УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 59 відвідувачів

Теги
Митрополит Володимир (Сабодан) Предстоятелі Помісних Церков Києво-Печерська Лавра Голодомор Ющенко українська християнська культура секти Церква і влада комуністи та Церква церква та політика церква і суспільство автокефалія Церква і медицина Церква і політика краєзнавство Археологія та реставрація вибори Священний Синод УПЦ шляхи єднання милосердя розкол в Україні діаспора Католицька Церква Вселенський Патріархат Мазепа забобони Приїзд Патріарха Кирила в Україну УГКЦ конфлікти Президент Віктор Ющенко Доброчинність УПЦ КП Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі іконопис церковна журналістика педагогіка монастирі та храми України молодь постать у Церкві






Рейтинг@Mail.ru






«Релігійна панорама»/«Buk news» (Чернівці): Українська мова в релігійному житті України



«Релігійна панорама»/«Buk news» (Чернівці), Анатолій Колодний, заслужений діяч науки України, доктор філософських наук, профессор, заступник директора-керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, 04.05.2009

 

 Хто свою рідну мову забуває, той у серці Бога не має» Митрополит Іларіон (Огієнко).
 
 Дорогий Читачу! В останніх числах часопису («Релігійна панорама» - прим. ред.) я надто гостро зреагував на те ігнорування Конституцією визначеної державної мови України, до якого вдаються у Московсько-Православній Церкві, протестантських і неохристиянських конфесіях, в іудейських, мусульманських і неоорієнталістських спільнотах. Всі вони в такий спосіб залишаються вірними продовжувачами національної політики Комуністичної партії Радянського Союзу з денаціоналізації українців, постають славними ленінцями, співпрацівниками КПУ Петра Симоненка і прогресивної соціалістки Наталії Вітренко у справах з повернення України в якийсь новий Союз із колишнім її колонізатором. В такий спосіб вони сприяють регіоналізації країни, розвитку сепаратистських настроїв, виховують зневагу до української культури, бо ж її душа - мова. Це є виявом їх нехтування Апостолом нації Тарасом Шевченком, який поставив своїм Кобзарем на сторожі українства рідне Слово. Це є виявом національного бездушшя, бо ж, як влучно писав Сидір Воробкевич: «Мово рідна, слово рідне, // хто вас забуває, // той у грудях не серденько, // тільки камінь має». Дмитро Павличко з докором таким русифікаторам українців пише: «Ти зрікся мови рідної. Нема // Тепер у тебе роду, - народу. // Чужинця шану ждатимеш дарма - // В твій слід він кине сміх-погорду». Із уст українофобних християнських служителів звучать різні «обґрунтування» своїх дій, але всі вони зрештою ще й антихристиянські.
 
 Християнство - світова релігія. Як таке, воно є наднаціональним, бо ж для нього немає ні елліна, ні іудея, ні варвара, ні скита (Колос. З:11). Чи означає це, що воно негативне у своїх ставленнях щодо національних чинників? Ні, вчення Ісуса переросло ранні його вузьконаціональні рамки і стало світовим. Цим самим було висловлене негативне ставлення до націоналізму, який возвеличує один народ над іншим, веде до винародовлення інших, і утверджено націоналізм, побудований на прагненнях кожного народу до самостійності. Сходження Духа Святого на Апостолів, від чого вони «говорять новими мовами», призвело до того, що організація Христових громад набула національного характеру. Тому на Трійцю в Церквах співають: «Мовами різними народів оновив Ти, Христе, Своїх учнів, аби ними проповідувати Тебе, Безсмертне Слово Боже». Як свідчить Одкровення Івана, Христос своїм благовістям нас «викупив Богові кров'ю Своєю з кожного племені і мови, і люду, і народності» (Одкр. 5:9). Саме в цьому контексті нового звучання набрали слова, що немає ні елліна, ні іудея, ні скита. Вони вже утверджували не наднаціональність вчення Христа, а рівність кожного народу на його осягнення і форму цього осягнення, право кожного народу залишатися самим собою. Апостол Павло вже пише, що «коли хто про своїх... не дбає, той віри відцурався, він гірший, ніж невірний» (І Тим. 5:8). Апостоли в своїх Посланнях закликають вже не до любові у Христі до його Церкви, а «перед лицем Церков», підкреслюючи цим їх багатоманітність і водночас рівність, можливість різних етнічних шляхів до Вічного. Сам Ісус, як це засвідчує Новий Завіт, при його вдумливому прочитанні, знав декілька мов і слідував заповітній традиції спілкуватися з кожним народом «мовою його, щоб кожна людина була паном у домі своєму і говорила про це мовою свого народу» (Ест. 1:22).
 
 Той факт, що Старий Завіт був свого часу перекладений грецькою мовою (Септуагінта), засвідчує неправомірність сакралізації якоїсь із мов. Це говорить лише про те, що в І-III століттях у літургійній практиці християн уже була двомовність.
 
 Поява перекладу Святого Письма латинською мовою (Вульгата) і перехід до вжитку її в літургійній практиці підтверджувало ще раз рівність мов. Відомий християнський богослов Ориген зауважував: «Греки у молитві вживають слів грецьких, римляни - римських. Кожний народ молиться й по силі славить Бога рідною своєю говіркою; Господь вислуховує прохання на всіх мовах».
 
 В перші віки християнства ще не існувало якихось канонічно визнаних сакральних мов.
 
 Це засвідчує хоч би той факт, що із заснуванням в 381 р. Вірменської Церкви без якогось спротиву цьому мовою її обрядового вжитку стала вірменська. З проголошенням навіть в 601 р. автокефалії Грузинської Церкви вона стала вільно грузиномовною. З житія Феодосія Метафраста дізнаємося, що ще в 381 році мізійські слов'яни (Мізія - нинішні Сербія і Болгарія) вели відправу своєю мовою. Іван Золотоуст вдоволений був тим, що «скити, фракійці, сармати, маври, індійці й інші, що живуть на кінці світу, філософствують, переклавши кожний мовою своєю Слово Боже».
 
 Аргументами Костянтину і Мефодію за утвердження рідної мови в богослужінні служило: 1) приклади народів, які мали вже свій національний християнський обряд (вірмени, перси, абхазці, грузини, сугди з Криму, готи, хозари та ін.); 2) думки, ствердні щодо цього, із Святого Письма (Ів. 1:12; 17:20-21; Мт. 28:18-20; І Кор. 14:5-40; Филип. 2:11 та ін.); 3) докази здорового глузду, побудовані на логічних аргументах: «Та чи ж Бог не посилає дощу рівно на всіх? Чи може сонце також не сяє усім? (Мт. 5:45), і чи не однаково дишемо ми всі повітрям? І як ви не стидаєтеся признавати тільки три мови, названі лише у Євангелії від Луки (23:38), наказуючи всім іншим мовам та племенам бути сліпими й глухими? Скажіть мені, - запитує Костянтин, - чи ви хочете зробити Бога немічним, що Він не може цих (слов'янських книг - Авт.) дати, або заздрим, ніби Він не бажає те зробити?».
 
 Останнім часом на сторінках релігійних видань в Україні все частіше порушується питання онаціональнення богослужінь, зокрема літургійної практики християнських конфесій. При цьому вжиток рідної мови в богослужіннях розглядається як важливий чинник національно-духовного відродження.
 
 Зрозуміло, що найпотаємніші свої переживання і бажання, виголошені в молитві, віруюча людина прагне виразити своєю рідною мовою. Коли під час богослужіння звучить чужа або ж звична, але незрозуміла їй мова, то за цих умов вона відчуває себе дещо приниженою, упослідженою. Бог для неї тоді, оскільки Він не розмовляє зі своїми вірними їхньою мовою, є чимось чужим. А оскільки Він не володіє рідною мовою тих, до кого звернене Його Слово, то він не є всезнаючим і всемогутнім. Це, звісно, обмежує права і принижує власну гідність віруючого.
 
 Відтоді як князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий завели грамотність, літературною мовою для Київської Русі стала церковнослов'янська. Але не в своєму первозданному вигляді. З приходом на українські терени відбувся процес її асиміляції на новім національнім ґрунті. Це асимілювання проходило: шляхом відступу від «болгарського первовзору»; пристосуванням чужої мови до живої місцевої вимови; українщенням її фонетики. По-іншому це й не могло відбуватися, бо ж тільки молитва рідною мовою відповідає релігійній психології і давнім традиціям народу.
 
 Сама церковнослов'янська мова - це не якась штучна чи надприродним шляхом створена мова. Вона є мовою одного із слов'янських народів - болгарського, а точніше - його південно-македонське (солунське) наріччя, опрацьоване Кирилом і Мефодієм для літературно-книжкових цілей і богослужбового вжитку. Сама історія підготувала цій мові ту функцію, яку вона виконує у слов'янському світі, ставши богослужбовою мовою для болгар, українців, білорусів, сербів, росіян. Як кожна національна мова, вона має свої привабливі й неповторні риси. Поетичність цієї мови виявляється в її звуковому багатстві, красі форми і стилю. У церковному вжитку ця мова одержує свою мистецьку специфіку. Це відрізняє її від мови повсякденного вжитку і водночас гармонізує її як естетичне явище зі всією системою церковного мистецтва. Відстоюючи неодмінність церковнослов'янської мови як мови богослужіння, Російська Православна Церква цим самим переслідувала й нині переслідує чітко визначену мету: з одного боку, за рахунок протиставлення світського і релігійного, зокрема релігійних (трансцендентних) і нерелігійних (житейських, розмовних, іманентних мов) відособитися в суспільстві, не розчинитися в ньому, а з другого, виступаючи з ідеєю «Церква - наднаціональний інститут», насправді слугувати власне національним інтересам російського народу. І це не дивно. Мова Кирила і Мефодія в XIX столітті зазнала в Росії такого реформування, що від неї, власне, мало що й лишилося. Сакралізація церковнослов'янської мови привела до усунення з літургійного життя у слов'янському світі національних мов. Богослужіння рідною мовою стало розглядатися тут як неканонічне, як таке, що усуває відмінність мирського і церковного.
 
 Обстоюючи якусь особливість церковнослов'янської мови в літургійному житті Православ'я, богослови при цьому обходять увагою те, що, власне, ця мова як одна з важливих, простих, невироблених, навіть «варварських», «базарних» як на той час мов, зрештою все ж стала благословенною. Ними не враховується також і той факт, що церковнослов'янська мова ніколи не була однаковою у всіх слов'янських народів.
 
 Вживана нині Московською Патріархією, а також підпорядкованою їй Українською Православною Церквою, та й іншими Православними Церквами України, вона є далекою від того македонського наріччя староболгарської мови, до якого зверталися Кирило і Мефодій. У розвитку цієї мови на наших теренах виділяють п'ять етапів, які я розглядаю у своїй монографії «Україна в її релігійних виявах» (Львів, 2005). Про них також іде мова в багатотомній «Історії церковнослов'янської мови» Івана Огієнка (Варшава, 1927). Церковнослов'янська мова зазнала складної еволюції. Будучи живою мовою одного із слов'янських народів, вона з часом прийшла в Росії до такого національного її варіанту, в якому було вже більше російського, ніж солунського.
 
 Проте, коли поставало питання про наближення літургійної мови до національних мов слов'янських окраїн Росії, то це викликало негативну реакцію як з боку Російської Православної Церкви, так і Російської держави. Саме така політика сприяла денаціоналізації українського народу, який перебував у ярмі російських колонізаторів.
 
 Порівнюючи нинішню церковнослов'янську вимову російського Православ'я з вимовою давньоукраїнською, яка ще подекуди збереглася на Буковині й Волині, в Греко-Католицькій Церкві, переконуємося в тому, що діючі нині Православні Церкви України відійшли від останньої, зупинилися на зросійщеному виголосі. І тут мав рацію І. Огієнко, коли він твердив, що «сучасна церковнослов'янська мова - це не мова старослов'янська, не мова Кирила і Методія, а тільки мова ново-церковно-слов'янська, а коли вона з російською вимовою, то це староросійська мова» (Іларіон, митрополит.
 Ідеологія Української Церкви. - Холм, 1944. - С. 29).
 
 На основі аналізу Священних Книг християнства, кодексу канонів, вивчення історії становлення і розвитку мови обрядово-культової сфери різних релігій, традицій релігійного життя приходимо до висновку, що якихось вагомих аргументів (окрім суб'єктивних міркувань), які б заперечували можливість використання національних мов у богослужбовій практиці історичних щодо України Церков немає. Навпаки, є ряд факторів, що зумовлюють необхідність їх ужитку. Розглянемо кожен з факторів окремо.
 
  1. Біблійні установки. В біблійній книзі Буття відзначається, що був час, коли на всій Землі були «одна мова та слова одні» (11:1). Після зруйнування Богом Вавилонської вежі і змішування мов, пишеться тут, люди розселилися «у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх» (10:5). Кожний народ одержав можливість «ходити стежками своїми» (Дії 14:16). Оцінюючи ці біблійні міркування щодо критеріїв виокремлення народів, богослови звернули увагу на те, що класифікація ця проведена з чотирьох основних точок зору: географічної («у їхніх краях»), лінгвістичної («за мовою своєю»), соціальної («за своїми родами»), етнічної («у народах своїх») (Толковая Библия. В 3-х т. - М., 1904. - Т. І. - С. 71). Наголошуючи на надприродності процесу появи мов і народів, теоретики богословської етнології на основі аналізу Біблії зауважують, що в плани божественного світобудівництва не входило вивищувати один етнос над іншим. Продовжуючи цю думку, певно що зробимо висновок про рівність мов, невивищеність якоїсь із них.
 
 Своєрідним лінгвістичним твором Біблії є Перше послання апостола Павла до коринтян.
 
 Автор його не заперечує рівноправності мов: «Як багато, наприклад, різних мов є на світі - і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцю, а промовець чужинцем мені» (14:10-11). Саме цей біблійний твір наголошує на необхідності кожному народу в своїй богослужбовій практиці користуватися своєю рідною мовою. Апостол Павло текстуально наголошує на тому, що слово, сказане чужою мовою, адресоване Богу, але воно Йому не потрібне до тих пір, доки це слово не буде почуте людьми їх рідною мовою: «Я ж хочу, щоб мовами говорили всі, а ліпше - щоб пророкували: більший бо той, хто пророкує, аніж той, хто говорить мовами» (14:5). Автор Послання чітко обґрунтовує необхідність вживання рідної мови. Завдяки їй: 1) промовець дав духовні дари для збудування Церкви, а не лише самого себе; 2) розум слухача одержує пожиток пізнання, науку, відкриття, а не лише різнозвучний ряд, говорений на вітер; 3) говорячи «амінь», слухач цим висловлює своє розуміння прослуханого, засвідчує те, що розум його має плоди почутого. Своєрідним лейтмотивом розмірковувань апостола Павла є його слова: «В Церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою» (14:19). Якщо ми звернемося до Дій апостолів, то зауважимо, що Бог не дав різним народам дару розуміння єврейської мови Ісуса Христа, а навпаки - через Святого Духа Він зійшов на апостолів, і в такий спосіб справдилася обітниця, що вони «говоритимуть новими мовами» (Мк. 16:15-17). Дар говоріння різними мовами викликав у різноплемінних прочан питання: як це ми чуємо кожний свою мову, в якій народилися? (Дії 2:4-11). Але цей епізод ще раз засвідчує право кожного народу чути Слово Боже своєю рідною мовою. Адже тут долається різниця іудея й неіудея, поділ мов на благодатні і неблагодатні.
 
  2. Історичні чинники. Не стану тут описувати те, як стали сакральними староєврейська, грецька та латинська мови. Це є у моїй праці. Зауважу лише, що чогось надприродного в цьому процесі не було. З одного боку, цьому сприяв тримовний надпис, який, згідно Євангелії від Луки, нібито був вміщений на хресті, на якому розіп'яли Ісуса, а з другого - характер поширення християнства і вживаність цих мов у міру набуття ним духовної сили. Названі мови не водночас стали називатися сакральними і вживатися як такі. Більше того, сакральність передуючої мови в ході історії певною мірою йшла на спад, оскільки наступна мала вже ширший ужиток і вагу.
 
  3. Комунікативні чинники. В Новому Завіті зазначено, що коли йде молитва чужою мовою, то все говориться на вітер, бо залишається розум без плоду, оскільки віруючий не пізнає те, про що говориться. Відтак той, хто говорить, «будує тільки самого себе» і не будує Церкву. Тому апостол Павло закликає тих, хто пильнує про «духовні дари», дбати, щоби «збагачуватися через них на збудування Церкви».
 
 На важливості богослужіння рідною мовою акцентував постійну увагу митрополит Іларіон (Огієнко). Першим аргументом на користь цього у нього є думка, що оскільки «Християнська Церква ще від свого постання була і є наймогутнішим консервантом і твердинею рідної мови», то всі богослужіння мусять відправлятися живою мовою свого народу» (Огієнко Іван. Наука про рідномовні обов'язки. - Львів, 1995. - С. 23). Другим аргументом митрополита є те, що богослужіння незрозумілою мовою не приносять вірним духовної користі, оскільки адресовані не до їхньої душі, не зорієнтовують їх «на шлях до Бога», «не будують їх для добра». Третім аргументом в концепції рідномовного богослужіння митрополита Іларіона є те, що для народу, який «в Церкві не чує своєї рідної мови», віра не постане як «скарб свій найдорожчий», а тому він не буде її шанувати і берегти, виявлятиме байдужість щодо неї, бо ж «хто міцний у рідній мові, той міцний у рідній вірі». На думку митрополита, коли священик виголошує свою проповідь нерідною вірним мовою, то він цим чинить непрощенний гріх проти добра Церкви, бо не промовляє до душі вірних. Відтак, наголошував митрополит, «хто свою рідну мову забуває, той у серці Бога не має».
 
 Церква, яка допускає мовне винародовлення своїх вірних, втрачає в їх очах свій авторитет як національної святині. Це варто було б усвідомити кліру УПЦ МП, який активно обстоює церковнослов'янськість і російськомовність своєї Церкви.
 
 Ті трактування за збереження церковнослов'янської мови обряду з метою забезпечення «єднання всіх слов'ян», які ми ще чуємо з боку Російської Православної Церкви, мають під собою явний політичний підтекст, оскільки зорієнтовані не стільки на забезпечення цього єднання, скільки на утримання України у сфері культурних та релігійних впливів Московського Патріархату за допомогою зросійщеної церковнослов'янської мови, а зрештою - утримання українського народу в російській духовній неволі.
 
 Вселенський зміст християнства розкривається в окремих національних формах, сукупність яких творить таку християнську спільність, де немає вже ні елліна, ні скита, ні іудея, бо ж кожний однаково причетний благодаті. Але при цьому кожний залишається тим, ким був - елліном, скитом чи євреєм, вносячи свій особливий тон у загальну симфонію християнства. Ігнорувати роль національного чинника у житті і виправдовувати це якимись нібито релігійними міркуваннями не можна. Святе Письмо виразно засвідчує абсолютне невмируще його значення. «Нація, яка є підмет відмінних дарувань, зі спеціальним покликанням на світі, з довільною енергією ділання в історії, з обов'язком загальнонаціональної відповідальності перед Богом за свої «таланти», - пише відомий громадсько-церковний діяч Арсен Річинський, - є соборною особистістю ноуменального порядку. Тому нація безсмертна, як і душа людська» (Річинський Арсен. Проблеми української релігійної свідомості. - Київ-Тернопіль, 2000, - С. 268).

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.