УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 70 відвідувачів

Теги
автокефалія Вселенський Патріархат Патріарх Алексій II Ющенко Археологія та реставрація діаспора педагогіка забобони Доброчинність Церква і політика молодь вибори Церква і медицина церковна журналістика Президент Віктор Ющенко УГКЦ милосердя комуністи та Церква секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор конфлікти постать у Церкві Католицька Церква краєзнавство Мазепа 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання іконопис Києво-Печерська Лавра Церква і влада церква та політика розкол в Україні українська християнська культура церква і суспільство монастирі та храми України Митрополит Володимир (Сабодан) УПЦ КП Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков






Рейтинг@Mail.ru






«Закарпаття OnLine»: Антонич - геній, народжений з полум'я лемківської ватри



«Закарпаття OnLine», Юрій Гаврилюк, Більськ на Підляшші, Польща, Суботня Пошта, 20.07.09

 

Лемковина - країна, яка барвистим килимом розкинулася на схилах Бескиду. З перспективи сучасної "Всієї України", а навіть і Галичини це такий собі "руснацький апендикс", втиснутий між поляків та словаків, а до того ще й відрізаний державним кордоном. Але ця земля зродила чималий творчий потенціал, який дав культурі такі яскраві постаті, як цьогорічний ювіляр Богдан-­Ігор Антонич (1909 - 1937), маляр­-примітивіст Никифор (Епіфаній Дровняк, 1895 - 1968) чи творець поп­арту Енді Воргол - Андрій Вархола (1928 - 1987), якого батьки до "Гамерики" примандрували із русинського села Микова на Пряшівщині. Пряшівщина, яка до І Світової війни перебувала у межах угорської частини держави Габсбургів, це також батьківщина "будителя всіх угорських русинів" Олександра Духновича (1803 - 1865). Згодом цей північно­західний клаптик Закарпаття опинився у складі Словаччини.

Саме у Свиднику, головному культурному центрі українців Словаччини, купив я карту "Лемківщина", видану 2002 року у Львові Світовою федерацією українських лемківських об'єднань. Виходить із неї, що трохи лемківської етнографічної території все ж таки опинилося у політичних межах України - це район Великий Березний Закарпатської області та кілька сіл у Львівській. Натомість основний лемківський масив, який простягається на захід, розрізаний майже наполовину польсько-словацьким кордоном. Причому назва "Лемківщина/Лемковина" у загальній свідомості прикріплена передусім до її північної - польської, отже закерзонської - частини, яка, попри свою периферійність, у ХІХ - першій половині ХХ століття зберігала єдність з Галичиною.

Мала батьківщина Антонича і Никифора - це найзахідніша частина Лемковини, яка навіть не у Підкарпатському воєводстві, а у Малопольському - з центром у Кракові, до якого звідти вже "рукою подати". Але до 1947 року була це територія суцільно заселена руснаками­-лемками, якої брамою є містечко Горлиці, котрого назва завжди приводить мені на пам'ять Антоничеві слова, що "червоне сонце продають на ярмарку в Горлицях". Так, сонце тут перед заходом червоне, як ніде, і зорі на нічному небі, коли між горами не видно жодних рукотворних вогнів, неповторні - величезні, аж важкі від пульсуючого світла і, здається, що можна їх руками знімати, як пухнастих котів з печі. Чиста поезія...

Але життя під цими зорями було зовсім не солодким, зокрема у далекому минулому. Тож колись подумалося мені, людині з рівнин (найвища гора у нас на Підляшші - Свята Гора Грабарка, на яку по сходах сходиться), що труд життя у горах можна порівнювати із козакуванням на наддніпрянських Диких полях. То, може, й назва "Лемківська Січ", якою молодий іконописець Мирослав Троханівський, випускник іконографічної школи у Більську на Підляшші, називає свою робітню у недалекій від Горлиць Білянці, випливає не лише з його приватного захоплення запорізьким лицарським братством, але й має глибше обґрунтування?

Січ на Дніпрі зруйнували... Та й у Лемковини незавидна доля - її приналежна Польщі північна частина, у якій народився і виростав Антонич, розтрощена виселеннями - у 1944 - 1946 роках на схід, у сталінські колгоспи степового півдня України, з яких хто міг тікав на захід, у Галичину, та акцією "Вісла" у 1947-му. Зникло багато старовинних прекрасних церков, інколи з димом пожеж відлинувши у піднебесся, опустіли села, а в цих, куди частині колишніх господарів вдалося повернути, лемки є меншістю. Але все ж таки культурний феномен Лемковини не зникнув - живе він в уродженцях Лемківського Бескиду та їхніх нащадках, для яких пам'ять предковічного стала наріжним каменем їхніх духовних домівок на чужині. Хто лише може кожного літа мандрує до села Ждиня, що південніше від Горлиць, на "Лемківську ватру" (цьогорічна, яка палатиме 17 - 19 липня, вже 27-ма; ювілейна - 25-та - відбулася із участю Президента України). Отже, тисячі лемків прямують сюди, щоб при запаленому на рідній землі ватровому полум'ї хоч на ці три дні знов злитися у єдину громаду. Одні їдуть як артисти-­виконавці, інші як глядачі, мандруючи сотні кілометрів - як з­-під польсько-німецького кордону, так і з­-над берегів Дніпра, з Черкащини чи Полтавщини, бо така зараз гео­графія цієї нової Лемковини.

Зі Ждині до рідного села Богдана-Ігоря Антонича Новиці всього-навсього кілька кілометрів. Мандрівники з України потраплять туди через Горлиці, в яких у центрі треба звернути на дорогу (означену №977) до Конечної, що над кордоном зі Словаччиною. Тут, коли минемо Маластів і видеремося серпентинами на верх зарослої лісом Маластівської Магури, можемо їхати прямо - до Ждині, або звернути направо і через невеличкий Присліп потрапити до Новиці. Тут на самому початку села, по правому боці дороги побачимо дерев'яну церковцю Успення Богородиці, а зараз за нею невелику бетонну стелю із бронзовою таблицею, яка сповіщає, що саме у цьому місці 5 жовтня 1909 року народився видатний український поет Богдан­-Ігор Антонич. Можна також до Новиці потрапити із заходу, від сторони Устя-Руського (сьогодні перейменованого на Горлицьке) - вузькою смугою дороги, яка веде через гірські хребти, отже мається враження, що підносить нас вона під саме небо. Тож як, народившися і зроставши у такій країні, не стати поетом?

Сьогодні Новиця Антоничевого дитинства - описана хоч би в "Елегії про співучі двері" та не менш насичених образами віршах - є вже свого роду затопленим світом, із якого лише денеде прориваються вгору рідні острівці. Бо не лише немає вже старовинного будинку плебанії, в якій народився поет (його батько Василь був тут парохом), але і з майже тисячної української громади села залишилося тут всього-навсього кільканадцять родин, яким вдалося повернути до рідних хиж після політичної "відлиги" у 1956 році. Саме завдяки їм живою залишилася побудована у І половині ХІХ століття характерна для західної частини Лемківщини дерев'яна парафіяльна церква св. Параскевії, як і згадана вже каплиця, в якій на свято Успіння Богородиці освячують свіжозібрані плоди та воду із джерела...

До того ж Лемківщина - країна на периферії нації, яка у ХХ століття увійшла як бездержавна. Тому навіть зараз залишається регіоном, серед якого "руснацьких" уродженців змагаються за першість різні форми національної свідомості (зрозуміло, передусім серед цих, які проживають у Польщі, бо виселені в Україну вже вросли в її національно­культурний краєвид). Так було і в минулому, звідти у творчості письменників, народжених посеред бескидських верхів, бачимо колись характерне для галицького "москвофільства" намагання писати мовою, наближеною до російської (т.зв. язичієм), а у добі нам вже сучасній - спроби створення окремої лемківської літературної мови. Антонич, який від няні наслухався Кобзаревих віршів, а в доросле і творче життя входив у Львові, де у 1928 - 1933 роках вчився в університеті, отже мав контакт із сильним та виразно окресленим інтелігентським середовищем, увійшов у русло української національної літератури та в одному зі своїх віршів писав: "Антонич був хрущем і жив на вишнях тих, що їх колись оспівував Шевченко..."

Лемківщина, з усією своєю красою та заплутаністю вписалася і у моє життя, також Антоничевими віршами. Моя перша зустріч з його творчістю відбулася у недалекому від Новиці селі Білянка, де влітку 1983 року, після першої "Лемківської ватри", провів кілька днів у "студентській хижі", куди з'їжджалася українська молодь із цілої Польщі, переважно, однак, із лемківським корінням. Вірші Антонича пристрасно читав, здається, із виданих у США "Зібраних творів" Мирослав Чех (зовсім не лемко), тоді студент історії в Ягеллонському університеті, згодом посол­-українець польського сейму. Незабаром прийшов жовтень, а тоді і я почав історичні студії в Ягеллонському університеті, а Краків став чергових місцем зустрічей із національними дилемами лемків - студентів тутешніх вишів, та красою дівчат-лемкинь, яка мене до написання не одного вірша спонукала.

Було це поєднане із вивченням літературного варіянту української мови, досі бо мав із ним невеликий контакт, користуючися лише її підляським різновидом, насиченим, як і лемківський, численними архаїзмами. Дехто може скритикує мене за нескромність, але було це свого роду повторення дороги Антонича. Хоч бо у польській класичній гімназії у Сяніку, в якій майбутній поет здобував середню освіту, українська молодь мала дві години української мови (за тодішньою офіційною термінологією, "руської мови"), зі спогадів приятелів виходить, що на першому курсі університетських студій Антонич розмовляв з ними ще лемківською говіркою. Але вже після видання другої збірки поезій літературні критики із деяким здивуванням підкреслювали "наддніпрянський шліф" мови Антоничевої творчості.

Перша книжка віршів Богдана-Ігоря Антонича, названа "Привітання життя", вийшла друком у 1931 році, а два роки пізніше з'явилася збірка "Три перстені". Саме тоді поет закінчив славістичні студії і, відмовившися від даючого в міру певних хліб вчителювання, пішов важким шляхом професійного працівника пера, інколи підробляючи як редактор (деякий час був м.ін. редактором місячника літератури і мистецтва "Дажбог" та збірника "Карби"). З веденої натхненням Антоничевої руки з'явилися в цьому часі три поетичні збірки, першою із яких у 1936 році побачила світ "Книга Лева". Інші - будуча вершиною поетичної творчості Антонича "Зелена Євангелія" та "Ротації" з'явилися у 1938 році, на жаль, вже після смерті поета, якого творчий шлях обірвався в липні 1937 року. Причиною було сьогодні банальне, але до відкриття пеніциліну дуже часто смертельне захворювання - запалення легенів.

Саме у збірку "Три перстені" увійшла "Елегія про співучі двері" - твір, у якому, на думку Дмитра Павличка, можна дошукатися ключа до всієї творчості поета: "Тут погляд поета намагається охопити одразу минуле і сучасне свого краю, своєї бездольної Батьківщини. Звідси б'є промінь неусвідомленої шевченківської пристрасті, що наповнює інші твори Антонича своїм блиском, як наповнює промінь ватри очі людей, що гріються навколо неї".

Цей вогонь горить надалі, як у витканих із метафор віршах Антонича, так і в дійсних долинах Бескиду, приваблюючи своєю магічною силою нові й нові покоління, також цих, які не мають у своєму родоводі лемківських генів. Бо тут всюди дрімає поезія - не літературна, зодягнена у форму, риму і ритм, а поезія натури...

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.