УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 62 відвідувачів

Теги
УГКЦ Голодомор Вселенський Патріархат секти іконопис вибори забобони Церква і політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну 1020-річчя Хрещення Русі молодь комуністи та Церква автокефалія монастирі та храми України Предстоятелі Помісних Церков Президент Віктор Ющенко УПЦ КП Церква і медицина діаспора Мазепа церква та політика Митрополит Володимир (Сабодан) постать у Церкві краєзнавство Доброчинність Католицька Церква милосердя конфлікти Києво-Печерська Лавра церковна журналістика Ющенко розкол в Україні Церква і влада Священний Синод УПЦ педагогіка Патріарх Алексій II церква і суспільство шляхи єднання Археологія та реставрація українська християнська культура






Рейтинг@Mail.ru






«Прес-центр» (Черкаси): Син і батько Княжої гори



«Прес-центр» (Черкаси), Андрій Кравець, 07.03.2009

 

Археолог Біляшівський повернув із забуття цю канівську гору з таємницями часів Русі. Вона ж віддячила йому славою...

Кінець Родня став початком історії його скарбів

770 років тому, літа 1239 року, коли вщухла велика битва за Роденьград, дерев'яні тереми, укріплення і вежі фортеці на Княжій горі палали, здіймаючи до Небес стовпи вогню і диму. Схили войовничої гори були всіяні трупами монголо-татар - пронизаних стрілами й списами, розчавленими колодами й камінням, що скинули зі стін фортеці русичі. Та сама картина була й у палаючій фортеці - земля почервоніла від рік крові захисників і нападників. Серед того вогню і трупів сидів на коні хан, що здолав горде місто ціною життя величезної частини свого війська, і розпачливо повторював, озираючись навколо: "Кан, кан, кан!" Його мовою "кан" означало "кров"...

Можливо, саме в цій легенді закладено розгадку назви міста Канів, куди переселилися одиниці чудом уцілілих русичів з Родня. Канів зберігся й донині, а в ті далекі часи став резиденцією ханських баскаків - збирачів данини. Родень же, що за сім кілометрів від Канева, щез навіки. Знищене, але нескорене місто, що славилося воїнами, ковалями і ювелірами, забрало з собою скарби. І коли до Канева з його околиць поневолений люд зносив зайдам данину, Княжа гора, полита кров'ю й усіяна попелом згарищ, вперто ховала від чужинців золоті діадеми, гривни, колти і амулети, що не вберегли від напасті своїх власників...

Уманчанин, що прославив Київ і Канів

1867 року в сім'ї православного священика в Умані народився син. Хлопчак змалечку цікавився старовиною - його очі загоралися, коли він бачив давню книгу, а старовинні монети вмів збирати не гірше, аніж його однолітки - гриби у сусідньому Грековому лісі... Це був Микола Біляшівський - той, кому судилося повернути нащадкам загиблих русичів Родня скарби їхніх предків.

Випускник юридичного та історико-філологічного факультетів Київського університету Святого Володимира здобув визнання після серйозних відкриттів і досліджень поселень часів трипільської культури - біля м. Тальне й с. Колодисте на Уманщині. Вів розкопки і в Києві, працював у архівах Москви і Варшави, відшукуючи ниточки до пошуку старовини рідного краю, створив знамениту приватну колекцію старожитностей для барона Штайнгеля на Рівненщині, заснував нинішні Національний художній музей України, Музей західного та східного мистецтва і Російську картинну галерею в Києві... У цей час музей стає його домівкою в буквальному розумінні слова - разом із сім'єю він мешкає в музейному напівпідвалі, експонати ж, які збирає по всій Україні, "живуть" поверхом вище... 1906 року Біляшівський обраний депутатом першої в історії Росії Державної Думи і створює у ній з частини депутатів "Український клуб", що відстоює інтереси нашої Вітчизни. За його ініціативи експонати, що колись були вивезені з України до Росії, стали окремими відділами українського мистецтва та етнографії в музеях Москви і Петербурга. Своїм коштом Біляшівський видає перший в історії України археологічний журнал і стає його головним редактором.

Старожитності краю намагався врятувати від усіх тогочасних вандалів: під час Першої світової війни відповідав за збереження музейних цінностей Галичини, а під час революції і громадянської війни - за націоналізацію і збереження від вивезення за кордон історичних цінностей Києва. У березні 1917-го став комісаром з охорони пам'яток Київської губернії, керівником відділу музеїв Генерального Секретаріату і майже одночасно - членом Центральної Ради УНР. 1919 року організував дренажні роботи для порятунку Андріївської церкви Києва, створив комісію з дослідження і реставрації Софійського і Свято-Микільського соборів та інших культових споруд, ушкоджених окупантами - російськими матросами Муравйова, "прославленого" побоїщем під Крутами. Розробив перший в Україні закон про охорону пам'яток культури, історії й мистецтва...

Цей фактично бездоганний закон Центральної Ради не захотіли міняти навіть більшовики, коли прийшли до влади в Україні. Більше того - замість табору чи розстрілу Біляшівському запропонували посаду очільника етнографічної секції відділу мистецтв Народного комісаріату освіти УРСР. Знаменитому вченому навіть дозволили зберегти заповідник Шевченка у Каневі, створений за його ініціативи розпорядженням... Симона Петлюри. А 1923 року закрили очі на донос про те, що Біляшівський урятував (вивіз із Канева і закопав у дворі Київського історичного музею) частину чавунного хреста, скинутого з могили Тараса Шевченка селянами-атеїстами, що святкували 1 Травня.

Втім, найстрашніші часи радянських репресій були ще попереду, а Біляшівський до них не дожив. Весна 1926 року стала для нього останньою - археолог помер на своєму хутірці в канівському заповіднику і був похований, як і просив - біля підніжжя гори, де колись досліджував Мале скіфське городище, зовсім недалеко від Княжої гори. За три години до смерті він ще готував чергову наукову статтю про трипільську культуру...

Княжа гора дала життя після смерті своєму дослідникові і загиблому Родню

У переповненому подіями житті Миколи Біляшівського кожен крок археолога уславляв його в науці. Та фактичне безсмертя в історії йому дарували саме розкопки на Княжій горі під Каневом.

Наприкінці 80-х років ХІХ століття жителів села Пекарі на Канівщині охопила золота лихоманка. Дніпром снували цілі флотилії шукачів скарбів, щодня - до ста осіб одночасно. Вони кинулися до свого "Клондайка" - Княжої гори, де хтось першим знайшов золото, срібло та інші коштовності загиблого Родня. Копали бездарно, знищуючи лопатами частину скарбів ще в землі. Переплавляли знайдені безцінні коштовності на злитки, продавали знахідки заїжджим ділкам. Зокрема, була продана й безнадійно втрачена для України унікальна гривна, зроблена з бурштину, аналогів якій немає в світі. Прикраси й зброя Княжої гори пливли у приватні колекції Польщі, Англії, Франції, Росії...

Коли Сухаревський ринок Києва переповнили селяни з Канівщини, які торгували унікальними речами часів Київської Русі, меценат, любитель і колекціонер старовини Василь Тарновський з'ясував, що всі вони знайдені саме на Княжій горі. Гроші на дослідження він мав, а от самі розкопки провести попросив Біляшівського - для цього викупив одним махом гору і дав археологові чудове фінансування для пошукових робіт. Затрачені кошти повернулися сторицею: вже першого літа, 1890 року, експедиція Біляшівського акуратно дістала зі зранених "піратами"-шукачами надр Княжої гори понад півтори тисячі предметів часів Русі - зброю, знаряддя праці й побуту, хрестики, коштовні гривни, сережки, підвіски, браслети та інші прикраси, арабські й візантійські монети, рештки дерев'яних жител і мідні дзвони спаленої церкви.... Десятеро досвідчених землекопів експедиції працювали невтомно. Розбившись по парах, вони метр за метром досліджували гору - один копав, а інший перебирав руками кожну грудочку землі, не пропускаючи й найменшої намистинки. За час розкопок на горі було знайдено 12 скарбів та безліч одиночних знахідок - всього понад п'ять тисяч предметів Київської Русі. Головною знахідкою став золотий колт, оздоблений обідком з перлин - із зображенням геральдичного орла з широко розкритими крилами та голуба з розпушеним хвостом. Таке зображення орла можна бачити на хорах 800-літнього Софійського собору в Києві, над фресковим портретом родини Ярослава Мудрого. Орел здавна був символом князівської влади, тож знахідка дала ще одне підтвердження літописній згадці про те, що в Родні князь Святослав мав свій "дім теремний". З міста, що жило лише на сторінках літописів, Родень перейшов у розряд реальних і величних міст Русі, а розкопки Біляшівського підтвердили здогадки істориків про те, що Родень був чи не найбагатшим містом Русі, після Києва і Чернігова.

Після золотої лихоманки навколо Княжої гори спливло багато часу, та й донині її околиці живуть легендами про скарби, що нібито заховані на інших Канівських горах. Про гору Харитонівщину розповідають, що в ніч перед Великоднем на ній загоряються сині вогні, показуючи місце, де нібито пішли під землю золоті ворота палацу, що там стояв. Про Лису гору - що тут захований проклятий скарб багатого гончаря, який згубив життя своїй доньці, а згодом і сам помер. Про Пагорб Слави - що біля церкви, збудованої тут князем Ярославом у ХІІ столітті, стояв золотий кінь, подарований місту візантійськими послами. Про Таганчу поблизу Канева - що тут, у помісті цукрозаводчика Терещенка, стояла статуя козака-вершника, зроблена з чистого золота, яка зникла під час більшовицької революції. Кажуть, що люди Терещенка перевезли її до Канева й закопали, а під час Великої Вітчизняної в Канів приїздив син Терещенка Едуард і разом з німцями змушував місцевих копати, щоб знайти ту статую, але не зміг... Схоже, поштовх до створення цих легенд дали знахідки експедиції Біляшівського та сама Княжа гора - місце, що було усіяне реальними скарбами Родня - славного града великої Київської Русі...

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.