УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 73 відвідувачів

Теги
шляхи єднання педагогіка Священний Синод УПЦ церковна журналістика церква та політика Доброчинність Ющенко Церква і політика милосердя українська християнська культура Патріарх Алексій II Предстоятелі Помісних Церков Вселенський Патріархат УПЦ КП Митрополит Володимир (Сабодан) вибори секти Церква і влада краєзнавство Голодомор Археологія та реставрація автокефалія забобони Києво-Печерська Лавра УГКЦ діаспора комуністи та Церква Католицька Церква постать у Церкві іконопис конфлікти Церква і медицина Мазепа 1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство монастирі та храми України молодь Приїзд Патріарха Кирила в Україну Президент Віктор Ющенко розкол в Україні






Рейтинг@Mail.ru






«Волинь» (Луцьк): Полковник Єщенко врятував луцький собор



«Волинь» (Луцьк), Володимир Лис, 28 квітня 2009

 

Невисокий, але дуже жвавий, енергійний, непосидючий, завжди усміхнений і привітний до людей - таким знають у Луцьку ветерана війни Володимира Єщенка (на фото). І аж не хочеться вірити, що вчора йому виповнилося 85. А за плечима у Володимира Дмитровича нелегке дитинство, бо ж народився в сибірському місті Ачинську, що в Красноярському краї, у багатодітній робітничій сім'ї, важкі й небезпечні фронтові дороги від Курської дуги і до німецької Ельби, багаторічна військова служба і непросте повоєнне життя. Ну, а груди його прикрашають десятки бойових, зароблених потом і кров'ю, орденів і медалей. Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів і Почесною грамотою Верховної Ради України

-Володимире Дмитровичу, хоч народилися ви у Сибіру, але прізвище українське.

- Обоє батьків були білорусами, а мама Марія Василівна завжди розмовляла білоруською. Правда, я вже рідної мови не знаю. Зате, довгий час проживаючи в Луцьку, вивчив українську.

- А пам'ятаєте, як для вас війна розпочиналася?

- Треба сказати, що хоч мені тоді було сімнадцять, я вирішив йти добровольцем на війну. Бо ж вона уявлялася чимось невідомим і романтичним, а тут ще й так звабливо звучали мелодії духового оркестру біля військкомату, під які проводжали на війну солдатів. У неповні вісімнадцять я таки потрапив курсантом до Київського артилерійського училища, яке евакуювали до Красноярська.

- Відомо, що ви пройшли довгий шлях фронтовими дорогами.

- Командиром взводу четвертої батареї другого дивізіону 112 гвардійського гарматно-артилерійського полку я пройшов від Курської дуги по території семи областей України, форсував Дніпро, визволяв Київ, а потім громили німців під Рівнем і Луцьком. Ну, а далі - визволення Львівщини, Польщі, Чехословаччини, бої під Берліном. Мав і поранення, і контузії, і бої, коли на нашу батарею йшло до п'ятнадцяти грізних «Тигрів». Раз засипало землею, товариші відкопали мене без свідомості й відправили у госпіталь, та я вперто повертався у свій полк, дивізіон і свою батарею.

- А який з фронтових епізодів запам'ятався найбільше?

- Знаєте, він пов'язаний саме з визволенням Луцька. Всі знають, що Луцьк 2 лютого визволили кавалеристи. Але ж до того 31 січня 1944 року ми здобули Теремно і вже звідти вели вогонь прямою наводкою по Луцьку, в якому ще були фашисти. У стереотрубу було видно, як на долоні, будинки, млин, трубу заводу, далі з боку гайок. І посеред всього цього пейзажу - красива, висока будівля собору. Тоді командир нашої батареї, старший лейтенант Стамбула залишив мене командувати батареєю і звелів вести вогонь насамперед по орієнтиру №1. Цим орієнтиром і був собор, звісно, тоді я не знав, що то Cвято-Троїцький собор.

Біля cобору було чимале згромадження людей, стояли два німецькі «Тигри», гармата. Я став давати орієнтири, і раптом щось промайнуло в голові, стислося серце. Ви не повірите, побачив перед очима обличчя моєї мами. А вона в мене була дуже віруюча людина. Побачив її наче зримо перед собою й дав наводку не точно по собору, а далі й лівіше. У трубу бачив, як снаряд розірвався десь в районі Гнідави. Пролунала команда, щоб стріляв точніше, але вдруге і втретє я давав неправильний орієнтир.

- Виходить, ви врятували наш собор?

- Виходить, що так, хоч я отримав догану за неточну стрільбу від командира дивізіону, до якого звернувся комбат. Ця історія, до речі, мала своє продовження. Через сорок років ми, колишні артилеристи, зустрілися в Луцьку з нагоди 40-річчя формування артбригади, яке було тоді ж у сорок четвертому. Прибув тоді і мій колишній комбат із дружиною. От ідемо ми Луцьком мимо собору, я й кажу: «А пригадуєте, Василю Ісаковичу, як ми цю красу врятували?». А він подивився на мене і каже: «А ти тоді мене підвів. На війні накази треба точно виконувати».

- Знаю, що у сорок п'ятому ви брали участь у знаменитій зустрічі союзників - на Ельбі, в Торгау...

- Так, брав. І навіть отримав від американського офіцера-артилериста велику і запашну сигару. І хоч я не курив, стало мені цікаво, що ж то воно за штука така, то й взяв і, можна сказати, вперше в житті затягнувся. Правда, не допалив і потім довго зберігав той союзницький подарунок. Треба було чимось віддячити і я позичив у наших махорки, скрутив із газетного паперу знамениту «козячу ніжку» і простягнув тому майорові. Він засміявся, затягнувся, з несподіванки закашлявся, а потім обняв і сказав, що тютюн у нас такий же міцний, як і солдати.

- У Луцьку опинилися випадково чи свідомо обрали місце проживання?

- Спочатку, восени сорок п'ятого я тут служив разом зі своєю бригадою. Через два роки демобілізувався, а в сорок дев'ятому знову призвали і два десятиліття довелося послужити. А вже після служби місто, яке стало мені рідним, обрав свідомо. Завжди мене притягало це місто.

- Знаю, що ви завжди були активістом в обласній раді ветеранів. Було й цікаве уже цивільне життя?

- Уявіть собі, як його нелегко було починати у сорок шість років. Та я тоді поступив заочно на юридично-економічний факультет Київського університету. Чверть століття працював юрисконсультом на Луцькому спиртогорілчаному комбінаті. Працював і на інших підприємствах. Ну, а в раді ветеранів відповідаю за зв'язки з нашими засобами масової інформації. Маю чудову дружину, яка стала справжнім другом, бо моя Антоніна Юріївна так само близько до серця сприймає чужий біль і необхідність приходити на допомогу людям. Життя так склалося, що у мене померла дружина, а в неї - чоловік. Нас поєднала спільна життєва доля і ось уже майже три десятиліття йдемо поруч, як мовиться, рука в руку. Взагалі вважаю великою родиною всіх моїх фронтових побратимів, хоча їх стає все менше і менше. Та поки живі - вважаю, що в строю. 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.