного боку, надто "духовного" розуміння Церкви, котре відкидає її суспільну та установчу реальність; з іншого - підкресленого інституціоналізму, за якого духовна сторона Церкви відходить у тінь" [5]. Також слід уникати паралельного поєднання цих двох підходів "як це і сталось у протестантській еклезіології, котра припускає певну подвійність: на одному боці - духовна Церква обраних, на іншому - установлені громади"[6].

У даному розрізненні мова не йде про еклезіологічні поняття "Церкви небесної" і "Церкви земної", що визначаються наступним чином: "Церква умовно поділяється на Небесну (Пресвята Богородиця, Ангельські сили, усі святі та спасенні християни), що називається також Торжествуючою, та Земну, котра називається войовничою, бо веде на землі боротьбу з дияволом і його слугами"[7].

Проблема розколу, безперечно, торкається обох сфер, але очевидним є небезпечність саме еклезіологічного розколу, а не якісь адміністративні порушення і плутанина. Тому слід би обом сторонам, не нехтуючи адміністративними проблемами, спрямувати передовсім зусилля на пошуки шляхів подолання еклезіологічного розколу - тобто до відновлення єдності у вірі (спільного розуміння догмату про Церкву та прийняття православного канонічного права, що з нього випливає) та у євхаристії (євхаристичного спілкування). Відповідно, обидві сторони повинні спрямувати зусилля на пояснення своїм вірним цих двох аспектів розколу, наприклад, "каменю спотикання" - терміну автокефалія. УПЦ має пояснити віруючим, що нічого страшного у цьому терміні немає, це просто форма адміністративного устрою Церкви, а "канонічність" і "благодатність", забезпечується не наявністю чи відсутністю автокефалії, а наявністю євхаристичного спілкування (приклад - Православна Церква в Америці). УПЦ-КП та УАПЦ зі свого боку повинні пояснити віруючим, що автокефалія - це просто історична форма устрою Церкви, яка ніякого відношення до спасіння немає, і що головна проблема сьогодні у відсутності євхаристичної єдності, а не у статусі чи адміністративній єдності. Якщо це буде зроблено, то вже не матиме великого значення як станеться подолання розколу - чи через автокефалію, чи без неї. Або навіть, на крайній випадок, взагалі зі збереженням адміністративного розділення (тобто паралельних юрисдикцій), що хоч і є порушенням канонів, та все ж не так страшно, як відсутність євхаристичної єдності, яка є свідченням відсутності єдності у вірі.

Подолати цю перепону можна спільним визначенням по проблемі розколу та формулюванням розрізнення адміністративних та еклезіологічних понять у правильній богословській формі. А також офіційним визначенням терміну "автокефалія" у тій формі, яка найбільш потрібна для обох сторін (тобто два визначення з різними акцентами), задля зняття обопільного напруження і загострень з цього питання всередині конфесій.

3. Невизнання помилок

Ще однією проблемою є наявність взаємних звинувачень та небажання обох сторін визнавати свої помилки. На даний момент, мені здається, є очевидним принаймні два серйозних недоліки, які існують в обох Церквах. Недосконалість церковності та недосконалість помісності.

В УПЦ-КП та УАПЦ - це "недосконалість церковності", тобто сумнівний еклезіологічний статус цих структур, відсутність євхаристичного спілкування[8], викривлення або нечітке розуміння еклезіології. В УПЦ-КП навіть на офіційному рівні ще не була чітко підтверджена відданість православній еклезіології, в УАПЦ це було здійснено. На рівні звичайних священиків та простих віруючих ці знання взагалі непомітні.

З іншого боку, в УПЦ існує "недосконалість помісності".

Богословський термін "помісність" означає реалізацію позачасової Кафолічної Церкви на певній конкретній території у певних історико-культурних умовах. Тобто це рецепція Церквою місцевих культурних, мовних, іноді навіть політичних реалій, їх "оправославнення" та використання для церковної місії і церковного служіння: "Церква є локальною [=помісною], якщо подія Христового Спасіння вкорінюється в певній локальній ситуації з усіма своїми природними, соціальними, культурними та іншими характеристиками, які складають життя та мислення людей, що живуть у певному місці. Тож те, що відбувається в Євхаристії, коли люди пропонують Богові як Тілу Христовому все, що є "Його власністю" (плоди землі разом із продуктами їхньої повсякденної праці), повинно мати місце i в церковному житті, якщо це життя є справді місцевим: воно повинно абсорбувати й використовувати всі характеристики даної певної місцевої ситуації i не нав'язувати їй чужої культури"[9]. При цьому обов'язково слід відзначити, що рецепція (сприйняття і прийняття) ні в якому разі не означає підпорядкування Церкви цим явищам, а лише використання їх для церковних потреб. Не можна, щоб одна культура чи одна держава підкорили собі Церкву (бо це ізолює її від решти спільнот), але цілком нормально, коли Церква використовує культуру чи державу для свого служіння.

УПЦ має серйозні проблеми з реалізацією цього принципу помісності, обов'язкового елементу Церкви, на території Центральної та Західної України. Слід зауважити, що на Півдні та Сході України цей принцип реалізується досить повно, там русифікація церковнослов'янського богослужіння[10], російськомовність великої частини священства та практично усієї церковної літератури сприймається нормально і культурного відторгнення не викликає. На Заході і в Центрі ситуація зовсім інша. Це слід офіційно визнати і докласти зусиль для виправлення ситуації. УПЦ-КП та УАПЦ, відповідно, повинні визнати проблеми своєї церковності та еклезіологічної свідомості і докласти зусиль для їх виправлення.

Звичайно, ці найбільш помітні недоліки не перекривають інших. Адже проблеми з "помісністю" є і в УПЦ-КП та УАПЦ (оскільки населення України не складається з одних націоналістів, патріотів та україномовних), а проблеми з "церковністю" можна знайти і в УПЦ (відірваність єпископату від священства, а священства від мирян, надто великі єпархії, наявність різних псевдоправославних груп та "внутрішніх розкольників" тощо). Є проблеми, які присутні однаковою мірою в обох конфесіях - антиеклезіологічне явище вікарних єпископів, що прийшло з римо-католицизму, практично повна відсутність катехізації, проблеми у богослужбовій практиці та пастирській опіці.

Подолати це можна формулюванням цих недоліків у взаємоприйнятній формі та розробленням шляхів їх виправлення.

4. Апостольська спадкоємність

Нез'ясованим залишається питання апостольської спадкоємності. Здається, догматичний аспект апостольської спадкоємності розуміють усі сторони. Розбіжності існують лише в аспекті канонічного права та розумінні історичних прецедентів.

У богословському та канонічному аспекті деякі богослови (наприклад, Георгій Флоровський) наголошують на неправильності розуміння хіротонії як магічного акту, що відбувається раз і назавжди. З іншого боку такої магічної сили не можна надавати і всім без виключенням позбавленням сану, бо церковна історія знає багато прикладів реабілітації чи невизнання таких дій. Існує думка, що єпископське достоїнство визначається не формальним звершенням таїнства священства, а обранням та рецепцією (прийняттям) цієї особи віруючими. Так було у древній Церкві, коли ще ніяких документів, "відпускних грамот" і тому подібного не існувало. Єпископське достоїнство визначалось за вірою, що сповідував єпископ (пресвітер, пророк, апостол тощо). У древній християнській пам'ятці І століття ("Вчення дванадцяти апостолів") після викладення основ православної віри говориться про це так: "Якщо хтось, прийшовши [до вас], буде вчити вас усьому цьому раніше сказаному, то прийміть його" (11:1). З іншого боку, не можна нехтувати православним канонічним правом.

У історичному розгляді питань хіротоній маємо з одного боку факти недійсності хіротоній УПЦ-КП та УАПЦ, що були здійснені забороненими у служінні або позбавленими сану архієреями, а іноді взагалі самозванцями як Вікентій Чекалкін[11]. З іншого боку є факти прийняття священиків УПЦ-КП та УАПЦ в юрисдикцію Вселенського Патріархату (можливо, й інших Церков) без перерукопокладення, а також цікавий факт прийняття без перерукопокладення у 1995 році у Вселенський Патріархат єпископів і священство УАПЦ в США, котра мала спадкоємність від Польської Православної Церкви.

Це питання варто дослідити окремо, адже УАПЦ в США до 1993 року очолював митрополит (патріарх) Мстислав (Скрипник), що був рукопокладений у Польській Православній Церкві, а згодом рукопоклав ряд ієрархів для УАПЦ в Україні. Деякі публіцисти УПЦ називають їх "розкольниками", але, на мою думку, це є не зовсім коректно. УАПЦ Василя Липківського була, безперечно, розкольницькою і неканонічною, але стосовно УАПЦ митрополита Полікарпа (Сікорського) цього не можна сказати так однозначно, бо це була частина автокефальної Польської Православної Церква (яка на той час не визнавалась Московським Патріархатом з ідеологічних міркувань, але визнавалась іншими Церквами). Здається, навіть після еміграції в УАПЦ існувало обмежене євхаристичне спілкування з іншими Церквами. Також при прийнятті до УАПЦ в США липківського митрополита Івана (Теодоровича) відбулось перерукопокладення, що свідчить про уважність даної юрисдикції до апостольської спадкоємності.

Митрополит Мстислав (Скрипник) та митрополит Антоній (Щарба) перерукопоклали в Україні тих єпископів, яких висвячував заборонений у служінні Іоанн (Боднарчук) та самозванець Вікентій Чекалкін, який насправді був позбавленим сану за аморальне життя колишнім дияконом РПЦ. Вони також рукопоклали низку нових єпископів для України, які, втім, згодом перейшли до УПЦ. Інша справа, що частину рукопокладених американськими єпископами архієреїв згодом знову (втретє для них) перерукопоклали вже позбавлені на той момент сану Філарет (Денисенко) та Яків (Панчук). Також всі нинішні єпископи УАПЦ встигли побувати в УПЦ-КП, тому спадкоємність митрополита Мстислава, можна сказати, була перервана, бо він не визнавав УПЦ-КП і навіть позбавив сану двох її ієрархів - Антонія (Масендича) та Володимира (Романюка), який згодом став патріархом УПЦ-КП. Відновлення УАПЦ сталось вже після смерті митрополита Мстислава[12].

Видається доцільним детальніше вивчити це питання. З боку УПЦ не поспішати з дуже вже агресивними звинуваченнями у повній відсутності апостольської спадкоємності, а з боку УПЦ-КП та УАПЦ не твердити сліпо, що вони мають чисту і бездоганну апостольську спадкоємність, а визнати принаймні недійсність свячень Вікентія Чекалкіна.

У дискусіях варто відходити від москвоцентричності в богословській та історико-канонічній аргументації, а звертатись передовсім до загальновизнаних православних положень та церковно-історичних фактів, які мають бути спільними для обох сторін діалогу. Суперечності ж у другорядних питаннях відкладати.

Подолати розбіжності у даному питанні буде дуже непросто, але можна принаймні спільно об'єктивно дослідити історію рукопокладень, наявності та відсутності євхаристичного спілкування УАПЦ в США, дослідити і ретельно описати історію рукопокладень єпископату УАПЦ та УПЦ-КП з урахуванням дат позбавлення сану та заборони у служінні (у тому числі й обопільних між УАПЦ та УПЦ-КП). Все це варто описувати лише фактологічно, без яких-небудь оціночних суджень, без заглиблення у питання виправданості чи невиправданості тих чи інших канонічних заборон (бо тут єдності досягнуто не буде). Виробити спільне бачення на богословське поняття апостольської спадкоємності, сформулювати його. Описати православний погляд на питання канонічних заборон, що враховуватиме історичний досвід Церкви.

5. Дійсність таїнств

Питання про дійсність таїнств теж є серйозною розбіжністю між УПЦ та УПЦ-КП/УАПЦ. УПЦ вважає недійсними таїнства, що здійснюються в УПЦ-КП та УАПЦ. Вони ж, відповідно, не погоджуються з цим. УПЦ керується принципом акривії, тобто прямого дотримання церковних канонів, "суворою", але цілком православною еклезіологією свт. Кипріана Карфагенського[13] та сщмч. Іларіона (Троїцького)[14]. УПЦ-КП вказує на прецеденти в церковній історії, коли навіть єретики приймались "з визнанням заднім числом" дійсності їхніх таїнств. Насправді, на мою думку, "визнання заднім числом" не може бути, швидше може йти мова, що по ікономії (з пастирських міркувань), Церква визнає форму здійснення таїнств у розколі і при прийнятті не повторює чинопослідування (хрещення, рукопокладення, вінчання тощо), а наповнює його змістом в момент прийняття (через покаяння, сповідання віри чи інакше), покриваючи решту своєю любов'ю і прощенням. Тобто, таїнства стають дійсними в момент прийняття, навіть без їхнього зовнішнього виконання, а не "заднім числом". Церква також може визнати, що вона помилилась, і таїнства були дійсними, але то зовсім інша тема, що навряд чи реальна в українському випадку.

Слід відзначити, що на це питання в Православ'ї не існує єдиного погляду. Деякі сучасні богослови[15] не приймають еклезіологію свт. Кипріана і стверджують, що "не там де Церква таїнства, а де таїнства, там Церква". З певними заувагами це відображається в офіційній позиції Московського Патріархату стосовно римо-католиків та старообрядців. Деякі богослови шукають єдиний православний фундамент для обох поглядів[16]. За останнім поглядом позиція свт. Кипріана вважається нормою, а канони і погляди, що їй суперечать, - пастирським пом'якшенням цієї норми. Є богослови, які вказують на сумнівність поняття "ікономія" у таких питаннях[17].

Це дуже об'ємне і серйозне питання, яке я окреслюю тут лише поверхнево. Безперечно, воно потребує окремого аналізу і детального дослідження.

Подолати розбіжності тут теж буде дуже непросто. Для цього слід спільно розглянути погляди на таїнства в розколі (розділенні абощо), що існують в Православ'ї - спершу в теоретичній богословській площині, а потім з урахуванням історичних прецедентів, з патрологічним та історико-канонічним розглядом цих питань. Після чого спільно проаналізувати різні варіанти вирішення цієї проблеми.

6. Політизація церковного життя

На проблему політизації церковного життя вказують обидві сторони. УПЦ звинувачується у слідуванні російській імперській політиці, нехтуванні національними почуттями українців, навіть нехтуванні найбільш доцільним для України (на думку опонентів) церковним устроєм (автокефалією) через проросійську політику. У відповідь на критику УПЦ засудила "політичне православ'я", заборонила говорити від імені Церкви різним навколоцерковним проросійським угрупуванням. Втім, ряд єпископів і священиків продовжують публічно висловлювати свої антиукраїнські погляди. З іншого боку, принаймні один єпископ і деякі священики УПЦ, публічно висловлюють свої антиросійські погляди. Одне й інше пояснюється Київською Митрополією тим, що політика і Церква - це різні речі, тому вірні УПЦ можуть дотримуватись будь-яких поглядів, головне, щоб це не суперечило православному віровченню. Якщо їхні висловлювання суперечать державним інтересам та законодавству (о. Дмитро Сидор, митр. Агафангел), то цим має займатись держава в особі СБУ і тільки якщо вони будуть засуджені за антиконституційні заклики, то Церква може прийняти рішення про якісь канонічні заборони стосовно них. Сама ж Церква некомпетентна вирішувати ці політичні питання, бо хоч вона й пов'язана певною мірою з державою, та все ж перебуває понад нею, бо вона не від світу цього. З богословської точки зору це вірно, та все ж тут можна запідозрити "подвійні стандарти" та способи знайти виправдання. Оскільки антиукраїнських закликів з боку УПЦ на рівні священства і мирян лунає значно більше, ніж антиросійських. УПЦ вірно зауважує, що і те, і інше є неправославним і засуджує це. Проте заходи були прийняті лише стосовно мирян (Валерія Каурова), клір (митр. Агафангел (Саввін), єп. Олексій (Гроха), прот. Андрій Новіков) ніхто не обмежив. Так само участь кліру та єпископату у виборах і політичній діяльності була заборонена тільки на папері.

З іншого боку, УПЦ-КП та УАПЦ звинувачуються у не меншій політизації, іноді навіть у єресі етнофілетизму. Це надмірна націоналізація Церкви, коли політичні та національні інтереси переважають над церковними, навіть підкорюють собі Церкву. УАПЦ офіційно засудила етнофілетизм, але її парафії продовжують залишатись яскраво етнічно та ідеологічно забарвленими. УПЦ-КП навіть офіційно не засуджувала цього, з її вуст часто лунають заклики про необхідність втручання держави у вирішення церковних проблем. Досі невірно по-буквалістськи тлумачиться канон про те, що єпископату кожного народу треба знати першого серед них. "Народ" у канонічній традиції розуміється не як етнос, а як певна культурна сукупність. Наприклад, у Візантії, а згодом в Османській імперії існували "народ православних християн", "народ мусульман", "народ юдеїв". В останніх досі збереглось це розуміння народу як носія віри та культури. Адміністративний устрій Церкви будується виключно за територіальним принципом. Побудова Церкви за етнічним принципом і визначається як єресь етнофілетизму, а її носії підлягають анафемі (відлученню від Церкви). Ця єресь була офіційно визначена і засуджена на Константинопольському Соборі у 1872 році у зв'язку з самопроголошеною автокефалією Болгарської Церкви, яка носила яскраво виражений етнофілетичний характер (планувалось створення вселенської церковної юрисдикції для етнічних болгар)[18]. Проблема етнофілетизму існує в багатьох Церквах, але лише в тих випадках, коли вона призводить до церковного розколу (Україна, Македонія, Чорногорія), на неї звертають увагу.

Подолати дані суперечності можна чітким спільним визначенням межі, де політичні погляди громадян є звичайною реалізацією їхньої свободи та суспільного життя, а де вони є антицерковними, намаганням підкорити Церкву політичним та ідеологічним поглядам. Можна також розглянути церковно-політичні ідеї симфонії, Третього Риму, Святої Русі, і визначити їх так, як це влаштує обидві сторони.

7. Відсутність внутрішньої однодумності щодо розколу

У всіх конфесіях існують дуже різні точки зору на подолання розколу. Для реальних кроків з об'єднання має бути досягнутий внутрішній консенсус у кожній з них. Цей процес не обов'язково має передувати діалогу про подолання розколу, він може відбуватись паралельно. Досягнути це можна тим, що вироблені спільні бачення учасниками діалогу кожна сторона поширює у своєму середовищі. Особливо це стосується офіційного діалогу, бо можливості мирян, безперечно, дуже обмежені.

Під час діалогу мають враховуватись усі ці різниці в поглядах, що існують у конфесіях, аби "домовленості" не були сприйняті різко і негативно. Це навіть можуть бути не домовленості, а констатація розбіжностей та обережне висловлювання можливих (згідно православного богослов'я та канонічного права) шляхів їх подолання.

Примітки

1. З моєї точки зору "конфесії" найбільш вдалий термін. Поняття "юрисдикції" тут не підходить, бо це назва для територіальних канонічних юрисдикцій автокефальних (чи самоврядних) Церков, що складають єдину Вселенську Церкву, тобто "канонічне Православ'я", перебуваючи між собою у єдності віри та євхаристійному спілкуванні. За великим рахунком, мова може йти тільки про дві конфесії: "Православ'я" та "Альтернативне Православ'я", оскільки УАПЦ та УПЦ-КП не настільки розрізняються, щоб поділяти їх між собою. А вже в межах цих двох конфесій можна говорити про юрисдикції.

2. Прот. А. Шмеман. Символ веры // http://azbyka.ru/dictionary/17/shmeman_simvol_very-all.shtml (14.02.2009).

3. В. Н. Лосский, епископ Петр (Л'юилье). Толкование на Символ веры // http://azbyka.ru/dictionary/17/losskiy_tolkovanie_na_simvol_very_11-all.shtml (14.02.2009).

4. Тобто, на проблему розколу дивляться як на проблему гріха розколу.

5. В. Н. Лосский. Толкование...

6. Там само.

7. Игум. Петр (Мещеринов). Церковь // http://azbyka.ru/tserkov/index.shtml (14.02.2009).

8. "Помісна Церква для того, щоб бути не тільки помісною, але також Церквою, повинна перебувати в повноцінному [євхаристійному] спілкуванні з іншими помісними Церквами світу" (Митр. Йоан Зізіулас. Буття як спілкування. - К.: Дух і Літера, 2003. - С. 261).

9. Митр. Йоан Зізіулас. Помісна Церква у перспективі причастя // http://orthodox-dialogue.org.ua/ua/analitics/0/7.html (21.02.2009)

10. Русифікація частіше ненавмисна, ніж цілеспрямована, але це її не виправдовує. Мова йде про "акання", читання закінчень "-его", "-ого", "-аго" як "-ево", "-аво", вживання російського проривного "ґ" замість церковнослов'янського фрикативного "г" (як в українській мові), довільну заміну окремих малозрозумілих церковнослов'янських слів сучасними російськими ("живот" - "жизнь") тощо.

11. Свящ. Ростислав Ярема. Розкольницькі рухи в українському Православ'ї ХХ-ХХІ століть. - К.: 2008. - С. 24-26; А. Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). К.: 2002. - С. 28-29.

12. Там само.

13. Свт. Киприан Карфагенский. Книга о единстве Церкви // http://vira.in.ua/texts/kyprian__unity_of_church__ru.htm (14.02.2009).

14. Свщмч. Иларион (Троицкий). Христианства нет без Церкви. - М.: 2007. - С.: 26-78.

15. Прот. Георгий Флоровский. Границы Церкви // http://www.netda.ru/belka/text_mil/granitzi_tzerkvi.htm#n1 (14.02.2009).

16. Игум. Кирилл (Говорун). Богословские аспекты и практика приема в Православие из инославия // http://theolcom.ru/doc/sacradoc/1_12_Hovorun.pdf (14.02.2009).

17. Прот. Георгий Флоровский. Границы...

18. Проблема етнофілетизму детально висвітлена у праці: Митр. Пантелеймон (Родопулос). Територіальні юрисдикції відповідно до православного канонічного права. Феномен етнофілетизму у наш час // http://vira.in.ua/texts/rodopoulos__jurisdictions__ua.htm (14.02.2009).

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.