УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 68 відвідувачів

Теги
автокефалія Церква і політика милосердя Церква і медицина Вселенський Патріархат Мазепа краєзнавство Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство вибори Патріарх Алексій II Ющенко Священний Синод УПЦ Доброчинність молодь постать у Церкві Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра Церква і влада діаспора педагогіка забобони українська християнська культура секти конфлікти церква та політика монастирі та храми України шляхи єднання Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні Голодомор УГКЦ церковна журналістика Приїзд Патріарха Кирила в Україну комуністи та Церква іконопис Католицька Церква УПЦ КП






Рейтинг@Mail.ru






«Український тиждень»: Диво повсякдення



«Український тиждень»,  Гуцул Євген, 30 (91) за 24.07.2009

 

Традиційна для сучасного храмового малярства ситуація: меценат (якщо йдеться про Східну Україну) або релігійна громада (як це склалося у Західній) доручають зробити розписи церкви художникові. На вибір той зазвичай пропонує два варіанти: у кращому разі видозмінені копії робіт уславлених митців або відверту підробку під Візантію. Воля замовника – закон, біда лише в тому, що більшість із них гарним смаком похвалитися не можуть.
 
Винятки становлять подекуди храми великих міст. А ще церква села Верин, розташованого на Львівщині. Тут художникові Миколі Гавриліву не тільки дали можливість виконати авторські розписи, а й дозволили зробити їх у сюрреалістичному ключі.
 
Третє – дано
 
Певен (перевіряв), що більшість наших співвітчизників, які мають уявлення про сюрреалізм, пов’язують його передусім із творчістю великого комбінатора Сальвадора Далі. А зустріч цього стилю з релігійними сюжетами має примусити пересічного громадянина замислитися: «А чи сумісний сюрреалізм із християнськими храмовими розписами?» Адже пам’ятні з розтиражованих листівок і календарів полотна Далі – це «якийсь жах», зітканий із деформованих (часто до граничної потворності) тіл і предметів.
 
Нагадаю, що сюрреалізм одним іспанцем не обмежується і не повинен у всіх випадках мати саме такі прояви. Базові поняття сюрреалізму передбачають підкреслену речову конкретність деталей, пошук чуда в буденності, пріоритет інтуїції, спонтанність асоціацій, вивільнення підсвідомості від раціоналістичних конструкцій, шокувальне й незвичне поєднання елементів...
Без урахування останньої характеристики розписів веринської церкви не прочитати. Зокрема, більшість попередників Гавриліва, зокрема й великі, розгортали «Тайну вечерю» на рівній площині. Український майстер розмістив цю сцену на окружності барабана (архітектурного елемента, що розташований між куполом і парусами). Відповідно й стіл для вечері вийшов круглий, точніше, о-подібний. Так ось, якщо ми матимемо на увазі «шокувальне й незвичне поєднання елементів», у веринській «Тайній вечері» за одним столом поруч з Ісусом Христом та апостолами сидять 28 новітніх блаженних Української греко-католицької церкви, які були канонізовані Іоанном Павлом II під час його візиту до Львова. Щоправда, між Христом і його першими сподвижниками та греко-католицькими святими художник залишив люфти, заповнені ангелами. Два ангели ніби об’єд­нують дві епохи в житті християнства, тримаючи «вінки слави» над головами крайнього апостола та першого зі святих.
 
Тут же, на барабані, спеціально розробленим шрифтом (на основі церковнослов’янського) написана молитва «Отче Наш!» – без розділових знаків і великих літер, без початку й кінця, чим досягається ефект безперервності, вічності.
 
Змінити ракурс
 
Кожен з обраних сюжетів художник прагне трактувати неординарно. Невелику сценку «В’їзд Христа в Єрусалим», розміщену на одній із пілястр, Гаврилів виконує з елементами «поєднання непоєднуваного»: Христа вітає сучасна українська дівчинка з вербовою гілкою замість традиційної для того часу й місцевості пальмової. Ісус плаче над Єрусалимом і благословляє нашу маленьку землячку.
 
Тут митець застосовує ще й такий суттєвий для сюрреалізму прийом, як деформація, хоча це зовсім не те сновидне викривлення, до якого тяжіли отці-засновники напряму. Гаврилів усі фігури малює у строгій реалістично-академічній манері, але деформує біблійні обставини. Практично всі, хто розробляв цей сюжет, показували, як Ісус в’їжджає в Єрусалим буквально, тобто перебуває безпосередньо біля міських воріт. У Гавриліва Христос стоїть на пагорбі віддалік Єрусалима. Та попри кількакілометрову відстань Месії від міста, тутешні мешканці вже біжать Йому назустріч. Тлумачення події ніби на випередження підкреслює велич Спасителя.
 
Пояснюючи свою прихильність до сюрреалізму, автор стверджує: «Цей стиль дає мені змогу якнайповніше висловити будь-яку думку чи ідею. Класичний реалізм щодо цього обмеженіший». Повною мірою можливості сюрреалізму художник використовує й у своєму світському живописі. На його персональній виставці у Львівському етнографічному музеї чотири роки тому один із відвідувачів у книзі відгуків записав: «Такой зверский сюр – Сальвадор Дали отдыхает!». Природно, працюючи над храмом, художник має дотримуватися правил, відступити від яких не дозволяє канон.
 
Все не як у людей
 
На думку Гавриліва, будь-який біблійний сюжет – це вже сюрреалізм, бо викладені у Святому письмі історії або сприймаєш із беззастережною вірою, як звичайне чудо, або розглядаєш раціонально, як літературне джерело, де втілилася фантазія його авторів. Справжній сюрреаліст, звісно, обирає перше.
 
Гаврилів не є піонером у сучасному авторському трактуванні церковних розписів. У стилі модерн до Другої світової війни на Галичині розписали чимало храмів. Опікувався процесом особисто митрополит Андрей Шептицький. З того, що збереглося, можна згадати, наприклад, роботу в храмі міста Жовкви, виконану Юліаном Буцманюком.
 
Одна з найбільших проблем у нинішньому розписуванні веринської церкви, як виявилося, полягає у звичних для такої роботи стислих термінах. А творчий підхід потребує часу: і річ не лише в тому, що обраний стиль потребує опрацювання кожної деталі. Художник має прочитати відповідну релігійну літературу, знайти виграшні моменти, проконсультуватися з настоятелем, продумати відповідні образні рішення.
 
Тому Гаврилів не береться за наступну частину, доки не дозріє її концепція, а в цей час виконує вже розроблені сюжети. Тож чи варто дивуватися, що художник працює у храмі вже два роки, і за цей період розписами покрита третина площі (від 1000 м2 внутрішніх поверхонь церкви). Селянам ці труднощі незрозумілі. Маючи перед очима приклади сусідів, які отримали закінчені малюнки за кілька місяців, вони не знають, як ставитися до власних затяжних оздоблювальних робіт.
 
Більшість мешканців Верина творчість Гавриліва сприймають стримано – відкрито незадоволення ніхто не висловлює, але психологічне напруження у селі відчувається. Громада прагне, щоб було, як у людей, а це бажання суперечить справжній, а не відрубній мистецькій практиці.
 
Замість візантійщини
 
Гаврилів усвідомлює, що ця робота може виявитися першою й останньою. Вона стала можливою передусім завдяки отцю Василеві – саме парох Верина знайшов художника і стримує невдоволення громади модерновими розписами. Духовний наставник діє як просвітитель, не втомлюючись пояснювати, що робиться і чому саме так.
 
Отець Василь – не просто настоятель сільського храму, він богослов-науковець, досліджує історію Львівської єпархії ХVIII сторіччя. Ще коли навчався у Ленінградській духовній семінарії, мав багато друзів у тамтешній Академії мистецтв. Ознайомлений він і з потенціалом львівських майстрів – часто буває на художніх виставках, тому його вибір аж ніяк не випадковий.
«Не потрібно бути дуже мудрим, щоб розуміти, що мальоване довкола не має жодного сенсу, просто шкода грошей, часу, сил. – пояснює о. Василь. – Релігійні громади, які нерозбірливо підходять до вибору виконавців, прирікають себе на те, що років через 10–15 вони все перероблю­­ва­­тимуть. Ми ж не женемося за модним цієї миті».
 
За словами пароха, у Львові гідних професіоналів не бракує, та не всі вони можуть працювати у специфічній релігійній тематиці. Тому не надто захоплюючись сюрреалізмом або містичним реалізмом, священник вважає авторську інтерпретацію цілком прий­­нятною, якщо в зображенні видно руку майстра. До того ж обраний стиль дає змогу уникнути набридлої візантійщини, яку легко навчитися імітувати і так само легко на ній спекулювати.
 
Щоб переломити тенденцію останніх десятиліть, що проявляється у «не дуже відповідальному підході» до оформлення храмів, на думку фахівців, необхідний солідарний контроль із боку вищого духовного, мистецького і державного керівництва. Потрібно, щоб роботу над церквами пропонували і дозволяли лише висококласним фахівцям.
 
Навряд чи такий контроль можливий найближчим часом, але в церковному керівництві проблему вже відчули. Як стало відомо авторові цих рядків, один із членів сакральної комісії при Стрийській єпархії стосовно цієї проблеми зауважив: «Ось у нас тепер є 100 архітекторів, які готові працювати над храмами. І з-поміж них лише п’ятеро здатні створити щось добре. Якщо ж тільки п’ятеро зі ста придатні для якісної праці, то як їм облаштувати всі церкви?!».
 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.