УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 58 відвідувачів

Теги
Вселенський Патріархат милосердя Церква і влада Ющенко постать у Церкві вибори церква та політика молодь Президент Віктор Ющенко краєзнавство церква і суспільство педагогіка Доброчинність Предстоятелі Помісних Церков монастирі та храми України Церква і політика розкол в Україні Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра іконопис шляхи єднання Археологія та реставрація автокефалія УПЦ КП діаспора церковна журналістика Мазепа Священний Синод УПЦ конфлікти УГКЦ Католицька Церква комуністи та Церква Голодомор секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Патріарх Алексій II забобони 1020-річчя Хрещення Русі Церква і медицина українська християнська культура






Рейтинг@Mail.ru






«Одеські вісті»: Людина та її справа - Взяти на себе відповідальність



«Одеські вісті», 26.02.2009

 

 

Як уже повідомлялося, одним з лауреатів премії «Людина року-2008» у Росії став митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел – «за подвижницьку і просвітницьку діяльність» (у номінації «Релігія»). Його Високопреосвященство люб’язно погодився відповісти на наші запитання.

– Серед лауреатів премії, також, – Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ (посмертно). Якою залишилася у Вашій пам’яті ця людина?

– У роки мого ректорства в Одеській духовній семінарії я тісно спілкувався з майбутнім Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі Олексієм ІІ. На той час майбутній Предстоятель Російської Православної Церкви посідав високі і відповідальні посади голови Навчального комітету і керуючого справами Московської Патріархії. Спілкування з тоді ще Митрополитом Талліннським та Естонським Олексієм залишило незабутній слід у моєму серці на все життя. Уже на той час Його Святість у всій повноті проявив величезний масштаб своєї особистості, яка не могла не захопити за собою всіх, хто спілкувався з ним.

Надзвичайно простий, привітний і дружелюбний у спілкуванні, він, одночасно, являв царствений образ справжнього архієрея Церкви Христової при здійсненні ним величних і урочистих богослужінь. Щоразу, коли у службових справах мені випадала щаслива можливість зустрічатися із Святійшим Владикою у робочих обставинах, мене щиро вражала його приголомшлива працездатність, відданість справі, здатність вникнути у кожне, на перший погляд, нерозв’язне питання, жертовність, самовіддача, готовність всього себе без залишку присвятити тим послушенствам, які покладені були на нього Вищою Церковною Владою. А послушенства ці були далеко непростими.

Його цілковита відданість Богові і Церкві, нелицемірна любов до народу Божого, піднесена духовність, винятковий проповідницький талант здобули йому високий авторитет як серед єпископату і духівництва, так і серед тоді ще багатомільйонної пастви, яка добре знала його, на всій неосяжній канонічній території Російської Православної Церкви. Його толерантність, дипломатичний такт, висока внутрішня культура, незвичайність мислення допомогли у важкі 60-ті, 70-ті роки зміцнити авторитет нашої Церкви як перед державним керівництвом, так і на міжнародному рівні.

Святійший мужньо обстоював позицію Церкви, завдяки його твердості і рішучості багато храмів та монастирів було врятовано від знищення та руйнування безбожною владою, а збережені вогнища духовної освіти не лише далі функціонували, але відродили високий рівень богословської науки у Російській Православній Церкві, який одержав заслужене визнання у міжнародному богословському співтоваристві. Беручи активну участь у численних міжцерковних і миротворчих форумах, симпозіумах, богословських співбесідах і конференціях, Його Святість зажив широкої популярності не лише у зарубіжних церковних колах, але і серед прогресивної світової громадськості.

Вже тоді мене надихала у Його Святості одна риса, яка у всій повноті проявила себе у роки його Первосвятительського служіння. При всій комунікабельності, дипломатичності та дуже широкому колі спілкування на міжнародній арені, Святійший Патріарх Олексій ІІ незмінно зберігав глибоку віру у Церкву, непохитну відданість єдності церковній. Будучи м’яким і ввічливим у спілкуванні, відкритим до діалогу і співпраці з усіма людьми доброї волі, Його Святість був твердим поборником чистоти православної віри, ревнителем канонічної правди і хранителем святоотчих традицій Російського Православ’я.

Тому глибоке почуття вдячності Святійшому Патріархові Московському і всієї Русі Олексію ІІ завжди  наповнюватиме душу православного українського народу, як і всіх народів, які ідуть шляхом порятунку під благодатним омофором Його Святості.

– Святійший Патріарх Олексій ІІ сказав: «Архієрейське служіння –  це щоденне вмирання заради пастви». А як Ви могли б охарактеризувати цю місію?

– 16 листопада 1975 року Всеблагим Промислом Божим, рішенням Святійшого Патріарха Московського і всієя Русі Пимена і Священного Синоду Російської Православної Церкви, я був призваний на високе і відповідальне єпископське служіння у Церкві Христовій. Кожен, хто пам’ятає важкі роки безбожного лихоліття, державного атеїзму, гонінь на Церкву Православну, тотального стеження і переслідувань, зрозуміє, що бути у центрі церковної влади на той час було не стільки пошаною і славою, скільки дуже тяжким хрестом і великим випробуванням.

Висвячений я був на єпископа Вінницького і Хмельницького. Кафедра була тоді в дуже занедбаному стані. Влада робила все, щоб знищити віру у цьому споконвічно православному краї. Довелося докласти багато душевних і тілесних зусиль для виправлення ситуації. Опір влади був дуже великим, але, з Божою допомогою, церковне життя почало налагоджуватися. Для мене незабутніми подіями стали відродження Свято-Троїцького Браїловського монастиря, Свято-Нікольської Шаргородської чоловічої обителі і повернення Спасо-Преображенського кафедрального собору – перлин архітектури, святинь Подільського краю. В одному лише 1990 році в єпархії відкрилося понад сто храмів.

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 26 червня 1992 року мене було направлено на Одеську кафедру. Ситуація в Одесі була тоді дуже складною. Місто пережило великі хвилювання, пов’язані зі спробою насильницького насадження автокефалії в Україні, проти якої одностайно виступили одеські священнослужителі, ченці і миряни. У єпархії було порушено мир, виникла конфронтація між прихильниками автокефалії та її супротивниками. Для єпархії це був, мабуть, найважчий період її буття. Попередні події не сприяли нормальному плину церковного життя у краї. Необхідно було активізувати процеси, пов’язані з відродженням церковної освіти, місіонерства і катехизації, благодійності, храмобудівництва.

Своїм святим обов’язком я вважав, насамперед, відродження наступності і традицій, якими так славилася благословенна одеська земля, відродження її справжнього духовного вигляду.

Найважливішою справою стало відродження чернечого життя. У 1992 році у місті діяв всього один монастир – Свято-Успенський Патріарший чоловічий на Великому Фонтані. Тепер відновлено чернече діяння у Свято-Пантелеїмонівському і Свято-Іллінському монастирях, споруджених наприкінці  XІХ століття афонськими ченцями. На нинішній час в єпархії діє 11 монастирів: чоловічі – Свято-Успенський, Свято-Пантелеїмонівський, Свято-Іллінський, Свято-Іверський в Одесі, Свято-Костянтино-Єленинський і Свято-Нікольський в Ізмаїлі, Свято-Покровський у Балті, жіночі – Свято-Архангело-Михайлівський в Одесі, Спасо-Преображенський у селі Борисівці Татарбунарського району, Різдвяно-Богородичний у селі Олександрівці Болградського району і Свято-Воскресенський у Теплодар.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.