УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 56 відвідувачів

Теги
Доброчинність постать у Церкві Церква і політика шляхи єднання Церква і влада автокефалія Католицька Церква Церква і медицина секти УГКЦ Президент Віктор Ющенко забобони Мазепа церква та політика Митрополит Володимир (Сабодан) Священний Синод УПЦ УПЦ КП 1020-річчя Хрещення Русі милосердя українська християнська культура комуністи та Церква молодь конфлікти Києво-Печерська Лавра педагогіка Предстоятелі Помісних Церков краєзнавство Археологія та реставрація Голодомор розкол в Україні Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство церковна журналістика Патріарх Алексій II Вселенський Патріархат діаспора Ющенко вибори іконопис монастирі та храми України






Рейтинг@Mail.ru






«Закарпаття OnLine»: Чотири дні, що cколихнули Закарпаття



«Закарпаття OnLine»,Юрій Лівак, 26 лютого 2009

 

Незважаючи, на коротке існування, Карпатська Україна стала найвизначнішою подією XX століття в нашому краї.

14 березня виповнюється 70 років із часу створення Карпатської України. Буремні й трагічні події 1939 ро­ку - найважливіше, що трапилося на Закарпатті в столітті, яке минуло, вважає ректор Ужну, професор, доктор історичних наук Микола Веґеш. Без цих чотирьох днів історія могла повернутися зовсім інакшим чином, боротьба ж закарпатців за незалежність довела їхнє прагнення жити у складі української держави й надовго припинила дискусію на тему, який народ тут проживає. Напередодні святкової дати Микола Веґеш розповів «Старому Замку «Паланку» про події весни 1939-го.
 

Найбільша подія за 100 років


 - Миколо Миколайовичу, нині в Україні дуже часто говорять про те, що українська влада більше дбає про мерт­вих, ніж про живих. Мовляв, ушановують Голодомор чи бій під Крутами замість того, аби піклуватися про нинішніх громадян держави. Наближається дата 70-річчя Карпатської України, і такі розмови можуть виникнути знову...

- Та хай яка би була в Україні економічна криза, але про великі події, що сталися в історії українського народу, потрібно завжди пам'ятати. Тому я підтримую всі ініціативи Президента  з цього приводу: і заходи до вшанування пам'яті жертв Голодомору, і жертв репресій, і всього іншого. Донині цього не робив ніхто. Я добре пам'ятаю, в яких умовах ми відзначали першу офіційну річницю Карпатської України. Це було 1989 року в Хусті. Тоді навіть міліція не пускала автобуси, й ми добиралися до Красного поля своїм ходом. Нині така подія, як створення Карпатської України, відзначається на державному рівні вперше. Мине час, і люди про це пам'ятатимуть. Думаю, В. Ющен­ко зробив величезний внесок в історію нашого президентства, відзначаючи такі дати. Нам дуже приєм­но, що в принципі подію ре­гі­онального масштабу визнано етапом української державності в XX столітті. Нині немає жодного підручника з історії України, де б окремим параграфом не було подано інформацію про Карпатську Україну. Вона здобула ви­знання, і трапилося це завдяки зусиллям і Президента, і, звичайно, громадськості.

- Карпатська Україна проіснувала всього кілька днів, то чи справді таке велике значення мало створення цієї держави, яка не змогла під­твердити спроможність бути незалежною?

- Знаєте, історики по-різному ви­значають термін існування Карпатської України, тому що вона пройшла кілька етапів державотворення. Коли брати за основу те, що КУ стала автономною складовою частиною Чехословаччини, то вона існувала від жовтня 1938-го року й до 17 березня 1939-го, коли останні її захисники припинили опір. Офіційно ж держава з'явилася 14 березня, коли Авґустин Волошин проголосив незалежність, - виходить 4 дні.

Але ці 4 дні - найбільша подія в історії Закарпаття за останні 100 років. Я глибоко переконаний: якби не було Карпатської України, то, можливо, не було б такого яскравого процесу 1944-45-го років, коли Закарпаття об'єднувалося з Україною. Карпатська Україна, а також події 1919-го року, коли в Хусті на всенародному з'їзді ухвалили рішення про воз'єднання з Україною, мали більший вплив на самоідентифікацію закарпатців, ніж усі попередні століття. Тому я вважаю, що немає ніякого значення, скільки ця держава проіснувала. Навіть події одного дня можуть перевернути все.
 

Шансів не було
 

- Але все ж таки, незважаючи на те, що закарпатці ще 1919-го року оголосили про своє прагнення бути разом із Україною, об'єднав країну Сталін, то чия ж головна роль у цьому процесі? 

- Питання треба розглядати лише в комплексі. Якби я нині заявив, що єдина причина того, що сталося - во­ля українського народу й Закарпаття, це було б неправдою. У принципі, Карпатська Україна припинала своє існування  1939-го року. Після цього бу­ла окупація, потім ви­зволення. Закарпаття не було суб'єк­том державності й політики. Це була земля, яка фактично перейшла від гортистської Угорщини до Радянського Союзу на чолі зі Сталіном.

Керівник СРСР вів переговори із союзниками щодо території, яка належала колись Угорщині. До речі, переговори, й досить серйозні, тривали також і з новим урядом Чехословаччини. Ішлося про те, що чехословаки добровільно віддають край. Я не заперечую того факту, що сталінське керівництво теж відіграло свою роль у возз'єднанні, бо, працюючи в румунських архівах, дізнався про рух за об'єднання з Україною на Мараморощині. Причому органи МДБ підтримували керівників того руху, конкретно їм допомагали. Та коли на дипломатичному рівні було вирішено, що Румунія залишається у тих межах, у яких і була, Сталін відмовився від цієї української території і рух моментально був припинений. Тож без дипломатичних каналів тут не обійшлося й об'єднання - це, з одного боку, бажання закарпатців жити в одній державі зі всією Україною (нехай і в складі СРСР), а з іншого - все вирішувалося на високому дипломатичному рівні.  

- На думку сучасних істориків, були в Карпатської України шанси на збереження незалежності, чи її втратили через помилки Авґустина Волошина?

- Я ще 1990-го року писав, що Карпатська Україна не мала жодних шансів на існування як незалежна держава. Міжнародна ситуація склалася так, що КУ не отримала повноцінної підтримки жодної держави. Волошин використав усі можливості, щоб зберегти незалежність. Він навіть був готовий на переговори з Румунією, щоб увійти до її складу на правах автономії. З Угорщиною він не вів жодних перемовин і не міг їх вести, бо ця країна категорично заявляла, що Закарпаття є її частиною й інакше бути не може. Чехословаччина як держава фактично припинила своє існування: вона була захоплена німцями й перебувала під керівництвом чеських фашистів. Про Польщу мова не йшла. Це був на той час ворог Карпатської України. Поляки брали участь у терористичних акціях проти неї.

Єдина надія залишалася на Німеччину. Волошин, як і після нього керівництво ОУН, дотримувався думки, що Німеччина - надзвичайно сильна країна у Європі. До того ж він довіряв німецьким чиновникам високого рангу, які переконували, що захистять Карпатську Україну. Нині його за це критикують, але 1938 року фашистська Німеччина ще не прославилася концтаборами й іншими злочинами. Про все це стало відомо лише після закінчення війни.

Нині ми вже знаємо, що в той час, коли лише готувався сойм Карпатської України, Міклош Горті (диктатор Угорщини протягом 1920-1944 рр. - Авт.) вже дістав дозвіл від Гітлера на окупацію Закарпаття, і 14-15 березня угор­ська армія перейшла у наступ. Це настільки було несподівано навіть для самих угорців, що армія виявилася до нападу неготовою. Але враховуючи те, як була озброєна Карпатська Січ (на 10 чоловік - одна рушниця) і те, що в ній було всього 1800-2000 вояків, які мали фаховий вишкіл, решта ж - просто ті, хто підтримував Карпатську Україну, шансів не було жодних.

Я й так дивуюся, як січовики зу­міли дати опір на підступах до Хуста, в інших місцях. Угорці навіть мали жертви - від 50 до 80 загиблих, за офіційними даними. Але це не порівняти зі  втратами, яких зазнала Карпатська Україна - близько 2000 січовиків. Головна надія була на дипломатичну під­тримку - на те, що Німеччина не зрадить. Фюреру, однак, була потрібна підтримка у Другій світовій війні, і він фактично подарував Закарпаття угорцям, щоб ті стали його сателітом.
 

Міфи й реальність
 

- Нині гуляє чимало міфів про Авґустина Волошина, зокрема й про те, що він був агентом якихось австрійських спецслужб. Які ще знаєте легенди про керівника Карпатської України?

- У час, коли жив Волошин, міфів не було взагалі. Його біографія була добре відома. Преса 20-30-х рр. часто присвячувала йому статті, де розповідала, зокрема, й про життєвий шлях цього чоловіка. Це чистий педагог, науковець, толерантна людина. Саме тому він був призначений прем'єр-міністром автономії. На відміну від радикального Андрія Бродія (прем'єр автономного уряду Карпатської України 1938 року, заарештований за зраду на користь Угорщини - Авт.), який був готовий до будь-яких дій, Волошин ніколи на екстремізм не йшов. Він навіть не видав одразу зброю січовикам, бо не хотів загострення. Це була людина, яка все хотіла вирішити дипломатично й спо­кійно.

А от нині справді з'явилася маса міфів про Волошина. Зокрема, говорять, що він кинув молодих гімназистів на вірну смерть. Але, знаєте, це був та­кий порив! Гімназистів ніхто на боротьбу не кидав, вони пішли самі. Можливо, саме тому такого серйозного опору угорцям і не було. Захист виникав стихійно на окремих ділянках фронту. Я не бачив наказу, підписаного Волошином, щоб вони йшли в наступ - його просто не було.

Ще один міф, нібито Волошин у Венеції підписав договір із організацією українських націоналістів, яким фактично визнає цю організацію. Цей документ, опублікований в одній із історичних книжок, але підпису Волошина під ним немає.

Нині комусь вигідно стверджувати, що підпис був. Можливо, для того, аби довести, що ОУН відіграла головну роль у Карпатській Україні. Але це не зовсім не так. Оунівців у той час було не так і багато, а в уряді Волошина -  й жодного, самі закарпатці. До речі, цей міф розвіяв сам керівник ОУН Степан Бандера, який одразу відмовився допомагати КУ, оскільки не вірив у її успіх. Натомість Андрій Мельник (1938 р. - голова проводу ОУН) дозволив, щоб галичани переходили кордон і вступали до Карпатської Січі.

Пізніше Волошин тричі звернувся до ОУН із проханням не переходити Карпати, бо люди марно гинуть або їх заарештовують на кордоні. До того ж виникала проблема із розташуванням людей. Після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року від Закарпаття відійшли Ужгород, Мукачево, Берегово й прилеглі райони. Фактично нова столиця Карпатської України - Хуст - була великим селом. Тоді не могли розмістити молодих галичан, що хотіли вступити до Карпатської Січі.

Також я справді подибував у московських виданнях інформацію, що Волошин був чиїмось агентом, але це не відповідає дійсності. З того часу, як пан Авґустин став викладачем ужгородської гімназії й до оголошення ним Карпатської України, ми знаємо практично про кожен його день. Дехто з членів уряду проходив вишкіл, наприклад Іван Рогач (секретар Волошина. - Авт.) у Німеччині, але сам президент - ні.
 

Наївний політик
 

- Як сучасники розцінили емі­грацію Волошина 39-го ро­ку?

- Подейкують, що Волошину треба було залишатися на Закарпатті і бути разом зі своїм народом. Але, знаєте, коли він зрозумів, що опір не має сенсу, дав дозвіл усім керівникам КУ ви­їхати за кордон. Сам же сподівався, що Гітлер не знає про напад на Карпатську Україну, тому через Румунію і Югославію пішов до Німеччини, щоб сказати фюреру правду. Його прийняли нормально в Румунії, у Югославії взагалі влаштували почесний прийом, причому всюди представляли як президента Карпатської України. А в Берліні він, хоч і був на зустрічі із високими чинами, але до Гітлера не дійшов. Волошин, слід визнати, був деякою мірою наївним полі­тиком. Він таки сподівався, що Гітлер справді не давав дозволу на окупацію.

- Чому Волошин дозволив себе заарештувати, невже не міг емігрувати далі, щоб уникнути репресій?

- Йому пропонували виїхати разом до США й Авґустин Штефан (голова сойму Карпатської України, помер в Америці 1994 р.  - Авт.), і Степан Росоха (заступник голови Сойму, помер у Канаді 1986 р. - Авт.). Він відповідав: я за собою не відчуваю жодної вини.

- Це, знову ж таки, характеризує його як наївного полі­тика...

- Деякою мірою так. Можливо, Волошин думав, що радянська влада не така вже й страшна, як про неї писали, сподівався, що йому, як старшій людині (мав на той час уже 72 роки), дозволять дожити віку спокійно. Однак це не мало жодного значення - Волошин пройшов через всі допити. Я не зустрічав фактів, що його мучили, але людину в роках допити, які розпочиналися о 5 ранку і завершувався о 9 вечора або тривали з 11 вечора до ранку, не могли не виснажувати. Зрештою, вони й призвели до інфаркту. Принаймні про це свідчить запис лікаря Лефортовської в'язниці.
 

Порядна людина перемогти не могла


- Звісно, Волошин не був ідеальним політиком, як і будь-хто інший. Які його недоліки ви б виокремили?

- Можна, звісно, перераховувати якісь його вади. Але чим кращі були Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Симон Петлюра? Волошин був би хорошим політиком, якби була сприятлива ситуація. Це був би політик європейського масштабу. Але він не звик діяти в умовах, коли ділилися сфери впливу. Як не був готовий і Грушевський. Волошин просто не мав шансів тоді виграти. Він би нині був чудовим керівником такої країни, як Швейцарія, але в тодішніх умовах порядна і побожна людина, яка вірить у те, що людина - вінець Господнього творіння, перемогти не могла.

- Волошин для Закарпаття - це?..

- Це просто найвидатніший закарпатець XX століття. Нещодавно до мене звернулися, щоб я запропонував кількох діячів Карпатської України до подання на державні нагороди. Я не можу з них назвати бодай одного такого рівня, як Волошин. Саме тому його й Прага ви­знала, й президентом обрали. Рівні він собі не мав.

 

   
Президент Карпатської України о.Августин Волошин

Президент Карпатської України о.Августин Волошин












УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.