УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 84 відвідувачів

Теги
краєзнавство церковна журналістика Президент Віктор Ющенко молодь Приїзд Патріарха Кирила в Україну Патріарх Алексій II УГКЦ Вселенський Патріархат комуністи та Церква Церква і політика шляхи єднання Доброчинність Церква і влада 1020-річчя Хрещення Русі українська християнська культура Священний Синод УПЦ забобони Церква і медицина Києво-Печерська Лавра вибори секти розкол в Україні Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) постать у Церкві Голодомор Католицька Церква педагогіка УПЦ КП конфлікти Археологія та реставрація діаспора церква та політика милосердя іконопис монастирі та храми України автокефалія церква і суспільство Мазепа Предстоятелі Помісних Церков






Рейтинг@Mail.ru






«Одеські вісті»: Ми усі були атеїстами через незнання



«Одеські вісті», Євген Маслов, 19.02.2009

 

В Ізмаїлі відновлюється Свято-Миколаївський чоловічий монастир

Є в Ізмаїлі місця, де усе, здається, так і дихає старовиною. Та жаль, ми далеко не завжди ставимося до свого минулого із належною повагою. Можливо, тому були байдужі до того, що такі значні історичні пам'ятки, як Успенська та Миколаївська церкви ще зовсім недавно були у напівзруйнованому стані? П'ять років знадобилося першим послушникам Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, щоб звільнити церкви від мотлоху, зробити перші кроки до відновлення одного із найдавніших монастирів на Україні. Пережив монастир різні часи та різних володарів. Пережив і вистояв, а сьогодні успішно відроджується.

Тут говорить історія сама

У монастирі встигли по зернинці відновити чималий архів (хоча втрачено набагато більше). Збереглися документи, згідно з якими на місці нинішнього було два монастирі - Миколаївський та Успенський. В них розповідається, що Миколаївський монастир належав Афонському Каракальському монастирю. Заснований він був святогорськими ченцями. Точний час заснування невідомий. Відомо лише, що княгиня Роксанда, дружина молдавського князя Іоанна-Олександра пожертвувала 36 тисяч левів ченцям Афонського Каракальського монастиря. Ці гроші ченці використали, щоб викупити монастир у турецького паші Мустафи Челебі, який за наказом турецького султана Селіма конфіскував його до скарбниці. Про це свідчить грамота від 1499 року, оригінал якої зберігався у Каракальському монастирі.

Церква Успіння Божої Матері перебувала на території Успенського монастиря. Побудований він був воєводою Костянтином Бранковяну, колишнім князем Валахії у XVІІ столітті. Вважався Успенський монастир подвір'ям Вознесенського монастиря в Єрусалимі. У грамоті Константинопольського патріарха Парфенія І говориться про заснування церкви Успіння Божої Матері у 1643 році.

Багато пережили за своє буття монастирі, особливо у XVІІІ - XІ століттях, адже Ізмаїльська фортеця неодноразово переходила з рук у руки під час безперервних війн, які вела з Туреччиною Російська імперія. Жорстокою була сутичка, що розігралася біля стін одного з монастирів - Свято-Успенського, 11 грудня 1790 року, під час штурму фортеці Суворовим. Близько тисячі татар, якими командував нащадок Чингісхана Максуд-Гірей, замкнулися в Успенському монастирі й чинили російським військам запеклий опір. Російські богатирі виламали ворота монастиря й після жорстокої січі примусили татар здатися. Із 64 офіцерів, які загинули при штурмі Ізмаїла, найстаршим за званням був бригадир Рібоп'єр - французький офіцер на російській службі. 12 грудня 1790 року після штурму фортеці суворовськими військами в церкві співався вдячний молебень.

У 1856 році, після приєднання південної Бессарабії до Румунії, румунський уряд закрив Миколаївський та Успенський монастирі. Повернувши ці землі через 22 роки, уряд Російської імперії знову відкрив їх під загальною назвою - Кріпосний монастир.

У 1918 році Бессарабія, а разом з нею й Ізмаїл, знову підпали під владу Румунії. Але, цього разу, це ніяк не позначилося на житті об'єднаного монастиря. Ченці продовжували господарювати, одержували значні доходи. У монастирі були прекрасні сади - яблуневі, грушеві, абрикосові. За монастирським будинком, де розташовувалися келії ченців, була споруджена теплиця, де навіть лимони вирощували. У садах ріс мигдальний горіх, фундук... Працював тут і медпункт, і початкова школа, єпархіальне управління, у якому була розташована зимова церква з купіллю-хрестильною. Єпископія заснувала бібліотеку. У 1935 році тут же відкрили притулок для дітей-сиріт. До речі, із розповідей одного старожила, його мати, вмираючи, говорила: "Тримайся монастиря, лише там тобі допоможуть і навчать правильно жити".

На жаль, прихід радянської влади не дав монастирю нічого доброго. Було ухвалено чимало різних документів, які оголошували територію фортеці та усього, що на ній перебувало, пам'ятками історії та архітектури. Але - папери множилися, а церкви руйнувалися, використовувалися після закриття як складські. У 60-ті роки будинок Миколаївської церкви було передано кінопрокату. Внутрішня перебудова повністю змінила вигляд культової споруди, розписи були переважно знищені. Були зруйновані дзвіниця та перекриття Успенської церкви, повністю втрачено вигляд фасадів та інтер'єрів. І знадобилося багато чого змінити у нашій свідомості, щоб зрозуміти, наскільки варварськими були ці діяння, за які, за великим рахунком, поплатилася країна, що здавалася непорушною, поплатилися усі ми.

25 квітня 1995 року Одеська облрада передала Свято-Миколаївську та Свято-Успенську церкву Українській православній церкві Московського патріархату. Однак за перші вісім років практично не було зроблено нічого. Доти, доки не прийшли сюди троє подвижників на чолі з ігуменом Аліпієм, пізніше призначеним намісником Свято-Миколаївського монастиря. Прийшли після того, як за благословенням правлячого архієрея Одеської єпархії, Високопреосвященнійшого Агафангела, митрополита Одеського та Ізмаїльського, парафії Свято-Миколаївської та Свято-Успенської церков були перетворені у Свято-Миколаївський чоловічий монастир Одеської єпархії Української православної церкви.

Подвижники

...Непросто нам, світським людям, пізнати суть чернечого подвижництва. Нелегко зрозуміти людей, які відреклися від благ мирських заради служіння Богові, заради того, щоб витримати усі Його випробування.

- До нашого прибуття сюди, - говорить священик Аліпій, - для відродження монастиря майже нічого не було зроблено, то ж починали ми усе спочатку, маючи лише церкви, що руйнуються, святителя Миколу Чудотворця та Успіння Божої Матері, і занедбані та непридатні для життя приміщення, особливо у зимовий час. Але Господь, Матір Божа та святитель Миколай не полишають нас, грішних, і сьогодні Ви можете побачити, як усе змінилося.

Священик Аліпій не вдавався у подробиці, як нелегко довелося їм у перші два роки, як працювали в будь-яку погоду, як жили у напівзруйнованих келіях. Нічого, з Божою допомогою витримали це випробування. І люди добрі, які приносили пожертвування, чимало допомогли.

Його Високопреосвященство, Високопреосвященнійший Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський у березні 2004 року у Свято-Миколаївському храмі обителі зробив всенощне пильнування із постригом у чернецтво трьох послушників та зведенням намісника обителі ігумена Аліпія (Цушка) у священний сан архімандрита та врученням йому жезла намісника. А у день святителя Миколая Чудотворця, 19 грудня минулого року, митрополит Агафангел знову прибув сюди, провів тут службу, оглянув монастир, церкви, чернече подвір'я і висловив щиру подяку архімандритові Аліпію та насельникам монастиря, які зробили, здавалось, неможливе - оновили покрівлю, куполи церков, упорядкували келії, розпочали роботи щодо упорядкування внутрішнього оздоблення. Тоді ж відвідав монастир і голова обласної ради Микола Леонідович Скорик, який також підкреслив добру справу подвижників, що має послужити головному - виробленню того стрижня, навколо якого повинні поєднуватися люди - вихованню духовності, усього того, що розгубили ми за роки, коли матеріальне заступало моральне. Що й призвело у підсумку до катастрофи, здавалося б, настільки непорушного корабля - Радянського Союзу. А разом із катастрофою - і до багатьох бід, які відгукуються нам дотепер.

Дорога до Храму

Із намісником Свято-Миколаївського чоловічого монастиря архімандритом Аліпієм ми говорили не лише про історію монастиря, але й про причини минулого та нинішнього духовного занепаду.

Років десять тому, під час однієї зі світських передач, називалася вона, здається, "Абажур", чудовий кінорежисер Ельдар Рязанов сказав фразу, яка міцно врізалася у пам'ять: "Ми усі були атеїстами через незнання".

...Хоча, як не дивно, намісник монастиря зізнався - той, радянський, час був багато у чому чеснішим. Так, руйнували церкви, монастирі, тому що шукали Бога не там, хотіли побудувати рай на землі. Але, звеличуючи комуністичну утопію, держава все ж таки набагато більше піклувалася про людей, про молодь, про дітей. Так, після руйнування тієї держави люди почали повертатися до храмів. Але - з яким серцем? Заради чого - заради моди? І що з того, що храми сьогодні повні? Справами своїми люди поки що залишаються далекими від Бога. А звідси усі нинішні колотнечі у суспільстві, його нестійкість і в економіці, і в політиці. Звідси - безвідповідальність тих, хто посів високі посади, не маючи для цього хоч скільки відповідної професійної підготовки.

Так, церкву сьогодні відділено від держави, і не діло ченців втручатися до справ мирських. Але мають вони свою думку про те, що відбувається, і уболівають про це, намагаючись своєю подвижницькою працею показати, де і в чому полягають наші моральні цінності, що сьогодні має бути головним, підспудно доводячи тим самим, що чернечі обителі, які відновлюються, споконвіку були й залишаються центрами нашої совісті. Що кожний з нас має обрати свою дорогу до Храму. І лише в цьому - порятунок майбутнього нашої країни. Кожного з нас.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.