УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 70 відвідувачів

Теги
церква та політика УГКЦ Вселенський Патріархат Митрополит Володимир (Сабодан) вибори монастирі та храми України Доброчинність Археологія та реставрація шляхи єднання милосердя церковна журналістика Президент Віктор Ющенко молодь церква і суспільство постать у Церкві педагогіка секти Католицька Церква Предстоятелі Помісних Церков Церква і влада Мазепа діаспора краєзнавство конфлікти Церква і медицина Церква і політика Ющенко УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну Патріарх Алексій II Києво-Печерська Лавра автокефалія Голодомор розкол в Україні забобони 1020-річчя Хрещення Русі комуністи та Церква іконопис українська християнська культура Священний Синод УПЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Прес-центр» (Черкаси): Усім бідам наперекір



«Прес-центр» (Черкаси), Ірина  Рогова, 04.07.2009

 

Багатодітна родина з Тальнівщини навчилася радіти життю, незважаючи на важкі випробування.

Сім’я Паламаренків у Гордашівці проживає вже чотири роки. Тут, серед красивих сільських краєвидів, поряд із батьківським будинком і свою хату збудували. Разом, всією родиною намагаються перебороти труднощі, які час від часу випробовують їх на міцність.

Володимир Іванович та Тетяна Миколаївна ростять і виховують п’ятьох дітей. Дві старші доньки Люда і Надя вже й заміж вийшли, мають своїх діток. А біля тата й мами залишилися два хлопчики Сашко й Іванко та дівчинка Аліса. Все було б у родині гаразд, якби не хвороби.

– У Алісочки, якій зараз одинадцять років, вроджена хвороба Дауна, – зі сльозами на очах каже мама Тетяна Миколаївна. – Пам’ятаю, як у Києві в інституті, де дитину обстежували, уважно продивилися й мою медичну карточку. І після цього один професор дійшов висновку, що дитина на дев’яносто відсотків постраждала від рентгену. Я тільки завагітніла, і довелося робити знімок хворого зуба. Хіба ж я знала, що таке може бути? – веде далі жінка. – Дівчинка народилася слабенькою. По двічі на місяць ми лежали з нею у лікарні. Як хотілося допомогти своїй донечці. Скільки сили й коштів на все витрачено! Часто було таке, що в хаті ні крихти хліба. І купити немає за що, і спекти немає з чого. Торік, як на те, ще й картопля не вродила. Якби не віруючі та церква, куди й ми ходимо, то, мабуть, і не вижили б. Та, на жаль, на цьому випробування для нашої родини не закінчилися. Несподівано у чоловіка стався інфаркт. І тоді моїми помічниками стали малолітні сини Сашко й Іванко.

– Після хвороби я зробився зовсім немічним, – додає Володимир Іванович. – Прийшла весна. Вийшли на город обсаджуватися, а я піввідра картоплі підняти не можу, діти мішки тягають. Тоді й задумавсь: як жити далі? І разом вирішили: купимо кобилу та весь реманент для обробітку землі, якої у нас разом із маминим паєм три гектари. На ній ми працюємо самі. Нікого не наймаємо. Оремо і вологу закриваємо коником, бо трактором для нас дуже дорого. І картоплю під плуг садимо, як колись наші діди. А скільки влітку Лялькою (так назвали кобилу) сіна перевозимо! Вона дуже нас виручає, – продовжує чоловік. – Ось торік мене все літо не було. Я навчався на оператора котлів і зараз працюю у райлікарні в котельні. То як моя Таня із Сашком та Іванком натрудилися! Скільки вони сіна для корови заготовили, без Ляльки цього б не зробили. Майже щодня о п’ятій ранку діти вже були на ногах. А вони ще зовсім малі: Сашкові – тринадцять, а Іванкові лише сім.

– А наш Іванко ще й після такої травми, – тремтячим голосом каже жінка. – Він ще змалечку дуже непосидючий. Завжди скрізь ліз, все хотів знати. І ось одного разу з шафи дістав садовий ніж з великим загнутим кінцем і давай різати гумку. Ніж сповз і перерізав йому все очко. Ви не уявляєте, що було, поки ми з сусідом довезли його до райлікарні, як він кричав. А далі – обласна лікарня. Там зробили операцію. А потім – інститут Філатова в Одесі. Крапельниці, уколи під очко… Чого він натерпівся – не передати. Та дякувати Богу, око в Іванка залишилося, хоч він на нього нічого не бачить. Я дуже вдячна тим людям, які допомагали грішми. Тоді для мого синочка їх збирав увесь район, – плачучи, продовжує мати. – Відтоді (а пройшло вже більше трьох років) дитина почала хворіти. І лише торік Алісі та Іванкові як інвалідам дитинства виділили путівки в Євпаторію. Таких дітей відпустити самих я не могла, тому позичила в сестри гроші і поїхала з ними. В санаторії вони добре оздоровилися, бо з того часу майже не хворіють. Не встигли ті гроші віддати, як знову позичили вісім тисяч гривень для підведення газу до хати. І тут нікого не наймали, чоловік абсолютно все робив сам, бо чим людям платити? Тепер узимку в хаті тепло, їсти варимо на газовій плиті, бо раніше користувалися електричною. Одним словом – живемо. Є шматок хліба, є до хліба – і слава Богу. Аби тільки ми та наші діти не хворіли. А труднощів наша родина не боїться, бо ми сильніші від них.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.