УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 92 відвідувачів

Теги
шляхи єднання Доброчинність Голодомор молодь Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат комуністи та Церква Церква і політика забобони Церква і влада церква і суспільство Католицька Церква Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква та політика українська християнська культура Патріарх Алексій II милосердя УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) секти педагогіка краєзнавство постать у Церкві монастирі та храми України Церква і медицина конфлікти Президент Віктор Ющенко церковна журналістика іконопис Києво-Печерська Лавра автокефалія 1020-річчя Хрещення Русі Археологія та реставрація розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков діаспора Мазепа вибори Ющенко УПЦ КП






Рейтинг@Mail.ru






«Народна армія» (Україна): Голова Синодального військового відділу УПЦ архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Сьогодні маємо ексклюзивний прецедент в налагодженні співпраці зі Збройними Силами»



«Народна армія» (Україна)/Офіційний веб-сайт УПЦ, бесіду вів Руслан Ткачук, липень 2009

 

Близько місяця тому при Міністерстві оборони України почала офіційно функціонувати Рада у справах душпастирської опіки, до складу якої увійшли представники основних релігійних конфесій країни - православні, греко-католики, протестанти та мусульмани. Першим головою Ради було одностайно обрано представника найбільшої церкви в країні - голову Синодального відділу по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України, архієпископа Львівського та Галицького Августина (Маркевича). Як відомо, одним з головних головним завдань цього колегіального органу є створення умов для відродження інституту військового духовенства у Збройних Силах України. Яке бачення цього процесу має Українська православна церква, читайте в бесіді владики Августина з нашим кореспондентом.

- Ваше Високопреосвященство, своїм підписом Меморандуму про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України Ви засвідчили готовність УПЦ до співпраці зі створення інституту військового духовенства у війську. При цьому Ви визнали (з огляду на фундаментальні принципи цього документу) й право інших конфесій та релігійних організацій здійснювати душпастирську опіку українських воїнів. У зв'язку з цим, як тісно УПЦ готова співпрацювати з іншими релігійними організаціями?

- Це питання потребує докладної відповіді. В Україні історично склалася особлива ситуація щодо міжконфесійних стосунків. Є низка країн, де вони складні. Це - Греція, Росія, Грузія, Білорусія, Молдова, Болгарія, Сербія і Україна. Загалом у релігійному житті є проблеми в кожній державі. Дещо інша ситуація в Росії, де домінує православ'я, і держава враховує цей момент. Мусульмани, буддисти, юдеї на задніх ролях, і це не викликає таких гарячих дискусій в суспільстві і взаємних претензій у релігійному середовищі. У Греції православна церква взагалі має державний статус, і в Грузії попри панування православ'я жодної дискримінації щодо інших релігійних течій нема. На жаль, у нас все складніше, адже маємо набагато різнобарвніше середовище. Зокрема, є римо-католики, які, власне, особливої проблеми не створюють. Водночас є греко-католики, які являють собою релігійний феномен. Адже з одного боку вони - історична конфесія, яка виникла через бажання (а інколи й примус) частини православних стати під Ватикан. Це дуже складний процес тому, що релігія це не лише догматика, обряд, богослужіння а ще й спосіб мислення. Тому греко-католицька церква має особливий менталітет. Головний же негатив української ситуаціїї - це розкол у православ'ї, який гальмує духовне відродження країни.

Водночас у нас ставлення до церкви, мабуть, на вищому рівні, ніж в Росії. Чому? Бо в Україні є традиція, і ще в західній частині Україні живуть люди, які виховувались до війни, і вони залишилися, а тому там відродження регіонів пішло скоріше. Зокрема, на заході України християнська етика викладається у школах вже більше 10 років, і ніхто не дискутує. Навіть люди, які були комуністами погодились, що це потрібно. А в центрі та на сході весь час тривають перемовини: потрібно - непотрібно.

Так само й робота церкви в Збройних Силах. У цій сфері пріоритетні завдання - налагодження міжконфесійних стосунків та відродження інституту військового духовенства. Повторюся, аби було лаконічно. По-перше, у нас крім протестантів, римо-католиків є греко-католицька церква, яка в противагу православ'ю претендує на роль духовного лідера (прогресивного), і вони мають на це підстави. УГКЦ останнім часом працює більш активно і має певний запас міцності та напрацьовані моделі.

Українська православна церква на противагу католицькій, на жаль, пережила на своїй канонічній території великий період панування безбожної ідеології та втратила ціле покоління пастирів та прочан... Нині нам доводиться все починати з нуля. Чому я кажу про західну Україну? Я маю на увазі простір та історичний досвід. Відомо, що там атеїзм почав працювати лише в 40 роках, а відродження розпочалось в 80-х. Отож не трапилось розриву поколінь, адже 40-50 років ще не трагедія. А ось Україна центральна та східна, а також Росія, Білорусь отримали розрив в 70-75 років... Це трагедія, з якою ми по Божій милості маємо впоратися самотужки.

Однак повернімося до головного негативу - розколу в православ'ї. Погляньмо довкола - міжконфесійних країн багато. Наприклад, Америка. Однак там немає жодних непорозумінь щодо капеланства. І на запитання людини, не пізнаної в ситуації України, поляк, француз чи американець відповість, що нам потрібно три християнстві гілки в військовому духовенстві - православні, католики та протестанти і ще можуть бути мусульмани та іудеї. У нас же кажуть, що один православний - то мало треба й іншого. А такого ніде в світі немає, щоб два православних між собою не спілкувались і більш того - претендували на... автокефалії (самостійництво). Це абсурдна ситуація, але це реальність, тому, незважаючи на деструктив моменту, ми все ж таки намагаємося розумітися та знаходити точки дотику. Це потрібно українському війську, українському солдатові. Тим більш, що сьогодні є й ексклюзивний позитивний прецедент в налагодженні співпраці зі Збройними Силами. Гадаю, ми маємо домовитися, аби в одній військовій частині був наш священик, а в іншій частині - представник Київського патріархату. У цьому був би вихід. Ще раз зазначу: розкол не має перешкоджати реалізації програми відродження душпастирства у війську. Отож я готовий йти на компроміс, але тільки(!) в межах канонів, церковної дисципліни, здорового глузду і християнської моралі.

- Нині в УПЦ найчисельніший загін священиків, які несуть служіння у військових частинах. Розкажіть, будь ласка, про їх працю. Які головні завдання ставите перед ними Ви, як голова профільного Синодального відділу?

- Завданням Синодального військового відділу є забезпечення плідної взаємодії з усіма силовими структурами України, відродження багатого досвіду духовно-пастирської опіки православних військовослужбовців. Також завданням відділу є забезпечення пастирської і духовно-просвітницької діяльності Церкви серед військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, а також службовців інших силових структур. Згідно з статутом нашого відділу священнослужителям, які отримали благословення опікуватись військовослужбовцями, рекомендується розбудовувати співпрацю за наступними напрямками:

• Залучення віруючих військовиків до церковного життя в парафіях, на території яких дислокуються військові частини та заклади;

• Створення і облаштування куточків молитви у народознавчих світлицях військових частин, комплектування необхідною літературою, іконами, підсвічниками;

• Духовно-просвітницька робота, бесіди священиків з особовим складом;

• Проведення молебнів, участь в присягах, військових урочистостях;

• Організація паломницьких поїздок до шанованих православних святинь;

• Участь священиків в роботі військкоматів під час призовних кампаній на військову службу.


Співробітники відділу проводять курси лекцій і факультативні заняття у військових та правоохоронних вищих навчальних закладах, формуючи тим самим рівень православної культури і духовно-моральний потенціал майбутніх офіцерів Збройних Сил України, акцент при цьому робиться на багату українську християнську історію, на подвиги духу великих полководців - святих князів Київської Русі, славетних козацьких гетьманів, полковників і воєначальників.

Діяльність Синодального військового відділу сприяє відродженню патріотизму і духовно-моральним засадам українських військовослужбовців і правоохоронців. Відділ привертає увагу до почесного ратного служіння, підвищує авторитет і імідж захисника Вітчизни, проводить роботу серед патріотично налаштованої молоді.

-У минулому ви офіцер радянської армії. Розкажіть, будь ласка, про свою службу. Чи став Вам у пригоді військовий досвід?

- Я офіцер запасу і маю капітанські погони, але я не кадровий військовий. Просто так склалось, що я проходив строкову службу весь час в «учебках» і з того був задоволений, адже набув аж три військових спеціальності: моторист групи річкового флоту, офіцер зв'язку та помічник залізничного військового коменданта. Військову справу я любив з дитинства, і навіть, коли обрав духовний шлях, любов до армії залишилася. І так трапилось, що нині я очолюю «військовий» відділ УПЦ.

Досвід армійського життя став у нагоді, адже я почуваюся своїм у військовому середовищі. Слід сказати, що священики та люди у погонах в багато в чому схожі. Передусім це - дисципліна, самовіддане служіння людям, прагнення захистити... Але є й, так би мовити, психологічна проблема чи колізії. Це актуально і мабуть священики мають взятися за цей гуж. Йдеться про дилему, хто ефективніший: психолог чи духівник? На мою думку, питання легко вирішується, за умови якщо психолог віруючий. Позаяк на перший план виходить різниця у методиці. Та однозначно - в кризові моменти питання віри в Бога є визначальними.

- Вашими зусиллями співпраця УПЦ та ЗС України в останні роки розвивалася за багатьма напрямками. Будь ласка, назвіть головні з них та охарактеризуйте їх. Які, на Ваш погляд, успіхи та недоліки на цій ниві?

- По-перше, враховуючи те, що в нас були і є офіційні угоди з органами внутрішніх справ, отож тут не було жодних відмов. Робота тривала своєчасно. З Міністерством оборони стосунки складалися складніше. Часто процес гальмувався через накладки суто особистого плану, однак на цьому ж рівні й налагоджувалася плідна співпраця. Отож все залежало від світоглядних переконань того чи іншого командира чи посадовця. Але з утворенням в УПЦ Синодального військового відділу постала необхідність в системній роботі, потрібна була певна програма. Нині ми працюємо за декількома напрямками: діалог, налагодження стосунків на рівні командування; зустріч з колективом; програми виховного характеру; участь в заходах та акції силових відомств; формування бібліотек; створення молитовних кімнат; зворотній зв'язок та переписка.

В кожній єпархії УПЦ нині є старший священик, який призначений для координації роботи у військах. Безпосередньо в конкретній частині духовну опіку здійснює той священик, який ближче до неї територіально або підходить за своїми якостями. При цьому все це - на громадських засадах. Аби священик був виділений, вільний і щодня був у війську, принаймні хоча б раз на тиждень, такого, на жаль, ще у нас нема. Особливо прикро, що парафіяльний священик не може навідуватися в армійський колектив у неділю, адже має обов'язкову службу у своєму храмі. Отож важливо, аби церква чи держава давали зарплату священику як військовому духовнику. Нехай в нього буде не один полк а десять, нехай він буде один на гарнізон, але то буде людина, яка займатиметься лише духовною опікою захисників Вітчизни. Адже вимагати щось від звичайного священика не можна. Адже він завжди справедливо відкаже: «Владико, вибачте, в мене парафія». Тому у багатьох випадках нині рівень роботи у військах залежить від сумління самого священика і від позиції місцевого архірея.

- Ви неодноразово виступали ініціатором проведення круглих столів з питань міжконфесійного діалогу, в тому числі у сфері військового душ пастирства. Часто було учасником міжнародних конференцій військових капеланів. Чи можливо і чи правильно приживляти досвід інших країн на українській землі? Які тут позитиви та застереження ви вбачаєте?

- Це питання більш риторичного характеру, тому що вже напрацьовано декілька моделей співпраці церкви і збройних сил. Отож видумувати велосипед не доводиться. Є американсько-польська та німецька системи. В першій - священик -офіцер штабу, у другій - священик на прохання збройних сил відряджається для надання послуг у військову частину. І, на мій погляд, саме остання модель має свої переваги, й особливо зараз. Адже священик-офіцер зв'язаний тим, що він в корпорації, отож повинен проникатися її інтересами, прикривати, підтримувати і виконувати накази і коли буває колізія має відповідно вирішувати її. А от німецький капелан може заперечити виконанню наказу. Це особливо важливо в екстремальних умовах. В гарячих точках, де моральний закон має зберігатися суворо, позаяк можна зробити з людини звіра, голос військового священика має звучати твердо не тільки солдатам але й офіцерам.

- Нерідко з уст військових посадовців можна почути слова, що запровадження військового духовенства має передусім сприяти вихованню патріотизму, кріпити дисципліну та відповідальність в армійських колективах. На що, на погляд церкви, передусім має спрямовувати зусилля військовий священик? Чи будуть його послуги затребувані у мирний час?

- Традиційні церкви та протестантські відрізняються у поглядах щодо завдань пастиря у війську. Останні говорять лише про євангелізацію (приведення людей до Христа через покаяння). Православні ж ставлять декілька пріоритетів, не останнє місце серед яких й належить й патріотичному вихованню. Щодо можливої відсутності священика в частинах за місцем їх постійної дислокації, то можу погодитися, що це погано але цю проблему можна якось компенсувати. Як в цьому випадку віруючому військовослужбовцю помолитися, причаститися чи почути слово Боже? Дуже просто, якщо він ходить до церкви, то й нехай ходить. Не ходить, не примусиш... Але коли гарнізон закритий, то ця схема вже позбавляє громадянина у погонах права вибору - йти чи не йти до храму. Годі казати про бойові дії чи навіть польові навчання. Тут штатний священик конче потрібен!

Знову повернуся до питання про різницю між офіцером-вихователем і священиком. На мою думку, вихователь повинен бути в казармі, в навчальному класі, на полігоні, але на фронті йому взагалі немає що робити, тут потрібен саме священик. Наприклад, якщо є проблема в настрої, людина розгублена, і до нього підходить замполіт чи священик, то в тому є велика відмінність. Приклад - абхазький конфлікт. Солдат розгублений прибіг до священика кричить, що не нічого не бачить. Духівник витирає йому очі, і той «прозріває» та розуміючи, що сталося з радістю кидає: «Дякую, батя!» І побіг далі воювати. Може замполіт теж так би вчинив? Хочеться сподіватися... Це - конкретний життєвий випадок.

- Які кроки зробили б Ви, поставивши собі за мету релігійне відродження у війську? Зокрема, на разі бачачи загострення духовної боротьби: з одного боку будуються церкви, все більше людей знаходять дорогу до храму, а з іншого - панує гедоністичне суспільство з усіма його спокусам для людини.

- Суспільство це організм, який складається з багатьох систем, і можна говорити, що Президент та уряд - це голова , промисловість -шлунковий тракт, силовики - м'язи, кровоносна система - фінанси, імунна система - тюрми. Організм взаємопов'язаний, отож, коли заболіло горло п'єш антибіотик, а потім виникає проблема шлунку чи щось інше. Тому важливо треба виходити з того, що таке армія? З одного боку, за логікою, це - еліта суспільства, адже це фізично, психічно здорові та високоосвідчені люди. Це - теоретично, а практично - це зріз суспільства, і коли в радянські часи казали - «ой які погані священики» - я завжди відповідав - «почекайте, цих священиків прислали з Єрусалиму чи з Афону? Багато з них закінчували наші вузи, в тому числі й військові... Отож, яке суспільство, такі й такі депутати. Бачимо вади суспільства в Збройних Силах, то й вирішувати їх слід у комплексі. Яка ознака здорового суспільства?

Для мене особисто: коли на прийом до Президента і Прем'єра звичайний лейтенант буде йти без перевірки на металеві прибори. А в нас навіть генерал вийме ключі з кишені... А чому? Бо справді є підстави не довіряти і одразу виникають питання... Оце деградація! Що це як не приниження високого звання офіцера? Адже є питання, які вище безпеки. Як до цього прийти? Прийдемо, коли армія знову буде ідеалом, коли військова служба буде в пошані. Колись якщо хтось ховався від армії то боявся у цьому зізнатися, а зараз про це робиться публічно. Я вважаю що 9, 10, 11 класи потрібно робити ліцеями. Дівчаток - окремо, хлопчиків - окремо. Тоді там буде і духовне, і патріотичне, і військове виховання. Тільки тоді ми зможемо про щось говорити. Адже сьогодні бачимо величезну різницю між ліцеїстом і звичайним учнем. У їх поведінці величезна прірва! Все це комплексне і треба засукати рукава.

- Дякую за бесіду.
 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.