УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 52 відвідувачів

Теги
монастирі та храми України милосердя Священний Синод УПЦ забобони Митрополит Володимир (Сабодан) українська християнська культура Патріарх Алексій II шляхи єднання Церква і політика вибори Археологія та реставрація краєзнавство іконопис церква та політика Вселенський Патріархат комуністи та Церква Президент Віктор Ющенко церква і суспільство конфлікти Церква і медицина Мазепа УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков молодь автокефалія Католицька Церква Приїзд Патріарха Кирила в Україну постать у Церкві секти Церква і влада УГКЦ розкол в Україні Голодомор Ющенко педагогіка Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі церковна журналістика діаспора Києво-Печерська Лавра






Рейтинг@Mail.ru






«Прес-центр» (Черкаси): Черкаси сто років тому



«Прес-центр» (Черкаси), Максим Степанов, 06.06.2009

 

Тоді це був значний промисловий і культурний центр Наддніпрянщини. А от благоустрій у місті шкутильгав.

"Нині Черкаси є одним із найбільших міст Київської губернії. За останні 25 років місто значно виросло, забудувалося і розвинулося. Населення його нині переважає 40 тисяч, у ньому нараховується багато великих торгово-промислових підприємств, що мають величезні обіги". Так 1911 року охарактеризував сучасне йому місто М. Айзенштейн, автор довідкового видання "Весь г. Черкассы".

Як жили жителі нашого обласного центру сто років тому? Автор довідника наче спеціально підготував свою книжку, щоб майбутні покоління черкасців могли довідатися про життя своїх попередників.

"Черкаси не поступаються губернському місту"

Нижня, придніпровська, частина міста тоді ділилася на Митницю (це урочище служило для випасу худоби, тут же розміщувалися лісопильні склади) і густо заселений Поділ (його ще називали Берег або Старий Базар), який на горі переходив у Казбет (Кавказ). Поділ від Митниці відокремлювала вулиця Серединна, яка йшла від тодішньої пристані через усе місто. Тепер це вулиця Б. Хмельницького. Верхня, нагірна, частина міста називалася Новий Базар і мала, як і тепер, шахове планування.

"Вулиці скрізь прямі, перетинаються під прямим кутом, відрізняються значною протяжністю і дуже широкі. У цьому Черкаси не поступаються будь-якому губернському місту", – з гордістю пише автор довідника. 1899 року в Черкасах було запроваджено точну нумерацію будинків. Але жителі міста й через десяток років рідко нею користувалися, зберігаючи звичку зазначати у адресі прізвище домовласника.

Центральною вулицею вважався Хрещатик (офіційними назвами цієї вулиці та різних її частин у різні часи були: Дахнівська, Дубасівська, Миколаївська). Це був своєрідний торговий нерв міста. "Завдяки широкому тротуару він є улюбленим місцем гулянь", – зазначається у довіднику. Оскільки Хрещатик був уже густо забудований і не міг розвиватися далі, все більшого значення набував нинішній бульвар Шевченка – тоді вулиця Старочигиринська. "Останнім часом на Старочигиринській вулиці міським врядуванням розбиті сквери на протязі 5 кварталів", – зазначає автор довідника.

В адміністративному плані Черкаси поділялися на два райони, які, як і нині, розділялися Смілянською вулицею. Але називалися вони по-іншому. Сучасний Соснівський район називався Першою поліцейською частиною, Придніпровський – Другою поліцейською частиною.

"Більшість будинків одноповерхові"

"Будівництво було розвинуте в 1890-х роках, коли банки підсилено видавали позики під будинки. Місто пережило тоді гарячку будівництва, за якою прийшло швидке зниження цінності майна і відповідно – зменшення кількості нових побудов," – ідеться в довіднику 1911 року. Через велику кількість житла винайняти квартиру в Черкасах, на відміну від більшості великих міст імперії, було легко і не дорого.

Будинки тоді споруджували переважно з дерева, обкладаючи їх цеглою місцевого, черкаського, виробництва. "Більшість будинків одноповерхові, що пояснюється розкиданістю міста і надлишком вільних ділянок. Двоповерхові будинки переважають у торгових, густо заселених кварталах", – пише М. Айзенштейн.

Прикрасою Черкас були православні церкви, яких 1911 року у місті налічувалося сім. Найбільшою була Соборно-Миколаївська, яка стояла на великому торговому майдані, що був на місці нинішньої площі Леніна, Будинку рад та скверу за ним. Крім того, потреби віруючих черкасців задовольняли старообрядницька церква, два старообрядницькі монастирі, один єдиновірський і 13 єврейських молитовних будинків.

Черкаси були досить потужним освітнім центром – у місті було 4 гімназії, 4 бібліотеки та широка мережа нижчих народних училищ.

"Хворе місце Черкас – дороги"

"Будучи великим повітовим містом губернії, Черкаси, однак, у відношенні благоустрою залишають бажати ліпшого, – зазначає автор довідника. – У місті майже немає бруківок, через що восени і навесні вулиці залиті грязюкою."

Як бачимо, у дореволюційних Черкасах, як і зараз, "хворим місцем" були дороги. Оскільки покладів каменю поблизу міста не було, його доводилося возити здалеку, через що вартість каміння для бруківки збільшувалася майже вдвічі. Тому замощеними були лише центральні вулиці, та й то не всі.

За тротуари відповідали домовласники. Їх мостили спеціальною міцною цеглою ("залізняком"). "Тротуари, які перебувають у доброму, відносно, стані, не досягають своєї мети, оскільки широкі переходи через вулиці являють собою навіть на центральних вулицях суцільні калюжі," – йдеться у довіднику.

Вулиці освітлювали здебільшого старенькі гасові лампи. Тільки центральна частина міста з 1906 року освітлювалася новими гасокалильними ліхтарями системи "Симплекс". "Ціни на гас... часто завищуються місцевими підприємцями," – зазначає автор довідника. Електричне освітлення було тільки на заводах і в театрі.

Відсутність каналізації і водогону (останній запустили в дію тільки в 1914 році, доти пили колодязну і дніпровську воду) сприяла поширенню інфекційних захворювань. З епідеміями боролася санітарна служба на чолі з міським санітарним лікарем. Її фахівці перевіряли торгові заклади, готелі, звалища, спостерігали за базарами, оглядали продукти.

Найпопулярнішим міським транспортом 1911 року залишалися візники. Щоправда, ціни на їхні послуги "кусалися" – щоб доїхати на легковому однокінному візникові від вокзалу до пристані, треба було заплатити 65 копійок (для порівняння: кухарка за місяць заробляла десь 8 карбованців, покоївка – 6 карбованців).

Оскільки мосту через Дніпро не було, потрапити на лівий берег можна було за допомогою парових катерів та паромів. Регулярні рейси між двома берегами здійснював пароплав "Варяг". Багато хто тримав для переправ приватні човни.

У Черкасах уже був телефонний зв’язок, але кількість абонентів ледь перевищувала 200 номерів.

Відпочинок по-черкаському

Згадує М. Айзенштейн і про "неймовірну пилюку", яка панувала в місті улітку. "Піщаний ґрунт міста, який ніколи не поливають, перетворюється на тонку пилюку, яка проникає скрізь, – розповідає автор довідника. – Багато хто з жителів рятується від неї, переїжджаючи в прилеглі дачні місцевості – Дахнівку і Соснівку".

Між іншим, на відпочинок до дахнівських селян залюбки приїздили, як би ми тепер сказали, "зелені туристи" – з Пензи, Томська, Миколаєва та інших далеких міст. Соснівка була новим і менш "розкрученим" курортом, але активно розвивалася. Ліс на площі близько квадратного кілометра був розділений на ділянки, які скарбниця здавала в оренду на 99 років... Побудовані тут дачні будиночки мали телефонний зв’язок з містом, згодом з’явилося й автобусне сполучення.

Ті, хто не мав можливості виїхати за місто, могли проводити вільний час у прогулянках та народних гуляннях на міському Бульварі, розміщеному поряд із міською в’язницею на території, де тепер сквер Б. Хмельницького. Навпроти головної алеї Бульвару була естрада для оркестру. Але живописний берег Дніпра від Бульвару відокремлював тюремний сквер, куди людей пускали далеко на завжди. Ще один бульвар, який нині має ім’я Шевченка, міська влада почала створювати тільки на початку ХХ століття. Було в місті й кілька приватних місць для відпочинку – "садів".

Прості люди проводили вільний час у народних гуляннях на ярмарках. Заможні мали можливість відвідувати театри, куди приїздили з гастролями актори з Києва і Москви, багатьох інших міст. Між іншим, серед них була й Марія Заньковецька. Але театр черкасці цінували не дуже. Чого не можна сказати про кіно, яке полюбили міцно й одразу. У двох постійних кінотеатрах репертуар змінювали двічі на тиждень.

На березі Дніпра були влаштовані спеціальні купальні. Крім того, в Черкасах було чотири пляжі, обладнані кабінками для перевдягання. Купатися в інших місцях, як і тепер, формально заборонялося...

Висловлюємо подяку обласній універсальній науковій бібліотеці імені Тараса Шевченка за допомогу в підготовці цього матеріалу.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.