УКР РУС  


 Головна > Українські новини > В гостях у редакції  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 61 відвідувачів

Теги
Доброчинність Голодомор шляхи єднання церква та політика 1020-річчя Хрещення Русі Києво-Печерська Лавра церковна журналістика постать у Церкві краєзнавство іконопис УПЦ КП УГКЦ Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков Церква і медицина розкол в Україні автокефалія діаспора Митрополит Володимир (Сабодан) конфлікти Президент Віктор Ющенко Ющенко милосердя монастирі та храми України педагогіка українська християнська культура Церква і влада Мазепа молодь Католицька Церква забобони Церква і політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Священний Синод УПЦ комуністи та Церква Вселенський Патріархат вибори церква і суспільство секти Патріарх Алексій II






Рейтинг@Mail.ru






Архієпископ Вишгородський Павел: «Щодня я молюся, щоб моє намісництво було для мене спасительним»

  20 березня 2009



15 років тому, 30 березня 1994 року, молодий архімандрит із Нововолинська вперше почув до себе звертання «отче наміснику». Почув це з вуст людини, перед якою благоговів та якою захоплювався - Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира. Почув і не міг осягнути: намісник чого? - найвеличнішої української святині, Києво-Печерської Лаври...
 
Нині, Високопреосвященніший Павел, архієпископ Вишгородський, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, вікарій Митрополита Київського і всієї України, зізнається, що відчуває до святині той самий благоговійний трепет, як і 15 років тому. Про Лавру, якою він її побачив та прийняв; про братію обителі з її хистами та обдарованнями; про співочих парафіян однієї з найбільших святинь України та світу напередодні ювілею свого намісництва й розповідав в гостях у редакції «Православія в Україні» архієпископ ПАВЕЛ (Лебідь).

«Блаженніший обійняв мене по-батьківськи: "От і намісник Лаври"»

- Владико, ось уже 15 років Ви намісник Лаври. Чим Лавра є для Вас?

- Я не можу так сказати, як говорить наш Предстоятель і батько, Блаженніший Митрополит Володимир, але для мене Лавра - це все. Наскільки сильно я хвилювався свого часу, в 1994 році, коли Блаженніший своїм указом призначив мене бути намісником, настільки тепер я не можу уявити свого життя без Лаври.

У Лаврі ти відчуваєш себе, як говорить народна мудрість, немов у Бога за пазухою. Ходиш тут, наче в раю, бачиш мощі преподобних, чудотворні ікони Божої Матері, Спасителя. Тут все нагадує про тихе, спокійне місце, де Бог перебуває разом зі своїми дітьми. Через те для мене, в моєму житті, Лавра є все.

- Ви згадали про 1994 рік. Якою Ви тоді застали Лавру?

- Лавра завжди мала своє високе покликання, колосальний духовний рівень. Я постійно кажу братії, що Лавра в нас не має потреби. Ми маємо потребу в Лаврі. Вона була сплюндрована, розорена, але ж залишалася великою святинею. Сюди приходили й віруючі, й невіруючі. І сьогодні вона просто оновлюється. Не моїми заслугами, а молитвами преподобних, Божої Матері, Яка попросила в Сина Свого і сказала, що це буде її місце, де вона хоче жити.

1994 року, 30 березня, я отримав від Блаженнішого благословення, насамперед на труди. У нас практично не було жодного храму. Був Теплий храм, як його тоді називали - в ім'я преподобних Антонія, Феодосія і всіх Печерських святих. Це була домашня церква. А з решти жоден храм не був діючим.

У Трапезному храмі не було ікон, там дозволялося служити тільки в неділю та на великі свята. Траплялося навіть, що службу Божу ми правили просто неба, бо в храмі, як казали музейники, того дня був санітарний день...

Моїм першим бажанням було відреставрувати бодай один храм. І в 1995 році, 5 січня, було освячено церкву на честь Воздвиження Животворящого Хреста Господня. Блаженніший Митрополит Володимир тоді удостоїв мене ордена преподобних Антонія і Феодосія Печерських.

Далі було бажання видати Євангеліє. Богослужбових книг, чаш, облачень - нічого в нас не було! Не мали й житлових приміщень, а братії налічувалося 25 осіб. Тож ми почали потроху з території монастиря відселяти, якщо можна так сказати, музейних працівників, орендаторів.

Розпочали реставрацію корпусів, тих, де згодом розмістилася братія. Також відновлювали храм на честь Зачаття праведної Анни, писали ікони для іконостаса Трапезного храму. Нарешті підготували й освятили церкву на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело». Її, до речі, тричі збиралися освятити. Вперше це мало статися 1914 року, та на заваді стала Перша світова війна; потім 1917-го, перешкодила цьому Жовтнева революція, а втретє - десь у 1940-х роках. Відтак храм виконував функції водонапірної башти, хоча й води там не було... Нині на стадії завершення розпису перебуває Аннозачатіївська церква і церква на честь ікони Пресвятої Богородиці «Усіх скорботних радість».

Так розпочиналося моє намісництво. Потім були поїздки до Москви, звідки ми привозили церковне начиння. Знайомі допомагали із закупівлями богослужбового одягу та пожертвами. Доводилося чимало їздити до Греції, де ми купували тканину, щоб переоблачати мощі преподобних, бо в Україні нічого подібного не виробляється. Та й на сьогоднішній час найкраща тканина - грецька.

- Лавра є однією з найвеличніших українських святинь. Тоді, коли її потрібно було передати в надійні руки, як Ви вважаєте, чому саме Вам Блаженніший благословив бути намісником?

- Не можу сказати, чому саме мені.

Якщо повернутися в минувшину, то варто пригадати 1984 рік - час мого вступу до Московської духовної семінарії. Тоді семінарія, як я часто розказував у своїх інтерв'ю, жила спогадами про свого ректора, владику Володимира. Про нього укладали цілі поеми: який він був ректор, яким чуйним було його ставлення до студентів, що його двері ніколи не закривалися, як він виручав студентів із різноманітних курйозних ситуацій. Пам'ятаю, ми збиралися по декілька осіб, щоб було дешевше заплатити машиністці передруковували його проповіді на друкарській машинці. І коли я чув про цю людину стільки розповідей, то, природно, що хотілося бути поряд із нею. Я постійно просив Бога управити так, щоб я побачив і почув владику Володимира. Як свого часу Павел слухав Гамаліїла, а потім Гамаліїл Павла, так і ми хотіли слухати Блаженнішого.

У МДА я вчився у паралельних групах разом із отцем Віталієм Косовським. Ви знаєте історію, яка сталася в монастирі в 1994 році. Блаженніший тоді звернувся до отця Віталія - на той час уже секретаря Київської Митрополії, з тим, що ж робити. А отець Віталій запитав, чи пам'ятає Предстоятель того архімандрита, який брав благословення на поїздку до Греції? (Як раз я їхав до Греції, це було 1992 року, і перед тим мав невеличку розмову з Предстоятелем.) «Можна було б його призначити», - сказав він. Блаженніший, я думаю, розпитав правлячого єпископа, тоді в нас уже був владика Нифонт, нинішній митрополит Луцький і Волинський. Я про їхню розмову не знав, і коли мені повідомили, щоб я приїхав до Митрополита, то й гадки не мав, навіщо їду.

Тільки-но я прибув до Лаври, мене зустрічає нинішній митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, а тоді він був єпископом Івано-Франківським, і покійний схиархідиякон Іларіон. Владика Іларіон і каже: «От приїхав намісник». Мене це шокувало. Який намісник?!.

Зайшли до Митрополії, 8.30 ранку. Виходить Блаженніший. «О, - каже, - отець намісник!» Я підійшов під благословення, він мене обійняв по-батьківськи. Нічого більше не сказав, тільки: «Отче наміснику, ходімо, поснідаємо». Як сьогодні пам'ятаю, це була середа, на сніданок подали пельмені з грибами. А я ніяк не міг влучити ножем у той пельмень - такі почуття вирували!

Так я став намісником. А на той час мені було несповна 33 роки...

- Ви побачили Лавру, осягнули, скільки всього належить зробити. Що тоді здавалося найважчим?

- Ні, я не думав, що все доведеться робити мені, бо не чекав, що залишуся надовго. Я мріяв повернутися на Волинь. Тоді в мене була дуже гарна парафія, одна з найбільших. Місто Нововолинськ, де я служив, нараховувало 75 тисяч населення. Там був древній храм. Хоча про себе, можливо, так не годиться казати, та мене дуже поважали. Навіть сьогодні можете запитати мешканців Нововолинська, про їхнє до мене ставлення... Спершу було дуже важко, але потім народ мене полюбив, і до сьогодні я маю там безліч рідних і близьких мені людей. Хоча я своїх парафіян і сварив, і поклони їм роздавав. Не зі злості! Хотілося, щоб вони були достойними людьми.

Тож, прибувши до Лаври, я так собі мислив, що довго тут не затримаюсь. І коли Блаженніший повернувся напередодні Великодня з відрядження (тоді якраз велася підготовка до святкування 2000-річчя Різдва Христового, а він був у складі Міжнародного оргкомітету), я сказав: «Ваше Блаженство, благословення виконав. Братія мирна, я розрахувався скрізь, де малася заборгованість. Благословіть, поїду до себе на парафію». Блаженніший відповів: «Отче, їдьте... Попрощайтеся з паствою і повертайтеся».

Уявіть лишень, тобі довіряють найбільшу, другу в світі, після Єрусалима, святиню! Невипадково Київ, Лавру називають «другим Єрусалимом». ...Це було важко, бо я чудово усвідомлював, яку нестиму відповідальність.

Відтоді Божою милістю, молитвами і заступництвом Божої Матері, сонмом угодників Божих ми живемо. Не можу сказати, що я щось зробив. Ні! Нічого абсолютно, тому що моїх заслуг немає тут ніяких. Тут є молитви Блаженнішого і труди Божої Матері й Преподобних.

«Заходиш до печер і відчуваєш благоговійний страх: хто є ти... А це - рай!»

- Люди часом звикають до благодаті, до святинь. Чи зберігає Лавра для Вас свою новизну?

- Ви знаєте, я не можу звикнути, не можу сказати, що це стало буденністю. Ось заходиш до печер, а часом буває, з кимось полаєшся, щось не те подумаєш - ніщо гріховне нам не є чужим, ми маємо вражену гріхом природу і в житті трапляється по-різному - то огортає панічний страх. Чому? Хто є ти? А це - рай! Тут знаходяться своїми нетлінними тілами святі преподобні Печерські, а душі їхні стоять перед Божим престолом і бачать Бога...

Що ж до новизни, то при мені в Лаврі жодних новацій немає й не може бути. Я є консерватор.

- Ви згадали про преподобних Печерських. Чи могли б Ви дещо підняти завісу таємничості й розповісти, як перевдягають святі мощі, хто саме це робить?

- Тут таємничості немає ніякої. Це перше свідчення Божої милості й Божої благодаті! За їхнє богоугодне життя їхніх тіл не торкнулося тління. Це є ще одним доказом, що істинною є Церква Христова, адже ці святі не були в розколах і нічого подібного не визнавали. Преподобний Феодосій просив стерегтися західного вчення, тобто католицького, хоча на той час воно тільки починалося: 1051 роком датується заснування Лаври і 1054-м - розкол...

Повертаючись до вашого запитання, то мощі ми перевдягаємо раз на рік. Гробниці були виготовлені ще за часів нашого святителя Петра Могили в ХVІІ столітті і до сьогодні в більшості своїй збереглися. Зроблено їх із кипарису. Та потроху тліє дерево, більшою мірою тліє одяг, а мощі лишаються нетлінними. Перевдягаємо ми їх під час Петрового посту, гробниці пересушуємо. Мощі виносимо в так звану мощесушилку. Але вони стоять в храмі, де постійно над ними читається Псалтир. А ми, винісши мощі, прибираємо в печерах, все вичищаємо, де треба підбілити вапном - підбілюємо.

Крім того, перевдягаємо мощі ще декілька разів, наприклад, на Великдень - у червоне, на Трійцю - в зелене, на Різдво - в біле, на піст - у чорне. Але так, щоб повністю все облачення поміняти, то тільки раз на рік.

- Доглядати за мощами - це, все ж таки, велика честь. Хто удостоюється такої відповідальної місії і як саме це відбувається?

- Благочинний призначає братію на послух. Це архімандрити, ієромонахи. Спеціального розподілення немає: якщо ти є насельником Лаври, то всі ті, хто в сані, починаючи з дияконів і закінчуючи архімандритами та єпископами, всі задіяні в цій богоугодній і святій справі.

- Відомо, що мощі преподобних часто, як святиню, дарують храмам, яких особливо багато відкривається останніми роками...

- Це несправедливе твердження, що дарують просто так. Дійсно, мощі даються. Дуже рідко. Даються монастирям. Колись уже порушувалося питання про те, що ми роздаємо мощі. Я навіть показував, які саме мощі ми даємо.

Наприклад, хочемо ми отримати частку мощей Пантелеімона Цілителя. Ми ж просимо! Нам відповідають: «Ми вам дамо частку мощей, а ви нам дайте частки мощей таких і таких преподобних Печерських». Так було й з мощами преподобного Серафима Саровського. Я не скажу, що ми давали мощі в Дівеєво, тому що й з тих часів багато лишилося. Відомо, що Кремль видав такий указ, яким зобов'язував віддати всі святині, які знаходилися в запасниках музеїв, церквам.

До того ж, сьогодні дуже багато мощей преподобних у красивих мощевиках повертається!

- Як відбувається процес відділення?

- Блюститель печер бере копіє й відокремлює маленьку часточку. Або буває, що під час переодягання маленькі часточки відпадають. Наприклад, може відпасти маленька, а її розділяють на 10-15 ще менших частинок. Якщо це мощі мученика, то відокремлюється для антимінса частинка копієм або спеціальними ножицями. Але це тільки малесенька частинка. Це не те, що відрізати руку.

«У нас кожен має свій талант. Але якщо ти вмієш писати ікони, це не значить, що вже й сидітимеш в іконній майстерні. Може, для смирення на кухню підеш...»

- Владико, Ви згадали про те, що на початку Вашого намісництва змогли примирити братію. Чи лад серед насельників Лаври й нині панує?

- Я дякую Богові, що в нас немає старих священників, які не розуміють молодь. Тому що важко зжитися старим священикам, монахам - це видно по Почаїву, по інших монастирях, де постійно виникають сутички досвідчених ченців із молодими насельниками. А в нас є наш ангел, отець Авраамій, який до всього ставиться дуже трепетно.

Більшість серед нашої братії - однолітки, які разом колись починали відновлення, відбудову Лаври й відбудову своєї душі, бо це все піднімається воєдино. Спочатку виникали не те що непорозуміння - адже, і в одній сім'ї часто батьки не розуміють дітей, одне одного - а тут не лише з усієї України, а й з усього світу приїжджають. Відтак, були певні тертя, десь хтось був за те, щоб такий-то одяг зберегти, хтось обстоював певний кшталт церковного співу. Через те я наполягав на тому, щоб усе було так, як було колись у Лаврі, і що зберегли нам наші святі преподобні отці.

- Ви говорите про братію монастиря, як про сім'ю. У будь-якій родині є свої свята, традиції. Які улюблені традиції є у вас?

- Не можу сказати, що є якась одна традиція, адже ми зберігаємо непорушним весь Устав Церкви. Це і є наша традиція.

Наприклад, традиційно братія ходить вітати на Великдень, Різдво або на День Ангела намісника. Або ж ми зустрічаємося на День Ангела у когось із братій. В основному, всі насельники ходять вітати з Днем Ангела один одного. Особливої як такої традиції немає, але в різдвяні дні можемо затримати довше вечірню трапезу, щоб поколядувати, поспілкуватися, потрапезничати. Що дається у святкові дні до столу? Дається вино або пиво, як це велося з древніх часів. Але все це робиться без надлишків.

- Якими талантами чи хистами славетна лаврська братія?

- Як у кожній великій родині, як і в державі, а монастир, будемо казати, по суті є малою державою, кожен має свій Богом даний талант. Наприклад, архімандрит Полікарп має дуже чудовий голос. Парафіянки називають його «крин сельний», тобто польова лілея. Він тут із самого відкриття Лаври. Так само й отець Геронтій.

Отці Іоанн та Лазар - іконописці. Отець Філарет, архімандрит, гарний майстер з пошиття церковного та звичайного одягу. Отець Авраамій, наш духівник, також гарний кравець і швець, навіть учив лаврських майстринь, як правильно шити облачення.

Хтось майстер по кухні, є свої майстри палітурної справи, є декілька братів, які пишуть чудові поезії. Отже, кожен має свій талант.

Але якщо ти вмієш писати ікони, це не значить, що вже й сидітимеш в іконній майстерні. Може, для смирення й на кухню підеш, або ще кудись. На превеликий жаль, наше господарство знаходиться далеко. Колись для розминки своїх суглобів, м'язів можна було б відправити когось подоїти корів або покосити траву. Хоча і в Лаврі є чимало роботи.

- Молода братія обителі не додає Вам, як наміснику, зайвого клопоту?

- До мене всі ставляться, на мою думку, з повагою. Чому? Я ніколи нікому двічі нічого не повторював. В усіх є вади, і в мене, і в кожного з нас. Але я не можу образитися ні на кого з молодих ченців. Як каже прислів'я: «Кто не был молод, тот не был глуп». Буває так, що хтось хоче обманути, нічого не каже, але ти вже бачиш наскрізь. То доводиться дати пару поклонів або благословити почитати зайвий раз псалом 50-й. Та мені немає за що ображатися на молодь.

- Чи багато приходить нових послушників?

- Тепер уже набагато менше. Якщо приходить, то, на превеликий жаль (сьогодні наше суспільство, напевне, на це заслужило), багато душевнохворих людей.

А так, якщо раніше за рік могло прийти 30-40 чоловік, то тепер, якщо прийде п'ятеро, то дуже добре. Наприклад, упродовж останніх 12-13 років я постригав по 10 осіб щороку. У 2008-му тільки троє.

Крім того, в нас змінилися вимоги до послушників зокрема, і до життя в монастирі взагалі. Якщо раніше ми постригали тих, хто пробув у монастирі 2-3 роки, то тепер - не менше десяти.

- Із чим це пов'язано?

- Сьогодні вже потрібна не кількість, а якість монастирського життя. Раніше, до мене, ми постригали і в інших монастирях, і в Лаврі у 16, 18 і в 20 років. Ця практика себе не виправдовує. Нині ми постригаємо людину, якій вже за 30. Якщо послушник приходить до монастиря в 18 чи 20 років, то 10 років він випробовує себе, і тільки тоді ми постригаємо його в інока, висвячуємо, а тоді вже й у чернецтво.

Також це пов'язано з тим, що сьогодні багато людей приходять до монастиря й спочатку бачать усе в «рожевому кольорі».

Був у нас колись один монах. До приходу в обитель він служив у Москві в армії. І якось побачив, як цілують руку священику, монаху. Йому це дуже сподобалося, і він вирішив піти й собі шляхом чернецтва. Коли він прийшов у монастир, то багато в чому розчарувався й захотів повернутися до світського життя. Врешті-решт, чернецтво він покинув. І такі випадки трапляються.

Через те нещодавно я, як голова Синодальної комісії у справах монастирів при Священному Синоді Української Православної Церкви, просив Блаженнішого і Синод, щоб більше не відкривалися нові монастирі, а розбудовувалися ті, що вже існують. І до нових постригів потрібно ставитися більш прискіпливо. Досить уже, настригли для диявола чимало.

- Запитання дещо світське, але люди цікавляться: Ви, як голова комісії, знаєте чернече життя не тільки у своєму монастирі. Говорять, що в деяких обителях переховуються злочинці, ув'язнені. І це відбувається за домовленістю з намісниками.

- Нічого подібного! Ніяких домовленостей немає. А ще я хотів би запитати людей, що так говорять, кому Господь обіцяв Царство Небесне, і хто перший увійшов до Раю? Розсудливий розбійник. А Марія Магдалина хто була? А ті, котрі приходили й чекали милості від Бога?

Так само й тут. Ми співаємо світську пісню «Кудіяр Питирим». Він теж був розбійником. Напевно, це була правда, бо народні пісні черпали свої мотиви з життя. І Господь сказав, що блудники, грішники першими прийдуть до Бога. Бо чим більше людина згрішила, чим наочніше побачила прірву свого життя, і тим більше усвідомлює свою неправоту.

«Часом треба показати й суворість»

- Особисто Ви що цінуєте в ченцях? Якою має бути найголовніша риса чи якість монаха?

- Я не можу сказати про найголовнішу якість. Насамперед, якщо в тебе є віра і послух, то всі інші якості розкриються самі собою. Тому що Господь до всіх звертався (згадайте історію прокажених, біснуватих): «Чи віруєш ти, що Я можу тебе зцілити?» Так Він питав батька, в якого син біснувався, кидаючись у вогонь та воду: «Чи віруєш?» І батько казав: «Вірую, Господи, допоможи моєму невір'ю».

Отже, якщо маєш глибоку віру, то за цим йтимуть інші якості чернечого життя. Насамперед, послух, відданість своїй справі. А любов - це вершина не тільки чернечого життя, а й взагалі християнського. Господь невипадково сказав: «Якщо матимете любов між собою, тоді побачать усі, що ви є Мої учні». Згадаймо, Серафим Саровський до всіх звертався словами: «Радосте моя!»

Саме тому на шляху до Христа кожен має всі можливості для спасіння своєї душі. Оце ті якості, які повинні бути.

- Беручи участь в опитуванні на нашому сайті «Що найважче Вам дається в піст?», одна молодиця написала, що в неї погано виходить утриматися від того, щоб гримати на дітей, з терпінням їм пояснювати, в чому вони неправі. Чи можете Ви, як голова лаврської родини, сказати, що ці слова є близькими і Вам?

- Не можу сказати, що я якийсь винятковий. Я є людина норовлива, та про це ж усі знають. Ви можете прочитати в пресі, що я і «залізна рука», і «деспот».

До того ж, не вважаю за гріх, що мама накричала на дитину. Господь теж докоряв: «Ви маловіри!» Тож Він, мабуть, не лагідно це промовляв, «ах ви маловіри мої!», а з суворістю. Мої покійні батько та дід, Царство їм Небесне, казали: «За одного битого десять небитих дають». Таки це правда. Якщо потрібно, то треба й нагримати, й потиличника дати. Але ж мама гримає не зі злості, не проклинає.

Пригадую, колись нас мама, а нас було восьмеро, один за одним, візьме полотенцем, або лозиною, або віником порозганяє, якщо дебоширимо. А ми сміємося! Мама начебто сердито кричить, але ж не зі злості... Я не бачу тут гріха. Головне - не проклинати, не бути в злобі.

Часом треба показати суворість, і батьки такими й повинні бути. Ти ж даватимеш відповідь за свою дитину, за те, що з неї виросло. Тому потрібна суворість із любов'ю. І не тільки в піст, а й завжди.

- А що найважче в піст для Вас?

- Насамперед, буває важко зосередитися. Зібрати свій розум, думки докупи. Ніби стаєш на молитву, молишся, читаєш, розумієш, аж тут вклонився, й пішло: «Треба зробити таку добру справу, і те, й інше». І вже ловиш себе на думці: Господи, а де ж я стою? Якби я так приходив на екзамен в університеті чи школі й починав розказувати хімію, а закінчував би літературою, то отримував би «двійку» й - геть із класу. Або ж прийшов до лікаря і розказуєш про хворобу, а не про життєві клопоти. Так і тут.

Коли твій розум розсіяний, бува, згадуєш, як колись гуляли, ходили в клуб, спілкувалися. І це не перебивається нічим! А тільки починаєш молитву, біс - раз, і відволік тебе, щоб ти не звертався до свого Творця й Бога. Це найстрашніше! Коли молились преподобна Марія Єгипетська, Симеон Новий Богослов та й інші великі угодники Божі,  вони піднімалися на три лікті, тобто на 1 метр 50 см від землі! Настільки були сповнені Духом Святим! Не зважаючи, наприклад, на те, що Симеон Богослов був дуже хворий в останні часи. Але наскільки він був духовно піднесений!

«Господь кожному дає ліки різні за смаком»

- Лавра - величезний монастир. У ній є своя громада?

- Думаю, що є. Чимало людей постійно ходять у Лавру. На превеликий жаль, уже відходять ті бабусі, яким по 70-80 років і більше, я їх називаю «дівчата Керенського». Вони пам'ятають старих ченців, і спілкуватися з ними дуже цікаво! Буває, влітку виходжу до Хрестовоздвиженського храму, а вони посідають на лаві навпроти та співають. І я разом із ними. Так стає приємно! Часом почуєш, хтось каже: «От нам не давали ходити до церкви!» А вони цим жили, це історія їхнього життя...

У цілому, вважаю, кістяк парафіян у Лаврі є.

- А у Вас багато духовних чад?

- Я вже казав, що є людиною норовливою, тому ставлюся до духовної опіки дуже суворо, оскільки вважаю, що перед тим треба самому навчитися. Але є трохи.

- Владико, часто керівники не знають в обличчя усіх своїх підлеглих. Ви добре знаєте братію?

- Ченців знаю всіх. Тому що постійно поминаю. Ось учора в нас був постриг. Знаєте, душа розривається, тому що Господь мене запитає: «Чи є свята паства, яку Я тобі вручив?» Я нічого не придбав, мені Господь дає. Гефсиманська молитва звучить у словах Христа Спасителя: «И никто не погиб, кроме сына погибели», тобто Іуди. І я кожного дня молюся до Господа, щоб моє намісництво не було мені в осуд у житті вічному! Але щоб воно було для мене спасительним, щоб я міг привести паству до Бога й сказати: «Я нікого не загубив, кого Ти мені дав, а всі спаслися!» Це для мене - основна мета мого життя. Я молюся про тих, хто пішов із монастиря, і мені дуже боляче! Я не буду називати однієї людини, коли вона сказала, звертаючись до своїх дітей: мені розумних не так шкода, як шкода тих, які собі не дадуть ради, якщо мене не стане. І історія про блудного сина для кожного намісника і для кожної сім'ї, батька й матері є повчальною.

Я всім ченцям кажу: «Чого нам сьогодні бракує в Лаврі? Я турбуюся про те, щоб ви були нагодовані, щоби не хворіли. Якщо хворі, щоб пролікувались. Ми забезпечуємо умови, щоб ви могли молитися, відпочивати, їсти, доглядати себе». Адже це діти мої. Не зважаючи на те, що є трошки старші від мене віком. Я дивлюся на них, і радіє моє серце! Тому що вони являють приклад жертовного служіння Богові.

Часто люди засуджують ченців, трапляються навіть дуже серйозні суперечки, протиріччя. Я запитую: «За що судите? Де ваші діти? Вони ходять на службу?» - «Ні!» - «Чого ж тоді докоряєте цьому ченцеві? Задумайтеся тільки, де йому було навчитися? Якщо батьки не ходили до церкви, довкола чимало було нехрещених. Ви самі ж і показуєте дурний приклад. І сьогодні подякуйте Богові, якщо чернець вам зробив зауваження. Значить, ваша поведінка змусила його вам щось сказати. Це Господь через цього монаха явив до вас Свою милість. Він же не чіпляється, чи ви їли, чи не їли? А спитав, чому неправильно хреститесь? Або чому прийшли не в такому одязі, як має бути...»

 Якщо ми хочемо спастися, то повинні дотримуватися певних зобов'язань і виконувати встановлені правила. Коли приходимо до лікаря, не радимо ж йому, як лікувати! А віддаємо себе на його розсуд. У нас нарив, і він, не питаючи, ріже, кромсає, викручує. І мовчимо ж: стогнемо, губи кусаємо. А тут нас, бачите, образили! Тож треба пам'ятати, що Господь дає ліки кожному різні за смаком.

«Братія Лаври часом нічим не поступається у своїх подвигах ченцям перших віків християнства»

- Я завжди кажу братії, що для мене найголовнішим є їхній послух Богові. І як би не чинило з нами суспільство, треба берегти й триматися цього місця. Тому що коли запитали Феофана Затворника, чи спасуться католики, він відповів: «Я не знаю, чи спасуться католики, але коли я стану католиком, то загину!»

Сьогодні я намісник, сьогодні я живу. Завтра можу померти чи піду іншими доленосними шляхами життя. Але Лавру бережіть, як би там не було. Відстоювати нічого не потрібно, просто треба молитися й свідчити істину своїм життям.

Пригадую Блаженнішого, коли почали говорити, що йому в місті треба мати будинок, то він на це з любов'ю, від душі відповів: «Я ладен у підвалі, в ямі, але в Лаврі». Це саме можу сказати й я.

- Раніше ченці прославлювалися різноманітними подвигами: хтось стояв на стовпі, хтось ішов у затвор, хтось усамітнювався в печерах. Чи є сучасні подвижники, і в чому полягає їхній подвиг?

- Подвиг, насамперед, полягає в тому, щоб зректися самого себе. До того ж, кожен може нести свій подвиг приховано від людських очей, і є братія, яка нічим не поступається подвижникам перших віків християнства.

Я так скажу, якщо ви маєте добре серце, до всіх ставитеся з любов'ю, то це вже чимало. Преподобні Печерські чим прославилися? Вони йшли від слави під землю. Хто бачив їхні молитви? Хто бачив їхні чудеса? Преподобний Агапіт, подивіться, які дивовижі творив і до сьогодні творить! І в нас є такі люди. Але ж вони не виставляють себе напоказ.

Колись один досить відомий чоловік мені сказав: «Владико, якби Ви пішли по водах, за Вами всі пішли б». На що я відповів: «Моя мета не по водах ходити. Моя мета - пізнати себе й послужити вам».

Для багатьох, насамперед, для євреїв, Христос страждав, воскрес. Повірили? Ні! Які ще треба докази? До сьогодні сходить благодатний вогонь! Чому є іудейство, мусульманство, католицтво? Отже, якщо ми віримо в одного Христа, чому розділяємося? Що нам ділити, якщо ми віруючі? Адже Слово Істини сказане в Євангелії!

- Ви кажете, що є такі ченці, які й зараз творять чудеса. Можливо, в Лаврі є певна книга, як у музеї, куди люди записують свої відгуки, свідоцтва про зцілення?

- Усі чудеса творяться милістю Божою, молитвами Божої Матері, преподобних Печерських і нашого Предстоятеля. Все! Ми, дякуючи Блаженнішому, перебуваємо в єдності зі Вселенським Православ'ям. А він узяв на себе в 1992 році тяжкий життєвий хрест і об'єднав, можна сказати, Україну, 95% її мешканців. Тим, хто не є людьми церковними, завжди бракуватиме будь-яких доказів. І для нас головне, ще раз наголошу, побачити в Ісусі Христі не просто Христа, а побачити свого Спасителя, що Він прийшов саме заради мене і кожного з нас. Тоді все стає на свої місця. А, прощаючи ваші, мої гріхи на сповіді, звершуючи Літургію, таїнство вінчання, хрещення, хіба це вершаться не чудеса?

Дива скрізь, вони поруч із нами. Тільки ми їх не бачимо. Ось учора ввечері ми вийшли з печер після постригу. Це було о пів на десяту. Навколо Лаври -  чорна хмара, а над Лаврою місяць і три-п'ять зірок світять. Чисто, як білий день. Я кажу: «Братія, нас Сам Господь зустрічає сяйвом Божої Матері». Тому що Христос - це Сонце правди, а місяць і зірки - це Та, Яка сподобилась запалитися від цього світла. От як Господь показав! Поки прочитали вечірні молитви, вийшли на вулицю - знов небо закрили хмари...

Тому треба молитися та просити Бога, аби Він відкрив наші духовні очі, й ми побачили всі чудеса, які Іменем його творяться!

- Дякуємо за чудову розмову!

Бесіду вели

Олександр Андрущенко
Юлія Комінко

Матеріал підготувала Вікторія Кочубей

Фото послушника Василія Новікова з сайту Києво-Печерської Лаври