УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
Католицька Церква педагогіка розкол в Україні забобони Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання українська християнська культура Приїзд Патріарха Кирила в Україну Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і медицина Патріарх Алексій II церква та політика Президент Віктор Ющенко УГКЦ Доброчинність вибори милосердя постать у Церкві Церква і політика діаспора Вселенський Патріархат церква і суспільство монастирі та храми України краєзнавство Києво-Печерська Лавра автокефалія конфлікти Голодомор Мазепа секти Археологія та реставрація комуністи та Церква церковна журналістика Ющенко 1020-річчя Хрещення Русі іконопис молодь Священний Синод УПЦ УПЦ КП Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Любомир Гузар: Сумнів є дуже добра річ



«Україна молода», Наталія Лебідь, 28.08.2009

 

З відвертістю про власні духовні пошуки, про стосунки з Ватиканом, про усі наші кризи і про Божий закон із «УМ» говорить предстоятель Української греко-католицької церкви

Першу тимошенківську «розтяжку» — «Вони відпочивають, вона — працює» я побачила в районі вулиці Шота Руставелі. Акурат біля синагоги Бродського. Це було енну кількість днів тому, коли політична реклама тільки–но вихлюпнулась на вулиці. А ще це вийшло так несподівано, що я грішним ділом подумала, ніби йдеться, власне, про синагогу. Чи то пак, про церкву як таку. Вона, мовляв, завжди «працює». Тільки неясно було, хто такі «вони», які б’ють байдики. За секунду дійшло, що вона — це Вона. Будь–яка українська жінка, як цинічно роз’яснює Томенко, а зовсім не Прем’єрка. Хай там як, а ідея стала в пригоді: я вирішила для себе, що традиційно–серпневе інтерв’ю «України молодої» з Блаженнійшим Любомиром кардиналом Гузаром, главою УГКЦ, почну з питання, як «працює» інституція, яку він представляє. Точніше, як реагує церква на вимоги та виклики світу, що змінюється щохвилинно.

 

Про свободу і сваволю, японських роботів та гріхи, які проголосив Папа Римський

— Владико, рік тому Папа Римський затвердив «оновлений» перелік смертних гріхів. Серед них — використання контрацептивів, аборт, подружня зрада, хіть тощо. Однак мільйони людей у світі зраджують і використовують контрацептиви. До останнього пункту широко закликає соціальна реклама. Я хочу спитати: коли вже церква «подорослішає»? Їй знадобилося кілька століть, щоб відкинути, наприклад, учення Фоми Аквінського про сукубів та інкубів. Скільки ще мине часу, доки стане зрозумілим, що в Біблії про презервативи не йдеться? І чи не запізно буде рахувати тоді своїх прихильників, серед яких залишаться хіба що ортодокси?

— Є речі змінні і такі, які змінними не є. А богослови (і серед тих святий Фома) намагалися з глибин пізнати Боже об’явлення. Божа мудрість є бездонна, а людині не дано зрозуміти все. Про все, що є потрібним для нашого спасіння, вже сказано. Тепер ми намагаємося це збагнути. А богослови, будучи лише людьми, не є непомильними у своїй праці. До того ж вони діти свого часу... А поза тим аборт є завжди аборт. Що б ми не говорили, як би ми цього не виправдовували, це залишається вбивством. Те саме й щодо контрацепції. Я думаю, що контрацепція існувала споконвіку...

— От власне...

— Але церква не може пристосовуватись до бажань чи звичаїв людей. Люди діють так, як їм це виглядає. Церква ж мусить повторювати те, чого її навчив Ісус Христос. Змінюються хіба що наголоси. У наш час контрацепція стала надто актуальною. Бо наші настрої — гедоністичні. Головне — це отримання задоволення. І церква на це реагує. Тож контрацепція наразі стала каменем спотикання. Бо люди дуже хочуть могти робити те, що вони хочуть. Не думаючи про Божу волю чи навіть про наслідки своєї поведінки. Я упродовж свого життя — яке є не те щоб надто довгим, але й не коротким! — спостерігаю за тим, як змінилася мода. Коли я був молодим студентом, у фільмах не показували нічого такого, що б підкреслювало статеве життя. Я пам’ятаю, в Америці був фільм із натяками на ці речі, так до кінотеатрів стояли довжелезні черги. Сьогодні, через п’ятдесят років, нема нічого такого, чого не можна було б побачити. Вже поза уявою нічого не лишилося. Тобто змінились смаки, змінився підхід до справи, змінилось усе. Але Божий закон не змінюється. А щодо Папи Римського, то він не може сказати: «Знаєте, тепер такі часи настали — робимо це так. А як прийдуть інші часи, робитимемо інакше».

— Я зрозуміла вашу думку. Але в ті часи, коли був даний цей самий закон, багато речей, що прийшли через двадцять століть, нікому й наснитися не могли. І йдеться не про моду. Йдеться, приміром, про роботів, з якими одружуються. Це не гумові ляльки з секс–шопу, а «розумні» дружини з певним інтелектом та набором емоцій. Це — хіть? Це — зрада? А генно–модифіковані продукти — це пиха? Бажання переплюнути замисел Творця? Не кажу вже про клонування тварин, ба навіть людей — до цього ще не дійшло, але колись, напевно, дійде... Церква не відчуває, що вона не встигає за калейдоскопом подій?

— Є загальний принцип, а життя змінюється — це так... Кажуть, що за останні сто років на Землі жило більше науковців, ніж за весь час перед тим. І навіть не так науковців, як технологів — з військової, медичної чи будь–якої іншої сфери. І всі ці технологи зробили величезний крок уперед. Тому завдання церкви на сьогодні є дуже складним. Але в неї є певні засади. «Не убивай». «Бог — творець життя». То ж чи справді робот думає? Чи справді робот відчуває? Навіть якщо ми його як слід налаштуємо і закладемо в нього сто комп’ютерних програм, то хіба він стане людиною? Хіба він не залишиться рафінованою іграшкою? Я не маю щодо робота ніякого зобов’язання. Можу взяти молота та розбити його, розкурити файку та й відпочивати собі без найменшого докору сумління. Бо то є просто механізм, як м’ясорубка абощо. Я знову хочу сказати про аборт. Це дуже боляче на сьогодні. Хіба той плід, що в тілі матері, не така ж сама людина, як та, котрій виповнилося сорок років? Чи ж можу я вбити сорокарічну людину? Різниця тільки у терміні...

— Ні, різниця не у терміні, а у підставах. Можна вбити й сорокарічну людину, якщо вона цього хоче. Тобто провести евтаназію. Так само можна провести пренатальні дослідження, і, якщо у 21–й парі хромосомів виявиться одна зайва, то чи не краще абортувати дитину, ніж народити до скону нещасну людину з синдромом Дауна?

— Ні. Не краще. Кожен має право на життя. Ми тільки так маємо це трактувати. Життя — Божий дар. Я не можу покінчити з життям, бо мені вже досить. Хай би яким це тягарем не було. Хай би яким хворим я не був і в яких би болях я не жив. Бо людина, котра справді вірує, має себе спитати: чи я сам собі дав життя, чи я його одержав від Бога? Жінка вважає, що має право над своїм тілом, бо дитина ще перебуває в її лоні. Але дитина вже не є частиною її тіла як якийсь зуб чи м’яз абощо. Нині Боже право над людським життям дуже заперечується, причому з багатьох причин. Кажуть про свободу людини... Але що таке свобода? Це не сваволя, це є дещо цілком інакше. Свобода — це можливість робити те, що я мушу робити, а не те, що мені подобається: обтяти ніс, відрізати руку, забити когось до смерті, зґвалтувати — тільки тому, що мені так хочеться...

Про Будду і Христа, апостола Павла і Альберта Ейнштейна, а також про мудрих
і нерозумних людей

— Коли я говорю з вами, я відчуваю новий смак старих слів. Коли я заходжу на сайт УГКЦ у рубрику «Відповіді священика», мені часто стає і смішно, і прикро. Інколи вимальовується Гоголь та його сатана — чортик із ріжками–ніжками і з хвостиком на додачу. Якось, даруйте, надто спрощено все... Надто просто і схематично. Мені завжди здавалось, що є два рівня істини: для тих, хто задовольняється зовнішньою стороною правил та ритуалів (цього не роблю, це не їм), і для тих, хто по–справжньому шукає. Хоча той, хто шукає, завжди самотній і жодних готових відповідей не потребує...

— Є велика правда у словах про те, що під сонцем немає нічого нового. Ми сьогодні, приміром, багато говоримо про корупцію. Але я недавно прослухав книгу «Діянь апостолів» і перечитував про апостола Павла. Чиновник, який утримував його у в’язниці, сподівався отримати від нього гроші. Так, дві тисячі років тому не було японських роботів, але дуже багато речей уже існувало. Тим паче, якщо ми говоримо не про технології, а про моральний порядок. Це моя перша думка. Друга: ми замало нині читаємо. Усі генії людства — будь вони науковцями чи літераторами, чи філософами — переймалися питаннями віри. Для них це не була дешева і легка, і проста розв’язка. Вони намагалися віру збагнути... Ейнштейн, який не був християнином, втілював свою віру у своїх працях. Він так бачив Бога — у природі та своїх творах. По–справжньо­му глибокі люди дуже стараються. А ті, хто не замислюється над вірою, не є справжніми інтелектуалами. Решта ж переживає більше за пересічного парафіянина, виношуючи своє головне рішення, своє людське рішення... Сумнів є дуже добра річ. Бо сумнів змушує нас думати. Але думати змушує мудрих людей, бо нерозумна людина, почувши про сумнів, скаже, що то є неправда.

— А ви мали сумніви, владико?

— Так.

— І як ви із цим собі давали раду?

— Певний сумнів я до сьогодні не розв’язав. Але я мусив сказати собі: «Так каже Бог. Хоч мені те трудно зрозуміти, я маю прийняти Боже слово. І, може, з часом, при Божій помочі, я краще зрозумію деякі речі».

— Є дещо таке, чого ви не могли б пробачити людям?

— Боже милий, мені навіть тяжко відповісти... Не було такого, щоб хтось мені завдав аж такої страшної кривди. А прикрості щоденного порядку... Та ж я їх також роблю. Тому кажу: «Боже, прости йому і мені». Ні, я не мав нагоди такого пережити, що ви, мабуть, маєте на думці. Тому навіть не знаю, як би я з тим дав собі раду.

— Я, звісно, не геній, але ще не знайшла своєї віри. Мабуть, у вашій присутності розвивати думку далі є некоректним, але... Але хочеться знайти поясненням багатьом прикрим моментам, і ось заімпонувала теза про «мовчання нірвани», про те, що буття — це зло, це помилка... Власне, царевич Гаутама не сказав нічого такого, чого б не прорік зацитований вами Еклезіаст: «День смерті кращий за день народження». Та попри свою трагічність буддизм видається легким і прозорим — така собі похмура, але хмаринка. Тоді як християнство — це каменепад цеглин: гріх, гріх, гріх... Будда, вибачте на слові, так не тисне. Може, тому, що був звичайною людиною і сам грішив до того, як став «просвітленим». Але мова не про це. Хочу запитати: чи є бодай щось у інших релігіях, що вас би приваблювало?

— Ні. Щиро вам скажу, що я не дуже глибоко вивчав зміст інших релігій. Не завдавав собі такого труда. А друга річ є така. Християнська віра побудована на відношенні до Бога. Є Бог і є людина. І це відношення дуже особисте, екзистенціальне... Це не абстрактне поняття. Бог творить людину і має до неї почуття. І людина має почуття до Бога, вона думає про те, чому її Бог любить. Інколи ціле життя йде на те, щоб усвідомити, за що мене любить Бог. І це захоплива річ. Я в інших релігіях такого не зустрічав.

Про відстань від Москви до Ватикану і від політиків до Бога

— Не хочеться переводити нашу розмову у площину тимчасової «попси», але не можу не спитати, наскільки церква, на вашу думку, заангажована зараз у політичну гру? Від політики нікуди не подітися, і хрестові походи було зумовлено політикою, і на проголошення Берестейської унії, яке поклало початок творенню УГКЦ, так само впливали політичні чинники. Нині депутати обласних рад західної України педалюють присвоєння УГКЦ статусу «репресованої церкви». Знаю, що ви до цього ставитесь позитивно. Для чого вам це потрібно, владико? Адже таке рішення прийматиме Президент або Прем’єр, або уряд, або іще хтось із перших політгравців. Хочете бути комусь із них зобов’язаним? Це ще й прив’яжуть до виборів...

— Пам’ятаємо таку річ: Президент, уряд чи Верховна Рада є тільки виконавцями, тільки інструментами держави, але не є державою в цілому. Вони як представники народу мають виконати певний акт справедливості. У нас відібрали добре ім’я, нас скривдили. Вже не кажу про те матеріальне, що ми втратили — це інша категорія. Але церква була репресована. Є факт, що сталася несправедливість. Політики мусять це виправити. Як представники держави, тобто великої спільноти... Хочуть вони цього чи не хочуть... Є така біда — і не тільки з нашими політиками, а й у цілому світі — їм усе здається, що вони мають владу. Насправді вони її не мають. І вони не є «можновладцями», як їх називають. Бо влада є у Бога. Політика — це не професія, це завдання. І вони мусять те завдання виконати.

— Мусять, але далеко не завжди виконують. Політики нічого не роблять просто так.

— Вони будуть відповідати за те, як сповнювали те, що було покладено у їхні руки.

— А церковники? Вони будуть відповідати? Хоча, окрім вас, здається, не залишилося служителів церкви у «чистому», не зіпсованому вигляді. Патріарх московський Кирил, звісно ж, політик. Він приїздив в Україну як політик. Як політик зробив свої заяви у Криму. І як політик відзвітував перед іншими політиками — Путіним та Медведєвим. Як ви прокоментуєте його візит?

— Не хотілось би входити у таку тематику... Мене не цікавить, до якої міри хтось щось робить. Мене цікавить тільки, як церква (і наша, греко–католицька, зокрема) сповняє своє покликання як церква. Ось це є важливим. Домішки національної політики для життя церкви не є суттєвим. Це як багатство. Звісно, що подібні речі впливають, але важливо те, як церква як Боже знаряддя допомагає людям. Мені здається, що ми забагато уваги приділяємо політиці, і через це й виникають церковні між­усобиці. Мусимо звертати увагу на суттєве. З нагоди візиту патріарха Кирила з’являлось чимало аналізів духовного життя в Україні. І що я маю сказати: не дуже то й щасливим воно виглядає. Ми маємо християнську культуру, але наскільки населення нашої держави насправді користає з церкви? Ось це основа проблеми.

— Так то воно так, але зацитую вас з іншого видання: «На думку кардинала Любомира, небезпека полягає в тому, що Українська православна церква може стати знаряддям, за допомогою якого Росія хотіла б не допустити повної самостійності України...»

— Це є факт. Така можливість існує. І для мене особисто це є дуже болючим. Бо церква існує не для цього. Ми цього маємо стерегтися і не зраджувати нашого покликання.

— Є інформація, що після цих ваших слів представники Московського патріархату побігли до Ватикану скаржитися на вас. Вони не задоволені тим, як ви обстоюєте самостійність України, Єдину помісну церкву... У їх трактуванні ви сієте міжконфесійний розбрат в Україні. І найприкріше те, що у Ватикані (якщо тільки вірити ЗМІ) вирішили прислухатися до Москви. Краще, мовляв, вказати Гузару на його місце, ніж сваритися з Росією. Владико, це правда? Ви очікуєте якихось санкцій від Папи?

— Ні. Санкцій не буде. Ніхто до мене з Ватикану з цієї нагоди не звертався. І я не маю підстав думати, що на мене хтось скаржився. Чи комусь справді неприємно те, що я кажу? Не знаю. Я завжди стараюся боронити права церкви. І думаю не тільки про греко–католиків, а й про церкву взагалі. І навіть боюсь, що роблю того замало. Візит патріарха Кирила показав, скільки уваги присвячено політичним справам. А моєю мрією є те, аби ми повернули бодай частину тієї єдності, яка колись була. Нині нарід не дивиться на церкву як на дорогу до Бога. Значить, ми за всяку ціну мусимо робити все, щоб служити народові. І якщо ми цього не робимо — з будь–яких причин — ми не є вірними своєму покликанню. А з Ватикану мені ніхто не казав: «Сиди тихо...», і я абсолютно впевнений, що є місце для дискусії, в якій я намагаюсь представити, якими є справи в Україні. І я того не цураюся, бо вважаю те своїм обов’язком. А взагалі на мене стільки бруду вилито, що мені вже байдуже.

Про вторинність фінансів, минуле і майбутнє, про шлях до кращого життя

— Владико, економічна криза з усіма її наслідками — безробіттям, зростанням цін, втратою впевненості у завтрашньому дні — як вплинула на вашу паству? Привернула до церкви? Відвернула? Чи все залишилось, як і було?

— Я не відчув якоїсь величезної різниці. То не перша криза і не остання. Як і всі попередні кризи, вона мине. Хтось на цьому дуже заробить, а хтось і втратить. Але ми не там шукаємо біду. У нас — як хтось про це влучно сказав — криза умів і сердець. Криза людини. Бо дехто бажав якнайскоріше збагатитися, незважаючи на інших. Знову таки, через те, що «я так хочу». Якщо ми трохи спам’ятаємося і подумаємо про те, що треба ділитися, буде трохи краще. У світі вже починають розуміти, що криза дарма розглядається як суто фінансова справа. Бо справа в духовності. Фінанси ж — тільки поле, тільки екран, на якому це все проявляється.

— Це і є те, що вас найбільше хвилює на сьогоднішній день? Криза умів і сердець?

— Безумовно, так. Мене хвилює, як мало ми зробили для морального оздоровлення нашого народу. Повинні були б набагато більше присвятити уваги тій справі. На жаль, все йде надто повільно. Як послухаєш радіо, то дивуєшся, скільки різних речей іще бракує нам. А чому бракує? Бо ми мало стараємось і не надто сильно відчуваємо обов’язок, відповідальність щось для себе зробити. Але ця криза виникла не сьогодні, це все спадщина минулих поколінь.

— Але ви оптиміст чи песиміст? Що буде з усіма нами після чергових політичних пертурбацій, які грядуть незабаром?

— Я маю оптимістичне відчуття. Ми крок за кроком, помаленьку, таки дійдемо до кращого. Є прояви добра. Але ми, на жаль, іще й досі маємо у проводі людей, які є людьми минулого. У політиці, в економіці, в культурі... Щонайменше має змінитися іще одне покоління, щоб здійснився перехід від того, що ми маємо, до того, що ми хочемо бачити.

— Владико, Київ є великим Вавилоном. Над корінними киянами домінують ті, хто з’їхався до столиці з різних сторін, причому кожен зі своїм «уставом». Інколи ці сторони є аж надто дальніми, як–от, наприклад, Нігерія, яка подарувала нам Сандея Аделаджу. Як греко–католики обживаються в місті, де стільки церков і де кожен, в принципі, сам за себе?

— Я радий, що я тут. Думаю, що для нашої церкви повернення до столиці є дуже корисним. Будучи тут, ми можемо здійснити свій вклад у затвердження певного порядку у нашому соціумі, нашому суспільстві, нашому житті. Не скажу, що завдяки нам здійсниться якийсь колосальний переворот. Наш вклад є скромним, але послідовним. Дай Боже, щоб і наша столиця, і всі ми пішли до кращого, до більш виваженого, до справедливого життя.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Кардинал Любомир Гузар — верховний архієпископ Києво–Галицький, предстоятель Української греко–католицької церкви. Народився у Львові в 1933 році. Пережив початок Другої світової війни та радянської окупації. У 1944–му разом із батьками емігрував до Америки. З юності мріяв про служіння Богу, відтак у 1958 році був висвячений на священика. У 1972–му покинув Сполучені Штати та перебрався до Риму — в монастир Студійського уставу. До України повернувся за часів незалежності. У 2001 році очолив УГКЦ — згідно із рішенням Синоду єпископів. З 2005 року перебуває у Києві, у зв’язку з перенесенням до столиці Патріаршого престолу УГКЦ.

Любомир Гузар є один із визнаних моральних авторитетів нашого часу, традиційно входить до сотні найвпливовіших людей України.

Що ж стосується Української греко–католицької церкви, то це найбільша католицька церква східного обряду у світі та на території нашої держави. Нараховує 5,5 мільйона вір’ян. Формально виникла у зв’язку з проголошенням Берестейської унії у 1596 році. Пройшла вельми складний шлях і зазнала великого розквіту в ХІХ столітті. Перша половина ХХ століття була ознаменована для греко–католиків утисками зі сторони окупаційної для Західної України влади СРСР. УКГЦ подарувала у цей період світові такого видатного діяча, як Андрій Шептицький — тодішній глава церкви. Пізніше діяльність УГКЦ було фактично заборонено радянською владою. Церква відновила активну діяльність уже після 1991року.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.