УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
Голодомор конфлікти іконопис 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II педагогіка шляхи єднання Археологія та реставрація Президент Віктор Ющенко розкол в Україні Священний Синод УПЦ Католицька Церква Ющенко церковна журналістика церква та політика УГКЦ Вселенський Патріархат постать у Церкві українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков милосердя Мазепа забобони діаспора Києво-Печерська Лавра Церква і політика Митрополит Володимир (Сабодан) вибори автокефалія комуністи та Церква Церква і медицина молодь краєзнавство секти Доброчинність Церква і влада монастирі та храми України церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






«Прес-центр» (Черкаси): Усім бідам наперекір



«Прес-центр» (Черкаси), Ірина  Рогова, 04.07.2009

 

Багатодітна родина з Тальнівщини навчилася радіти життю, незважаючи на важкі випробування.

Сім’я Паламаренків у Гордашівці проживає вже чотири роки. Тут, серед красивих сільських краєвидів, поряд із батьківським будинком і свою хату збудували. Разом, всією родиною намагаються перебороти труднощі, які час від часу випробовують їх на міцність.

Володимир Іванович та Тетяна Миколаївна ростять і виховують п’ятьох дітей. Дві старші доньки Люда і Надя вже й заміж вийшли, мають своїх діток. А біля тата й мами залишилися два хлопчики Сашко й Іванко та дівчинка Аліса. Все було б у родині гаразд, якби не хвороби.

– У Алісочки, якій зараз одинадцять років, вроджена хвороба Дауна, – зі сльозами на очах каже мама Тетяна Миколаївна. – Пам’ятаю, як у Києві в інституті, де дитину обстежували, уважно продивилися й мою медичну карточку. І після цього один професор дійшов висновку, що дитина на дев’яносто відсотків постраждала від рентгену. Я тільки завагітніла, і довелося робити знімок хворого зуба. Хіба ж я знала, що таке може бути? – веде далі жінка. – Дівчинка народилася слабенькою. По двічі на місяць ми лежали з нею у лікарні. Як хотілося допомогти своїй донечці. Скільки сили й коштів на все витрачено! Часто було таке, що в хаті ні крихти хліба. І купити немає за що, і спекти немає з чого. Торік, як на те, ще й картопля не вродила. Якби не віруючі та церква, куди й ми ходимо, то, мабуть, і не вижили б. Та, на жаль, на цьому випробування для нашої родини не закінчилися. Несподівано у чоловіка стався інфаркт. І тоді моїми помічниками стали малолітні сини Сашко й Іванко.

– Після хвороби я зробився зовсім немічним, – додає Володимир Іванович. – Прийшла весна. Вийшли на город обсаджуватися, а я піввідра картоплі підняти не можу, діти мішки тягають. Тоді й задумавсь: як жити далі? І разом вирішили: купимо кобилу та весь реманент для обробітку землі, якої у нас разом із маминим паєм три гектари. На ній ми працюємо самі. Нікого не наймаємо. Оремо і вологу закриваємо коником, бо трактором для нас дуже дорого. І картоплю під плуг садимо, як колись наші діди. А скільки влітку Лялькою (так назвали кобилу) сіна перевозимо! Вона дуже нас виручає, – продовжує чоловік. – Ось торік мене все літо не було. Я навчався на оператора котлів і зараз працюю у райлікарні в котельні. То як моя Таня із Сашком та Іванком натрудилися! Скільки вони сіна для корови заготовили, без Ляльки цього б не зробили. Майже щодня о п’ятій ранку діти вже були на ногах. А вони ще зовсім малі: Сашкові – тринадцять, а Іванкові лише сім.

– А наш Іванко ще й після такої травми, – тремтячим голосом каже жінка. – Він ще змалечку дуже непосидючий. Завжди скрізь ліз, все хотів знати. І ось одного разу з шафи дістав садовий ніж з великим загнутим кінцем і давай різати гумку. Ніж сповз і перерізав йому все очко. Ви не уявляєте, що було, поки ми з сусідом довезли його до райлікарні, як він кричав. А далі – обласна лікарня. Там зробили операцію. А потім – інститут Філатова в Одесі. Крапельниці, уколи під очко… Чого він натерпівся – не передати. Та дякувати Богу, око в Іванка залишилося, хоч він на нього нічого не бачить. Я дуже вдячна тим людям, які допомагали грішми. Тоді для мого синочка їх збирав увесь район, – плачучи, продовжує мати. – Відтоді (а пройшло вже більше трьох років) дитина почала хворіти. І лише торік Алісі та Іванкові як інвалідам дитинства виділили путівки в Євпаторію. Таких дітей відпустити самих я не могла, тому позичила в сестри гроші і поїхала з ними. В санаторії вони добре оздоровилися, бо з того часу майже не хворіють. Не встигли ті гроші віддати, як знову позичили вісім тисяч гривень для підведення газу до хати. І тут нікого не наймали, чоловік абсолютно все робив сам, бо чим людям платити? Тепер узимку в хаті тепло, їсти варимо на газовій плиті, бо раніше користувалися електричною. Одним словом – живемо. Є шматок хліба, є до хліба – і слава Богу. Аби тільки ми та наші діти не хворіли. А труднощів наша родина не боїться, бо ми сильніші від них.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.