УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 94 відвідувачів

Теги
автокефалія Ющенко Президент Віктор Ющенко Католицька Церква молодь церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі іконопис Доброчинність Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація комуністи та Церква Священний Синод УПЦ Церква і влада педагогіка українська християнська культура Мазепа Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання постать у Церкві Вселенський Патріархат милосердя розкол в Україні забобони краєзнавство церква та політика церква і суспільство Церква і політика секти Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і медицина Голодомор Патріарх Алексій II УПЦ КП діаспора монастирі та храми України конфлікти УГКЦ вибори






Рейтинг@Mail.ru






«Остров» (Донецк): Кардинал Гузар: «Не дай Боже тішитися з чужої біди»



«Остров» (Донецк), 2009.03.12

 


Є такий анекдот. Прибуває Папа Римський до Парижу. В аеропорті підбігає до нього журналіст, і питається: «Як Ви ставитеся до будинків розпусти у Парижі?». «У Парижі є будинки розпусти?», – здивовано перепитує Його Святість. На наступний день газета виходить із заголовком на першій шпальті: «Тут є будинки розпусти?» – перше запитання Папи Римського у Парижі».

Предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Гузара у Донецьку також хотіли спровокувати. Як з посміхом згадує він, у 1996 році, під час його першого відвідування столиці шахтарського краю, місцева журналістка поцікавилася, як йому «наш безбожний Донецьк». «Він не такий безбожний, як ви думаєте», – відповів на це тоді ще Його Преосвященство.
 
Цього року на початку березня він знову перебував на Донетчині. Каже, що дуже уподобав місцевих мешканців – щирих та відкритих людей.
Вплив УГКЦ поступово, але невпинно поширюється на схід. У традиційно «східній» УПЦ з цього приводу нарікають на «недружність» греко-католиків, які, перенісши центр до Києва, сьогодні добудовують свій форпост – кафедральний собор – ­на лівому березі Дніпра.
Греко-Католицька Церква стає реальним конкурентом православ’я на Лівобережній Україні. Але якщо вона і має якусь стратегію просування на схід, зайву агресію УГКЦ закинути важко. Все набагато глибше…
 
– Ваше Блаженство, на Вашу думку, чи відбудуться якісь зміни в релігійній сфері України з обранням нового Патріарха Московського?
 
– На цьому можна спекулювати, можна догадуватися. Патріарх Кирил щойно входить в уряд. Ми його вітали, бажали йому Божих благодатей, щоб він міг той уряд якнайкраще сповняти. Але то такий уряд, який має багато труднощів, залежний від багатьох обставин. І тому робити прогнози є доволі ризиковано.
 
Цей уряд вимагає певного морального авторитета. А щоб набути цей авторитет, треба часу. І це друга причина, чому трудно щось сказати наперед.
 
Перш за все, ми би хотіли сподіватися від нового Патріарха якнайкращого служіння для Російської Православної Церкви. А що до України, - ми би хотіли сподіватися на добросусідські відносини і взаємний респект.
 
Але сказати «для України» – це сказати дуже багато. Бо Україна не є так структурована, як Росія, де є одна Російська Православна Церква. Ми є багатоконфесійна країна, де навіть православ’я, нажаль, поділене, і ставлення Патріарха до Української Православної Церкви різниться від його ставлення до Київського Патріархату, і до Української Автокефальної Православної Церкви.
 
Надіюся, що в якийсь спосіб Патріарх зможе допомогти цим гілкам знайти свою єдність, хоча це є дуже-дуже складний процес.
 
– Наскільки в Україні відчувається вплив московського релігійного центру?
 
– Мені було б дуже трудно відповісти на це питання. Єдине, що можу сказати – нема найменшого сумніву, що Українська Православна Церква, яка бачить себе частиною Московського Патріархату, з великою увагою і молитвою приглядається до дій нового Патріарха.
 
Взагалі ж, дотепер, на моє враження, як зовнішнього спостерігача, якогось особливого впливу не було. Московському Патріархату за часів Алєксія Другого не вдалося багато зробити для зближення, я вже не кажу про об’єднання, православних гілок в Україні. Що буде далі – побачимо.
 
– Як Ви взагалі дивитеся на проблему розколу і шляхи його подолання?
 
– Це є теж дуже складне питання, бо не завжди є цілковито можливо, нам, хто не є частиною православного світу, зрозуміти властиві причини цього розколу. Цей розкол є ще дуже молодий. Але наскільки він глибокий? Чи він є тільки людська амбіція, чи він є політика, чи для нього є справді якісь глибокі причини – не легко сказати. Я, зустрічаючись за різних нагод з предстоятелями наших православних Церков в Україні, приглядаючись до них, бачу, що вони дуже гарно між собою спілкуються. Ніяк не відчувається хоч якоїсь значної різниці. Але ж причини мусять бути, бо це зрілі люди, і це велике число людей. Підозрюю, що це щось не дуже шляхетне. Бо якщо є вислід негативний, а такий поділ є негативом, то мусять бути і причини не найкращі. Але мені ззовні давати оцінки дуже небезпечно, бо я можу, не бажаючи цього, зробити комусь дуже поважну кривду.
 
– Чи не відчуваєте Ви, що на фоні розбрату між православними гілками в Україні дуже підсилюються позиції саме Греко-Католицької Церкви?
 
– Не дай Боже тішитися з чужої біди. Якщо якийсь робимо поступ, то не дай Боже, щоб це було коштом чиєїсь кривди. Може, комусь, хто змучився цим поділом, і сподобається прилучитись до Греко-Католицької Церкви, але мені здається, це не є дуже добрий мотив. Якщо хтось хоче прийти до Греко-Католицької Церкви, стати її членом, то повинен це робити з глибшого переконання. Ми абсолютно не тішимося з того, що православні брати є поділені, бо це є недобре. І для них, і для цілої християнської спільноти.
 
– Ви сказали, що ви не належите до православного світу. Тобто, ви відносите себе до світу католицького?
 
– Що є православний і що є католицький світ? Я вже кількох православних наших братів питав: скажіть, що значить «православний»? Щиро скажу: ніхто з них не зумів мені остаточно відповісти. Я даю своє зрозуміння. Православний для мене – це не є конфесійно православний, це не є людина, яка не є в єдності з Апостольським Престолом. Для мене православний – це є той, хто притримується візантійської літургічної духовної традиції. І під цим оглядом – так, ми також вважаємо себе православними. Те, що ми є у сопричасті з Римським Апостольським Престолом, не робить нас частиною латинської традиції. Ми є в со-при-час-ті. Це не значить, що ми є тотожні. Ми є дуже різні – маємо різне богослов’я, різну духовну традицію, різну літургічну традицію, але маємо певні елементи, які ми вважаємо основними, де ми є об’єднані.
 
– В Україні взагалі, і у Львові зокрема, дуже боляче сприймали той момент, коли центром Греко-Католицької Церкви став Київ. Була певна ревність: там – з боку греко-католиків, тут – з боку православних. Як зараз?
 
– Львів’яни призвичаїлися, що вони – осередок світу. Не можу і не хочу заперечувати, що це важний центр, бо за ті двісті років, від початку дев’ятнадцятого до початку двадцять першого століття, зі Львова породились наші поселення: ми ж маємо єпархії в Західній Європі, у Північній Америці, у Південній Америці, в Австралії. Коли вони родилися, то центром Глави Церкви був Львів. Але, з другої сторони, не можемо забувати, що центром Греко-Католицької Церкви до початку дев’ятнадцятого століття був Київ. На початку дев’ятнадцятого століття Україна була під царською Росією, яка ставилась неприхильно до греко-католиків, і не сприяла життю і розвитку Греко-Католицької Церкви, радше навпаки. В тих обставинах осідок Митрополита було перенесено до Львова. Отже, ми не прийшли до Києва – ми повернулись до Києва.
 
– Але в Україні Греко-Католицька Церква все ще чітко асоціюється з Галичиною, вважається, що це «галицька церква», так само, як, наприклад, Українська Православна Церква Московського Патріархату багатьма вважається «східноукраїнською». І саме з цим пов’язують певні сепаратистські тенденції. А як насправді?
 
– Галичина була в Австро-Угорській імперії, яка сприяла розвиткові Греко-Католицької Церкви. І переважна більшість наших вірних все ще знаходиться на території західних областей. Так само, як переважна більшість православних вірних християн, православних конфесійно, є в східних областях.
 
Третього березня я повернувся в Київ із Донецька – ми там були кілька днів, група єпископів, мали своє засідання. І ми побачили, що наші вірні там почувають себе дуже добре, хоча вони – абсолютна меншість.
 
За певним збігом обставин за часів радянського режиму дуже багато греко-католиків пішли жити у ту частину України, яку ми називаємо східня, чи центральна. З різних причин. У Донецькій області це люди, батьки яких прийшли туди, шукаючи кращої праці: там добре платили. Інші пішли вчитися. Ще інші, особливо ті, хто були заслані на Сибір, скінчивши свій строк, не могли повернутись до рідного села чи міста, і мусіли залишитися поза Галичиною.
 
Один православний священик оповідав мені у Донецьку, що є село, в якому є храм, збудований дуже подібно до того, як будують в Галичині. Там живуть люди, яких насильно з Івано-Франківщини, ціле село, перевезли туди. І вони збудували собі храм так, як вони знали. Хтось би сказав «галицький храм» – так, галицький, але ті люди інакше не вміли.
 
Сталася така дивна річ, можна сказати, трудно пояснима, що з Божої волі люди, які свідомі своєї приналежності до Греко-Католицької Церкви, знайшлися на цілій території української держави. Дуже-дуже багато людей. Я здивований, скільки. Я ніколи не думав, що їх аж так багато є.
 
– Представники Київського Патріархату на сході України скаржаться, що місцева влада їх дискримінує. Греко-Католицька Церква відчуває таку дискримінацію?
 
– Будучи кілька днів в Донецьку, і маючи контакти зі священиками з різних частин Донецько-Харківського екзархату, я переконався, що це є дуже локальна справа – як ставиться місцева влада до греко-католиків. Є місцевості, де цілком нормально поводяться, згідно з законом: реєструється громада, росте громада, представляє своє прохання про земельну ділянку, і все розв’язується. Нажаль, є кілька місцевостей, я навіть просив, щоб мені дали їх список, де влада з незрозумілих причин або відтягає, або взагалі не хоче надати земельної ділянки зареєстрованій там греко-католицькій громаді. Тож про якесь послідовне переслідування говорити годі, але що є такі локальні труднощі, також заперечити неможна.
 
– Чи допускаєте Ви підтримку Церкви владою, чи влади Церквою?
 
– Влада повинна надати Церкві те, що їй належить. Церква – то не є державна інституція, це є паралельна інституція, яка має свої закони. І ті два елементи – держава і Церква, повинні один одного респектувати, і один одному віддати те, що належиться: Боже – Богові, кесареві – кесареве. І ми не хочемо нічого більше від влади, як те, щоби нам дали, що закон нам забезпечує. Більш нічого. Тим більше, що в Україні багато конфесій. Ми не хочемо, щоб влада сторонила за одними чи іншими. Влада повинна бути однаково відкрита для всіх. Це є для нас свого роду ідеал.
 
– Як зараз просувається справа з отриманням Греко-Католицькою Церквою статусу Патріархату?
 
– Це складна ситуація. Патріархат – то не є щось в собі. Патріархат – це доволі важлива, але і доволі складна форма існування Церкви. Ми досить повільно до неї розвиваємося, але за останніх сорок років, а це я мав нагоду досить зблизька бачити, дуже багато змінилося. І щиро радію, що той процес вже незадовго завершиться. Але це мусить бути процес. Патріархат – це вислід певного природного росту, а не якихось адміністративних рішень. Я радо би бачив завершення цього процесу, може, Бог дасть, це станеться ще за мого життя, але якщо не станеться, я не бачу в цьому якоїсь трагедії. Все потребує часу. Тим більше, такі великі речі.
 
– Як до такої перспективи ставляться у Римі?
 
– І попередній Папа, Іван Павло Другий, і теперішній, Венедикт Шістнадцятий, наскільки я можу сказати, а я не одинокий свідок, є і інші, хто може це підтвердити, ставиться позитивно. Іван Павло сказав, і теперішній Папа підтвердив, що настане момент, коли ми до цього прийдемо. Йдеться про те, щоб усі члени Греко-Католицької Церкви, чи принаймні переважна їх більшість, були переконані у потребі такого устрою, що у наших обставинах східної традиції цілком природний. Для мене вже нема питання буде чи не буде. Потрібен тільки час. І ми цей час повинні якнайкраще використовувати, щоби те, що є справді духовне і церковне, ми не трактували за людськими категоріями.
 
– Що цей новий статус має дати Греко-Католицькій Церкві?
 
– Нічого видимого. Це є природний статус. Чи я, який сьогодні є пристарілий вже чоловік, інакший, ніж я був у тридцять чи в шістдесят років? Та сама особа, але у моєму житті, як у житті кожної людини чи спільноти, хоч ідентичність є та сама, змінюється форма існування. Патріархат – це форма церковної зрілості у нашій східній традиції.
 
– За радянської влади Греко-Католицька Церква була у набагато гіршому становищі, аніж Православна. Що, на Вашу думку, допомогло їй так швидко відродитися, на відміну від тієї ж Православної Церкви?
 
– Я думаю, одна з причин, Богу дякувати, була у тому, що це переслідування не тривало аж надто довго. У східних областях України радянська влада цілих сімдесят років була, значить, принаймні на одне покоління більше. А у західних областях була сорок п’ять років. Ця різниця дуже помітна. На сході люди на одне покоління довше не мали нагоди виховатись як християни – не мали літератури, не мали шкіл, і це залишило в східних областях України дуже поважний слід. Там дуже багато добрих людей, які свідомо і щиро заявляють, що для них Бог – дуже важливий, але вони, бідаки, не мали нагоди краще пізнати Бога.
 
Є ще інша причина, дуже важлива. Коли почалася Друга світова війна, у тридцять дев’ятому році, наш тодішній Митрополит, Андрей Шептицький, свідомо, разом зі своїми співбратами єпископами і священиками, приготовлявся до можливості переслідування. Відбулася ціла низка Синодів, де вони старалися поставити певні речі на своє місце, в такий спосіб, що людям було легше витримати переслідування. Це велика їхня заслуга.
 
А остаточно, якщо ми щось доброго робимо, мусимо визнати, що це є Божа ласка, Божа благодать, яка за цим стоїть.
 
– Як Ви вважаєте, такий стан духовності на сході України можна виправити? Яким чином і за яких умов?
 
– Напевно, що можна. Ми, наприклад, в нашій Греко-Католицькій Церкві говоримо про євангелізацію. Що це значить: «євангелізація»? Це значить, кожній людині представити Ісуса Христа. Моя мрія є така, щоби в Україні чим скоріше, хоча це не станеться за рік чи два, не лишилося людини, якій би не був представлений Ісус Христос. Це не значить, що всі ці люди Його приймуть, що всі Його визнають Сином Божим. То є їхня вільна воля. Але важливо, щоби не було людини, якій Ісус Христос не був правдиво, згідно з Божим об’явленням, як Син Божий воплочений, представлений. Це наш ідеал.
 
Я є певний, що на сході, оскільки тут травма важча, духовенство повинне дуже-дуже сильно працювати. Але не тільки духовенство. Євангелізація – це процес, коли кожна охрещена особа, будь це єпископ, священик, монах чи мирянин, якщо вона щиро вірить в Ісуса Христа, є справжнім християнином, повинна своїм життям свідчити Христові. То значить так поводитись, так говорити, так ставитися до інших, щоби ті люди відчули: так, той чоловік вірить у Христа. І тоді кожен робить собі свій висновок: може, і я повинен бути таким самим?
 
– Зараз Україна переживає дуже важкий період. А коли людина голодна, вона найменше думає про духовність. Що б Ви порадили людям, аби вони легше перенесли кризу?
 
– Дві речі. Мені здається, треба до глибини зрозуміти зміст тої кризи. За час мого життя були різні кризи. І ми їх всі пережили. Та й цю переживемо. Але треба дивитися на неї як на велику нагоду допомагати.
 
Є насправді багато людей, які знайшлися у важких обставинах, коли немає нагоди нагодувати дітей, бо нема праці – нема належного заробітку. Це є нагода допомагати, підтримувати, заохочувати.
 
Ви маєте рацію, що люди голодні не дуже настроєні думати про Бога і Боже. Але не всі в Україні є голодні. Отже, є нагода робити добро, щоби той бідний голодний чоловік сказав: а чому ж він мені помагає? чому він хоче бути добрим зі мною? Щоби відчув, що йому мають бажання допомогти. Це одна річ.
 
А друга річ – це надія на Бога. Нам здається, що розв’язувати кризи – це є завдання тільки уряду і влади. Господь Бог є також з нами сьогодні, і Він помагає нам. В інші способи, може, ніж як ми собі уявляємо.
 
Тож ми повинні бути відкриті, хотіти помагати, хотіти ставати знаряддям Божої любові до людей.
   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.