УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 59 відвідувачів

Теги
комуністи та Церква українська християнська культура милосердя вибори Доброчинність УПЦ КП секти Предстоятелі Помісних Церков Церква і політика краєзнавство Президент Віктор Ющенко Священний Синод УПЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну іконопис Церква і медицина Митрополит Володимир (Сабодан) 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада УГКЦ конфлікти Ющенко автокефалія церква та політика педагогіка діаспора Археологія та реставрація церква і суспільство монастирі та храми України Мазепа Вселенський Патріархат церковна журналістика Католицька Церква Голодомор постать у Церкві розкол в Україні забобони Патріарх Алексій II Києво-Печерська Лавра молодь шляхи єднання






Рейтинг@Mail.ru






«Український тиждень»: Україна наша мусульманська...



«Український тиждень», Юрій Макаров, 07.08.2009

 

Наші стосунки довгий час описувалися в термінології: «який ти в чорта лицар, коли голою ср…ю їжака не вб’єш». Дотепно, нічого сказати. Це зі знаменитого листа запорожців турецькому султанові. Про історію відомого апокрифа ми ще поговоримо в Тижні найближчим часом, але тему цього числа він і без того ілюструє якнайкраще. Йдеться про мусульман.

Доки Україна усвідомлювала себе як frontier, як територію свободи між ляхами, москалями та бусурманами, ця система координат була адекватною. Всі народи колись жили за принципом «свій-чужий» (здебільшого, якраз чужий), іншого не існувало. Нині настав час усвідомити: «вони» – це також «ми». Інакше кажучи, ми – це, зокрема, й наші історичні сусіди, наші колишні вороги, частина нашої історії не лише в тому сенсі, що ми відважно били їх, а вони не менш відважно нас. Виявляється, в перервах між чищенням одне одному пик ми встигли в них щось запозичити, а вони в нас, не кажучи вже про «близькі контакти третього ступеня». Звідси кількість тюркізмів в українській мові, звідси й, можливо, оспіваний у фольклорі фенотип «чорнії брови, карії очі» – хто зна, треба антропологів попитати чи влаштувати, як тепер модно, експертизу ДНК… Але, за великим рахунком, тепер це не має жодного практичного сенсу, бо всі ми співвітчизники й відповідаємо одне за одного. Мали б відповідати.
 
Буквально минулого четверга кількадесят молодиків спортивної зовнішності серед ночі влаштували погром у таборі кримських татар, які під стінами Кабміну вже 80 днів намагаються буквально достукатися до влади. Тобто стукають у металеві діжки, а ще махають транспарантами й голодують… Бачите, хочуть повернути свою землю. СВОЮ! Міліція цього разу була з народом – тобто молодикам не заважала. Жоден телеканал, жодна газета ані на бійку, ані на сам 80-денний пікет не відгукнулися, я спеціально перевіряв. А кого хвилює чуже горе? З одного боку – ласа кримська земелька, а з іншого – якісь злиденні нібито аборигени, з яких нічого взяти. А право власності, загалом якісь незрозумілі права людини – з цим або до Гааги, або до того, вусатого, що спочиває біля Мавзолею.
 
А потім, коли заходить мова про проблеми кримських татар, чуєш: та з ними не все так просто, вони ж там геть усі ісламісти. Це правда, що ставлення до ісламу взагалі й мусульман зокрема в більшості нашого населення, скажімо так, обережне. Припустімо, генетичний атавізм. Але в цьому випадку оцінка має бути протилежною: а ви б що робили, якби з вас знущалися з особливим цинізмом упродовж 20 років після того, як публічно було визнано всі ваші права? Пішли палити сільраду? І якщо справді з-поміж кримськотатарської молоді реально лише одиниці шукають відповіді на свої безнадійні питання в радикальних ісламських рухах, то треба визнати, що це середовище – взірець поміркованості. Я б особисто вже від безвиході, від чужої байдужості та цинізму під той Кабмін (а ще й під парламент, а до того ще й під свої, місцеві осередки влади) вибухівки підклав – прошу не сприймати як підбурення до тероризму, це я так, гіпотетично…
 
Бачити мусульманський світ виключно через призму 11 вересня – зверхність і легковажність. Те, що сучасний (а тим більше, історичний) іслам має чимало облич, знає кожен, хто бодай трохи ним займався. Є іранські конспірологи й божевільні з сектору Газа, а є – квітуча толерантна Туреччина. Ми не маємо приводу для того антиісламського психозу, який із частково зрозумілих причин охопив Західну Європу, адже ми стикаємося не з погано вихованими юними чорнявими зайдами-неробами, а переважно зі своїми – повторю це зайвий раз, щоби не було спокуси вирішити, що мене неправильно зрозуміли – братами, з якими нас пов’язала історія й доля. І, я переконаний, стосується це не лише кримських татар.
 
Європейських обивателів кілька років тому почали лякати картинками футурологічного жахливчика: приміром, паризький собор Нотр-Дам, до якого прибудовані мінарети. Їхні фобії частково виправдовують реальні пейзажі передмість, населених переважно вихідцями з арабських країн, де чужим навіть удень не рекомендовано з’являтися. Ми поки що не доросли до того добробуту, щоби до нас добувалися біженці з третього світу. Чи хочу я мечетей замість православних храмів, які набудували на кожному розі? Не переконаний, що я до цього морально готовий. Але в будинку напроти мого нещодавно оселилася родина азербайджанців, і відтепер під моїм вікном знову чути дитячий сміх, від якого я вже відзвичаївся. Відверто кажучи, мені це подобається.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.