УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 60 відвідувачів

Теги
милосердя забобони Мазепа Патріарх Алексій II Церква і політика Церква і влада Священний Синод УПЦ молодь постать у Церкві церковна журналістика Києво-Печерська Лавра Доброчинність шляхи єднання іконопис церква і суспільство комуністи та Церква церква та політика розкол в Україні УГКЦ діаспора педагогіка УПЦ КП автокефалія українська християнська культура 1020-річчя Хрещення Русі Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну Католицька Церква Голодомор Ющенко Президент Віктор Ющенко Церква і медицина краєзнавство конфлікти монастирі та храми України секти вибори Вселенський Патріархат Митрополит Володимир (Сабодан) Археологія та реставрація






Рейтинг@Mail.ru






«Урядовий кур'єр» (Україна): Спас на воді



«Урядовий кур'єр» (Україна), Людмила Альта, 29 серпня 2009

 

Спасо-Преображенській церкві в селі Гусинці Бориспільського району на Київщині без трьох років двісті. Її адреса умовна: таке село не позначене на карті України, немає його і насправді.

Його озера - Демидове, Зимнє, Мачули, Коноплянка, Гниляки, Панське Болото, його кутки -Кулидиха, Цегельні, Село, Хутір, Горобіївка, його дворища, стежки, дороги й поля вже понад сорок років під товщею Канівського "моря".

Риба, пуголовки та інші річкові гості колись щороку опинялися на городах гусинчан лише після повені, як звідти схлинали хвилі Дніпра. Та вже давно вони стали повновладними мешканцями села - підводного...

Від реальних Гусинців зосталися дві кам'яниці на острівці посеред води: Спасо-Преображенська церква та її дзвіниця. І два кутки, Оврами й Горби, тепер уже на материковій частині села, за якою починається ліс.

На Оврамах у приміщенні, що було спочатку казармою, а потім Гусинською початковою школою, тепер мисливська база. На Горбах - добротне обійстя Миколи Опанасовича Кубрака. До двох доньок, онук і правнуків у містечко Ржищів йому добиратися моторним човном хвилин десять. Цей не по літах кремезний і моложавий сімдесятивосьмирічний чоловік народився у просторій дубовій хаті, яку збудував у зруб його дід Степан ще 1895 року, і мешкає в ній і дотепер, тримає у дворі чималеньке господарство. Він - єдиний житель Гусинців, котрий нікуди звідси не виїхав. Хтось із земляків, переселених із затоплених рідних місць, навіть написав на нього скаргу Голові Ради Міністрів: мовляв, він що -король, єдиний лишився та ще й далі розводить корів, свиней і баранів. Але приїхали перевіряючі і сказали: що ж тут поганого, хай собі розводить...

У Спасо-Преображенській церкві вінчалися батьки Миколи Опанасовича. Вінчалася там і Ганна Пилипівна Парпалій, котра прожила на білому світі понад дев'яносто вісім років. Це вона 1914-го стояла шестилітньою поряд з батьком у храмі, коли там зривали стару підлогу й настеляли нову. "Дивись, Галько, отуди, в яму, - вказав доньці Пилип Дрок. - Що ти побачила?" Вона боязко зазирнула вниз і відповіла: "Блискучі чоботи". Так підтвердилися сільські перекази, що поміщик Гусинський поховав у такому лакованому взутті у церковному склепі сина, котрий впав із коня і вбився.

За найдавнішими документальними відомостями про Гусинці, він спорудив у селі спочатку цегельний завод. А 1812 року - Спасо-Преображенську церкву й дзвіницю, які подарував перед смертю "обществу" (так Ганна Пилипівна назвала, розповідаючи мені, сільську громаду). Бо хоч зводив він їх за власні кошти, будувати допомагали селяни. У дівоцтві Ганна Пилипівна бувала на службі щонеділі, коли ж якусь пропускала, то наступної як не просили дівчата, нікуди з ними на гульки не йшла, - тільки до церкви.

Перед Другою світовою війною із храму зробили військовий склад. За окупації побілили його й відновили відправи. Племінниці Ганни Пилипівни, Ніні Павленко, запам'яталося, як радісно висвистували по всьому селу у післявоєнні роки глиняні коники. Їх накуповували дітям разом із цукерками коло церкви, коли 19 серпня, на храмове свято в Гусинцях, сюди з'їжджалося з навколишніх сіл дуже багато люду з повними кошиками яблук і груш.

Ніна Ігнатенко була на службі в рідній церкві, теж на Спаса, п'ятирічною дівчинкою. А згодом, уже школяркою, ходила сюди на фізкультуру... "Раз, два, три!" - лунав голос учителя. Вони стрибали. Хлопці бігали по східцях на крилас, знайшли там якусь скриню і розкидали з неї рушники й квітчасті хустки, якими раніше накривали підставки для Євангелії... Через багато років, у липні 2002-го, Ніна Борисівна вистояла тут тригодинну літургію: відправу здійснили священики Іонівського монастиря ( колись у Гусинцях був їхній чернечий скит). Лунали голоси півчої. Тремтіли вогники на свічках. Над головами літали ластівки. В один із чотирьох виходів з церкви "виповзло" надвір кроною дерево, корінням зачепившись у тій ямі, де колись був склеп для панича Гусинського...

Вперше я побувала у Спасо-Преображенській церкві влітку 2004-го. Перед тим воскресила затоплене село та його історію в своїй уяві за розповідями колишніх гусинчан Ганни Парпалій (нині покійної), Лідії Кубрак, Ніни Павленко, Ніни Ігнатенко (їм знову випало стати односельцями, але вже в іншому селі на Бориспільщині) та єдиного жителя Гусинців Миколи Кубрака, з яким розмовляла у його родовому, з діда-прадіда, обійсті. Дивне й моторошне відчуття - коли стоїш у храмі, де ще з 1812 року перебувало на службі Божій стільки людей, і бачиш навкруг себе не фрески й ікони, а голі, обдерті стіни з безліччю видряпаних написів на кшталт "Тут були..." та "Свєта плюс Коля..." Господи, скількох же немовлят тут охрестили, пар обвінчали, які сокровенні молитви злітали до небес, які сповіді... А вже кілька десятиліть ревними парафіянами Спасо-Преображенської церкви були тільки вітри, дощі, сніги і птахи, що потрапляли сюди крізь дірки, якими світилася вона, самотня й загадкова, на крихітному острівці посеред води.

Торік 9 травня майже півтори сотні уродженців Гусинців звідусіль з'їхались до рідних місцин через сорок років розлуки з ними. Ніну Ігнатенко, колишню вчительку, а нині шкільну бібліотекарку, авторку кількох поетичних збірок, котра присвятила рідним Гусинцям чимало віршів, тоді вразили кущі бузку, що цвіли серед води біля піщаної гори. А зовсім недавно видрукувана її нова книга поезій із назвою "Цвітуть на хатнищах бузки" і фотографією Спасо-Преображенської церкви на палітурці.

Хтось поставив у храмі дві ікони, хто буває тут - залишає поруч гроші. Але їх, звісно, замало, як і зусиль Видубицького монастиря, який опікується відродженням ще й інших церков, щоб Спасо-Преображенська та її дзвіниця, так міцно збудовані паном Гусинським на віки, не перетворилися з часом на руїну. "Навіщо ж сі складні архаїчні, божевільно дорогі гідроелектростанції, електрогіганти на прекрасних ріках? Ці затоплення міст і сіл?" - писав Олександр Довженко понад півстоліття тому. За знівечену природу, за міста і села під затхлими рукотворними морями, за відлучення від рідної землі стількох українців дістала у спадок провину і наша держава.

Тим, якою зустріне своє двохсотріччя Спасо-Преображенська церква на воді, визначатиметься ще рівень нашого сумління. Хоч про неї, офіційно безадресну, не знає закордоння і не відають багато моїх співвітчизників.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.