УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 107 відвідувачів

Теги
Церква і влада Митрополит Володимир (Сабодан) комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація конфлікти автокефалія Мазепа шляхи єднання монастирі та храми України 1020-річчя Хрещення Русі забобони краєзнавство Священний Синод УПЦ Церква і політика Вселенський Патріархат педагогіка УГКЦ Церква і медицина УПЦ КП вибори церковна журналістика Патріарх Алексій II церква та політика українська християнська культура церква і суспільство милосердя Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні Доброчинність Приїзд Патріарха Кирила в Україну діаспора постать у Церкві іконопис Католицька Церква Голодомор Ющенко молодь секти Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Закарпаття OnLine»: Василь Туряниця: "Був час, коли Сваляву жартома називали малою Москвою"



«Закарпаття OnLine», Наталія Бунда, "Фест", 25 квітня 2009

 

Він корінний свалявець із діда-прадіда. За історією його родини проглядає історія Срібної Землі з її драматичними перипетіями, різноманіттям політичних та ідеологічних віянь. Василь Іванович ТУРЯНИЦЯ - філолог за освітою, ерудит й перекладач із чеської та угорської мов - за власним вибором, а за вдачею - людина завзята і не байдужа до суспільних трансформацій. Зізнається, що ніколи не міг жити за принципом "моя хата скраю", тому-то його життєвий шлях видався не тривіальним - із злетами і падіннями, з невпинними духовними пошука ми, із періодами, коли на розвилках життєвого путівця поставав перед вибором, у результаті якого звичні декорації круто змінювалися.

Народився Василь Туряниця у селянській родині, у якій було шестеро дітей. Голова сім'ї - Іван Михайлович був типовим закарпатським ґаздою, що бачив сенс життя у важкій щоденній праці. Родина Ту-ряниць жила на сучасній вулиці Мукачівській у Сваляві віддавна, мала чималий шмат землі (дістався у спадок від батьків мами Василя Івановича), худобу, тож роботи для кожного члена сім'ї не бракувало.

Прадід пана Василя по материнській лінії був старостою Свалявй, по-нашому - биро-вом. Коли в 1848 році в Австро-Угорщині скасували кріпацтво, селянам стали давати землю, і він зголосився взяти чималий пай. Та ще й родичів загітував. їхня земля починалася від річки Свалявка і доходила аж до того місця, де розташований старий міський цвинтар. Та попри постійну потребу в робочих руках на господарстві, дітям у сім'їТу-ряниць намагалися дати добру освіту.

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В АВСТРО-УГОРЩИНІ

Василь Туряниця розповідає, що його батько і мама були освіченими, як на ті часи. Батько народився у 1877 році, а мама була молодшою на сім років. У ті часи, коли батько був учнем, у школі навчання велося українською мовою, а маму (1884 року народження) вже вчили винятково угорською. Мама так і не навчилася читати і писати по-українськи, вміла лише по-угорськи. Звісно, вона була не одна така - з цією проблемою зіткнулися чи не всі її однолітки. Тож можна зробити висновок, що мадяри спочатку надавали українській меншині більше прав, а потім схаменулися, подумали, що можуть втратити значну частину території своєї держави в результаті національно-визвольної боротьби і заходилися мадяризувати русинів. Тоді закарпатці усвідомлювали себе частиною слов'ян, які жили споконвіку за Карпатами й етнічно мало чим відрізнялися від тих слов'ян, що населяли сучасну територію Галичини.

ОСВІТА ЗАКАРПАТЦЯ-ІНТЕЛІГЕНТА

У семирічному віці Василь Туряниця, як і інші діти, пішов до першого класу народної школи. Кращі учні після п'ятого класу переходили або до горожанської школи, або до гімназії, які давали більш якісну освіту, причому знову вступали до першого класу. В1937 році Василь вступив до першого класу гімназії в Мукачеві, яка тоді мала назву "русская реальная гимназия". Навчатися там треба було 8 років: аби здобути - за сучасними мірками - середню освіту, у той час треба було провчитися загалом аж 13 років. Василь Іванович, як освітянин, зауважує, що то - правильно, бо, на його переконання, "за десять років отримати атестат про середню освіту - нонсенс, яка ж то освіта?"

Гімназії на початку XX століття, за чеської доби, на Закарпатті були реальні і класичні, в останніх поглиблено вивчали грецьку та латинську мови, а також інші гуманітарні дисципліни. Для тих закарпатців, хто мав намір гризти граніт науки у виші, був відкритий шлях до університетів Братислави і Праги, а згодом, коли у 1939 році на Закарпаття "прийшли мадяри", - у Дебрецені та Будапешті.

У Мукачівській гімназії Василеві довелося провчитися лише один рік. Та той час він згадує як приємний період у своєму житті.

"До Мукачева я їздив на приміській електричці, яку в той час називали "шин-бус" і яка курсувала від Мукачева до Скотарського і назад. Можу сказати як пасажир, що поїздка шинбусом була вельми комфортною", - згадує Василь Іванович.

А через рік після вступу до Мукачівської гімназії у подальші плани Василя Туряниці втрутилися історичні події: частина Закарпаття, зокрема і Мукачево, була окупована Угорщиною, тож навчальні заклади із Мукачева були евакуйовані в ті міста, до яких мадяри ще не дісталися. Таким чином у Сваляву евакуювалися і реальна гімназія, і торговельна академія, а вчительська семінарія - у Сев-люш (сучасний Виноградів). Торговельна академія розмістилася в приміщенні сучасної ЗОШ №1, тодішньої горожанської школи, а гімназія - у кількох окремих спорудах. Таким чином для гімназиста В.Туряниці відпала необхідність їздити щодня до Мукачева. Та не надовго - через півроку Угорщина окупувала всю територію Закарпаття, і гімназію повернули до Мукачева, а на родинній раді було вирішено, що Василь завершить навчання у горожанській школі. Потім він вступив до торговельної академії, отримав відмінний атестат у 1945 році, після чого вирішив вступати до Празького університету. "Сіли ми з Антоном • Голчовим на поїзд і поїхали до Праги. Було це десь улітку 1945 року. Уявіть: Прага ще в руїнах, її нещодавно звільнили від фашистів. Чехи були добряче вимучені окупацією. До всіх іноземців - насторожене ставлення. Я таки вступив на медичний факультет, хоча згодом зрозумів, що лікарська справа - не моє покликання. Був надто вразливим, як показали заняття з анатомії ще під час першого семестру. Та й поневірятися в чужині важко. Пригадую, найбільшим банкетом для нас із земляком А.Голчовим були "брамбори зомачкою" (картопля з соусом). Тож я вирішив повернутися додому і вибрати собі фах до душі. Зрозумів, що це філологія. Я довго йшов до цього. А коли усвідомив, що саме філологія - моя справа, вступив до Ужгородського університету і став студентом першого набору цього вишу. З дитинства і дотепер надзвичайно люблю читати книги. Це для мене найбільша втіха".

МАГІЯ РУСОФІЛЬСТВА І РАДИКАЛЬНЕ "РУСИНСТВО"

Василь Іванович розповідає, що любов до друкованого слова перейняв від батька, який після закінчення Першої світової війни (провоював 4 роки на східному фронті) повернувся додому і в якості трофея привіз... книги. Іван Туряниця в родинному колі ділився спогадами: казав, що дуже симпатизував росіянам - як-не-як, вони єдині з країн, що воювали, були братами-слов'я-нами. Батько Василя Івановича навіть зізнавався, що мав намір перейти через лінію фронту і переметнутися на бік війська царської Росії, але мадяри пильно стежили із "декунків"-окопів, аби вояки-закарпатці не опинилися в братських обіймах росіян.

"Мені здається, що русофільство пустило корені на Закарпатті саме після закінчення Першої світової війни, коли наші земляки повернулися з фронтів, а дехто, як мій шовгор Василь Ликович, із полону", - каже Василь Іванович. Справа в тому, що він як військовополонений працював у одного поміщика в Росії. І так йому там сподобалося, що, навіть повернувшись додому, він із захопленням згадував високу культуру російського дворянства. Пізніше, коли на Закарпатті осіли на якийсь час емігранти, що рятувалися втечею від більшовицького режиму, він їм страшенно співчував. Не дивно, що В.Ликович заприятелював із царським генералом Сухомліновим, який оселився в Сваляві. Він знову занурився в атмосферу російської (старорежимної, звісно) еліти, співчутливо ставився до їхньої ностальгії за втраченою "родиной". До слова, православну церкву у Сваляві заснували саме росіяни-емігранти. Тоді тут була лише одна греко-католицька церква (зараз цей храм відвідує православна громада). Русофільство у Сваляві було дуже поширеним. Сваляву жартома називали малою Москвою. Та коли Закарпаття окупували мадяри, більшість із російських білогвардійців вирішили переїхати в глиб Європи. Хоча були такі, що осіли в Сваляві або довколишніх селах.
Треба сказати, що не тільки чоловік моєї старшої сестри став русофілом (так називали тих, хто з надзвичайною повагою ставився до царської Росії). Батьків брат, мій стрий, настільки прикипів душею до вихідців із Росії, що перейшов у православ'я. Треба віддати належне моїй рідні, у якій всі були греко-католиками: до цього поставилися лояльно. Загалом наша родина була дуже релігійною. І я, певна річ, мав відповідне виховання. До речі, мені за часів СРСР, коли був директором міської першої школи, довелося за вірність традиціям родини і релігійним переконанням поплатитися своєю посадою, бо дозволив собі нечувану зухвалість: поховати маму, як вона просила і я їй пообіцяв, відповідно до церковних обрядів.

Аналізуючи сьогоднішні суспільні настрої на Закарпатті, не можу не відзначити: викликає занепокоєння трансформація русофільства, яке, як я вже наголошував, для нашого брата-закарпатця не нове, в радикальне "русинство". Гасла, які зараз піднімають на свої знамена "русини", вражають своєю безапеляційністю. Досі закарпатські українці не марили своєю нібито етнічною окремішністю, не намагалися довести, що вони не українці.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.