УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 91 відвідувачів

Теги
церква і суспільство Церква і влада краєзнавство церковна журналістика Голодомор милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну Доброчинність постать у Церкві Президент Віктор Ющенко Патріарх Алексій II Церква і політика іконопис Церква і медицина конфлікти Католицька Церква українська християнська культура молодь Митрополит Володимир (Сабодан) 1020-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат діаспора Предстоятелі Помісних Церков Ющенко церква та політика комуністи та Церква шляхи єднання Археологія та реставрація монастирі та храми України забобони розкол в Україні автокефалія Мазепа педагогіка УГКЦ УПЦ КП Києво-Печерська Лавра вибори секти






Рейтинг@Mail.ru






«Остров» (Донецк): Патріарх. Академік Володимир Грабовецький дав ексклюзивне інтерв’ю



«Остров» (Донецк), 2008.12.25, розмову провів Сергій Стефанко

 

Академік Академії наук Вищої школи України, професор Прикарпатського національного  університету імені Василя Стефаника, доктор історичних наук Володимир Грабовецький, учень відомого історика Івана Крип’якевича, почесний громадянин 12 населених пунктів. Його називають патріархом прикарпатської історичної школи, дослідником опришківського руху, істориком - «біографом» міст і сіл.

Академік Володимир Грабовецький дав ексклюзивне інтерв’ю інтернет виданню "Остров".
 
Частина 1.
 
"Хай тебе Бог благословить", - сказав владика А.Шептицький і поставив мені руку на плече
 
 
- Розкажіть будь-ласка звідки Ви родом, хто були Ваші батьки?
 
Я син Гуцульщини, народився 28 липня 1928 року в селі Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області, на батьківщині народного месника Олекси Довбуша, у багатодітній селянській сім'ї, сьомою останньою дитиною. Я прожив своє дитинство під солом'яною хатою. Мій нєньо (так по-гуцульськи кличуть тата) був учасником національно-визвольних змагань 1918-1920 років, у період, коли у нас була Західно-Українська Народна Республіка і Українська Народна Республіка в Києві. Він брав участь в боях Української Галицької Армії (УГА) під Львовом. Тато воював у загоні УГА в сотні Голинського. Вони відійшли на територію УНР і брали участь в боях проти денікінців і поляків. Людей морально підтримувала віра в те, що вони таки створять одну Україну, об’єднавши її західний і центральний регіони. Я горджусь тим, що мій тато був на Софіївській площі тоді, коли було проголошено про єдність галичан і наддніпрянців, був прийнятий Акт Злуки. Кияни дуже тепло вітали українські війська і навіть якась киянка на площі дала йому маленький синьо-жовтий національний прапорець. З тим прапорцем батько пройшов усі бої, повернувся додому і навіть за Польщі на Великдень, коли застеляли стіл і клали Пасху, він ставив цей прапорець, який він називав "фанка". А на Різдво ми "фанку" ставили коло Дідуха. Ця "фанка" у нас під образами була. Національний прапор, єднання, державність, то було в нашій сім'ї святе…
 
- Де і ким Ваш батько працював?
 
Він був церковним паламарем у горішній греко-католицькій церкві. Крім того батько брав участь в "Просвіті", в усіх її українських культурницьких заходах. Я хотів ще додати, що коли батько повернувся додому з фронту, його арештували поляки. Вони відвезли його в місто Чортків, проводили дізнання, сильно били. Тато босий прийшов з Чорткова (нині Тернопільська область) до Печеніжина (Івано-Франківська область), тут його почали переслідувати, так ми відчули, що утворилася польська держава на чолі з Ю.Пілсудським. От в такій сім'ї я виховувався.
 
- То Ви пішли до школи ще за Польщі?
 
Так, я пішов до школи за Польщі. Тоді була велика боротьба за рідну школу…
 
- І Ви вчилися польською мовою чи українською?
 
Послухайте уважно. Спочатку мене записали в українську школу. Наші українці з Печеніжина добилися в 1926 році, в дуже тяжких умовах, відкриття так званої україномовної "Рідної школи", але це була приватна мережа шкіл. За навчання там потрібно було платити, бо польський уряд на україномовне навчання не виділяв грошей. Це була національна школа і розташовувалась вона недалеко від нашої "Просвіти". Я провчився два роки в тій школі, але у нас не вистачало грошей для оплати і тато змушений був перевести мене у польську утраквістичну* школу. У польській школі було надзвичайно важко, тому що діти заможних людей, поліцаїв, управління польського сиділи спереду, діти жидів** посередині, а українські діти в білих сорочках, полотняних штанах, бідні і дрантиві, сиділи на задніх лавах. Пригадую одного разу польський директор школи пан Гіжийовський розказував учням про книгу Г.Сенкевича "Вогнем і мечем". Він казав учням, що український гетьман Б.Хмельницький знущався з польських панів, принижував їх, директор змальовував жахіття того, як ці пани на колінах лізли до нашого гетьмана за прощенням. А я тоді сказав пану вчителю, що мій тато говорить навпаки, і що Б.Хмельницький бив панів справедливо. Тоді директор гімназії Гіжийовський вивів мене серед класу і так побив, що батько мене всього в крові приніс до хати. Цей Гіжийовський відносився по польських осадників***, тобто етнічних поляків  яких Ю.Пілсудський відправляв на українські землі для колонізації і управляння. Їм, осадникам, давали для життя на новому місці все: землі, будинки, посади, гроші. На них в українських землях трималася влада, - це була їхня держава, - польська, а не наша українська, вони були привілейовані, бо вони були поляки. Отож, довчився я там до 6 класу…
 
- Коли в Україні був Голодомор 1932-1933 років Вам було 5 років. Щось можете пригадати?
 
Так, я запам’ятав 1933 рік. Одного разу тато прийшов з церкви і каже мамі: "Гафіє, на Україні голод, люди вмирають, люди їдять людей. Я був там на Великій Україні, треба їм помагати. Дай кукурудзи, гороху, бо маємо ще трохи в запасі. Я піду та завезу в читальню "Просвіти". Тоді ми галичани давали прикордонникам на кордоні з Україною зібрану гуманітарну допомогу, а вони, совіти, як виявляється хліб не роздавали голодним людям, а викидали або відвозили в Західну Європу…
 
- А що далі, Ви не мріяли про гімназію?
 
Хотів, дуже хотів. Діти багатших батьків пішли вчитися, а у нас не було грошей. Але я таки прорвався, кинув вівці, зібрав якісь гроші, що заробив на тих горіхах волоських, що жидам продавав, і пішки пішов у своїх дрантивих штанах за 12 кілометрів до Коломиї, до гімназії.
 
- Який то був рік?
 
1939 рік, весна. Мене на територію гімназії не хотіли пустити.
- Ти куди? - питає черговий на брамі.
- Я приніс багацьким дітям їсти, - відповідаю.
- Ну тоді йди, - сказав він. Зайшов я до гімназії. Тут мене затримав греко-католицький ксьондз:
- Ти куди? - питає він.
- Та прийшов сюди, бо ся хочу вчити, - відповів я, тай заплакав.
- Ну добре, ходи, - сказав він. Завів мене до зали, де було багато викладачів, як потім зрозумів, то були екзаменатори, і я почав відповідати на їх питання. Я, шановний пане Сергію, витримав іспит дуже гарно.
Але вечором, коли оголошував оцінки директор гімназії, українець Микитюк, мене не назвали. Одні радіють, другі плачуть, а про мене ні слова.
- А Грабовецький, як Грабовецький, - питаю тоді я.
- А ти сюди звідки попав, хлопче? - питає директор мене у відповідь.
- Та я пане хочу ся вчити, - відповідаю я.
- Синку, треба заплатити гроші, - буркнув директор гімназії. Отак інтелігенція наша тоді говорила… А оцінку так і не сказав.
Я повернувся додому, а на мою біду, тоді вівця ще наша десь загубилася. Мама мене тоді за це побила… А тато сказав: "Гафіє, він хоче ся вчити, ласкаво прошу тебе припини, то ягня знайдеться". Дійсно, то ягня знайшли. Другого дня тато продав сіно і пішов до Коломиї, в гімназії йому сказали, що я дуже добре здав вступні іспити. І от я вчився в цій українській гімназії півроку, поки аж прийшли "перші совіти". І я пів року там за совітів вчився, ходив кожного дня по 12 км в гімназію і назад додому. (Тепер мене обрали почесним президентом товариства студентів цієї гімназії, нині коломийської гімназії №1. І я був щасливий, що у 1992 році відкривав біля гімназії перший в Україні, бо тоді йому пам’ятників ще ніде не було, пам'ятник М.Грушевському). 
 
- Далі Вам не дала змоги вчитися друга світова війна?
 
В село прийшли німці, не знаю які то були війська, але особливо черепи на їх шапках на мене, як на дитину, справили страшне враження. Але ще перед тим була страшна подія. Відступають радянські війська. Шум, крик, всі ховаються, арешти пішли по селі. До нашої хати прийшов ксьондз переночувати, сховатися щоб його не арештували. А потому совіти вступилися… І ось, викликає мого тата війт Печеніжина, якого ми собі тоді обрали, Степаняк, мовляв йдіть вивозіть з тюрми небіжчиків на цвинтар. А в Печеніжині була побудована ще за Австрії тюрма. Ми з сестрою приїхали в тюрму з конем, сморід на території стояв такий, що не можливо передати. Що сталося, звідки стільки не похованих трупів? Виявляється, що совіти там катували та вбивали українських діячів з "Просвіти", з "Рідної школи", "Сільського господаря" та інших організацій. Я бачив, пане Сергію, як гаками витягали трупів. Трупи ми та і інші люди возами вивезли на "окописко", цвинтар, де хоронили жидів. А сморід далі в тюрмі стоїть. І я бачив як розвалювали стіни і в кімнатах знаходили десятки напевне ще живими замурованих людей. Це було жахливе видовище. Хочу наперед додати, що пізніше, за других совітів, у 1944 році, війт Печеніжина був арештований НКВД і пропав без вісті.
 
- А я хочу, а би Ви далі оповідали, де і як вчився майбутній доктор історичних наук, академік В.Грабовецький.
 
Прийшли німці, та й моя наука закінчилася. Згадую одного разу орю полем з односельчанкою Оленою Мундер. Сів на борозну тай кажу:
- Олено, як я хочу ся вчити...
- Влодку, (так мене називали), як в мене ніколи не буде волосся на долоні, так ти ніколи не станеш вченою людиною, ти раб тої землі, - каже мені Олена.
 - Олено, невже?
- Так, Влодку, бо ти є бідний, тому ти весь час будеш нещасний…
В село прийшли німці, вони обклали населення податком, так званим контигентом****. Я пам’ятаю ті вивіски на німецькій і українській мові з закликами здавати коней, збіжжя. У нас все забрали і у нашій сім'ї у 1941-1942 роках настав голод. І коли у 1942 році в Печеніжин приїхала моя рідна сестра Олена, яка жила під Львовом у містечку Винники, вона подивилась на мене та й каже: "Я Влодка заберу, бо він тут помре з голоду". Так, у не повних чотирнадцять років, я опинився під Львовом у Винниках, де і проходила моя юність. Сестра захотіла послати мене в гімназію для продовження навчання.  Привела мене до Львова в українську гімназію №1, де директором був Дзирович. Сестра каже йому: " Пане, я привела до Вас свого рідного брата, він з Печеніжина, хлопець дуже здібний, грамотний, пише вірші, він так хоче продовжити навчання, будьте добрі візьміть його до себе в гімназію. Я працюю на тютюновій фабриці робітницею та підробляю кухаркою, буду йому помагати". Подивився директор на мене і каже: "Я трупів пані, не приймаю". От так…
Повернулася моя сестра у Винники та й порадилася з ксьондзом, а ксьондз каже: "А знаєте що, пані Олено, заведіть його в Малу духовну семінарію, яка є на правах гімназії при Богословській академії ". А я тільки того хотів, бо я дуже хотів бути священником. Ви ж пам’ятаєте, як я Вам пане Сергію казав, що я з дитинства був коло ксьондзів, як помагав татові, який був у церкві паламарем.
 
- А яка, то була семінарія греко-католицька чи римо-католицька? І якої конфесії були всі ті священники, яких Ви раніше згадували?
 
Греко-католицька і священники ті були греко-католики. Інакше і бути не могло, бо я був дитям греко-католицької церкви. Ну, то що, сказали тоді нам, що беруть мене в духовну семінарію, але треба мати документи про особу, тобто метрику мати, а в мене не було. Тоді сестра каже: "Я їду в Печеніжин попрошу Лоточинського Івана, нашого ксьондза, а він тебе знає, ти коло нього служив, аби він дав метрику, поручився за тебе, що саме ти є Володимир Грабовецький". Повертається через день і каже: "Не дав наш парох, ксьондз метрику". Сказав: "Не треба твоєму Влодку вчитися, він тупуватий, нічого з нього не буде, він до поля, до ріллі". Поплакали ми тоді обоє, але у відчай не впали. Сестра пішла до ксьонздза з Винників, розказала йому що трапилося, а він каже: "Нічого, якщо маєте такого нездалого пароха, то я сам вам дам посвідчення про особу". Дав посвідчення особи і я поступив до духовної семінарії. Боже, пане Сергію, Ви не уявляєте, яка то для мене була велика радість. Я вивчуся і буду ксьондзом.
Ніколи не забуду 17 грудня 1943 року. Прийшло розпорядження нашого ректора привітати з днем номінації на митрополита, кир Андрея Шептицького , йому тоді було сімдесят вісім років. Ми, учні духовної семінарії, підійшли до Святоюрської палати, нас монах пропустив, потім інший завів в якусь таку велику залу. В цій залі були портрети всіх митрополитів греко-католицької церкви. Ми стоїмо, чекаємо. Раптом відкриваються двері і монах на візочку вивозить вже літнього віку чоловіка з великою сивою бородою, - це був сам митрополит Андрей Шептицький. На мене його поява, та і сама можливість його побачити була якимось не земним чудом, враження не можливо описати. Він тоді для мене був як пророк. Всі заспівали: "Многая літа, многая літа". Я тоді був немов на небі. Всі підходили до Шептицького і цілували на його руці перстень з зображенням Діви Марії. Підійшов і я. А я був в киптарику (так по-гуцульськи буде кожушок) гуцульському. Шептицький мене питає: "Синку, ти звідки?" А я кажу: "З Печеніжина". "Хай тебе Бог благословить", - сказав владика Андрей і поставив мені руку на плече. З цим дотиком руки Шептицького, з цим його благословенням я і досі живу, дотик його руки я і до нині відчуваю…
 
- У липні 1944 року прийшли, як Ви кажете, "другі совіти", 1.11.1944 року помер митрополит Андрей Шептицький, 1946 року на території СРСР була заборонена греко-католицька церква. Як складалася Ваша доля далі?
 
1944 рік. Літо, закінчується війна, ось – ось мають до Львова вступити совіти. Львів інтенсивно бомбардували і нас студентів духовної академії і семінарії перевели в підземелля Святоюрських палат. Хлопці кажуть: "Втікаймо, бо прийдуть совіти і нас знищать". А я собі згадав печеніжинську тюрму з горами трупів, згадував як гаками витягували напіврозкладені трупи з підвалів тюрми і мені стало страшно… Я не знав, що мені робити. Подумав, і пішов до заступника А.Шептицького, ректора Богословської академії кардинала Йосифа Сліпого. Кажу йому: "Ваша екселенціє*****, що мені робити, всі втікають на Захід…?" А він каже до мене: "Як твоє ім'я? А, я пам’ятаю тебе, коли ти, в березні цього 1944 року на шевченківських святах у семінарії, читав "Розриту могилу" і "Гайдамаки" Т.Шевченка. "То що, Влодзю", - каже він мені так ніжно, по-батьківськи, - "не всім нам треба втікати, треба залишатися і тут комусь".
І так я тоді вимушено полишив навчання в духовній семінарії, повернувся у містечко Винники, що за 12 кілометрів від Львова. Але, що мені робити далі, я не знав. Старшої сестри вже не було, - вона виїхала за кордон, ймовірно кудись на Захід. Документів в мене не було, вірніше був документ, який мені дали в духовній семінарії про те, що Грабовецький Володимир Васильович є її студентом, з відповідною церковною печаткою. Та як я вже потім зрозумів, такий документ нікому не можна було показувати, бо з ним була пряма дорога до Сибіру…
 
*Утраквістична (двомовна) школа, - тип школи, що виник на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. В таких школах за рішенням польського сейму 1886 р. на українських землях основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші рідною (українською).
**Жиди, синонім до євреї.
***Польські осадники - це переселенці з польських етнічних земель. Вони повинні були створити підставу польського панування у Східній Галичині, бути ядром денаціоналізації українців, соціальною та політичною опорою польської влади на західноукраїнських землях. Виходячи з даних перепису 1931 p. та враховуючи результати досліджень, проведених українськими істориками, можна твердити, що відсоток етнічних українців стрімко знижувався. Так на території Західної Волині та Східної Галичини (Волинське, Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства), проживало 4,75 млн. українців, тобто лише 62,17% тамтешнього населення. Загалом у Польщі налічувалося понад 5,5 млн. українців, або близько 17% населення держави.
****Контигент – податок грішми, худобою та збіжжям для Рейху.
***** Еxcellentia (лат.) – перевага, високі якості.
 
 
 
 Частина 2.
 
"Нет, всё! Вы исключены из университета!"
 
- Не судилося Вам стати священником, і ця мрія так і залишилася мрією?
 
Я про те тоді вже не думав. Хотів одного, добре поїсти і залишитися живим. Отож, пішов я та й найнявся пасти худобу, бо треба було за щось жити. Крім того треба було ховатися від призову в армію. Тоді, в 1944 році робили облави, - була тоді така методика призову в армію. Хоча мені було тоді ще 16 років, мене були б, якщо б злапали, забрали в армію. Тоді всіх українців забирали в радянську армію щоб потім використати як гарматне м'ясо. А воювати за чужу державу, чи то за Польщу, чи то за Радянський Союз (так тоді називалась Росія), я не збирався. Від армії я врятувався, - мене у Винниках від облави сховала одна сім'я.
 
Потім коли через Львів пройшов фронт, мені місцеві дівчата допомогли зробити паспорт, я влаштувався в місцеве споживче товариство секретарем. У 1945 році я в споживчому товаристві торгував горілкою. Солдати верталися з фронту, грошей в них не було і вони розплачувалися трофейними речами. Вони в Німеччині не тільки жінок ґвалтували, а грабували людей на вулицях, обкрадали хати, квартири. Це називалося "визволенням". Один офіцер дав мені за літру горілки цілу пригоршню годинників, один з яких був дуже гарний, з таким блискучими камінцями, що я ще ніколи не бачив таких. Як потім виявилося, то був годинник з діамантами. Потім той годинник врятував мого брата…
 
Отож, почала організовуватись радянська школа. Я пішов до однієї з шкіл. Директором в ній був Чеславський Михайло Степанович. А він мене питає за мої документи про попередню освіту, а я дурний, наївний, показую йому посвідку з духовної семінарії. "Синку, - сказав він мені тоді, - сховай цей папір і ніколи більше нікому його не показуй, бо тебе знищать. Зрозумів?".
 
Хоча я просив записати мене до випускного 10 класу, мене записали до дев'ятого. Засобів до існування не було, і я в школі організував драматичний гурток. Наприклад, грав роль Петра, з "Наталки Полтавки" І.Котляревського, інші вистави, а мені за це в школі давали їсти, одягали і т.д. Але я так довго не міг витримати. Перевести до десятого класу, перескочивши дев'ятий, директор не міг, але порадив перевестися до вечірньої школи робітничої молоді. Я так і зробив, і нарешті у червні 1947 року отримав документ про середню освіту.
 
Після цього відразу пішов здавати вступні екзамени до декількох львівських ВУЗів. Я вірив, що можу бути і художником, і істориком, і співаком. Хочу відмітити, що тоді до всіх ВУЗів поступало безліч офіцерів і солдатів без атестатів зрілості, самі розумієте, які у них були знання… Отож, перше пішов я поступати у львівську Консерваторію. Прийшов я в Консерваторію, а там сидить професор і біля нього секретар.
 
- Ну, заходь, - кажуть вони.
- Ти звідки?- питають.
- З Печеніжина, - кажу.
- Що ти вмієш співати?
- Пісню "Ой, не шуми, луже".
- Ну то співай.
 
Професор пішов до рояля, грає, а я співаю. Він прослухав, і каже: "Голос дуже гарний, дані вокалу добрі. Але слух нікуди не вартий, слабо, то треба переборювати". Та й пішов собі. Я питаю секретарку, а далі як здавати? А вона каже:"Ви вже усе здали. То щойно з Вами ректор був, він вас зарахував по вокалу, будете баритоном співати". Дали мені довідку про здачу іспиту. Вийшов я на вулицю став та й читаю. "Прошу зарахувати Влодка Грабовецького в першу клясу консерваторії по вокалю. Академік Філярет Колесса".
 
Далі йду здавати іспити в Інститут прикладного і декоративного мистецтва. Там намалював задані композиції. На ліпку дали глину і привели для позування 30-ти річну жінку. Всі абітурієнти повтікали, а я лишився і зліпив фігурку. Отож, і тут мене зарахували. 
 
Пішов далі. Приходжу в Львівський університет поступати на історичний факультет. Заходжу, стоїть купа народу, всі трясуться зі страху: військові, жінки партійних чиновників… І я маленький, худенький став біля дверей, стою, а якийсь полковник каже: "Ну что пацаны боитесь? Что вы знаете? Какую историю? Ничего вы не знаете. Вот я знаю историю! Вы, местная мелюзга!"
 
Відкриваються двері і виходить худий, високий чоловік у військовій формі, напевно професор, і каже по-російськи: "Заходите". Той полковник цап-цап і вже йде, а з краю стояв, то екзаменатор і мені сказав заходити. Я зайшов, сів, дали мені питання, пишу собі нотатки, готуюсь до відповіді. І полковнику дали карточки з питаннями, а він каже:
 
- Ну что, можно отвечать?
- Обождите, подумайте, - каже професор.
- Я всё знаю, чё тут думать.
І той починає відповідати, а я не слухаю, думаю про своє. Нарешті починаю прислухатись, бо чую, що вони вже сваряться.
- Вы знаете когда была Переяславская рада?- питає професор.
- Да, была такая рада. Ну и что?
- Как что, это очень важно, - это дата историческая, потому что, именно она приняла решение о воссоединении Украины с Россией, а мы идём к юбилею Переяславской рады в 1954 году,- лагідно, з повагою говорить до полковника професор.
- Идем, ну и хорошо, будем себе идти. Я воевал и не обязан все знать.
- Ну, так нельзя, товарищ полковник, даже дети эту дату знают, - говорить викладач. "А ну скажите",- звертається він до мене. А я і кажу, що була у 1654 році Переяславська рада, і проводив її Богдан Хмельницький".
- Професор, Вы так всё знаете потому что когда я воевал, Вы в Ташкенте были…,- каже полковник.
- Я в Ташкенте был! Это я то в Ташкенте был? Ты подлец! Вон из класса! Убирайся гадость ты такая!"
 
Полковник вийшов. А професор сів за стіл і мовчить.
- Що мені робити? - тихенько його питаю.
- Ты слышал, что он говорил?
- Чув, - кажу.
Він підтягає штанку і показує шрами. Знімає шинель, піднімає гімнастерку і я бачив перший раз такі шрами через весь живіт і грудну клітку. А потім каже: "Иди сюда, иди, потрогай мою голову".  Я мацати голову, а там пластини металічні, кісткового черепа майже нема…
- А ты слышал, он сказал, что я не воевал? Так вот он, этот подлец не воевал… Ставлю тебе отлично.
- Це як, - питаю,- добре чи ні?
- Это значит мы тебя принимаем учиться.  
Так, я перший раз почув, що по-російськи відмінно буде - "отлично".
 
На другий день, я читаю оголошення про зарахування, а мого прізвища на історичному факультеті нема. Йду до ректора, а його секретарка мені каже: "Вас мабуть перевели на інший факультет". Глянув, дійсно, мене на класичну філологію перевели, - латину і греку вчити. Я дурний тоді написав в анкеті, що трохи знаю греку і латину… Отож, заходжу до ректора, професора Білякевича І.І.
 
- А чого Ви мене перевели на класичну філологію" - питаю.
- Бо, ти написав, що трохи знаєш ці мови, а туди ніхто не хоче поступати. То хтось же має там вчитися, от ти і будеш, - каже ректор.
- Ні, - кажу, - тоді я йду вчитись в Консерваторію, - та й даю йому довідку. Він прочитав, що так, і так В.Грабовецького зарахувати, підпис академік Ф.Колесса.
- Або в Інститут прикладногоі декоративного мистецтва піду, - також даю довідку. Доречі, пропали мені тоді ті довідки, не віддав він мені їх.
- Ні, - каже він, - якщо ти такий здібний…, а ти звідки?… а, то ти гуцул!  видно, що гуцул, бо дуже ти хитрий хлопчина, … ну, то залишайся тоді в нас на історичному. І написав відповідний папір.
 
- А потім у вас все пішло гладко…
 
Та, де там. Я по неділях, до третього курсу включно, ходив до церкви читати "Апостол" і мене зрадили, - заложив мене мій коллега, однокурсник з Винник, Вілен Гайворонюк. Сам він часто переписував у мене латину, військову справу, бо я добре вмів проводити розрахунки як поцілити в мішень пострілом з гаубиці, і я випадково проговорився йому, що читаю в церкві "Апостол".
 
Раптом у 1949 році нас студентів погнали слухати лекцію, яку читатиме Я.Галан. Саме тоді появилися в газетах його статті проти А.Шептицького: "На службі у сатани" і "Плюю на Папу".  А 24 жовтня 1949 року Галана вбили і нас вже кликали йти на його похорон. І почалася з того часу по всіх ВУЗах розправа зі студентами. Почали вивчати автобіографії студентів, викликали в спецчастину університету і ті люди, котрих викликали, пропадали, вже їх більше ніхто не бачив. Так багато тоді студентів пропало.
 
І у мене в групі, як і у всьому університеті, були проведені так звані "збори пильності". Це якраз був урок політекономії, який вів викладач вірменин Ованесов. Збори проводив Ованесов і студент єврей Авербах Боря. Я собі сиджу спокійно, всеж відмінник навчання, до мене претензій не мало б бути. Виявляється, тоді вже на кожного студента була заведена справа. Там була зібрана інформація про батьків, дідів, родичів. Особливо пильно вишукували тих, хто мав відношення до УПА чи до греко-католицької церкви. Отож, я собі сиджу, і раптом мені передають записку: "Я зараз виступлю про тебе. Вілен Гайворонюк". Я досі зберігаю той листочок, лише дату поставив власноруч, 12 грудня 1949 року. Ось дійшла до мене черга по списку. Виступає Ованесов: "Ну, что Грабовецкий, а ничего. Отвечает хорошо, больше ничего не скажеш…" А тут піднімає руку В.Гайворонюк і каже: "Можна я виступлю". І він продовжує: "Ви не знаєте хто такий Грабовецький! Грабовецький ще до цих пір читає "Апостол" в церквах, а крім того він підтримує мюнхенську зграю!". Я тоді перший раз в житті почув про якусь мюнхенську зграю*, яку я виявляється підтримував. Я хотів щось сказати, але Ованесов рявкнув: "Нет, всё! Вы исключены из университета!". Я так зажурився, що Ви собі уявити не можете. Йду до Винників плачу по дорозі, сльози мені течуть рікою… "За що мене виключили?", - думаю собі.
 
Я тоді перший раз побачив і відчув на собі, як побратим, а я тоді важав Гайворонюка побратимом, може зраджувати. Уже через десятиліття свого життя, можу зробити висновок - у нас, українців, є три вороги: заздрість, амбіція і зрада. Вони супроводжують всю нашу історію від княжих часів і до сьогоднішнього дня.
Потім на стінгазеті хтось виколов очі Сталіну, і знову нас збирали. Порозклеювали плакати по університеті: "Товарищи, будьте бдительны, враг не дремлет!"
 
- То Вас після слів Ованесова не виключили відразу з університету?
 
Ні, я ще продовжував ходити на заняття. Тоді багатьом так казали, що вони виключені з ВУЗу. Пригадую, як одного разу у великій залі зібрали загальні збори викладачів і студентів. Там був присутній весь ректорат і т.д., розбирали поведінку дівчини студентки. Її звинувачували в тому, що вона не атеїст, що вона вірить в Бога…А вона заперечує: "Та я не вірю в Бога". А тоді її подружка підбігла до неї, шарпнула за сорочку і витягнула нагрудний хрестик…От і пришили дівчині співробітництво з Ватиканом…
 
- То про Вас забули і лишили у спокої?
 
Ні, через деякий час, а то вже кінець семестра був, кличуть мене до ректора. Заходжу. Сидить ректор …. і якийсь чоловік мені не знайомий.
- За що Вас виключили з університету? - питає мене ректор.
- За ніщо, - відповідаю.
- Як це за ніщо? Ви ж ходите в церкву!
- А що я маю робити? - кажу я, - мене виховали в християнській родині, століттями у нас християнство було, тато мій був побожний. Родина була побожна…
-  Як Ви собі таке можете дозволяти, та Ви ж вчитесь на історичному факультеті!
-  Я вчуся, я думаю, я переконую себе, але я не знаю чи я зможу закинути віру свої предків. Я не знаю чи я зможу себе переконати зректися віри в Бога…
І тут з криком зривається з місця стронній чоловік, який все це слухав: "Что Вы делаете! Хороших студентов исключаете!"
 
- А що то був за чоловік?
 
Не знаю. Одні казали, що то був начальник НКВД, інші, що то був перевіряючий з союзного міністерства освіти. Швидше всьго, що з освіти…
І так я залишився вчитися в університеті далі, аж до його закінчення у 1952 році.
 
*Мюнхенська змова - мюнхенська угода підписана в Мюнхені 30 вересня 1938 року прем'єр-міністром Великобританії Н.Чемберленом, прем'єр-міністром Франції Е.Даладье, рейхсканцлером Німеччини А.Гітлером та прем'єр-міністром Італії Б.Муссоліні. Основний зміст угоди: Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині, а також Чехословаччина задовольняє територіальні претензії Польщі та Угорщини
 
   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.