УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 132 відвідувачів

Теги
Вселенський Патріархат церква і суспільство милосердя Мазепа іконопис забобони краєзнавство Патріарх Алексій II УПЦ КП Києво-Печерська Лавра комуністи та Церква діаспора автокефалія Католицька Церква українська християнська культура УГКЦ Церква і влада 1020-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ молодь шляхи єднання Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков церковна журналістика Церква і політика розкол в Україні Голодомор педагогіка конфлікти Церква і медицина секти Ющенко вибори Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України церква та політика постать у Церкві Доброчинність






Рейтинг@Mail.ru






«ХайВей» (Україна): Життєвий шлях архімандрита Боголіпа (Церковник)



«ХайВей» (Україна), Юрій Данилець, 03.04.09

 

На початку ХХ ст., коли на Закарпатті розпочався православний рух, частина молодих хлопців за Божим провидінням опинилася в Росії. В монастирських школах вони здобули богословську освіту, прийняли священицький або чернечий постриг. Серед перших закарпатців, що пройшли цей складний шлях був і архімандрит Боголіп (Церковник), якому присвячена дана публікація.

Народився майбутній архімандрит 10 грудня 1890 р. в с. Шандрово Хустського округу Мараморошського комітату в Австро-Угорщині (нині с.Олександрівка Хустського району Закарпатської області). Батьки - прості селяни - Георгій та Марія нарекли йому ім'я Микола. З дитинства малий Миколка відзначався високою релігійністю, допитливістю та наполегливістю. До 1899 р. навчався в руській народній школі, а після її закінчення допомагав батьками у домашньому господарстві. У 1911-1913 рр. проходив військову службу як рядовий солдат у Будапешті (Угорщина). Звільнившись у запас, Микола вирішив вступити до Будапештського університету на медичний факультет. Вибір молодого русина був цілком зрозумілим. На початку ХХ ст. на Закарпатті панував жорстокий угорський режим,  який мало зважав на потреби місцевого населення. В селах часто виникали епідемії тифу та холери, що забирали сотні життів.

Однак розпочалася Перша світова війна, де Австро-Угорщина виступила союзницею Німеччини для завоювання світового панування. Таким чином, студента медичного факультету мобілізували до війська і відправили на Східний фронт. о.Боголіп часто розповідав про ці трагічні роки своєї біографії. Зі слів схимонахині Віри, яка проживала під духовною опікою старця аж до його смерті довідуємося наступні факти. „Російські артилерія влучила снарядом в польову кухню, так що солдати не мали чого їсти. Крім того доводилося постійно відступати та рити окопи. В одному з боїв батюшку (о.Боголіпа) було поранено в ногу і йому вдалося сховатися в лісовому масиві. Під час наступу російських військ його взяли в полон".

Ці події відбулися у 1915 р. Микола потрапив до табору для австро-угорських військовополонених у м.Уфа. Тут його часто брали на господарські роботи місцеві поміщики, перевагою його було в першу чергу міцна статура і православна віра. Цікавий випадок описав російський дослідник Г.Рачук: „Один помещик решил подобрать себе работника и его ввели к пленным, так раз в тот момент, когда те начинали обедать. Хозяин сразу же обратил внимание на статного молодца с очень добрым и смиренным лицом. Другие пленные - этнические мадьяры, сразу же набросились на пищу, а он все стоял, благоговейно молясь и крестясь. Такое благочестие очень понравилось хозяину, и он попросил, чтобы ему дали в работники именно этого человека.

Когда он ввел Николая в свой дом, то первым делом спросил - „Какого ты исповедания?" В ответ прозвучало - „Православного". Хозяин не сразу поверил его словам - пленный, в православной стране мог скривить душой, чтобы облегчить свою участь. Поэтому он решил проверить юношу и сказал - „А ну крестись!". С великим благоговением юноша медленно перекрестился по православному, с глубоким поклоном. Хозяин и удивился и обрадовался. Обращаясь к супруге, он воскликнул - „Он христианин православный! Смотри, на каком далеком западе есть наша православная вера!"

На прохання вище згадуваного господаря Микола вже міг залишатися на суботу і неділю й відвідувати церкву. Після одного із богослужінь він познайомився з місцевим священиком, який глибоко пройнявся важкою долею православних русинів. За допомогою приходського священика, поміщика та єпископа Андрія (Ухтомського) Миколу звільнили з табору та видали необхідні документи. Колишній солдат однозначно визначив своє майбутнє - служіння Богу в православному монастирі. У Свято-Успенському монастирі його прийняли досить непривітно, докоряючи йому військовою службою в австро-угорському війську. Послушник Микола змушений був виконувати важкі роботи, але він ніколи не нарікав, з покірністю виконуючи всі завдання. Крім того він щиро прагнув до богословського навчання, а тому пройшов при монастирі трьохрічні пастирські курси. У 1918 р. Миколу було пострижено в чернецтво з нареченням йому імені Боголіпа. Вже 6 квітня 1918 р. він прийняв мантію, 21 жовтня 1918 р. - сан ієродиякона, 17 травня 1920 р. - сан ієромонаха.

Після Жовтневого перевороту в Росії православна церква потрапила під терор більшовиків. Монастир в Уфі було ліквідовано, його майно ченці завчасно перевезли в інші обителі. Ієромонах Боголіп перейшов для служіння до одного із жіночих монастирів, а був настоятелем Свято-Покровської церкви в с. Володарське та на станції Абдуліно Оренбурзької області. У травні 1921 р. він покинув Росію й повернувся в рідне село.

Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини у 1919 р. православна церква отримала можливість вільно розвиватися. Згідно державного перепису 1921 р. на Закарпатті нараховувалося 64 259православних мешканців (тоді як у 1910 р. - 582 чол.). о. Боголіпа було призначено настоятелем приходу в с.Теребля Тячівського округу. Але у зв'язку з катастрофічною нестачею духовенства йому доводилося обслуговувати й навколишні села (Угля, Колодне, Кричево, Чумальово, Дулово). Щоб задовольнити духовні потреби селян о.Боголіп був змушений пішки обходити вищеназвані населені пункти. У 1922 р. на прохання жителів с.Бедевлі Тячівського округу він перейшов до цього села.

Бедевля на початку 1920-х рр. була одним із центрів православного руху на Тячівщині. Слід також відзначити, що тут релігійна боротьба доходила до найвищої точки кипіння. Якщо на початку 1922 р. православні молилися в приміщенні школи, то вже на початку літа того ж року вони цілком закономірно пред'явили свої права на уніатську церкву. Згідно статистичних даних у той час співвідношення сил було на боці православних (75% православних і лише 25 % греко-католиків). Розуміючи критичність  ситуації, греко-католицький священик Т. Косей у листі до Мукачівського єпископа просив притягнути до суду за православну агітацію 41 особу. Згодом, 15 червня 1922 р., православні вірники силою вивезли вищеназваного священика, разом з меблями, за межі села. Тоді з Тячева прибув невеликий загін жандармів, котрий не зміг впоратися з натовпом, і після чого змушений був відступити. Окружний суддя доповів про цей випадок в Ужгород, звідки відправили більшій загін жандармів до Бедевлі. Селяни з косами, мотиками та камінням зустріли жандармів, які пішли в штикову атаку. В результаті сутички 18 осіб було поранено, а 2 з них померли в Хустській лікарні. Таким чином, о.Боголіпу в Бедевлі доводилося не легко.

Православні громади, що утворилися на Підкарпатській Русі звернулися з проханням про включення їх до складу Сербської православної церкви. 1 грудня 1920 р. Священний Синод СПЦ прийняв рішення призначити на Підкарпатську Русь єпископом-делегатом Досифея (Васича), який також керував Нішською єпархією. Ситуація в новостворених церковних парафіях була складна. З утворених 60 громад лише 10 мали постійних священиків, які також обслуговувати довколишні села, а з 50 приходських шкіл лише 15 мали вчителів. У численних зверненнях до СПЦ місцеве духовенство просило призначити постійного православного єпископа. На превеликий жаль, керівництво СПЦ знехтувало ці прохання, що призвело до тривалого „савватіївського розколу".

В умовах розбудови православних громад, нетривалі місіонерські поїздки єпископа Досифея на Підкарпатську Русь не могли вирішити нагальні проблеми. Більшість духовенства та вірників прагнули бачити на посаді єпископа людину, яка б походила з місцевого духовенства. Ця вимога була також декларована в статуті, прийнятому 19 серпня 1921 р. у с. Іза. З метою вирішення цього питання 10 грудня 1921 р. відбулися збори представників всіх православних громад в Ізі з метою обрання єпископа. Позаяк серед духовенства відбулися розходження у поглядах на майбутню юрисдикцію, то збори були перенесені в с. Буштино.  17 лютого 1921 р. у результаті таємного голосування єпископом було обрано ігумена Олексія (Кабалюк). Однак, 12 липня 1921 р. відбулися перевибори, частина духовенства висунула альтернативну кандидатуру - ієромонаха Боголіпа (Церковник). Вибори закінчилися знову на корись першого претендента. У зв'язку з тим, що вибори відбувалися без відома єпископа Досифея (Васич) ієромонахи Амфілохій (Кемінь) та Матвій (Вакаров), а також священик Іван Ілечко відмовилися визнавати їх результати.

У свою чергу ієромонах Боголіп (Церковник) та мирянин Георгій Кениз виїхали до митрополита Антонія (Храповицький) в Сербію з проханням висвятити о.Боголіпа в єпископи. Митрополит відмовився виконати прохання делегатів, щоправда дозволив єпископу Празькому Сергію (Корольов) висвятити в священики Георгія Кениза. Таким чином, з боку частини православного духовенства Підкарпатської Русі відбулася спроба зміни церковної юрисдикції. Зроблені кроки свідчать про намагання вийти з під влади СПЦ та перейти під керівництво РПЦЗ, що мала резиденцію в Сремських Карловцях. Причиною часткової невдачі цього плану послужило те, що представники РПЦЗ в особі митрополитів Антонія (Храповицький) та Євлогія (Георгіївський) не могли відкрито виступити проти СПЦ, на території якої їм було дозволено поселитися.

28 серпня 1922 р. на Підкарпатську Русь прибув єпископ Досифей (Васич). Ігумен Олексій (Кабалюк), що визнав свою помилку, поніс покаяння. Група духовенства, що гуртувалася навколо ієромонаха Боголіпа (Церковник), звернула свою увагу на константинопольську юрисдикцію.

15 червня 1922 р. „Православна Чеська релігійна громада" в Празі обрала єпископом для території Чехії, Моравії та Сілезії архімандрита Савватія (Врабец). Ця подія відбулася всупереч тому, що у вересні 1921 р. сербський патріарх Димитрій (Павлович) висвятив в єпископи Горазда (Павлик). Члени празької громади звернулися до сербського патріарха з проханням висвятити Савватія єпископом. Синод сербської церкви відповів, що не вважає можливим поставляти єпископа для окремої парафії. У свою чергу, Савватій (Врабец), заручившись підтримкою жителів 28 сіл Підкарпатської Русі, подав 30 грудня 1922 р. прохання про хіротонію до Константинополя. Константинопольський патріарх Мелетій (Метаксакис), не знаючи дійсного стану справ, 4 березня 1923 р. висвятив Савватія в архієпископи з титулом „архієпископ Празький і всієї Чехословаччини". Через два дні, 6 березня 1923 р. було видано томос, який затвердив вище наведене призначення. У вересні 1923 р. архієпископ Савватій (Врабец) особисто приїхав на Підкарпатську Русь. З 13 по 22 вересня він відвідав Ужгород, села Дубове, Калини, Вільхівці, Нересниця, Теребля, Угля, Копашново, Бедевля, Буштино, Волове, Руське, Чопівці. Під час цієї поїздки з ним особисто зустрічався з ієромонахом Боголіпом (Церковник).

Керівництво СПЦ намагалося залікувати болючі рани розколу. 2 жовтня 1924 р. у м. Хуст відбулися загальні збори чернецтва та священиків обох сторін - сербської і константинопольської юрисдикцій. Під час зборів було обрано Духовну Консисторію, до складу якої увійшли представники обох напрямків. Серед членів Консисторії був також ієромонах Боголіп (Церковник). Однак, розкол так і не вдалося подолати.

У 1925 р. архієпископ Савватій (Врабец) возвів ієромонаха Боголіпа у сан ігумена. У цьому ж році його було обрано головою Єпархіальної ради константинопольської юрисдикції в с. Буштино. 12 червня 1926 р. ігумена Боголіпа було зведено у сан архімандрита.

Чехословацький уряд на перших порах підтримував діяльність архієпископа Савватія. Чехи намагалися створити в державі автокефальну православну церкву. У вирішення релігійних питань втрутилися держави Малої Антанти. Через цю організацію Королівство Сербів, Хорватів і Словенців змусило уряд ЧСР офіційно визнати в своїх кордонах СПЦ та відмовитися від підтримки архієпископа Савватія. Внаслідок чого духовенство та парафії константинопольської юрисдикції втратили право на державну підтримку. Отже, у 1928 р. архімандрит Боголіп та більшість прихильників архієпископа Савватія визнали владу єпископів з СПЦ.

У 1925 р. о.Боголіп став одним із засновників чоловічого скиту в с.Дубове Тячівського округу. Земельну ділянку та невеликий будинок в урочищі „Вишній Дубовець" пожертвував житель Дубового Федір Цубера. Навколо о.Боголіпа почала формуватися чернеча громада. Серед перших насельників Свято-Іоанно-Предтечинського скиту були ієромонахи - Інокентій (Чопик), Серафим (Гайналі), Сергій (Стойка), Яків (Стойка), Яків (Попович), Ігнатій (Чокина), Миколай (Мадар). У 1925 р. розпочалося будівництво монастирської церкви, яку через рік освятив архієпископ Савватій (Врабец). Оскільки, архімандрит Боголіп обслуговував та постійно проживав у Бедевлі, тимчасовим настоятелем скиту було обрано ігумена Миколая (Мадар). У 1927 р. ченці побудували новий дерев'яний корпус на чотиринадцять келій. Як вже вказувалося, у 1928 р. архімандрит Боголіп разом з братією перейшов під владу СПЦ.

За часів Мукачівсько-Пряшівського єпископа Дамаскіна (Грданічка) архімандрит Боголіп висловив бажання перевестися на служіння у с.Дубове, ближче до засновано скиту. Однак, єпископ Дамаскін запропонував йому перевести обитель до Бедевлі. Рішення єпископа було закономірним - у ХVІІІ ст. у цьому селі діяв православний монастир, але був ліквідований австрійським імператором Йосифом ІІ. У Бедевлі землю під скит виділів Іван Тиводар (сільське прізвисько Пальчик). Процес переселення ченців до Бедевлі був досить тривалим. Лише в 1938 р. в урочищі „Горби" було збудовано братський корпус та домову церкву при ньому. У 1940 р. до Бедевлі з Дубового було перевезено дерев'яну церкву, а в 1941 р. - побудовано другий братський корпус.

З приходом на Закарпаття радянської влади у 1944 р. для чернецтва настали важкі часи. Монахи були змушені платити державі різноманітні податки, просити дозволи на будівництво споруд.

Згідно звіту архімандрита Боголіпа від 11 жовтня 1950 р. до Свято-Іоанно-Предтечинського скиту було приписано 13 чол., із них постійно проживало в обителі 6 чол. Монахи мали у своєму володінні 3,39 га землі, пару волів, корову, свиней та домашню птицю. Ченці обслуговували 200 дворів, що знаходилися навколо скиту.

Згідно наказу Мукачівсько-Ужгородського єпископа Іларіона від 1 жовтня 1953 р. чоловічий скит в Бедевлі було ліквідовано. Насельники скиту повинні були переселитися до Теребельського монастиря. 26 січня 1954 р. послідував черговий наказ: „Снимаю архимандрита Боголепа (Церковник) с должности духовника (настоятеля - автор) ликвидированного мужского скита в Бедевли и назначаю духовником Бедевельского женского скита, переведенного из с.Иза".

Під духовне керівництво о.Боголіпа з Ізи прибуло більше десяти черниць. На новому місці звичайно не обходилося без проблем і непорозумінь, але духівник намагався завжди наставити сестер на правильний шлях. У одному із його листів до керівництва єпархії ми віднайшли „золоті" слова: „Монастырь и скит - это духовная институция, в них должен быть мир откуда бы он разливался и на прочих христиан".

У 1957-1958 рр. силами черниць велося будівництво нового житлового корпусу. Однак, їм так і не судилося в ньому проживати. У 1959 р. жіночий скит в Бедевлі був закритий. Частина монахинь була переведена до Чумалівського та Мукачівського монастирів, декілька сестер залишилося проживати в навколишніх селах у власних будинках. 10 липня 1959 р. Мукачівсько-Ужгородського єпископ Варлаам видав наказ за №727: „Архимандрит Боголеп (Церковник Николай Георгиевич), освобождается от должности духовника св.Предтечинского скита в с.Бедевля, Тячевского района и назначается настоятелем прихода в селе Бедевля". Таким чином, доля архімандрита Боголіпа й на далі була пов'язана з с.Бедевля.

Окремо хочеться сказати про архімандрита Боголіпа як про цілителя. Як вже згадувалося, він отримав незакінчену медичну освіту, що давало йому змогу лікувати селян не лише молитвою. Схимонахиня Віра згадує, що кожного літа-осені вони з архімандритом відправлялися в гори для збору лікарських рослин. Пошук необхідних рослин не обмежувався лише с.Бедевля та навколишніми селами, а й сусідніми районами. На основі стеблин та коріння рослин старець готував настоянки, мазі тощо, які лікували чимало хвороб. Умів архімандрит також давати раду переломам кісток та усував вивихи. За допомогою до нього зверталося багато хворих не лише із Закарпаття, а й з інших областей України та Росії.

Помер архімандрит Боголіп 18 травня 1974 р. Похований на кладовищі Чумалівського монастиря.

У 1992 р. до Бедевлі знову прийшли монахи, які відродили Божу обитель. На даний час в монастирі під керівництвом досвідченого настоятеля - архімандрита Іова (Стець) проживає більше 10 монахів та послушників.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.