УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 125 відвідувачів

Теги
церква та політика комуністи та Церква церква і суспільство Церква і політика УПЦ КП іконопис Церква і медицина Києво-Печерська Лавра педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні секти краєзнавство діаспора Католицька Церква Президент Віктор Ющенко шляхи єднання Предстоятелі Помісних Церков забобони Археологія та реставрація Доброчинність Мазепа Священний Синод УПЦ монастирі та храми України українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну церковна журналістика конфлікти автокефалія вибори молодь 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко постать у Церкві Вселенський Патріархат милосердя Патріарх Алексій II Церква і влада УГКЦ Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Шлях до щастя. У дитячому притулку буковинського священика, Героя України Михайла Жара...



«Україна молода», Юлія Косинська, 13.05.2009

 

 У дитячому притулку буковинського священика, Героя України Михайла Жара сироти з усієї країни знаходять свою родину, стають на ноги після вироків лікарів, а їхня любов тримає отця Михайла на світі


 

Засновник і настоятель Свято-Вознесенського Банченського чоловічого монастиря, що неподалік Чернівців, отець Михайло Жар за своє сорокарічне життя збудував не один храм. Однак не справами церковними прославився він, а тим, що замінив батька й матір сотням малюків. Він каже, що в дитинстві, побачивши фільм «Вусатий нянь», а згодом «Хазяйку дитячого дому», вирішив: коли виросте - працюватиме у притулку безплатно. І 1992 року його дитяча мрія почала збуватися: тоді, маючи трьох власних дітей, отець Михайло всиновив трирічного хлопчика, хворого на ДЦП. Сьогодні його називають найбагатшим батьком України. У його притулку при монастирі виховується 220 дітей: 29 сиріт отець Михайло всиновив, потім брав малюків під опіку. Хоча й притулком це не назвеш: євроремонт, м'які килими, сучасні меблі, квіти, акваріуми, папуги, фонтан... Не кожна сім'я може похвалитися таким затишком. Та найголовніший затишок для людини - душевний, саме його святий отець зміг створити для обездолених, обділених материнською любов'ю дітлахів. На Буковині так і кажуть - у селі Молниця живе родина Михайла Жара. А сам отець Михайло впевнений: діти продовжують йому земний вік. Переживши три інфаркти і дванадцять складних операцій, зізнається, що не має права піти, доки не впевниться: всі його діти - щасливі...

 

«Не вірю, що є погані мами. Не спроста вони залишають своїх дітей...»

- Узяти в родину чужу дитину, отче Михайле, зважиться далеко не кожна людина. Не всім під силу стати батьком для малюка, який не є твоїм фізично - не ти дав йому життя, не ти був свідком його першої усмішки і перших слів, кроків. А у вашому домі, отче, справді повна чаша - дитячої радості, доброти. Як вам це вдалося?

- У мене дуже важке життя було. Рано залишився сиротою. Мама, коли помирала, сказала - мені ні на кого тебе залишити, сину. Тож залишаю тебе на руках Божих. Була весна, я пішов до лісу за пролісками, а коли повернувся... Це останні проліски, які я не зміг подарувати своїй мамі. З того часу вони завжди ростуть на її могилі.

Я весь час запитував - Боже, чому так? Чому всі діти щасливі, а я ні. Немає ні батьків, ні їжі, ні в що вдягнутися. Боже, якщо нічого в мене немає - дай хоча б тепло в домі, я замерзаю. У мене в будинку дах протікав, не було чим топити. Минуло багато років - Господь мені відповів. І сьогодні я вдячний йому. Якби я не пережив, не випробував на собі всі ті труднощі - ніколи б не зрозумів дітей-сиріт.

Я не вірю, що є погані мами. Якщо стало жорстоким серце або душа - якийсь гріх на ній, не спроста вона залишила свою дитину. Недавно був суд - позбавили одну маму батьківських прав. Боляче згадувати... Я був готовий віддати дитину - жінка дуже того хотіла, але дівчина - їй 15 - відмовилася. Жінка покинула її немовлям, а через 13 років згадала... Нині живе в Італії, що там - ніхто не знає. Я підштовхував дівчинку - обніми її, це ж твоя мама! Не захотіла... На суді сказала, хоча її ніхто цьому не вчив: «Якщо ти моя мама - я про тебе не чула. Я маю тільки тата Михайла. Де ти була, коли я росла? Тоді я не була тобі потрібна. Я залишаюсь із татом». І суд позбавив жінку материнських прав. Бо дитина в такому віці вже сама вирішує, що їй робити.

Її, до речі, ніхто не хотів свого часу забирати з дитбудинку. Я завжди беру дітей, від яких усі відмовились. У нас багато дітей-інвалідів, лікую їх, вони стають здоровими, гарними - і відразу з'являється низка бажаючих їх усиновити. Приходять: «Отче, дайте мені он ту дитину». Але ж в Україні багато залишених дітей! Ідіть і беріть собі.

Хоча буває так, що нам приводять дітей усиновлених, з якими нові батьки не змогли жити під одним дахом. Не зуміли полюбити одне одного. Жінка скаржиться: «Я взяла, не подумавши. У мене рідна донька є, і коли разом сідаємо за стіл, то я навіть терпіти не можу, як ця дитина їсть». Чому так виходить, не знаю. Я всіх дітей люблю...

- Як вони до вас потрапляють?

- Різними шляхами. З усієї України телефонують і пропонують покинуту дитину. Трапляється, що й по кілька дітей з однієї сім'ї, яких ніхто не хоче брати - а ми за те, щоб дітей не роз'єднували.

В Україні немає інтернатів для дітей із не дуже серйозною інвалідністю. Ми недавно забрали дівчину з Києва, яку вже хотіли у психіатричну лікарню здати, але знайшлися в службі по роботі з дітьми добрі люди, кажуть: отче, треба допомогти, їй 14 років, батьки вмерли. Настуня - така гарна дівчина, як ангел, але вона не ходить. Двох хлопчиків узяв - зараз будуємо для таких діток будинок, щоб вони могли нормально жити, навчатись, а то ж їх у тих інтернатах ні читати, ні писати не навчають.

Ще ж, ви знаєте, у нас 38 ВІЛ-інфікованих дітей. Переважно - з Кривого Рогу, Миколаєва, Одеси, з будинків малюка. Для них збудували спеціальний дім. Довго ми йшли до того, аби відважитись на таких дітей... Наші люди бояться цього діагнозу, а виявляється, все не так страшно насправді, як іноді кажуть.

«Діти почали молити Бога: не забирай у нас тата! І я став на ноги»

- А вам особисто не було страшно, отче?

- Страшно? Було... Ішов до цього два роки. Я не знав особливостей таких дітей. Якось мене запитали - хочеш побачити дитину, хвору на СНІД? Її всі боялися, треба було відчинити четверо дверей, аби зайти до неї в палату. Про те, щоб узяти цю дитину на руки, навіть не йшлося. Скажу чесно - мені також стало не по собі... Я дуже люблю дітлахів, але не міг пересилити себе, щоб погладити її по голівці. У дівчинки були заплакані, сумні очі. Вона ні на кого не дивилась - тільки на мене. І такий жалісний погляд, що мені здалося - він проникнув і в душу мою, і серце. Але навіть у гадках не було забрати цю дитину. Я думав - хіба можна її поселити серед наших здорових малюків?

Та коли повертався додому, почали коїтися дивні речі. Мені раптом здалося, що ця дівчинка у мене на капоті машини. Ніби чую її голос: «Ти також боїшся мене?» Я зупинив машину, вийшов - нікого немає. Повернувся до монастиря, а вона весь час то з'являється, то зникає. І я бачу ці очі й чую її запитання: «Ти також мене боїшся?» У мене почалися жахливі головні болі. Пішов до лісу, аби нікого не бачити, але й там не знайшов спокою. Тільки її очі і те запитання... І тоді я зупинився: «Не боюся! Я тебе заберу, малятко...» І відразу марево зникло. А в душі такий мир настав... Почувався, як найщасливіша людина у світі.

У монастирі сказав: браття, готуйте кімнату з теплою водою і туалетом - за одну ніч усе зробили. Наступного дня я забрав її. Ми за неї молилися, і Господь зцілив цю дитину. Через суд ми зняли з неї діагноз. Зараз вона живе разом зі здоровими дітьми. Потім узяли ще двох віл-інфікованих дітей, і вони зцілилися. Люди насторожено дивляться на таких дітей. Але ж вони ні в чому не винні.

Раніше було - втомлююся, немає сили зайти до дітей. А зараз не можу й дня прожити, аби їх не побачити. Коли я з ними - мені легко на серці, своєю любов'ю вони тримають нас на цьому світі.

- Кажуть, саме діти відмолили вас у Бога, коли ви вже були на межі життя і смерті...

- Я, коли хворію, нікого до себе не підпускаю - не хочу, аби мене бачили в такому стані. А особливо - діти. Я навіть якось сказав, що коли помиратиму, дітей біля мене не повинно бути. Мені важко буде з ними розставатися - залишати їх удруге сиротами.

Тоді серйозно захворів - приїхали за один день три «швидкі», всю ніч тримався на уколах. Це був другий інфаркт. Дітям не сказали, що зі мною, але вони все одно хотіли побачити мене. Коли зайшли - я став сміятися, аби не зрозуміли, як мені важко. Почали мене обнімати і плакати. Чому ви плачете, кажу, все буде добре. Вони повернулися додому і почали благати Бога: не забирай тата від нас! І я в той час став на ноги. Лікарі перезирнулися між собою: нам тут більше нічого робити. Іноді мені не хочеться лікуватися, лягати в лікарні, але коли згадую, що в мене діти, - заради них готовий на все.

«Одна жінка не мала чим допомогти - то привела корову»

- Часто родини, де підростають двійко-трійко діток, ледве зводять кінці з кінцями: виховання малюків - непроста ноша, в тому числі й з матеріального погляду. А як ви справляєтесь? Хто вам допомагає?

- Усі люди нашої України. Хоч і багато труднощів сьогодні, але я пишаюся своєю країною. Я був за кордоном і точно знаю, що не зміг би ніде жити, тільки тут. У нас добрий народ. Знаєте, люди часто приходять, дивляться і йдуть собі. А буває так, що людина заходить - і починає жити в серцях цих дітей. Я ніколи не плачу, не вимолюю грошей - допомагайте мені, бо я взяв цих дітей, і в мене істерика, як їх прогодувати. Взявся - повинен сам нести свій хрест, це мій вибір.

Я завжди думаю: чим годувати, в що одягати, як влаштувати їх у школи, у вищі навчальні заклади. Кожен повинен вчитися, мати професію. Бачите, які часи настали. Торік наш хлопчик вступив в університет на медичний факультет, але ми не знали, що треба було відразу проплатити за навчання, і його вигнали. Не всі люди нас розуміють... Але є й такі, які дуже близько сприймають нашу ситуацію. Одна жінка не мала грошей, щоб нам допомогти, то привела корову. Селяни з навколишніх сіл віддали у користування свої земельні паї - усього 200 гектарів. Ще один чоловік - відома в Україні людина - завжди допомагає нам матеріально. Він не любить себе рекламувати, але завдяки йому у нас щомісяця є і хліб, і одяг, він заплатив 150 тисяч євро за операцію однієї дитини в Німеччині, у нас не було виходу - тут дитина помирала... Завжди телефонує: «Отче, як здоров'я, як діти? Що треба - скажіть». Він провів нам газ, бо в нашому районі його не було - це не так просто, бо ж ми за річкою Прут.

Фірма «Моноліт» з Одеси завжди присилає подарунки дітям на свята. На Святого Миколая, Різдво вантажать цілу фуру з гостинцями. У нас є брати в монастирі - трудяться на полі, на фермі, маємо своє господарство. Ми працюємо, і навіть якщо не буде грошей - у нас є чим годувати дітей і в що одягати. Маємо окремі корпуси: для хлопчиків, для дівчаток і для віл-інфікованих. Приміщення з басейном, сауною, масажним кабінетом та для занять спортом.

Для мене не існує національності - мені жаль усіх дітлахів у світі. Коли почую, що десь війна, вбивають дітей або вони вмирають від голоду - мені боляче. Хочеться туди поїхати і допомогти їм.

- Діти діляться з вами своїми секретами? Хлопчики й дівчатка, напевне ж, закохуються, з'являються нові переживання...

- Є таке... (посміхається). Прийшов хлопчик зі школи - десятикласник: тату, я закохався. І плаче. Розумієте, це найбільш небезпечна любов - перша. Вона часто у серці рану залишає. Дівчатка зізнаються: тату, я дуже люблю одного хлопчика. Але ми не відпускаємо дітей, аби вночі ходили по дискотеках, по дорогах. Наприклад, 12 дівчаток навчаються в Новоселиці (я купив їм там квартиру) - самі живуть, готують їсти. Щовечора телефоную: ви вдома, а що ви їли? Переживаю...

Вони не до 18 років мої діти, вони до кінця життя мої. Навіть якщо зі мною щось станеться, у мене є брати - вони підтримають, продовжать мою роботу. Вічно тут, на землі, ніхто не живе. Віра без справ мертва. Троє вихованців уже створили свої родини. Цього року буде ще три весілля. Новій сім'ї я будую дім. Після весілля вручаю ключі. Я не можу дитину так кинути. Навіщо я тоді її беру? Щоб у 18 років залишити саму проти світу?

Часто до нас приходять діти з інтернатів, просять їсти, переночувати. Один хлопець приїжджав і просив їсти. Потім зникав. Я його довго не бачив. Якось ми з дітьми організували концерт у в'язниці. Дивлюся - цей хлопчина вже там... 18 років - а людина за ґратами. Що сталося? Чотири дні не їв - розбив вікно у магазині. Грошей не брав - ні, тільки поїв. Йому дали чотири роки. Ми ніби боремося за Україну, а треба боротися за людей. Забуваємо подати їм вчасно руку допомоги.

«Рідний син сказав: тату, я теж візьму в свою родину сироту...»

- А в якій школі навчаються ваші діти?

- У звичайній школі села Молниця. У школі до наших дітей різне ставлення. Перший рік ми тільки й робили, що вікна склили. Бо якщо розбили вікно - то це ж тільки наш міг таке зробити, кому ж іще... І ремонти робили, допомагаємо школі, як можемо.

Крім того, діти навчаються гри на музичних інструментах - на скрипці, акордеоні, піаніно. Я сам дуже люблю музику, тому і їм порадив - це нікому не заважає. Виступають на концертах, перемагають на конкурсах, гарно співають - уже маємо диски з їхніми записами.

Нас якось осудили. Сказали - беремо дітей, щоб із них монахів робити. Ну що за слова? Навіщо мені брати немовля, ростити його до 20 років, і чи він стане потім монахом? У монастир люди ідуть за покликом серця.

Я не вибираю їм професію. Питаю - через рік закінчуєш школу, подумай добре, куди хочеш. Куди б вони не бажали - допомагаю, плачу гроші. У Чернівецькому університеті ректор іде нам назустріч - мої діти там на юристів навчаються. Директор медучилища з радістю приймає на навчання, і всіх на державну форму, стипендію отримують, як сироти. А є місця, де на них навіть не глянуть.

- Отче, торік на Всеукраїнському форумі усиновлювачів ви отримали звання Героя України. Що означає для вас ця нагорода?

- Я щиро вдячний Президенту, але, повірте, ніколи не жду нагород. Для мене тільки одна відзнака - від Бога. Найбільша нагорода - щоб я мав за що годувати, одягати дітей. У мене багато нагород, про які люди не знають, але я їх ніколи не показую. Якщо ж по істині казати, я би всіх людей в Україні нагородив званням Героя. У нас дуже хороші люди. Коли була повінь торік - вся Україна прийшла на допомогу. Я дуже пишаюся своєю Батьківщиною. Якщо нагороджувати, то треба відзначити всіх моїх братів-монахів, які сплять на підлозі, а діти - на ліжку. Діти відпочивають уночі, а матушки перуть одяг. Це щоденний подвиг, який, може, і не помітний стороннім поглядом.

Я прошу Божого благословення і миру для всіх людей, тому що дуже важкі часи ідуть. І хочу, щоб люди були терплячі, допомагали один одному. А ще мрію, аби всі сім'ї в Україні були щасливі. Діти - вони від любові. Це найвище почуття... І дев'ять місяців носити дитинку під серцем - треба мати любов. Навіть якщо хтось «згрішив». Одна дівчина народила в 15 років. Прийшла таємно - отче, допоможіть мені, заберіть мою дитину. І ми пішли їй назустріч... Ну, скоїла людина негарний вчинок, згрішила, але так сталося - то що, вбити людину тепер?

Я так хотів би, щоб усі діти жили в сім'ях. Бо ж у дитини - дві ручки. Однією обніме маму, іншою - тата. І спатиме спокійно. Дивлюсь на своїх діток - сплять у м'якій постелі, такі ліжечка гарні, іграшки... Але мама де? Немає... Подумаю про це - і починаю плакати. У мене всього цього не було, але мама поруч була.

- А ваші власні діти - як вони сприймають «нову родину»?

- Мій син одружився, дружина чекає маля, а він підійшов до мене: «Тату, ми хочемо взяти сироту в нашу сім'ю». Почекай, кажу, у вас же ще своя дитина не народилася. «Ні, тату, ми так вирішили». І я живу з радістю в душі, що це сказав мій син. Я від своїх дітей хотів би одного: якщо побачать сироту - щоб обігріли її душу, не відштовхнули. Якщо ти хочеш щастя - роби іншим добро, щоб вони були щасливі.

Мене запитують - отче, чому ви обрали таку важку місію, то ж непосильна робота. Це не робота, відповідаю, а борг мій перед Богом. Думаю, Господь мене вибрав ще в ранні роки. Я співав, танцював на сцені і хотів йти цим шляхом. Але Господь вказав мені мій справжній шлях. Шлях до щастя.


   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.