УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 570 відвідувачів

Теги
Митрополит Володимир (Сабодан) Мазепа Предстоятелі Помісних Церков Ющенко Вселенський Патріархат педагогіка Києво-Печерська Лавра комуністи та Церква милосердя УПЦ КП Президент Віктор Ющенко молодь 1020-річчя Хрещення Русі іконопис постать у Церкві вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну Археологія та реставрація розкол в Україні українська християнська культура Церква і медицина Доброчинність Церква і влада конфлікти забобони Католицька Церква церква і суспільство УГКЦ Священний Синод УПЦ діаспора секти Патріарх Алексій II шляхи єднання церковна журналістика Голодомор монастирі та храми України краєзнавство Церква і політика автокефалія церква та політика






Рейтинг@Mail.ru






«Главред»: Ми не є чужі ані нашому народові, ані державі - архімандрит Кирил (Говорун)



«Главред», Дмитро Рибаков, 21.07.09

 
Наступного тижня, 27 липня до України прибуде з візитом Патріарх Московський і всія Русі Кирило.

Про цей візит, про діалог з Московю, Мазепу та перспективи українського Православ'я відбулася розмова з головою зовнішніх церковних зв'язків Української православної церкви (Московського патріархату) Архімандритом Кирилом (Говорун). Він - кандидат богослов'я (Київська духовна академія), бакалавр богослов'я (Афінський університет), доктор філософії (Даремський університет у Великобританії), автор численних богословських праць, зокрема: Воля, дія й свобода: Христологічна полеміка в VII ст. (Hovorun Cyril. Will, action and Freedom. Christological Controversies in the Seventh Century. Leiden - Boston: Brill, 2008 no file).

Перетнутися з отцем Кирилом не просто. Розклад очільника відділу зовнішніх церковних зв'язків цілком ідентичний такому, що має міністр закордонних справ. Хоча церква не є світською інституцією, проте є не менш інтегрованою у світове співтовариство, ніж будь-яка держава. Найтісніші зв'язки Української церкви пов'язані з московським патріаршим престолом. Хоча перші сім століть своєї історії українська церква були відгалуженням, радше, константинопольського церковного порядкування, останні три століття історії працювали, переважно, на україно-російську інтегрованість. Більшість єпископів російської церкви у XVIII ст. були вихідцями з України, більшість найвидатніших церковних зодчих ХІХ ст. - вихованцями петербурзьких мистецьких шкіл. Та й ХХ-му чи не дві третини духовенства у цілком російських областях були українського, ба навіть західноукраїнського походження. Хоча визнавати це нині «не модно». Зрозуміло чому - адже українська незалежність для владних кіл у Москві й надалі трактується як політичний нонсенс - «справа часу», а в українських владних колах підтвердити цю незалежність часто-густо просто нічим... Отож, мимоволі розмову з нашим співбесідником довелося розпочати з питання про статус української православної церкви - церкви, яка перебуває на перетину цивілізаційних шляхів східної Європи, особливо в контексті минулорічного візиту константинопольського патріарха Варфоломія та прийдешнього візиту нещодавно посвяченого московського патріарха Кирила.

Отче Кириле, які наслідки минулорічного візиту патріархів константинопольського та московського були для України, з Вашого погляду, найважливішими?

Найважливішим наслідком я б назвав новий етап у відносинах між Константинопольським та Московським патріархатами, який розпочався в Києві рік тому і тепер продовжився успішним візитом патріарха Кирила до Стамбулу. Відносини двох патріарших престолів уперше за останні три десятиліття, вочевидь, набули більш конструктивного характеру. І саме від рівня співпраці між цими двома Церквами значною мірою залежить і те, як буде розвиватись українське Православ'я - чи зможе воно подолати те розщеплення, яке в ньому існує, та отримати новий стимул для громадянського порозуміння всередині України.

А якщо докладніше: яким чином ці перемовини можуть сприяти подоланню протиріч всередині українського православ'я?

Справа в тім, що діалог між існуючими в Україні православними юрисдикціями активно здійснювався й до візиту, причому наша Церква відігравала в цьому ініціативну роль. Потім, коли очільникам УПЦ КП та УАПЦ пообіцяли входження до Константинопольського Патріархату на правах митрополії, в нас було враження, що діалог призупинився, тому що згаданим очільникам здалось, що вони зможуть обійтися й без нас. Але не так склалося, як гадалося. З минулорічних подій всі українські церковні діячі винесли переконання, що якщо самі собі не дамо ради, ніхто наших проблем замість нас самих не вирішить.

Наприкінці липня очікується перший візит патріарха Кирила в Україну. Чи носитиме цей візит суто церемоніальний характер, скажімо - «засвітитися» перед українською паствою, чи ж є певна програма зустрічей та перемовин?

Насправді контакти патріарха з державними діячами будуть зведені до мінімуму, адже візит носитиме виключно пастирський характер. Передбачено кілька зустрічей з громадськістю, зокрема лекції для молоді. Що ж стосується перемовин щодо врегулювання церковної ситуації в Україні, то це не справа одного візиту - над цим слід працювати наполегливо і систематично в іншому, аніж пастирський візит, форматі - тому форматі, в якому працюємо ми зараз. І я впевнений, що патріарх підтримуватиме об'єднавчі ініціативи нашого предстоятеля Блаженнішого митрополита Володимира і нашої Церкви.

Не можу втриматися, щоб не запитати, який же, зрештою, статус на сьогодні має церква, чиї «зовнішні» інтереси Ви представляєте. Наскільки мені відомо, УПЦ керується власним синодом. Попри те, що чільні українські архієреї є постійними членами Патріаршого синоду, ані сам патріарх, ані його представники в українському Синоді не засідають. Що тоді означає автокефалія для структури, яка формально має всі ознаки автономної церкви?

Справді, наша Церква має всі права автономії, як це прописано в її статуті. Вона є незалежною і самокерованою. Автокефалія могла б означати лише формалізацію цих прав, які ми вже маємо. Але щоб зробити крок до автокефалії, потрібен, насамперед, консенсус щодо цього питання всередині самої Церкви, чого поки що немає.

Якщо ж автокефалія є суто формальністю, чи варто так запекло її домагатися? У чому її плюси або мінуси?

Якщо автокефалія принесе мир і єдність в Церкву, то за неї варто боротися. Якщо вона стане причиною для подальших розділень, то слід утримуватися від того, щоб її форсувати. Поки що ризики подальших розділень через запровадження автокефалії залишаються досить сильними, і все через те, що для багатьох це не інструмент самоврядування Церкви, а потужній міф.

Дозвольте дещо провокативне питання: Українській православні церкві, яка перебуває в союзі з Московським патріархатом, часто закидають геть «неукраїнське» культурне обличчя. Справді, духовенство рідко коли послуговується українською у проповідях навіть у цілком україномовних єпархіях. А звідки взятися українській проповіді, якщо в семінаріях українською не викладається жодного предмету? Проте, мова не про мову. Розмовляти можна навчити й папугу... Що зробити для того, щоб панівна гілка українського православ'я стала-таки українською - не лише за культурою проповідництва чи вимовою богослужіння, а й з усвідомлення своєї громадянської місії?

Те, про що Ви сказали, складає поширений стереотип щодо Української Православної Церкви. Насправді, як це видно і з наших соборних заяв, і з наших справ, ми є Церквою українською. Ми не є чужі ані нашому народові, ані державі. Ви мабуть здивуєтесь, але більшість наших парафій знаходиться в Західній Україні. Крім того, саме наша Церква виступила ініціатором багатьох програм зі збереження та поширення української культури, як от реставрація та презентація закордоном Пересопницього Євангелія. До речі, цей проект один з небагатьох в нашій державі, який додав Україні позитивного іміджу в очах міжнародної спільноти. В наших семінаріях предмети викладаються також і українською мовою - і це незважаючи на те, що сталої української богословської термінології остаточно ще не створено. Звичайно, наша Церква не є суцільно україномовною, але не є суцільно україномовним і наше суспільство. Тому люди мають право розмовляти і слухати, наприклад, проповідь тією мовою, якою їм зручно.

Якщо є, як Ви кажете, мовний паритет, чому у парафіяльних лавках практично неможна купити жодної повчальної книжки українською мовою? Чи їх просто не видають з погляду на відсутність попиту серед поспільства, чи наші меценати, які фундують видавничу справу, воліють розвивати «великий и могучий русский язык»?

Наша Церква видає і україномовну літературу, хоча справді, її не так часто зустрічаєш в парафіяльних лавках. На відміну від російськомовної літератури, левова частина якої перевидається з старих зразків, україномовну літературу треба створювати практично з нуля, тому її видання вимагає набагато більших зусиль. Крім того, церковна україномовна література, як і світська, об'єктивно користується меншим попитом, тому її видання Церква змушена повністю субсидіювати, а додаткові кошти на це не завжди знаходяться.

Тоді питання навздогін: як можна, на Вашу думку, охарактеризувати той політичний дискурс, який визначає «благочестивий хист» багатьох політиків та громадських діячів у вирішенні церковних справ?

Ми вітаємо добрі наміри тих державних та громадських діячів, які мають на меті розв'язання складних проблем, з якими сьогодні стикається українське Православ'я. Ми маємо ту ж саму мету - подолання розділень та консолідацію Православ'я в нашій країні. Єдине - їх наміри повинні бути щирими, а не переслідувати отримання додаткових електоральних дивідендів. Також вони не повинні діяти на власний розсуд, а максимально узгоджувати свої дії з Церквою.

Останні пару місяців у чергове постало питання сумнозвісної анафеми гетьмана Мазепи. Наскільки мені відомо, її не виголошують у храмах під час спеціального богослужіння першої неділі великого посту аж з кінця 60-х рр. ХІХ ст. Принаймні, саме тоді ім'я опального гетьмана зникло з богослужбових текстів, що друкувалися Святішим синодом. Одначе, саме цього, 2009 р., прокляття Мазепи проголосили у Тираспольській єпархії РПЦ. Коли, врешті-решт, буде вирішено питання анафеми Мазепі з точки зору канонічного права? Принаймні, історики своє слово вже сказали, навіть російські історики...

Це питання залишається дискусійним і для українського суспільства, і для Української Православної Церкви. За останній час в нашій Церкві пролунали діаметрально протилежні оцінки цього діяча - від категорично засуджуючих до таких, які вимагають негайної реабілітації гетьмана. Ви згадали про вирішення питання з анафемою з точки зору канонічного права. Але, на мою думку, цього неможливо зробити, доки довкола цього питання не вщухнуть політичні пристрасті.

Може під анафемою перебувають саме ті, хто її виголосив таким неканонічним шляхом, цебто якраз прибічники Петра або, принаймні, ті, хто досі, через 200 років після Полтави, наполягають на цій анафемі? Щось на зразок: «под свою анафему падоша»...

Задля такого визначення також потрібна відповідна ухвала Церкви. Однозначно те, що анафема - це конкретний канонічний акт, який накладається виключно на тих, хто заподіяв зло Церкві, отже неможна розмахувати анафемою як шаблею задля досягнення тих чи тих політичних цілей.

Отче, добре пам'ятаю, як на початку 90-х церква форсувала будівельні програми, адже бракувало храмів; через кілька років на черзі була сфера інформації - видання й перевидання книжок, опанування всесвітнього павутиння, медіапроекти; на початку біжучого сторіччя на порядку денному опинилися молодіжні програми, адже стало зрозуміло, що суспільству не до снаги запропонувати поколінню пострадянських «тінейджерів» нічого кращого за «артеки», «зірниці» та студентські «стройбригади». А що актуально для Церкви сьогодні, враховуючі українські реалії?

Все перераховане Вами залишається актуальним і дотепер. Наше завдання зараз дістатися з Євангельською вістю до найвіддаленіших прошарків нашого суспільства, підібрати правильні слова і «меседжі» для кожної соціальної групи, кожної окремо взятої людини. Для цього слід відповідним чином адаптувати, осучаснити проповідь Церкви та засоби цієї проповіді, навчитись говорити мовою сучасної людини, при цьому не профануючи слово Боже.

Питання до Вас як до члена Богословської комісії УПЦ. Я знав людину - цілком православну, яка припинила вживати ліки, щоб не обтяжувати і без того вкрай скрутне матеріальне становище своїх дітей. Це було такою собі «пасивною евтаназією». Це окремий випадок. Але чи може вселенське православ'я переглянути своє ставлення до евтаназії чи визначитися щодо категорій неприродної смерті?

Для Церкви життя - це надзвичайна цінність, на рахунок якої не може бути компромісів. Тому Церква завжди засуджуватиме самогубство та евтаназію як його різновид.

Але церква не засуджує військову службу, яка часто також може трактуватися як «самогубство», часто доволі безідейне. Зрештою, можна померти, не протидіючи хворобам. Я би все ж просив стисло визначити, що церква може зробити для того, щоб життя людини було б більш захищеним, принаймні з соціальної точки зору?

Військова служба не є самогубством, а жертвою, коли людина готова віддати своє життя за інших. Самогубство ж - це коли людина сама йде з життя через розпач і те, що їй здається безвихіддю. Що стосується другої частини запитання, то Церква й зараз робить чимало для того, щоб життя людей було більш якісним з соціальної точки зору - через опікування сиротинцями, будинки для літніх людей, хоспіси тощо. На жаль, держава, як показує дійсність, приділяє цьому далеко не властиву увагу. Церква може компенсувати цей брак соціального піклування, але їй для цього потрібне щонайменш сприяння з боку самого суспільства, попри всю його заполітизованість.

Насамкінець, чому присвячуватиметься Ваша наступна монографія?

Останнім часом я мав нагоди виступити з серією лекцій в університетах Європи, Америки та Китаю з приводу проблем сучасного Православ'я. Сучасний православний світ є надзвичайно складним, і його реальне життя інколи помітно відрізняється від тих поверхових уявлень та стереотипів, що люди мають про нього. Отже, з'явився намір на основі викладених лекцій підготувати монографію, присвячену реальній структурі та становищу Православної Церкви в сучасному світі.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.