УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 73 відвідувачів

Теги
молодь краєзнавство шляхи єднання українська християнська культура Церква і політика Голодомор діаспора Священний Синод УПЦ Мазепа Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні конфлікти УПЦ КП церква і суспільство Доброчинність монастирі та храми України педагогіка Церква і влада секти милосердя вибори забобони постать у Церкві УГКЦ Археологія та реставрація церква та політика Католицька Церква Вселенський Патріархат Ющенко Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну Предстоятелі Помісних Церков автокефалія комуністи та Церква церковна журналістика 1020-річчя Хрещення Русі іконопис Церква і медицина Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Галичина» (Івано-Франківськ): Англійські звички пані Євдокії



«Галичина» (Івано-Франківськ), Людмила Стражник, 29 січня 2009

 

Знаючи, що їй за 80, аж ніяк не сподівалася побачити доволі бадьору й енергійну жінку. Проте не виказую свого першого зніяковіння, як і здивування, що господиня запрошує на каву. «О! То, прошу пані, англійська, на серце не шкодить, без кофеїну. Може, з молоком?» Відказую, що вгадує мої смаки, а пані Євдокія мовить, що в Англії, звідки повернулася рік тому, заведено і чай споживати по-різному. «Дмитре, а візьми ще з мого бару коньяк - він у мене добрий»...

Мені ж тієї хвилі подумалося про наших поважного віку сільських жінок, котрі нерідко мешкають у прибудовах, літніх кухнях, нові ж хати - молодим... А прогарувавши тяжко з півстоліття, а чи й більше, на схилі літ не мають ні спочинку, ні пошанівку. Недаремно кажуть: два світи - дві долі.

На стіні у спальні Євдокії Бандровської з Олієво-Королівки - портрет вуйка Михайла.

- У моєї мами було шестеро сестер і один брат, вуйко Михайло, - розповідає. - Після служби в польському війську в складі англійської армії він замешкав у Лондоні. Відтоді олієво-королівська родина підтримувала з ним стосунки...

У 1976 році племінниця Євдокія, котра на той час уже втратила першого чоловіка, на запрошення родича поїхала до Англії. Залишила добротну хату, господарку в селі під опіку рідних. Мала місячну туристичну візу, але склалося так, що короткий візит затягнувся аж на 30 років.

Цікаво, що навіть у той складний період «залізної завіси» виїхала цілком легально. Спочатку думалося, що побуде якийсь час біля одинокого вуйка. Але запізналася з Михайлом Бандровським, котрий працював у тамтешньому млині. «І моя туристична віза перетворилася невдовзі на безтермінову - як дружина колишнього англійського солдата я мала на це право. Михайлова ж родина мешкає й досі в Ріпчицях біля Дрогобича».

- Судячи з того, якою гарною українською Ви, пані Євдокіє, розмовляєте, годі уявити, що три десятиліття мешкали в іншій країні, з цілком відмінною мовою.

- Зважте на те, що всі ці роки перебувала фактично серед своїх - в українській громаді. Спочатку то була давня генерація діаспори. Невблаганний час хоч і забирав когось із них, та натомість суттєво наповнювала спільноту нова хвиля еміграції, особливо за останнє десятиліття. Мешкали ми разом з англійцями на довжелезній, з кілометр, вулиці-терасі: двоповерхові, з окремим входом, будинки там мають сад і подвір'я. Англійські жінки вирощували лише квіти, а я примудрилася ще й маленький городик прилатати.  Хоч добірні овочі можна за безцінь придбати в місцевому супермаркеті, але що ж то за українська селянка без власноруч вирощених огірочків, морквинки, петрушки? Принесеш кропику, заправиш борщик, а він - Україною пахне!

- Очевидно, нелегко було звикати до чужої країни?

- До нових порядків звиклося швидко, а от мова... Приходжу було до склепу їхнього і пояснюю на знаках, що треба сірників чи ще чого. А назагал ми жили по-українськи, готували звичні страви: голубці, вареники, картоплю, пампушки. А які пляцки мені вдавалися! Сусідка-українка дивувалася: «Вони в тебе, Євцю, як на показ, а свої мусіла-м обертати...» Хоч дешевше було купити готові ласощі. Але ми собі прибагали, на свята й фірмову олієво-королівську начинку готували.

- Тетину віллу називали українською хатою, і в лондонській діаспорі знали, про чиє помешкання йдеться, - додає племінник Дмитро Чіляк. - Вперше я там гостював у 1989-му, відтак ще раз - через десять років. І надзвичайно вражало те, що в англійському класичному будинку витав українських дух: вишиті барвисті рушники, метрові подушки. А ще до помешкання Бандровських сходилися українці, не один заробітчанин знайшов тут притулок. Причому однією сім'єю мешкали і західняки, і східняки: у далеких світах всі ставали рідними.

- З чого ж складалося життя української громади?

- Щонеділі - на молитви до українського храму. В Лондоні відправляв Служби Божі нині вже, на жаль, покійний екзарх Англійської Греко-Католицької Церкви владика Михайло Кучм'як, привітний, відкритий до спілкування. «Прошу сідати, панове (в англійських храмах не заведено стояти). Що, мамцю, нового за тиждень?» Розкаже новини, розпитає про проблеми... Мені здається, що нові поселенці навіть ретельніше відвідували церкву, ніж стара генерація. Може, тому, що ми вже мали сталий побут, а вони здебільшого нелегали, тож гуртуються таким чином, шукаючи захисту. Було й запозичене з англійських традицій: після Служби Божої ми збиралися в Українському клубі, який працював щодня, крім понеділка. Защораз готували якусь розважальну програму, пригощалися або домашніми, принесеними заздалегідь стравами, або в клубному барі за горнятком кави чи кухлем пива. Прагнули спілкування, тож радо чекали того дня, як свята.

- Ви вжили термін «сталий побут»...

- Це я про те, що політикою наша громада не дуже переймалася. Нам без різниці було, чи при владі Маргарет Тетчер, чи Тоні Блер, чи ще хтось... Нас то не цікавило, бо мали певний достатній рівень соціального захисту. Я, наприклад, мала двадцятип'ятивідсоткову знижку на податки: там держава має інший погляд на тих, хто потребує. А звідки було взятися великим статкам, банківським рахункам, коли я впродовж усього часу допомагала великій українській родині? Ось і хату цю розбудували, й належно впорядкували господарку, і капличку спорудили.

- І як Вам було повертатися до України після 30-літньої розлуки з рідною домівкою?

- Коли помер вуйко Михайло, я виконала його заповіт, доправивши на вічний спочинок до Олієво-Королівки, де він і похований. А коли й чоловіка мого не стало, треба було робити вибір: або, заповівши майно державі, йти до тамтешнього будинку для перестарілих, або повертатися на Батьківщину. Я ж маю паспорт громадянки України, і душею линула до своїх! Не говоритиму про українські реалії, але яке то було відчуття, коли переступила поріг рідного дому!.. О, то ні з чим не порівняти! Хоч іноді баную за Англією: як-не-як, три десятиліття залишили свій відбиток...

- З усього видно, що побутові умови у Вашій господі, як кажуть, - слава Богу. Але чого тут не вистачає англійського?

- Я розмірковую собі так: стосунків. Люди у нас дуже заклопотані, пригнічені отими вічними господарськими справами. Гроші вкладають у городи, а прибуток - дещиця. А якщо, не дай Боже, хвороба яка доляже? Начулася вже всілякого: і корови продають, і маєтки, і кредити в банках беруть під непосильні відсотки... А що держава компенсує?

- І насамкінець. Як довідалася, поважають Вас у селі. Бо активно допомагаєте школі, обом церквам, громаді. І до облаштування села доклалися. Он яка ошатна капличка, окраса вулиці, й плиткове покриття - аж до дороги. Приємно бачити таку господарку...

- Щонеділі з сусідами йдемо до церкви. Хоч ровесників моїх мало, на жаль, зосталося. Звикаю до нового життя. Так мусить бути. Я вимріяла за довгі роки розлуки собі Україну й рідний край.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.