УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 73 відвідувачів

Теги
милосердя педагогіка постать у Церкві церква та політика Києво-Печерська Лавра українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада забобони Президент Віктор Ющенко церква і суспільство вибори конфлікти краєзнавство автокефалія Мазепа Вселенський Патріархат комуністи та Церква монастирі та храми України молодь секти Церква і політика Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання Ющенко Католицька Церква іконопис Священний Синод УПЦ Голодомор церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков діаспора УГКЦ Археологія та реставрація Доброчинність УПЦ КП Церква і медицина розкол в Україні






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Сергій Якутович: Все сучасне мистецтво — від диявола



«Україна молода»,Наталя Дмитренко, 28.03.09

 

Відомий художник намалював усього «Тараса Бульбу» Володимира Бортка, проте на зйомках почувався, як на ворожій території  

 

 

Він художник, який створив у кінематографі візуальні образи Івана Мазепи й Тараса Бульби (довгоочікуваний фільм Володимира Бортка з Богданом Ступкою у ролі головного героя вийде 2 квітня). До цього Сергій Якутович, син видатного українського графіка й художника-постановника Георгія Якутовича, працював здебільшого як книжковий графік. Він ілюстрував видання Шекспіра, Достоєвського, Гончара, Гоголя... усіх не перерахуєш. Певний час - наприкінці 90-х - Якутович працював у Іспанії, де писав величезні живописні полотна. Взагалі, масштабність, розмах притаманні цьому художнику. Якутович каже, що його місія була визначена ще з дитинства: йдеться про коло спілкування батька, куди входили, зокрема, Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко. Можливо, звідти - працездатність та відповідальність майстра, а також постійні пошуки нового.

Ця розмова з Сергієм Георгійовичем відбувалася напередодні відкриття виставки його робіт, тобто залишків декорацій до фільму «Молитва за гетьмана Мазепу», яких у загальній кількості ним було намальовано близько півтори тисячі квадратних метрів. Цей фільм, не оцінений і не проаналізований суспільством (на заваді стала темна історія викупу прав власності та заборони до показу), для Якутовича є болем. Взагалі, здається, усе його єство зараз насичене болем і сумом. З цього ми і почали розмову.

 

«Я можу проілюструвати все, навіть замітку в газеті»

- Сергію Георгійовичу, звідки у вас стільки суму? Про виставку ви відгукуєтеся невесело, недавнє інтерв'ю в пресі створює враження, що ви насичені сумом.

- Я дуже щасливий, що дітям, які мені в онуки годяться, було цікаво знайти і виставити ці роботи, але вони створювалися не для виставки, а для кіно. І от кіно є, але його ніхто не бачив - це містифікація, а те, що залишилося, спотворене... І я в такому стані - три місяці тому поховав дружину...

- Теперішнє суспільство великою мірою споживацьке, спрямоване на виробництво товарів, а не ідей. У чому причина? Бо насправді ж простору для творчості достатньо: кордони відкриті, молодь більш-менш безперешкодно може виїхати за кордон, крім того, є література, інтернет.

- Це почалося ще з моєї генерації. Справа в тому, що Україна не є Україною, тобто державою. Ми не вміємо себе подавати. Колись дуже поважна людина, іспанський художник, сказав мені: «Якщо ти не маєш поваги до себе і до Вітчизни, ти нам не цікавий. Ти маєш бути українцем у своїй свідомості». Ми досі шукаємо своє місце серед інших, але не у своїй країні. В нас відцентрові сили - все, що народжується тут: українське, російське, єврейське, - все розбігається. Давайте перерахуємо, хто народився в Україні. Всі народилися в Україні. А де вони? А вони скрізь! От щойно ми зробили фільм про Гоголя - «Загублений рай». Нам кажуть: «Мало України». Ну стільки, скільки є. Гоголь хотів позбутися своєї українськості. Він створив апологетику «великой российской державы», він назвав російський народ російським (до цього такого поняття не було). Тому що він був чужинець і хотів адаптуватися у тій культурі. Як Тарас Шевченко, до речі. Адже в нього не було держави, не було до чого апелювати. Тому в кожному з нас - цей біль, який, як на мене, і є пізнання.

Наша народна культура, яка адаптувалася, була побудована на чітких етичних нормах людини - до мами, до церви, до печі, до хліба. І ці сформовані всупереч усьому морально-етичні норми тримали. Всі, хто приїздив сюди, казали: «Який народ!». Французький інженер Боплан писав: «Такі лагідні люди, але вони не керовані, з ними нічого не можна зробити». А останній гетьман Скоропадський, який писав: «Господь не дал мне совладать с украинским народом»... Усе це аморфне середовище, такий соляріс, на рівні киселя - схопити неможливо, воно витікає. Який вихід? Працювати. Нещодавно я зрозумів, чому я не художник: на мене покладена інша місія, я маю бути маленьким містком. Це сформувалося ще в дитинстві, коли я приїздив у школу зі зйомок «Тіней забутих предків» і починав розповідати... Є різні сходинки адаптації мистецтва. Сучасне мистецтво живе сьогоднішнім днем, тусовками. Це від диявола. Все сучасне мистецтво йде від диявола. Бо цим людина самоствер­джується, їй не важливо, про що вона говорить, вона - епатує. А є люди, які вміють говорити, але просто заробляють гроші. І між тими і цими людьми завжди буде конфлікт. Я себе відношу до тих, які розуміють обидві сторони. З 14 років я працюю художником-ілюстратором, я - опосередкована людина, для мене головне текст. І я можу проілюструвати все, що завгодно, навіть замітку в газеті. Головне, щоб я любив.

«Перший раз у житті я працював на абсолютно ворожій території»

- Коли ви робили «Тараса Бульбу», то хотіли уникнути «псевдоукраїнського». Але результатом лишилися не задоволеним. Що саме ви хотіли показати? Якого козака, яку Україну? Чого не вийшло?

- Чому ж? Напевно, вийшло. Просто я не задоволений своєю роботою. Перший раз у житті я працював на абсолютно ворожій території, це так образно. У Іллєнка до мене була 100-відсоткова довіра. А тут: «А что? А почему?» За ці півроку, що я малював ескізи до «Тараса Бульби», я поринув у такі знання про Україну... До речі, «Тарас Бульба» - єдина у Гоголя річ, яку я не люблю, тому що там є фашизм. Перша редакція - це така собі «повєстушка», як називав її Гоголь. А у другій - уже такий фашизм, який був головним важелем у творі.

- Що ви маєте на увазі під поняттям фашизм?

- Коли одна нація протиставляє себе іншій нації: великодержавний шовінізм і є фашизм. Гоголь його видумав і отримав гарні гроші від царя. Бульба - найпопулярніший герой російської літератури. І на цьому можна грати, а не ображатися, що хтось у мене щось украв.

Я бачив у «Тарасі Бульбі» ставлення старіючої людини до свого продовження, до двох синів. Він живе за абсолютними істинами, які не підлягають сумніву, але за цим стоїть жива людина. У сцені, коли Бульба вбиває сина, Бортко питав: «Що він робить?» - «Стає на коліна». - «Ну ти видумав!». А він стає на коліна! Тому що ніхто його не бачить, тому що він розуміє, що у нього немає нічого - ні дружини, ні Вітчизни, тому що він віддав усе на поталу величезних істин. І це трагізм на рівні короля Ліра.

Чесно кажучи, було заявлено непогане кіно. Але я не задоволений собою: через те, що був на ворожій території і не люблю сваритися, я просто замовкав. Треба було сваритися, наполягати! Але я був один. У мене помирала дружина. І мені було не до цього! Я страждав від того, що я не хочу говорити, що не хочу сказати, щоб допомогти. Я просто виконав свою функцію: намалював увесь фільм - реквізит, грим, костюми, навіть хрестики, всі декорації, які було побудовано, - Запорозьку Січ, вулицю в Лаврі, маєтки і замки. Понад дві тисячі ескізів.

- Коли буде прем'єра «Тараса Бульби» в Москві?

- У квітні теж. Узагалі, до першого квітня у нас готується потужний проект «Гоголь народився...». У Києві в Українському домі 8 квітня відкриється виставка «Простір Гоголя». У ЮНЕСКО (Париж) першого квітня - «Територія Гоголя», де буде виставка гоголівських рукописів (росіяни дають) і концерт, на якому гратимуть речі, написані російськими композиторами за мотивами Гоголя. І ще першого квітня відкривається «Земля Гоголя» в Українському домі в Москві. Там на презентації «Тараса Бульби» буде ще й презентація книжки «Вечо­ри на хуторі біля Диканьки - Миргород» (видавництво «Либідь»). Так що я з Гоголем «поквитався».

Київський проект ми робимо з «Я - Галерея». Це було замовлення міністра культури. Я хотів, щоб у Києві, в Українському домі, люди входили у простір Гоголя, як у певний інший простір. Нон-стоп показуватимуть наш фільм - «Загублений рай» - і, якщо не проти Юрій Герасимович, то й «Вечір на Івана Купала», «Пропала грамота». Буде мультимедійний зал, де в комп'ютерах буде закладено все, що ми знаємо про Гоголя. Задумано було навіть ресторан з трьома стравами: вареники з вишнями, макарони і пельмені.

- Вареники - Україна. Пельмені - Росія. А що означають макарони?

- Ну це ціла епопея! Коли Гоголь їв у траторії макарони, люди ставали в чергу подивитися і закладалися: вмре чи не вмре. Він їв їх у великих кількостях. При тому, що все життя боявся черв'яків, а помер від того, що до носа йому підносили п'явок... Це цілий світ, містифікований самим Гоголем, абсолютно алогічний, про який ми хочемо розповісти.

«За гороскопом я Дракон, а Дракона після свята спалюють...»

- Цей рік, крім ювілею Гоголя, ще й позначений 300-літтям Полтавської битви. Полтавська битва також деякою мірою містифікована. Як і її основний історичний герой - Мазепа.

- Для мене Мазепа - це міф. Це я сам, настільки я з ним жив. Кажуть, що він був мудрим дипломатом, але мені він цікавий як людина. Я не дожив до його віку, тому не можу зрозуміти, що ж він скоїв у кінці. Він не був борцем за українську незалежність, але чому так зробив у кінці? І це кохання... Мене це все веде, я весь час до нього повертаюся. Тому «Мазепіана» (серія графічних робіт, за яку Сергій Якутович отримав Шевченківську премію. - Ред.) - незавершений проект. Будуть гроші - буде друга книга.

Я зараз абсолютно розумію мого Президента, весь той жах. Влада, добрі надії, сподівання - це абсолютно не сумісно. Це не значить, що він слабкий, інтелігентність у нас завжди вважалася слабкістю. Але через цей трагізм мені зрозумілий Мазепа.

- Скажіть, будь ласка, що ви робили три роки в Іспанії? Що вас спонукало виїхати туди?

- Я почав писати картини, і не наважився виставляти їх тут. Але один галерист запросив мене в Іспанію і там же запропонував написати картину величезного розміру, якої я ніколи не писав. Я зробив це за тиждень. Він привіз знову. Я знову написав. Тоді я казав: «Господи, я ніколи нічого не прошу, але в Іспанії так фантастично жити». А в Україні було холодно, голодно - це 1996-99 роки. Думаю, Господь почув мене: мені запропонували контракт, величезну майстерню, квартиру з басейном. Я розумів, що таких умов для роботи у мене не буде: мав писати чотири картини, а писав десять - це був шалений виплеск. Але все було втрачено. Той чоловік збанкрутував, майно заарештували, хоча я щасливий, що зміг написати 150 картин, старіючий, проявляв свою наснагу. За гороскопом я Дракон. А Дракона після свята спалюють...

- Звідки походить рід Якутовичів?

- Самі Якутовичі з Білорусі: село Воронове Го­мельської губернії. А тут вони поєдналися з Синчил­ло. Був такий Синчилло-Стефановський, друг Тараса Шевченка, який мав художню школу на Подолі і розписував церви. Якутовичі були підрядниками, будували церкви: на цьому вийшов мезальянс родів. Це по батьківській лінії. А по маминій - мій дід вчився в одному класі з Булгаковим, у Першій київській гімназії, прадід - професор Київського університету святого Володимира, засновник Інституту мікробіології.

- Ваш син Антон продовжує вашу лінію - він художник.

- Він одружився із французькою дівчиною, вона фантастичний композитор - Беранжер Максіман-Якутович. Живе в Парижі, займається справжньою творчістю, двічі на рік виставляється в Лондоні. Я ніколи не займався мистецтвом: був біля мистецтва, на царині більше культури, культурології. А він пише картини, його дуже цінують, якщо трошки ще протримається - буде успіх.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Сергій Якутович - художник, графік, книжковий ілюстратор, заслужений художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, член Національної спілки художників України, член-кореспондент Академії мистецтв України.

Народився 21 листопада 1952 року в Києві. Батько - Георгій Якутович, графік, художник-постановник. З 1976 р. активно співпрацював з видавництвами України, Росії як автор ілюстрацій до творів світової і вітчизняної літератури. У 1977 р. закінчив Київський державний художній інститут за спеціальністю «художник-графік». Протягом 1977-1981 рр. - аспірант творчих майстерень при Академії мистецтв СРСР (у м. Києві).

Упродовж 2000-2002 рр. - головний художник фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Протягом 2005-2007 рр. - художник-постановник у фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба». Працював над низкою телефільмів: «Ще як ми були козаками», «Останній гетьман». Остання кіноробота - «Загублений рай» (за Миколою Гоголем).

Нагороди:

Лауреат премії Ленінського комсомолу (1981 р.).

Заслужений художник УРСР (1986 р.)

Володар Гран-прі на берлінській виставці-конкурсі «За мир» (1983 р.).

Спеціальна премія на Трієнале мистецтв «Проти фашизму» у Майданеку (Польща, 1985 р.).

Почесна премія «Берлінале» у Берліні (1985 р.).

Золота медаль Академії мистецтв СРСР (1990 р.).

Золота медаль АМУ (2003 р.).

Національна премія України ім. Тараса Шевченка за цикл графічних творів останніх років.

Основні роботи:

Ілюстрації до поеми Олександра Пушкіна «Полтава» (1975), до творів Олексія Толстого «Петро І» (1977), Олександра Дюма «Три мушкетери» (1980), Льва Толстого «Севастопольські оповідання» (1982), Олеся Гончара «Перекоп» (1987), «Україна, сторінки історії» (1988-1991), Миколи Гоголя «Тарас Бульба» (2002), до французького епосу «Трістан та Ізольда» (2004), до збірки творів Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки - Миргород» (видавництво «Либідь»).

 
 
   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.