УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 90 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі розкол в Україні Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України церковна журналістика краєзнавство шляхи єднання Ющенко українська християнська культура Археологія та реставрація секти забобони Вселенський Патріархат Священний Синод УПЦ вибори Митрополит Володимир (Сабодан) педагогіка УПЦ КП Церква і медицина Голодомор діаспора церква та політика Доброчинність автокефалія постать у Церкві Церква і влада конфлікти іконопис комуністи та Церква Церква і політика Президент Віктор Ющенко УГКЦ молодь милосердя Патріарх Алексій II церква і суспільство Мазепа Католицька Церква






Рейтинг@Mail.ru






«Релігія в Україні»: 300-ліття Полтавської битви: відтінки та нюанси



«Релігія в Україні», 26.06.09

 

Віктор Іщенко, заступник директора московського Інституту всесвітньої історі, для "Главред"

Влада використовує історію, аби ідеологічно обґрунтувати свої цілі, прагнення та спосіб мислення. «Сучасні українські політики можуть трактувати ці події як першу спробу вирватись з імперії й увійти в Європу як самостійна структура. Усе це також спекуляції, бо насправді все було не так. Це подія, яка належить історії. Слід намагатись відтворити тогочасну історичну картину, показати фон, на якому відбувалась ця битва, і місце, яке ця подія займала в контексті тогочасних міжнародних відносин. Найголовніше – не потрібно вплітати події 300-річної давнини в політичну канву сьогодення. Це привід поговорити про той час, а не займатись на тлі Полтавської битви зведенням рахунків та взаємними докорами» – резюмує історик.

Богдан Червак
, в «Українській правді»
Існує ще один аспект цієї проблеми. Якщо намагатися віднайти паралелі між тим, що сталося під Полтавою у 1709 році та сьогоденням, то не важко побачити, що "полтавська катастрофа" стала можливою через велику кількість слабодухів, а то й зрадників, що складали оточення гетьмана Івана Мазепи. Скажімо, на бік гетьмана у цей складний та вирішальний для долі України час стали за різними даними від 1 до 5 тисяч козаків. Натомість 20 тисяч пішли на поклін російському царю Петру. Серед них полководці Іван Скоропадський, Семен Палій, Гнат Галаган, Данило Апостол. До речі, Батурин ніколи б не підкорився кату українського народу Петру І, якби не зрада сотника Прилуцького полку Носа, який намовив князя Меншикова увійти в місто, коли козаки відпочивали.
Схожу картину маємо сьогодні, коли частина українського політикуму настільки уражена бацилою національної меншовартості, що навіть готова "святкувати" подію, яка у вітчизняній історії завжди буде символізувати новий етап закабалення Росією українських територій. (УП)

Наталья Дмитренко, «Политика и культура»
Битва под Полтавой - не только момент порабощения другого народа, расширения территорий и рождения стереотипа «старшего» и «младшего» братьев как в случае с Переяславской радой. Это один из ключевых моментов истории российской победы. Большие империи сакрализируют большие победы. А битва под Полтавой имеет признаки таковой: проучили неверного подданного, выиграли переломный бой в затяжной Северной войне, показали свою мощь Европе.

Філософ Тарас Возняк, головний редактор часопису «Ї»,

вважає, що «чітко проставляючи свої акценти» навколо 300-ліття Полтавської битви – Росія демонструє свою слабкість.
«Випливає все з глибоких комплексів, із невіри у те, що насправді Росія може бути і сильною, і демократичною – дружньою державою. Натомість демонстрування сили у різних формах: від воєнних маневрів та «газової війни» до смішного бігання по полтавських полях».

Андрей  Удовиченко, депутат Партии регионов, председатель Полтавского облсовета
И давайте не забывать, что 300 лет тому назад Украина и Россия были одним государством. Вы же не будете это отрицать? Да, была гетьманщина, имевшая бОльшие автономные права, чем другие территории российской империи. Но все же единое государство. Так чего мы сегодня ставим на первое место только наше, украинское? Почему мы пытаемся сделать гетмана Мазепу героем всех времен и народов? Я не историк, но считаю, что к историческим событиям нужно подходить более грамотно и взвешенно.

Юрій Чорноморець, філософ
Мене в контексті 300-ї річниці Полтавської баталії дивує інше. Чому ми не говоримо про те, що гетьман Мазепа насправді не є зрадником? Адже він не був повністю інтегрований у чинну тоді в Московії систему взаємовідносин «господар-раб». Він не був російським дворянином, які до 1761 року перебували в такому стані, що їх можна було висікти різками за певні провини. Гетьман Мазепа був людиною, що отримала європейське виховання та була вживлена в європеїзовану систему координат, де діяли зовсім інші типи та види феодальних (і не тільки) залежностей між сюзереном і васалом.
Він просто не міг бути зрадником, порушником власних обіцянок і присяг, адже цар Петро І ще раніше, з 1700 року, перестав виконувати свої обіцянки по відношенню як до гетьмана, так і до української держави, і систематично порушував положення угоди, укладеної між ним та гетьманом. Тому гетьман міг почуватися звільненим від несення васального обов’язку по відношенню до Петра І, а отже, міг вибрати собі іншого сюзерена. Тому, керуючись прагненням кращого майбутнього для своєї батьківщини (можливо, і для себе), гетьман Іван Мазепа вирішив будувати стосунки у форматі «сюзерен-васал» із королем Швеції Карлом ХІІ. Тобто, з погляду середньовічного ієрархічно-структурованого суспільства, вн діяв абсолютно логічно. І мав цілковите право вчинити саме так, як він вчинив. Адже, будучи європейським (!) феодалом, він мав зовсім інший статус, і діяв в іншій системі координат. Тому він не є Іудою, адже він не зрадник, він – феодал, васал, що, керуючись комплексом міркувань і низкою причин (про  більшість яких ми вже достеменно не дізнаємось), здійняв бунт і перейшов на бік іншого владаря.

Андрей Окара: «история – не математика, однозначных ответов в ней быть не может» (блог на "Українській правді")
В подобном контексте 300-летие Полтавской битвы, которая сама в свое время стала настоящей "точкой бифуркации" для всей Европы, включая Россию и Украину, могло оказаться и новой точкой отсчета хотя бы для российско-украинских отношений. Но, судя по всему, теперь уже это маловероятно.
В досоветское и советское время с Полтавской битвой вроде всё было ясно и понятно: Петр I победил Карла XII, изменник Мазепа бежал, был проклят и предан анафеме.
Теперь же оказывается, что не всё так просто, и что существует, как минимум, три "правды" – три точки зрения на события 1709 года.
Для Швеции это был колоссальный удар, лишивший ее статуса "единственной сверхдержавы" того времени – после битвы она стала на путь "сосредоточения" – сняла с себя бремя "еврожандарма" и геополитического "балансира", начав строить тот самый "шведский социализм", которым шведы теперь гордятся.
Россия наоборот: Московское царство на глазах превращается в сверхдержаву – Российскую империю, устроенную на новой, секулярной, концепции власти и централизованной модели государственного устройства.
 Украина же в течение нескольких десятилетий после битвы постепенно лишается своей автономии и из милитарно-казацкой Гетманщины постепенно превращается в провинциальные малороссийские губернии. Ну а само имя Мазепы стало нарицательным – самым горьким упреком со стороны российской власти по отношению к Украине вплоть до наших дней. Претензии к опальному гетману стали моральным и политическим основанием для антиукраинской унификационной культурной политики имперского центра – начиная с Запорожской Сечи, которая была уничтожена незадолго перед Полтавской битвой.
Петр I канонизируется как эталон державного строительства, рано погибший Карл XII – как мрачный шведский рыцарь и неудачный романтик, Мазепа – то ли как исчадие ада и брат сатаны, то ли как строитель независимой Украины, которому не повезло.
Над имиджем Ивана Мазепы, Петра I и интерпретацией Полтавской битвы вот уже 300 лет работают две команды "черных" пиарщиков – историков, публицистов, писателей, кинорежиссеров. Одна команда доказывает, что Мазепа – "предатель", "клятвопреступник", "второй Иуда", тогда как Петр – "мудрый царь", "победитель", "реформатор", "модернизатор", "европеизатор" (в этой "PR-команде" поработали не только авторы недавнего фильма "Слуга государев", но и сам Пушкин). Другая команда доказывает противоположное: Мазепа – "государствостроитель", "евроинтегратор", "покровитель наук и искусств", Петр же – "азиатский тоталитарист", "бешеный тиран" (один из последних "непонятых шедевров" этой "агитгруппы" – фильм Юрия Ильенко "Молитва за гетмана Мазепу"). Понятно, что обе интерпретационные схемы существуют по логике пропаганды и информационных войн – аргументы обеих сторон хорошо известны на протяжении вот уже трех веков.
Однако и в этих, казалось бы, окаменевших координатах и железобетонных оценках могут случаться неожиданные находки. Например, санкт-петербургский историк Татьяна Яковлева, нашедшая четыре года назад в Санкт-Петербурге и опубликовавшая гетманский архив, вывезенный Меншиковым из Батурина после разорения этого города российскими войсками осенью 1708 года, не без оснований считает Мазепу не только воспитателем Петра I, но и одним из проектантов и создателей Российской империи.
Впрочем, история – не математика, однозначных ответов в ней быть не может по определению. Попытки навязывать одну точку зрения в качестве абсолютной истины особенно неперспективны в политики и истории: далеко не всё украинское общество согласно праздновать "викторию русского оружия", далеко не все россияне готовы к реабилитации гетмана Ивана Мазепы. Поэтому и в Киеве, и в самой Полтаве еще года два назад решили вести речь не о "праздновании", а об "отмечании" (відзначенні) 300-летия.
 России в последнее время тема "общей" или "совместной" российско-украинской, российско-белорусской, российско-кавказской истории стала одним из обязательных канонов "политики памяти". Но "общесть" предполагает отнюдь не навязывание одной точки зрения, одной из концепций, а сложный поиск общего и различного, выявление как объединяющих, так и разъединяющих событий и обстоятельств.
Сейчас как никогда ранее необходим сложный компромисс по болезненным историческим событиям. Возможно, украинским историкам и интеллектуалам было бы неплохо заново осознать логику Северной войны и ее главный геополитический вектор – борьбу за Балтику, россиянам – заново осмыслить фигуру гетмана Мазепы, правомерность наложения на него, православного фундаменталиста и покровителя монастырей и академий, анафемы, налагаемой обыкновенно на еретиков. Да и решение о военном союзе с Карлом Мазепа принял после того, как Петр выдвинул план "выжженной земли" к тем украинским районам, по которым должно было пойти шведское войско.

Владислав Дятлов, історик
Нині ми повинні усвідомити, що, так чи інакше, але Полтавська битва є визначною подією в історії. Адже після неї змінилися долі багатьох держав Старого світу, історія континенту рушила іншими рейками. Зараз нам бракує зваженості в наших інтерпретаціях і оцінках цієї події та її наслідків. Ми повинні відсторонитися від політизованих зойків і пропагандистських підходів, зрозуміти, що українському суспільству необхідні об’єднавчі, а не відцентрові герої, ситуації, тлумачення. Тим більше це необхідно в такій делікатній справі як минуле народу, тому саме громадяни України повинні усвідомити для себе, яким вони бачать своє минуле и пантеон власних героїв.
Яскравий приклад: на паризькому цвинтарі, де поховані учасники Паризької комуни, на нагробку зображену скульптурну постать жінки, що уособлює Францію. Праворуч від неї – загиблі комунари, а з другого боку до неї прямують їх опоненти-захисники режиму. І Матір-Франція приймає всіх своїх дітей, незалежно від того, з якого боку барикад вони змагалися.
Нам усім також варто навчитися бути толерантними, і пам’ятати, що кожна зі сторін-учасниць Полтавської битви мала свою правду. Але правда може бути множинною, тоді як істина – лише одна. І вона має бути очищеною від нашарувань, концепцій, інтерпретацій, підходів, як чіткогранний кристал.

Юрий Шаповал, доктор исторических наук, член Российско-украинской комиссии историков (Украина)
В оценке Полтавской битвы нет места для политики
С моей точки зрения, есть три момента, на которые необходимо указать. Во-первых, эта битва символизирует попытку, как сейчас модно выражаться, европейской ориентации Украины, что связано с союзом гетмана Ивана Мазепы со шведским королем Карлом XII. Второй момент - это отношения Петра I и Мазепы. Мазепа был гетманом 21 год, Петр доверял ему даже тогда, когда стал получать сигналы об изменившихся настроениях гетмана. И третий момент - по-человечески очень важный - попытка вспомнить всех павших в Полтавской битве, а это и российские солдаты, и шведские, и украинские, которые, как известно, воевали по разные стороны. Все перечисленное и круглая формальная дата обострили внимание к Полтавской битве. Во все мероприятия, связанные с годовщиной битвы, оказалась привнесенной и политическая нотка.
Дело в том, что политический элемент в немалой степени связан с убогой трактовкой Полтавской битвы. Прежде всего с историко-идеологической моделью этого сражения, созданного в советское время. Любой, кто побывал в Музее Полтавской битвы, не мог не заметить странного обстоятельства: экспозиция в основном посвящена не собственно битве, а истории российского флота. Символична одиноко стоящая перед входом в музей и напротив солдатской братской могилы фигура Петра I. Акценты, сделанные при создании музея, совершенно очевидны. Явно подчеркивались роль и значение личности Петра, а победа представлялась как победа исключительно русского оружия, как символ торжества над иноземными захватчиками и предателем Мазепой.
На самом деле было не совсем так. К такому выводу можно прийти, если внимательно рассмотреть мотивацию действий Мазепы. Никто не станет отрицать факт победы над шведами, но представлять ее так, как представляли в Советском Союзе, значит говорить лишь часть правды.
А в любой битве, в том числе и в Полтавской, есть оттенки и нюансы. В советское время всех разделили на чистых и нечистых. Нечистыми были шведы и Мазепа, чистыми - российская армия во главе с Петром. Картина была простой. Сейчас серьезные исследователи пишут о важных деталях, сама победа оказалась не однолинейной историей, открываются обстоятельства, которые не перечеркивают значение случившегося, но делают эту битву более многозначной.

 

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.