УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 75 відвідувачів

Теги
Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада українська християнська культура краєзнавство розкол в Україні Священний Синод УПЦ педагогіка іконопис конфлікти церква та політика Мазепа молодь монастирі та храми України УГКЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори Церква і політика Археологія та реставрація шляхи єднання УПЦ КП постать у Церкві Голодомор секти забобони 1020-річчя Хрещення Русі комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра милосердя автокефалія Патріарх Алексій II церковна журналістика Вселенський Патріархат Церква і медицина Доброчинність Предстоятелі Помісних Церков Ющенко церква і суспільство діаспора Католицька Церква Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Вголос» (Україна): Круглий стіл експертів і політиків. Перспективи розвитку міжцерковних відносин в Україні після обрання нового предстоятеля Російської православної церкви



«Вголос» (Україна), 13.03.2009

 

Матеріали «круглого столу» політиків та експертів. Львів, 25 лютого 2009 року. Доповідач - Андрій Юраш, кандидат політичних наук, релігієзнавець.

Андрій Юраш: Напевно, досить складно говорити про те, що активно обговорювалося в усіх медіа, було на слуху, було вже настільки детально подано різноманітними ЗМІ, що додати, здається, вже нічого. Але з іншого боку, якщо подивитися на певні нюанси, то, можливо, вони частково були упущені ЗМІ.

Перш за все, кожен скаже, що несподіванки не сталося в тому, що обрали патріархом предстоятелем РПЦ Митрополита Кирила. І ті дискусії, які напередодні обрання активно відбувалися і в Україні (бо Україна прямо причетна і має інтерес в тому, що відбувається в Московському патріархаті), і в Росії, на мій погляд, були дещо штучними. Коли говорити про найголовніший сюжет, який обговорювався напередодні обрання - що Митрополит Кирило є представником абсолютної церковної більшості, а його головний опонент - Митрополит Климент, управляючий справами - є ніби ставлеником офіційних представників влади в Росії, то на мою думку, в цьому був закладений піар-хід.

Бо хто знає, аналізує ситуацію у РПЦ, стосунки вищої ієрархії РПЦ із Кремлем і з Президентом, той може сказати, що Митрополит Кирил і був тією фігурою, яка останні роки працювала на те, щоб всі його ідентифікували і сприймали як головного виразника, чільника і з церковного боку, і головного партнера у стосунках із державною владою Росії. Тобто, оте протистояння - це був піар-хід, можливо, запропонований самим Митрополитом Кирилом, якому були потрібні додаткові цікаві сюжети для обговорення, щоб консоліувати своїх прихильників, які могли би розслабитися, розуміючи, що альтернативи йому немає.

Очевидно, що на боці Митрополита Кирила була задіяна дуже потужна сила - адміністративний високопрофесійний апарат - відділ зовнішніх церковних зносин - який очолює Митрополит Кирило з 1989 року. Якщо проаналізувати діяльність релігійних організацій, навіть того ж Ватикану, у плані спілкування з зовнішнім світом, налагодження контактів, коли системно відстежувати інформаційні потоки, то напевно більш дієвої, більш професійної структури, ніж відділ зовнішніх церковних зносин на пострадянському просторі немає. Можливо, це один із найвпливовіших церковних партнерів медіа в масштабі всієї Європи. Щоденні розсилки, іноді по 10-15 повідомлень, постійні спілкування і прес-конференції. Тобто, це відпрацьована система, започаткована ще в радянській дипломатичній школі. Відомо, що Московська дипломатична академія завжди готувала церковні кадри, там на кожному курсі було кілька місць для представників церкви, які в майбутньому відшліфовували свої навики у відділі зовнішніх церковних зносин.

Ще одне свідчення особливого, на мій погляд, дипломатичного хисту і підготованості нинішнього предстоятеля - це дуже вдала нейтралізація усіх можливих опонентів. Відомі, наприклад, виступи кількох православних братств, надзвичайно консервативно налаштованих, який не задовольняло відома екуменічна настанова патріарха і які кілька разів намагалися в Москві організувати пікети чи мітинги перед патріаршою резиденцією і в кількох інших місцях, і відома реакція влади на це, що, власне, і підтверджує початкову тезу, що на будь-які звернення до офіційних властей на санкціонування цих мітингів не було отримано жодної підтримки від влади, а у випадку їх організації вони були однозначно заборонені і навіть були арешти кількох діячів. Відоме наступне звернення кількох православних братств і звертання до учасників Собору з проханням врахувати їхню думку (шановний владика Августин, який сьогодні присутній на нашому круглому столі, був, очевидно, учасником того Собору і навіть одним з найактивніших ієрархів, відомо, що Владика двічі звертався з ініціативами до учасників собору вже на закритих засіданнях, які відбувалися у Москві).

Там були перераховані ті ієрархи, які, на думку заангажованих у церковних середовищах мирян, могли би стати найавторитетнішими предстоятелями. І там, до речі, серед 10 кандидатур 2 були з України (Митрополит Одеський Агафангел на 3-му місці, а завершував список Митрополит Чернівецький Онуфрій), а от імені Митрополита Кирила взагалі не було. Очевидно, навіть цей документ, який був офіційно розповсюджений кількома ЗМІ свідчить проте, що все-таки існувала певна опозиція Кирилу. Але, очевидно, були досить активні і впливові засоби і адміністративні, і на рівні співпраці з єпархіальними архієреями, які максимально намагалися обмежити впливи цих внутрішніх опозиціонерів.

Але в процесі організації обговорення кандидатур дещо, на мій погляд, прихильники теперішнього Патріарха Кирила, можливо, для того, щоб отримати гарантовано успішний результат, певною мірою дещо перебільшили можливості. Бо, як на мене, вони переконали самого Митрополита Климента в тому, що він може стати Патріархом. Хоча тверезий розрахунок не давав жодних шансів ні Митрополиту Білоруському Філарету, ні Митрополитові Клименту, ні іншим ієрархам. Але, оскільки почалася досить потужна кампанія, яку очолив найяскравіший, можливо, громадський, публічний діяч сучасної РПЦ оратор диякон Андрій Кураєв, який виступив на боці Митрополита Кирила. Було дуже багато цікавих сюжетів, пов'язаних, можливо, не так з самим Митрополитом Климентом, як з діяльністю його брата - Архієпископа Тобольського, які мали нейтралізувати Митрополита Климентія. Без жодних сумнівів, на чолі цієї піар-медіа-кампанії був саме диякон Андрій Кураєв, який пішов ва-банк, умовно кажучи. І коли вже почалася така кампанія за своєрідну нейтралізацію, вона переконала нечисленних прихильників Митрополита Климента об'єднатися.

І той результат, який ми мали на соборі - приблизно третина голосів за Митрополита Климента і дві третини за Митрополита Кирила - це був своєрідний консенсус. Бо якби не було попередньої масової підготовки і агітації... (Можливо, я вживаю світські терміни, але, хоча в багатьох церковних ЗМІ наголошували, що мова йде про обрання, а не про вибори, проте, коли простежити методи, форми, звертання, то очевидно, що знайти принципової, сутнісної методологічної різниці між кампанією буд-якою президентською чи патріаршою навряд чи можна).

Факт, який Україну однозначно заторкував: було багато розмов про так звану «українську карту», оскільки 192 з 720 учасників Собору були українськими делегатами. Це, якщо не помиляюся, становить 27% від загальної кількості учасників Собору, тобто досить значний відсоток, який міг впливати на перебіг подій. Але, знаючи реалії в Українській православній церкві і в українському суспільстві загалом, навряд чи можна було розраховувати на 100-відсоткову єдність делегатів УПЦ і на їхню 100-відсотково консолідовану позицію. Я думаю, що багато було зроблено для того, щоб не було такої єдності, бо така можлива єдність і перспектива можливої теоретичної домовленості одним з кандидатів щодо українського питання лякала не тільки і не стільки головного опонента теперішнього Патріарха - Климента, як, можливо, самого Патріарха Кирила. Оскільки він, як людина знаюча і заангажована в усі деталі української ситуації, міг сподіватися від деяких з непередбачуваних українських архієреїв різних варіантів голосування і виступів.

Про те, що немає єдності показала передсоборна нарада, яка відбулася в Києві, на якій, всупереч планованим у Києві планам, не була прийнята декларація; вона була тільки поставлена на обговорення, і після радикальних виступів Митрополита Агафангела, якого підтримав Архієпископ Ійонафан, Митрополит Донецький Іларіон і ще кілька представників білого духовенства, зокрема, з Одеси, вона просто була знята з обговорення для того, щоб далі не розвивати цю ситуацію і не засвідчити відсутності тієї єдності, якої всі боялися у Москві. Я думаю, що це була ілюзія - єдність в українському єпископаті, в УПЦ, принаймні з таких питань.

Сюрпризів на самому соборі не сталося, обрання відбулося досить передбачувано і успішно.

Тепер я зупинюся на постаті Кирила як Митрополита. Чого можна сподіватися, які сценарії, варіанти можна очікувати від нового голови РПЦ?

Для того, щоб відповісти на це запитання, думаю, треба окреслити кілька параметрів, які стосуються його постаті і, відповідно, проектувати його впливи на українську ситуацію. Зразу хочу сказати, що Російська православна церква, як найчисельніша спільнота у світі, очевидно, не мала такого авторитетного і впливового ієрарха вже давно. Можливо, на подібну роль міг претендувати діяч, який себе зарекомендував у 60-80 роках - Митрополит Никодим Ротов, який, фактично зробив поворот в політиці післявоєнної РПЦ. Власне, фігура Митрополита Никодима Ротова є ключовою для розуміння постаті теперішнього Митрополита. Після війни, зініційована у 1948 році і Москві Всеправославна нарада настоятелів православних церков, яка була проігнорована Східними православними патріархами, мала на меті створити образ і реальну постать російського православ'я як першого за впливовістю і за честю у православному світі, об'єктивно відсуваючи Константинопольський патріархат, який таким залишається з формальних позицій - історичних, канонічних, естезіологічних позицій, але, очевидно, ні для кого не секрет, що позбавлений будь-якої підтримки в себе, на історичні території - в теперішній Туреччині - малочисельний у світі.

Очевидно, що він може тільки втішатися формальними впливами і регаліями, як перший за шаною, а Московський патріарх є п'ятим. Тим більше, для розгортання такої політики і позиції була надана максимальна державна підтримка, тоді був створений відділ церковних зносин, який очолив митрополит Миколай Ярошевич - досить відомий і цікавий ієрарх, який створив цю структуру. І вся діяльність ВЗЦЗ другої половини 40-х років була направлена на боротьбу з усіма західними впливами. Константинополь сприймався також як опонент, але головне вістря було спрямоване проти Ватикану, проти католицької церкви.

У зв'язку з початком у 1959 році понтифікату Іоана ХХІІІ-го, сталися радикальні зміни у католицькій церкві, починається ІІ Ватиканський Собор, католицька церква стає набагато відкритішою. І тоді, коли молодий, енергійний, освічений Митрополит Никодим приходить до керівництва ВЗЦЗ, у нього народжується, на мій погляд, геніальна ідея, яка і зараз живить значну частину ієрархів РПЦ - використати партнерські стосунки з Ватиканом для повного відсунення у тінь Константинопольського Патріархату і перетворення Москви на православний центр, який єдиний гідний співпраці із Ватиканом, як найпотужнішим західним центром. Власне Митрополит Никодим виступив конструктором цієї моделі. Він і його представники брали участь у діяльності 3 і 4 сесій ватиканського собору, кардинал Віллі Бранс, який тоді займався міжхристиянськими зв'язками, особисто налагоджував контакти. Саме тоді РПЦ увійшла у Всесвітню Раду церков, в Європейську конференцію церков і т.д.

Почалися регулярні контакти не тільки з римо-католицькою церквою, а й з англіканською, і мали намір зближувати, аж поки англіканці не почали висвячувати жінок, що є неприйнятно для православної церкви. Тоді були перервані близькі організаційні форми порозуміння. І теперішній Митрополит Кирило є вихованцем саме цієї школи, яка була зорієнтована на екуменізм, на співпрацю, на партнерство із західним світом, із екуменічними організаціями і структурами. Тому не випадково його постать і його діяльність пов'язують із перспективами порозуміння, зближення між російським православ'ям і римо-католицькою церквою, очевидно, в цьому є значна доля істини. Напевно, якби патріарх Кирило був повністю вільний у своїй діяльності, він би максимально і розвивав цей напрямок. Чому він, на мій погляд, не буде доведений, навіть в тих формах, як це було в 60 чи навіть у 70-х роках? Чому не зможе Митрополит Кирило розвинути цю лінію?

На заваді максимальному розгортанню цієї схеми стануть ті консервативні елементи в російському православ'ї які категорично не погоджуються із екуменічною налаштованістю. Після об'єднання РПЦ з закордонною церквою, яка завжди цуралася будь-яких екуменічний контактів, антиекуменічний напрям буде ще більше посилений в РПЦ. І з метою збереження єдності, недопущення будь-яких конфліктів чи розколів, очевидно, що Патріарх Кирило буде дуже обережний у своїх контактах із Заходом, зокрема і з Ватиканом. Взагалі, досить чітко лунають заклики повністю припинити співпрацю РПЦ зі Всесвітньою Радою церков. З такими вимогами виступили ієрархи Зарубіжної церкви. І дуже обережно, дипломатично Патріарх Кирило відповів, що ці питання будуть вивчатися. Тобто, це один з можливих напрямів, які формують майбутню політику патріарха Кирила.

Друге - це те, що було теперішнім патріархом започатковано ще на початках перебудови - це зв'язки з медіа. Немає і не було більш активного ієрарха у питанні співпраці з медіа. Це відкрита фігура, яка давала відповіді для якнайширшої громади на практично усі питання. І в цьому відношенні він має стійкий позитивний імідж відкритого церковного діяча, який готовий відповідати у винятково якісній ораторській формі доводити, обговорювати будь-які проблеми. І власне діяльність ВЗЦЗ в плані його відкритості та інформаційної потужності буде посилюватися.

Третій момент. Очевидно, що досить легка, передбачувана перемога на помісному соборі Митрополита Кирила була підготована дуже правильною кадровою політикою. Так само, як Митрополит Никодим в 60-70 роках створив цілу генерацію вищого духовенства, Митрополит Кирило максимально впродовж уже 2-го десятиліття робив потужну селекцію на чільні посади, і пов'язані з закордонними єпархіями російської церкви, і з багатьма внутрішніми позиціями. І очевидно, що багато ієрархів є його максимальними прихильниками. Але це вже нова генерація. Парадоксально, що у Митрополита Кирила, в час обрання його Патріархом були також дуже потужні союзники і з числа найстарішої генерації. Це і Митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Володимир, який виступив одним із найбільших його промотерів, і фактично, Санкт-Петербурзька єпархія, куди ще у якості митрополита майбутній Патріарх зробив свій візит і звідки власне він є родом.

Фактично, Санкт-Петербурзька єпархія була потужним агітаційним майданчиком у рамках всієї церкви, там були апробовані багато виступів і в академії, і в кількох храмах і т.д. Так само, другий надзвичайно шанований, на мій погляд, незаслужено невідомий для широкої громади Митрополит Ювеналій також виступив однозначно прихильником, який усіх своїх друзів сконцентрував навколо цієї фігури. Але знову ж таки, і Митрополит Ювеналій, і Володимир - спадкоємці школи Митрополита Никодима Ротова.

Я вже казав, що не буде можливості У Патріарха проводити відкриту прозахідну політику, зважаючи на існування різних фракцій, груп і поглядів всередині російського православ'я. Те саме буде стосуватися і внутрішньої політики. При всьому своєму лібералізмі... Протягом останнього десятиріччя Митрополит Кирило максимально співпрацював з усіма тими політичними і церковними групами всередині Росії, які в жодному випадку не можна назвати ліберальними чи прозахідними. Найвідомішою його ініціативою, яка засвідчила про те, що Патріарх солідаризується із соціологічно найвпливовішими ідеологічними течіями всередині суспільства було започаткування ним щорічних Всемирних русских соборов, які вже відбувалися 12 разів. Вони збирають представників російської діаспори, російського суспільства з багатьох країн світу. Наприклад, останній собор, який відбувся минулого року, був присвячений питанням єдності.

І коли в Україні виникли різноманітні очікування, дискусії, пов'язані з потугами української влади в напрямі до утвердження об'єднання і помісності церкви, і сюжетами з можливим приїздом Патріарха Константинопольського Варфоломія, в цій ситуації усю свою політику тоді ще Митрополит Кирило, основний конструктор усіх цих конфігурацій, направив в рамках Всемирного русского собора на те, щоб підтвердити, задекларувати і зініціювати єдність в рамках тієї ідеологеми, яка була тоді і функціонує зараз - єдності України, Росії і Білорусі як головної духовної цінності, яку має зберегти і утвердити РПЦ. Показово, що на першій сесії в тому Соборі виступав Митрополит Одеський Агатангел, який в своєму короткому слові один раз вжив слово «Україна» і разів 3-4 «Малоросія». І саме він з великої кількості ієрархів на першій сесії був представлений як головний виразник свідомості та ідеології сучасної УПЦ.

Хоч з Патріархом Кирилом пов'язують максимальний лібералізм, світоглядну відкритість і плюралізм у багатьох відношеннях, він буде, очевидно, центристською фігурою. Яка буде поєднувати зовнішню відкритість і з намаганнями не радикалізувати ті внутрішні консервативні групи, які є дуже потужними в РПЦ як в Росії, так і в Україні.

І ще один, на мій погляд, дуже важливий фактор, який буде розвиватися - це та діяльність і теологічна, і організаційна, яку патріарх буде спрямовувати в напрямку Константинополя. Тобто, та політика, та позиція на максимальну нейтралізацію і затінення позиції Константинополя, яка була започаткована ще у 60-х роках, очевидно, зараз отримає дуже потужний імпульс. На останньому архієрейському соборі, коли обговорювалися різні сюжети і коли виступали фактично за усіма напрямами, у доповіді тоді ще Митрополита Кирила було вперше обґрунтовано на теологічному рівні 4 чи навіть 5 канонічних помилок, теологічних хиб, якими, з точки зору Митрополита Кирила, хибує сучасна Константинопольська Патріархія.

Тобто, такої відвертої, офіційної позиції задекларовано до цього ще не було. Звичайно, що офіційне, а тим більше неофіційне прагнення Московського Патріархату стати головним партнером католицької церкви і всього західного християнського світу отримає дуже потужний імпульс. Те, що раніше митрополит Кирило як голова зовнішніх церковних зносин мусів узгоджувати з предстоятелями і зі священним синодом, зараз він може абсолютно самостійно втілювати у життя.

Щодо української перспективи. Тут чогось нового так само навряд чи можна сподіватися. Сподіватися можна тільки на максимальне посилення центристських тенденцій в середовищі російського православ'я і у УПЦ. Однозначно, Московський Священний Синод не міг не реагувати на ті україноцентричні потуги, які продемонструвала Києво-Печерська Лавра в багатьох відношеннях. Тут ми пам'ятаємо і досить вільну позицію предстоятеля УПЦ в плані візиту Патріарха Варфоломія. Дуже показовим було всупереч позиції Патріарха Алексія ІІ благословення Митрополитом Володимиром і його звернення з приводу Голодомору, в якому Голодомор було визнано геноцидом. І це було всупереч позиції Священного Синоду. До речі, панахида, яку відправляв митрополит Володимир з у спів служінні кількох владик при освяченні монументу голодомору, була вперше українською мовою. На офіційному церковному рівні подібного факту я не фіксував. Можливо, я помиляюся.

Кадрова політика непокоїть багатьох, бо протягом останніх 6-7 років з'явилося 14-18 нових архієреїв нової генерації, повністю вихованих в рамках і в масштабах нової України і т.п., що викликало на грудневому архієрейському соборі 2007 року. Можна називати безліч подібних речей. І те, що в багатьох відношеннях УПЦ наважилася на самостійні або відносно ліберальні кроки, це відповідь на багато суспільних запитів...

Україна - це була частина обов'язків голови ВЗЦЗ, тому Митрополит Кирило знає тут усі нюанси і Україна точно буде під пильним контролем. Радикальних змін не може бути і не буде. А основна ідеологема, яку буде відстоювати Патріарх - це збереження канонічної єдності. В середовищі, особливо галицького духовенства, народилася нова візія, на мій погляд, абсолютно не реалістична, про те, що Патріарх Московський дасть УПЦ автокефалію. Це абсолютно не відповідає дійсності. Навпаки, у своїх кроках стосовно українського православ'я, його позиція буде набагато жорсткішою, бо до реальної влади прийшла людина не поверхова, а надзвичайно обізнана, наділена надзвичайним дипломатичним хистом й умінням. Один тільки факт: зараз ВЗЦЗ УПЦ очолює Архімандрит Кирило Говорун - також вихованець Митрополита Никодима Ротова, який, кажуть, навіть своє монаше ім'я Кирило взяв в честь свого духовного патрона - теперішнього патріарха.

Очевидно, що він не буде провадити політику, яка би принципово відрізнялася від політики Патріарха. Тому радикальних кроків навряд чи можна очікувати. Єдине, що патріарх буде балансувати, як стосовно російського суспільства, так і стосовно різних груп в Україні, з одного боку, не радикалізуючи ні ту групу всередині духовенства УПЦ, яка налаштована на подальшу українізацію і на отримання унезалежнення хочаб у якійсь формі, принаймні все більшої формалізації того статусу, що зараз є, а як мінімум - здобуття автономії, тим більше, що для впливу і нейтралізації цієї групи патріарх Кирило має потужну групу радикально налаштованих ієрархів і білого духовенства, я вже не кажу про біле духовенство, яке є дуже консервативним, в Україні зокрема, і яке буде створювати своєрідний баланс.

І на цих двох полюсах Патріарх, очевидно, буде балансувати, щоб не дати церкві рухатися в тому чи іншому напрямі. Так що перспективи для УПЦ - МП у зв'язку з обранням нового настоятеля в Москві , я думаю, тільки позитивні: зміцнення позицій на внутрішньому рівні, на рівні міждержавному. І в цьому контексті це дуже виграшна фігура для УПЦ - МП, яка, думаю, отримає багато нових важелів для впливу на українську ситуацію.

 

Обговорення доповіді 

Анатолій Романюк: В мене є 2 питання. Перше: формат Собору, на якому було обрано нового патріарха, відповідав форматам попередніх Соборів на яких відбувалися вибори Патріархів, чи він був дещо змінений? Якщо був змінений, то це новий варіант, чи повернення до формату, який, можливо, був у якийсь з попередніх, наприклад, дореволюційний період? Друге питання: на ІІ Ватиканському соборі постало питання про зміну церковної доктрини щодо суспільних проблем; яка зараз доктрина Московського патріархату щодо суспільних проблем і чи є певні зміни у зв'язку з обранням нового патріарха щодо бачення, підходів до тих серйозних суспільних проблем, які існують не тільки в Росії, а й у інших країнах?

Андрій Юраш: Формат Собору був традиційним для усіх післявоєнних соборів РПЦ. Очевидно, що його масштаб був більшим. І тут не можна рівняти проведення Соборів у 70-х чи 40-х роках і тепер. Очевидно, що обставини були різні. Щодо дореволюційного періоду, то тоді Соборів не було, бо Уся церква мала синодальний устрій і Патріаршество було відновлене тільки на соборі 1917-18 років, коли було обрано патріарха Тихона. Власне, Собор 1917-18 рр усі вважають найбільш демократичним і революційним. По-перше, тоді відбулося обрання за жеребом.

До речі, це питання і зараз обговорювалося, чи не дати обрати патріарха Божому провидінню, а не людському розуму. Масштаби нинішнього собору, звичайно, вражаючі - 720 делегатів. Наприклад, на кінець 80-х років РПЦ мала і в Україні і в інших державах до 70 єпархій, зараз самих тільки архієреїв є 214. Від кожної єпархії було по 3 представники - владика, представник білого духовенства, мирянин і представник монастиря. Це був традиційний формат. Але до цього долучився значний відсоток тих делегатів, які представляли новітні для церкви структури - навчальні заклади і т.д. Наприклад, у радянський час було тільки 2 академії, а зараз є набагато більше. Тобто, радикальних змін не відбулося. Змінився просто масштаб і характер.

Щодо соціальної доктрини. Це питання також стосується нинішнього патріарха. Бо прийнята у 2000 чи 2001 році соціальна доктрина РПЦ була заслугою тодішнього Митрополита Кирила, який брав найактивнішу участь у її написанні. Це величезний документ на сторінок 250, який охоплює практично усі сторони функціонування суспільства, починаючи від абортів і закінчуючи ставленням до державної влади. Теперішній патріарх напевно найбільше долучався, можливо, це не було прямо пов'язане з його функціональними обов'язками, але це зумовлене роллю головного ідеологічного стрижня, яку він відігравав у церкві. Згадані мною певні конфліктні сценарії з головними чільниками держави, також опосередковано пов'язувалося саме з соціальною доктриною. Бо є положення в соціальній доктрині, що у випадку, коли державна політика категорично суперечить церковним канонам, то церква залишає собі право до непокори. Можна сказати, що це ще один досить вагомий плюс до позиції творця цього документу і теперішнього патріарха, який залишив церкві мати своє право, свій голос у державних політичних питання. Мені здається, що з таким повним документом не виступила жодна православна церква. Я правда, не можу сказати про Грецьку церкву. Але жодна з слов'янських не спромоглася. Українська потім прийняла, але це був слабий відголосок того масштабного документу, який прийняла РПЦ.

Андрій Хомицький: Завжди цікавило питання пов'язаності спецслужб і патріархату. Наскільки це реально?

Андрій Юраш: Думаю, що якщо говорити про ВЦВЗ, то очевидно, що тут не могло не бути певного зв'язку. Очевидно, це річ, яку не можна ні довести, ні заперечити. Років 5-6 тому з'явилася інформація про діяльність у 50-60 роки ієрарха Віденської єпархії РПЦ, який за час свого перебування на Віденській кафедрі завербував 35 агентів. Знову ж таки, це документи, які можна заперечити. Але я думаю, що зв'язок зовнішнього відомства церковного з зовнішнім відомством СРСР не міг не існувати. Кожен представник духовенства, який виїжджав на Захід на парафію, обов'язково проходив співбесіду. Жоден з них не казав, що він був завербований, але кожен казав, що проходив цю процедуру. Я особисто чув про це від кількох настоятелів, які були в Канаді в парафіях московського патріархату. Така була система. І це було частиною того механізму, тобто, об'єктивним станом речей. Масштаби оцінити я не можу, але те, що явище існувало, навряд чи можна заперечувати.

Євген Гузєєв: Ви свідомо користуєтеся такою термінологією: Російська православна церква, а не Руська? Є Росія, але ж церква Руська православна. Тут треба визначатися. Тому що це має велике значення як церковне, так і політичне і географічне. І взагалі, це основа для того, щоб зрозуміти, чому відбуваються процеси єднання і чому Руська православна церква виступає не як Російська, а як Руська. Вона починається з Галичини, з Києва, потім іде в Москву і т.д. Я так розумію, що коли ми кажемо Російська, то свідомо виділяємо Росію і відкидаємо Білорусь, Україну з цього процесу.


Августин, Архієпископ Львівський і Галицький: Мені здається, в тому біда, що завжди в наших дискусіях є тенденція залишати якусь шпильку. Це дуже серйозні речі. Є Патріарх Варфоломій Константинопольський, якого столицею є Стамбул¸ і коли його хочуть образити наші радикали, то що вони кажуть? Називають «Стамбульським» Справді, в Туреччині усього 4 тисячі вірних. Але разом з тим Америці є 3 млн. вірних, в тому числі сенатори, греки та ін. Чому не відбулася загальна патріарша нарада у 1948 році? Тому що у Вашингтон спецрейсом привозили зі Стамбула Патріарха і переконували, що треба зірвати цю нараду, щоб не вийшло так, як планував Сталін, щоб руська церква не стала впливовою, потужною і через це вже був не Собор всеправославний, а Всеправославное совещание. Грекомовні патріархи усі бойкотували це. І тому, коли ми говоримо про терміни, то Російська церква вживаємо стосовно Російської федерації, а давайте тоді будемо казати не католицька, а «ватиканська церква», або італійська, бо там Папа Римський також має свої парафії. Класична назва греко-католиків - уніати. Так що, пане Андрію, не треба в цьому відношенні показувати приклад толерантності і т.д, тому що теоретично патріархом міг бути і українець, залишаючись при цьому громадянином України. А патріарх Константинопольський повинен приймати турецьке громадянство, і лише тоді може бути патріархом. І тому це непрості речі.

Андрій Юраш: Перш ніж відповісти, я хочу зробити комплімент Владиці Августину, який, на мій погляд, є одним з найяскравіших ієрархів Української православної церкви МП, який навіть на отому Соборі двічі виступав, чого, здається, ніхто з українських владик не робив. Одне з питань, яке порушив Владика, було принциповим, проте, не знайшло розуміння. Постать Владики, без сумніву, є вагомою.

Я намагався бути максимально об'єктивним, я стараюся ставати поза явищем, яке оцінюю. Щодо терміну. Це філологія, причому дуже складна. Справа в тому, що російській мові є «Русская Православная Церковь». І я не можу знайти іншого відповідника в українській мові. Історично склалося, що є термін «руський». В українському контексті це питання не стільки філологічне як історичне. І якщо прийняти ту позицію, яку і Владика Августин поділяє, що львівські русини, які жили на цій вулиці у 16-17 ст, зараз називають себе українцями. Очевидно, що з тих позицій і назва церкви має відповідати баченню і розумінню української перспективи.

Я не бачив жодного документу, навіть УПЦ, в якому термін Руська церква був обґрунтований настільки, щоб можна було ним користуватися. Офіційна назва церкви навіть у статуті - «Українська православна церква в канонічній єдності з Московським патріархатом». Це офіційний термін. І власне від цього відштовхуємося. І якщо вже бути послідовним, то напевно УПЦ МП - це найоб'єктивніша назва. Бо так і в статуті визначено. І у документах московських така назва. Щодо патріарха Константинопольського. Ви, владико, також добре знаєте, що коли у Стамбулі зэявилися ініціативи Константинопольського патріарха, яка внутрішня опозиція почалася в УПЦ МП. І православні братства, і деякі владики - Запорізький, Одеський та ін. виступили з категоричними вимогами не приїжджати, не втручатися. Розумієте, тут є формальна і неформальна позиції. Формальна історична позиція - Константинопольський патріарх має право, як перший у православному світі заліковувати рани православної церкви. Так він вчинив з Болгарією, зібравши собор, на якому більшість опозиції була приєднана до церкви. Це він намагається зробити зараз в Україні, однак тут є і дуже потужна опозиція.

Чому я вживаю російська? Бо він похідний від назви держави. І я вважаю, що це об'єктивний термін, який нікого не ображає і не має ніяких додаткових нюансів. Руський - це апробований термін, який народжується в українському контексті.

Богдан Чума: Є різні підходи до апробування нації і держави. Відійдемо від Росії і візьмемо Іспанію: там є іспанці, а є баски, каталонці, андалусійці і т.ін. І тут є суперечність. З одного боку - народи, якімають свою самобутність, а з іншого боку - бажання держави сформувати політичну націю. Саме так відбулося в Росії - дуалізм національного розвитку Росії. «Русские» - це була частина слов'янського населення Російської держави, бо поруч з «руськими» були інші - «не русские», які дуже відрізнялися від русских, і через те з'явилася ця формула, щоб показати, що є русские - слов'янське населення держави, яке має історичне відношення до Київської Русі, і є россияне - всі інші громадяни.

Андрій Юраш: До речі, термін «руська» вживався в радянський час в українському екзархаті. Він був популярним на Галичині. Духовенство західних областей вживало цей термін. Тобто, він має певне поняття тільки в українському контексті. Але є небезпека, якщо в Україні вживати поняття «Руська Православна церква», воно може бути пов'язане навіть з тими ж русинами в Закарпатті. Парадокс, що колись католицьке Закарпаття зараз на 60% православне. Там 615 православних парафій, 420 - греко-католицьких. І значна частина населення ідентифікує себе як русини. Тому Руську церкву там можуть витлумачити як церкву русинів Закарпаття.

Архієпископ Августин: Я пропоную поставити перед цим три крапки. На другу неділю після Трійці відзначають пам'ять усіх Святих землі Руської. От я, Львівський Архієпископ, поминаю по списку святих і Київських, і Черкаських, і Волинських, і Московських - землі Руської. Як мені казати? Землі Російської, чи Української? Та ні. Тому вживається Землі Руської. І зрозуміло, про що мова. Звичайно, коли бути упередженими, ніхто не заборонить вживати Російської. Але коли вся спільнота каже називати її так, як вона сама себе називає... Візьмемо українських греко-католиків. Філологічний абсурд! І хто їх так назвав? Відень! Але ж ми поважаємо цю назву. Так і у випадку з РПЦ.

Андрій Юраш: От ви, Владико, згадали свято. Але ж воно офіційно називається «Всех Святых земли Российской просиявших». Це офіційний термін, офіційна назва свята. І щоб закрити дискусію. Якби офіційно УПЦ в Україні прийняла назву РПЦ, то я не мав би жодних підстав не вживати її . Але такого терміну офіційно не існує.

Ігор Танчин: Коли ми говорили про вплив обрання Патріарха на Україну, то Андрій сказав, що все-таки УПЦ МП буде зміцнювати свої позиції. А як ця ситуація відобразиться на інших православних церквах, тим більше, враховуючи також, що ієрархи цих церков є особами досить похилого віку - і Сабодан, і Філарет.

Андрій Юраш: На мій погляд, радикальних змін у найближчій перспективі навряд чи можна очікувати. З 1994 року ми маємо відносно стабільну міжцерковну ситуацію. Є дуже незначні зміни у межах кількох відсотків протягом десяти років. Якби головний вододіл в українському християнстві (тому, що ми називаємо традиційним) ішов за якимись персональними ознаками, то тоді прихід сильної фігури міг би щось змінити. Але у нас вододіл іде не на рівні персоналій. У нас тільки один поділ на рівні персоналій - розділення УПЦ КП та УПЦ. Вони в 1992 році вже були об'єдналися, але тоді частина вже об'єднаної церкви не визнала Патріарха Філарета. Проте обидві конфесії за автокефальну помісну церкву. Тобто, ідеологічних відмінностей між ними немає, є тільки непорозуміння на рівні фігур. І тому ці церкви - і київського патріархату, і автокефальна - репрезентують один бік. Якщо статистично взяти, то це приблизно 32% від усієї кількості православних парафій в Україні. УПЦ МП має 67% від інших парафій. І тут вододіл іде на рівні ідеологічних базових принципів. Вони не поміняються з приходом нового патріарха. Чи очолював священний синод у Москві Патріарх Алексій ІІ, чи теперішній Патріарх Кирило, керівництво завжди принципово проти тих ідеологічних установок, які сповідують тих 32% парафій в Україні. І жодна сторона своєї думки не змінить. Тобто, я не бачу підставової ідеологічної бази для радикальних змін. Очевидно, будуть намагання ламати. З обох боків. Але це набагато глибші підстави, які не можна змінити приходом чи відходом однієї особи. Тактика, наприклад, нового патріарха в локальному вимірі буде успішною, на мій погляд. Він знає особисто кількох ієрархів із тих невизнаних, неканонічних церковних угруповань, які є в Україні. І він з ними контактує. Я переконаний, що якщо, наприклад, у травні 2008 року у Києво-Печерській лаврі відбувся перший (важко сказати, чи офіційний, чи напівофіційний) контакт між главою УПЦ Митрополитом Володимиром і представниками УПЦ КП - Єпископом Димиртієм і тоді ще Архімандритом Євстратієм, то це не відбулося без порозуміння з тоді ще Митрополитом Кирилом. Тобто, я вважаю, що ці кроки не могли бути неузгодженими. Тактика стосовно УПЦ КП і УАПЦ буде у поглибленні діалогу з метою переконування і наближення до УПЦ МП. І можливо, що на рівні певних особистостей будуть локальні переходи, пов'язані з багатьма причинами, але кардинально вони нічого змінити не зможуть, тому що світоглядні принципи суттєво відрізняються.

І, по-друге, соціологія підтверджує абсолютну стабільність (я це відстежую на рівні 18-ти останніх досліджень) зростання з 1997 року в українському суспільстві відсотка тих членів суспільства, причому як віруючих, так і невіруючих, що поділяють думку про потребу створення в Україні помісної церкви. І ще у 2000 році на АН України провела прес-конференцію, на якій оприлюднили дані соціологічні, за якими на той час до УПЦ КП і УАПЦ належало тоді 27-28% громад, а вірними себе визнавали 30-35% всього населення України, до УПЦ МП належало 71-72% громад, а визнавало себе вірними 12-18% вірних. І тут багато причин. Але це вже інша тема. Як так може бути, що парафій у 2,5 рази більша, а кількість тих, хто себе ідентифікує - менша? Я веду до того, що є дуже потужний суспільний пресинг, вплив. І власне ті українізаційні моменти в УПЦ, яких я тільки кілька назвав - це відповідь церкви. Церква не може не відповідати, будуючи свою роль у суспільстві. Звичайно, є відсоток, який зорієнтований на позицію Митрополита Агатангела - крайнього радикалізму і заперечення всього українського. Але ж домінуючі суспільні настрої, в тому числі в серед вірних - зовсім інші. Церква мусить відповідати. І ті моменти, що відбувається - це пошук УПЦ МП відповіді на те, як себе далі ідентифікувати, як будувати стосунки з суспільством, щоб не втратити, а, навпаки, здобути вірних і соціальну базу, без якої церква не може існувати.

Олесь Старовойт: Ми вже давно підмітили цей момент, що церква останнім часом все більше і більше керується не стільки внутрішніми принципами, як зовнішніми, фактично, запитами пастви. І оте що РПЦ остання кампанія велась настільки публічно, із залученням медіа - чи це є спроба відповісти на вимоги часу і по сучасному розпочати фактично новий діалог, коли церква веде спілкування з паствою не тільки у храмі, а й поза ним?

Андрій Юраш: Думаю, відповідь очевидна. Тільки в одному я з вами не згідний: інавгураційну службу 1 лютого дивилися найбільший відсоток глядачів російський каналів, який коли-небудь був. Тобто, це значущий факт, який показує що не тільки максимально заангажовані. Та ж таки соціологія свідчить, що в Росії 5% активних віруючих, тобто тих, хто ходить в церкву частіше як 1 раз в місяць. А відсоток тих, хто дивився службу, в десятки разів більший.

Старовойт: Я маю на увазі, що фактично за цим процесом мало спостерігати певне вузьке коло. Але, завдяки піару, російськомовна аудиторія, та й не тільки...

Юраш: ... до мене з Голландії подзвонив знайомий і попросив записати інавгурацію. Тобто, дивилися не тільки православні. Це справді соціально значуще явище. Церковна свідомість в сучасному контексті і російському, і в українському, є не тільки церковною свідомістю. Вона є ще й суспільною свідомістю. Вона є частиною культурної ідентифікації. І тому при 5% активних віруючих 60-70% росіян відповідають, що є православними. Парадоксально, але серед тих 60-7о% є ще й кілька відсотків, які в Бога не вірять. Це факт. Так само і в Україні - 68-70% називають себе православними, а з них 30-32% не ходять ні до якої церкви. Звичайно, церква в рамках того обрання засвідчила свою максимальну відкритість. Це є частиною тієї політики, яку конструював віддавна тоді ще Митрополит Кирило - політики максимально відкритої до суспільства. Власне а цьому він переміг. Один з принципів його засвідчення себе в якості кандидата максимальна відкритість. І на його фоні опонента взагалі не чути було. Опоненти не звучали. Якщо звучали, то тільки в повідомленнях медіа прихильників Митрополита Кирила з їхніми запереченнями і певними навіть звинуваченнями. Тобто, їм піар робив той же Митрополит Кирило. Я не пам'ятаю жодної публічної дії Митрополита Климента, яка була би спрямована на те, щоб засвідчити свої інтенції як кандидата.

Архієпископ Августин: Ви прекрасно розумієте, що зсередини більше видно - і фактори, і процеси. Я Вас просто доповню. Заперечити нічого. Однак це погляд тверезого, розсудливого аналітика, але який дивиться на все збоку. Мабуть, цього недостатньо. Треба все ж таки дивитися зсередини. По-перше, хто такі Владика Климент і Владика Кирило? Це ніби Василій Великий й Іван Златоуст. А ще був Григорій Богослов. Кожен з них мав свій характер, своє бачення і свою лінію.

Чим відрізняється віруюча людина від невіруючої? Віруюча знає, що є ще Бог, Сатана, невидимі сили, і не лише люди визначають, як має бути. Згадаємо перебудову. Що би було, якби Андропов не помер? А якби Горбачов більше прислуховувався до аксакалів? Я веду до цього, що такі глобальні речі визначає Господь. Так от, патріархи Тихон, Сергій, Олексій, Пимен та ін.. вибиралися по-різному. Але кожен з них був на своєму місці. Навіть той же Тихон, який набрав по рейтингу найменше серед 3-х кандидатів. Мав бути Антоній Храповицький. Але перед смертю він у вузькому колі сказав: «Як добре, що Божий промисел вибрав замість мене Тихона, бо я зі своїм характером загубив би церкву». Я думаю, теперішній Патріарх має бути Батьком. Бо в житті церкви почався новий етап. Яка різниця між Кирилом і Климентом? Як між Яном Павлом ІІ і Бенедиктом 16. І той був на місці, і той. Сому я так говорю. Бо я вчився з Владикою Климентом і жив в одній спальні. Я його люблю як друга. А Владика Кирило - це колосальний шанс для Росії!

Танчин: Для Росії чи для церкви?

Архієпископ Августин: Для Росії. Справа в тому, що Росія і церква в Росії - зараз разом!

Танчин: Але ми зібралися для того, щоб поговорити в основному про Україну, про те, як обрання нового патріарха РПЦ вплине на міжцерковні взаємини в нашій країні.

Архієпископ Августин: Це і на нас відіб'ється. Рівного Владиці Кирилу в православному світі зараз немає. Я можу це засвідчити. Коли я був в Кейптауні в лютому під час інтронізації патріарха, там були представники 60-ти країн (майже 200 чоловік) - головні капелани, військові, люди, які знають церковні ситуації. Коли я запропонував привітати Патріарха Кирила, усі зааплодували, бо весь світ його знає. Він уміє робити команди. Що реформи будуть - це однозначно. Інше питання, що коли Владика Кирило був держсекретарем - це одна справа, а коли став президентом - це вже інша. Він тепер не за певну ділянку відповідає, а за все. Як батько.

Щодо України. У нас теж буде якийсь вплив його. Але Владика Кирило реаліст. І він не буде ні битися об бетонну стіну, ні стріляти з пушки по горобчиках. Він врахує ситуацію і буде з цього виходити. Також він завжди буде рахуватися з настроями в Україні. Якби можна було залишити

Україну в межах Великої України, без Галичини і Донбасу, то був би знайдений консенсус. Але справа в тому, що Україна - унікальна держава. А ми чомусь не можемо зрозуміти, що треба якось баланс тримати, бо ніколи галичани не заспокояться, а донецькі не здадуться. Я так образно говорю. Подивіться, наша конфесія, УПЦ МП, в Україні є найбільша, а в Галичині - найменша. Особисто до мене тут є ставлення, як до одного з маленьких єпископів львівських, але ж в Україні наша церква найпотужніша! Тут, в Галичині, більше Київського патріархату, греко-католиків, римо-католиків, але є ще Одеса, Крим, Донецьк, Запоріжжя. І вони теж впливають. На тому засіданні, про яке пан Андрій згадував, голосно говорив Митрополит Агафангел, говорили донецькі, одеські.

Хочу провести аналогію з нашими політиками. В Україні немає Кирила.

Щодо мене, то я публічно можу заявити, що готовий піти у відставку заради об'єднання усіх гілок православ'я. Бо для віруючої людини головне мир, єдність, спасіння. Політологи завжди будуть на це дивитися трохи по-іншому.

Мирон Іваник: Тут у нас виникла невелика чи то правописна, чи термінологічна дискусія. Напевно, православна церква виробила правила, як трактувати той чи інший термін. Чи є в УПЦ МП, УПЦ КП своє трактування термінів? Наприклад, бачимо, що в митрополита Одеського Агафангела є своє трактування термінів, він Україну Малоросією називає. Чи є чітке трактування в українських конфесіях термінології? Я думаю, що в російських є. Це важливо, бо напевно будь-яке обговорення починається з термінології.

Андрій Юраш: Навіть в УПЦ МП немає визначення на доктринальному рівні. Термін «Руська православна церква» вживається саме свідомими прихильниками ідентичності цієї церкви. Бо вживання терміну «руська» означає визнання православної церкви як спадкоємиці духовної батьківщини 3-х народів - Росії, України і Білорусі, які мають коріння в Київській Русі, і які називалися русинами. Це демонстрація саме цієї свідомості. Вона вживається тільки в українському контексті. Бо в російському контексті такого просто немає.

Андрій Хомицький: Мене цікавить питання русинського сепаратизму. Відомо, що їх очолює священик Московського Патріархату. Друге питання щодо надання греко-католикам патріархату. Чи буде і надалі спротив? І третє - в РФ до католиків як будуть далі ставитися?

Андрій Юраш: Щодо русинів. В етнічному сенсі питання досить відоме. В церковному воно має свою специфіку, яка полягає в специфіці регіону - розділеності між православними і греко-католиками русинської спільноти. Виглядає так, що цей фактор набагато важливіший. Тут є навіть певні парадокси. Якщо взяти православ'я на Закарпатті, воно зберегло досить потужні позиції - 615 громад проти 320 - це несподіваний результат після 1949 року, коли греко-католики Закарпаття були насильно приєднані до Ужгородської унії і т.д. Якщо говорити про теперішню розкладку, то виглядає, що відсоток громад не московського патріархату на Закарпатті є нижчим, ніж навіть у Криму, тобто, є найнижчим в Україні - всього 4-5%. Це говорить про дуже потужні впливи власне русинського характеру, які домінують і визначають ситуацію у православній спільноті краю. Коли взяти греко-католицьку церкву... Відомий сюжет про ідеологічні непорозуміння між галичанами і закарпатцями, які не завжди сприймали українізацію... Я мав нагоду побувати в греко-католицькій ужгородській семінарії, там народжуються зовсім інша тенденція, пов'язана, як це не парадоксально, з відомим Міланом Шашіком, греко-католицьким єпархом, який успішно очолював цю єпархію. (Ви знаєте, що там було 2 прорусинські владики і один проукраїнський - етнічний словак, який приїхавши на Закарпаття, очолив єпархію, припинив ворожнечу і неформально задекларував існування в межах української держави визначальної орієнтації на загальнонаціональні пріоритети). І в семінарії мова викладання винятково українська. Він не зруйновує ідентичності греко-католицької Мукачівської єпархії. Бо, як вам відомо, вона не підпорядковується центрові у Києві, а безпосередньо Римові. Вона має свій сує-юрі статус і координує свою діяльність з русинською греко-католицькою церквою, яка діє у США. Підсумовуючи, можна сказати, що греко-католицька спільнота на Закарпатті все більше українізується, натомість православна спільнота, в тому числі, і завдяки діяльності отця Сидора, який є ідеологом, захисником, промотором саме русинської свідомості, все більше радикалізується і категорично опирається будь-яким українським впливам. І це призводить до тої ситуації, що все православне населення, яке свідомо сповідує православну ідентичність, переходить у греко-католицьку церкву, в якій знаходить реалізацію своєї національної ідентичності. А це, своєю чергою, вже на другому етапі посилює українізацію греко-католицької церкви.

Щодо греко-католицького патріархату - це дуже складне питання. Не думаю, що воно зараз буде вирішене. У зв'язку з позицією папи Бенедикта 16, який у своїй свідомості й ідеології буде все більше і більше звертати увагуна позиції РПЦ, яка, як відомо, була задекларована років 4-5 тому, коли теоретично постало питання про визнання патріархату. Тоді, завдяки активності тоді ще Митрополита Кирила, який є ключової фігурою в усіх справах, що ініціює Московський патріархат, до Ватикану надійшли звернення усіх предстоятелів православних церков із категоричним протестом проти можливого визнання УГКЦ в статусі патріархії. І це було ще за Івана Павла ІІ, який ставився до цього досить прихильно. Я думаю що останні кроки Бенедикта 16 в напрямку максимальної традиціоналізації і практики, і доктрини римо-католицької церкви, свідчать, що навряд чи ця перспектива зараз набуде реалістичних виразів. Ватикан зараз в українському питанні буде дуже обережний, тим більше з появою такого потужного і впливового лідера як Патріарх Кирило. Питання греко-католицької церкви - це основне питання в діалозі між римо-католицькою церквою і Московським патріархатом. Прозелітизм в Росії завжди на другому місці. На першому стоїть, цитую, «розгром і ліквідація трьох православних єпархій в Західній Україні». Про це йдеться в усіх зверненнях московського патріархату до Риму. Тому це питання навряд чи реально буде зняте.

Архієпископ Августин: Я вважаю, що це питання делікатне і його треба вирішувати по-людськи. Треба знайти баланс між тим, як себе хочуть ідентифікувати люди і тим, щоб зберегти якийсь принцип соборності. А це не так просто. І з огляду на термінологію. Я вважаю, потрібний діалог, причому на рівні не тільки Закарпаття. Треба залучати людей і з діаспори. От хто такі лемки? Чим вони відрізняються від галичан?.. Як християнин, я вважаю, що треба знайти консенсус. Щодо питання про непорозуміння в Росії, прозелітизм... Це справді актуально. Римо-католицька церква взагалі така у своїй еклезіології. Я, до речі, писав кандидатську на тему уніатства і все це аналізував. Можу запропонувати вам прочитати.

Олег Сорочкін: Я не знаю точних цифр, але маю таке відчуття, що з кожним роком все більше людей переходять в протестантські церкви.. Яке все-таки відношення традиційних церков в Україні до цих процесів і чи не буде збільшення кількості протестантів мотивом до об'єднання традиційних церков і їх спільних дій?

Андрій Юраш: Це продовження теми прозелітизму, але вже в українському контексті. Хоча прозелітизм - нейтральний термін, але в політичному контексті він отримує певне забарвлення, тому я його уникаю вживати і називаю ці процеси посиленням протестантського фактору в Україні. В чому я бачу принципову відмінність? Україна як етнос, як культура, як свідомість, яка в сучасних межах формувалася в рамках Речі Посполитої, звикла до плюралізму політичного, національного і релігійного. Завжди в Речі Посполитій православна церква жила поруч з римо-католицькою церквою, а в час Європейської реформації в Україні витворилася величезна система протестантських церков. За Грушевським - це 200 громад в кінці 16 століття, які функціонували практично в усіх регіонах. Тому в Україні факт конфесійної взаємодії, співпраці і навіть переходу чи зміни не є психологічно неможливим, непереборним чи певною формою зради. От наприклад в Греції за законом державною релігією є православ'я і 97% населення є православними. В Україні питання так не стоїть ні на рівні законодавства, ні на рівні міжконфесійних взаємин, ні навіть на рівні психології. В тому ж Закарпатті 44% протестантських громад, в Запоріжжі - 54% (від загальної кількості віруючих, а не усього населення), у Києві - понад 50%. Безперервне існування з 18 ст в межах України баптистських, пізніше п'ятидесятницьких, пізніше адвентистських громад має свою історію. І це об'єктивний історичний факт.

Росія ж не мала досвіду співпраці православної церкви з іншими конфесіями. Православ'я там завжди було єдиною домінуючою конфесією. В середньовіччі були окремі секти, але вони максимально подавлялися. І ця історична свідомість переходить в сьогодення - коли виникнення і функціонування нових релігій, які не можуть не розвиватися за умов лібералізації, зустрічають такий масовий опір. Я щодня отримую повідомлення медіа, які пишуть на релігійну тематику, про численні юридичні проблеми реєстрації нових громад у багатьох регіонах. В Україні такого немає. Україна максимально ліберальна у цьому відношенні. Протестантський фактор у нас стає все більш і більш потужним, особливо на Сході, на Донбасі, де зараз до 7% населення регіону є протестантами. Галичина - це максимально традиційний регіон, де найменший відсоток і віруючих протестантів (0,5%), і відсоток громад (6-8%). Так що питання переходу в протестантські спільноти в Україні переростає межі соціально-значимого факту і стає фактом психологічним і значимим у рамках визначення конфесійної структури не тільки окремих регіонів, а держави загалом.

 

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.