УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 84 відвідувачів

Теги
Митрополит Володимир (Сабодан) забобони шляхи єднання вибори Вселенський Патріархат Патріарх Алексій II Церква і влада Ющенко милосердя розкол в Україні педагогіка Католицька Церква іконопис Археологія та реставрація молодь Приїзд Патріарха Кирила в Україну церковна журналістика діаспора монастирі та храми України Голодомор конфлікти українська християнська культура Мазепа краєзнавство УПЦ КП Доброчинність секти Києво-Печерська Лавра Церква і політика Президент Віктор Ющенко 1020-річчя Хрещення Русі комуністи та Церква церква та політика церква і суспільство Церква і медицина УГКЦ Священний Синод УПЦ постать у Церкві Предстоятелі Помісних Церков автокефалія






Рейтинг@Mail.ru






«Український тиждень»: Польське у поліському



«Український тиждень», Кабачій Роман   , 21(82) за 29.05.2009

 

У селищі Довбиш на Житомирщині етнічні поляки і католики становлять більшість
 
Тиждень приїхав до Довбиша, що на Житомирщині, в дощ. Проте розгледіти навіть крізь мряку чи не найбільший в Україні новозбудований костел Фатимської Богоматері |див. словничок| вдалося одразу. Це село, де більшість населення – етнічні поляки і католики. Хоча до кордону з історичною батьківщиною більш ніж 500 км, збереження національної тотожності для місцевих – це не мода, а данина батькам і дідам, рокам їхнього вигнання і принижень.
 
 
З роду шляхти
 
«Батьки обоє були сироти, вважалися тут радше бідними – мали одну корівку. Батька взяли у сільську раду «виконавцем» – не знаю, що ті виконавці виконували. Ліквідовували самогонні апарати, забрали і в голови селищної ради. У ту саму ніч мого батька взяв «чорний ворон», – оповідає Тижню 80‑річна Галина Іванівна Трибель, мама колишнього прем’єра, а нині опального міністра оборони Юрія Єханурова. «Чорний ворон» – машина, куди більшовики саджали арештованих. Спогади про радянські безчинства викликають сльози в старенької сільської вчительки. У дитинстві її називали Геленою. Її батько Ян Трибель відбув на засланні 20 років, за ним поїхали й доньки, одна з яких померла в дорозі.
 
Щоб самореалізуватися і мати кусень хліба, Гелена весь час вчилася: в Якутії штудіювала російську мову, а після повернення до Довбиша – українську. Польську ж призабула, хоча коли у костелі правиться по-місцевому, тобто своєрідною мішаниною мов, то Гелена розуміє все.
 
«Ми зуміли зберегти свою польськість завдяки старшим людям: нашим бабцям, дідам, усім, хто вірив. А вірили міцно. Ішли і в Сибір, і в Казахстан, але знали, що вони католики», – переконана місцева селянка Марія Горецька. Польською пані Марія говорить по-місцевому, хоча й вивчала мову батьків на заняттях при Товаристві поляків імені Яна Павла ІІ, що існує в селищі. А син її вивчив польську так добре, що зміг вільно навчатися в Люблінському католицькому університеті. З 1996 року польська мова викладається в місцевій школі, де коштом голови товариства поляків Стефана Кур’яти та його доньки облаштовано спеціалізовані класи.
 
Довбиш заселявся вихідцями з центральних районів Польщі з початку ХІХ століття. Передусім це були представники збіднілої шляхти. Їхня ментальність яскравим чином проявилася під час колективізації: якщо у 1932 році по Україні було примусом колективізовано вже 61,5% господарств, то в тутешньому районі – лише 16,9%. Непокірний народ «напрошувався» на покарання, що не забарилося. Таких, як, Гелена Трибель, звідси депортували масово: 12 тис. осіб. Поляки були одним із перших етносів у СРСР, що постраждав за національною ознакою.
 
 
Хрест проти п’ятикутника
 
На початку 1980-х, коли у Польщі вже зажевріла «Солідарність», поміж довбиських поляків влада влаштовувала «суспільні осуди» віруючих. Їхня провина полягала ось у чому: одна пані мала «Pismo Święte» (Святе Письмо), яке ховала в обкладинці підручника української мови, інша ж слухала «Радіо Ватикан»…
 
Сьогодні бути поляком у Довбиші не сором, а гордість. Більш ніж 150 осіб мають карту закордонного поляка, але не всі її використовують для перетинання кордону, для декого це своєрідна самореабілітація: вішають на стіні, мов вимпел. Хоча чимало дітей і внуків скористалися правом виїзду на історичну батьківщину.
 
Тож поляки у селі чисельно переважають, хоча районна влада, як гадає Стефан Кур’ята, полюбляє маніпулювати цифрами: для внутрішньоукраїнських звітів поляцтва зазвичай меншає, коли ж із Євросоюзу світить якась доброчинна допомога – більшає. Осередком суспільного життя є, звісно, костел.
 
Ще працюючи директором місцевого хлібозаводу, Стефан Кур’ята допомагав польському і католицькому рухам організаційно й матеріально: «Мені не соромно йти по Довби­­шу», – хвалиться він. Парафію тут відновлено у 1990-му, опікуються її розвитком паллотини – один із місіонерських орденів |див. словничок|. Працюють троє священиків, за словами пана Стефана, «меса – це ж не «да здравствует КПСС», до неї треба готуватися». На храмове свято сюди з’їжджаються поляки з усієї Житомирщини – до 3,5 тис. осіб.
 
Активну позицію довбиського осередку в релігійному житті Кур’ята пояснює належністю до Федерації польських організацій, де у статуті записана тісна співпраця з римо-католицькою церквою. Саме тверда віра допомагала багатьом пережити часи переслідувань.
 
Те, що і йому довелося співпрацювати з режимом, голова польського товариства волів би забути. Головне, мовляв, те, що настали часи свободи. Але і йому дещо не зрозуміло: «Є у нас комуніст-католик. Я йому кажу: як тебе розуміти? Ти в одній руці тримаєш символ диявола – партбілет, а в другій свічку. Давай визначайся!.. То він сказав: «Партію не покину і «косцюл» не покину».
 
Проблеми самоідентифікації інколи проявляються й іншим неочікуваним чином. Дівчина Олена Твардовська звернулася до довбиського товариства з проханням видати карту поляка, хоча за паспортом значилася українкою. Через архів СБУ вдалося з’ясувати, що її родину репресували, а нащадки були переписані українцями. Консульство Польщі пішло назустріч, і тепер пані Твардовська навчається в одному з польських вишів.
 
На місцевому цвинтарі чимало нових нагробків з польськими написами: Ядвіги, Гелени, Кшиштофи. По-польськи й епітафії: «Święta Mario, módl się nad nami!» («Свята Маріє, молися за нас!»).
Крім католиків, є протестанти-баптисти і православні. Проводяться спільні панахиди біля пам'ятника на місці поховань під час Голодомору 1933 року за Довбишем неподалік уже неіснуючого села Адамівка.
 
Край молочних ручаїв
 
На відміну від кримських татар полякам дозволили репатріацію в рідні оселі. Галина Трибель пригадує: «Коли повернулася, то майже нікого не знала в Довбиші. Але влаштувалася на роботу і пропрацювала до пенсії. Вчитися далі не могла, бо мала на руках дити­ну – чоловік залишився в Сибіру. Працювала три роки завідувачкою бібліотеки, учителькою в початкових класах».
 
Між українцями й поляками у Довбиші проблем немає. Про міжетнічні відносини можемо судити зі свідчень Світлани Миколаївни Корнійчук: «Батько мій українець, а сини... Старший пишеться українцем, а менший – поляком. У мами менша сестра була за росіянином, племінниця відповідно вважає себе росіянкою».
 
Стефан Кур’ята у справі «правильної етнополітики» отримав свого часу нагороду від обладміністрації. «А як же я не можу розбиратися у заплутаних етновідносинах, коли мене в армії змусили йти у спецзагони, які навчали арабів у Лівані протистояти Ізраїлю? Недалекі лю­­ди будують собі на етноконфліктах якусь дешеву політику, а ми ось відродилися і живемо повноцінним життям», – упевненість голови Довбиського польського товариства викликає повагу. Однак у Довбиші теж вистачає проблем, і ключова з них – бідність. Через селище протікають білі мутні річечки – звісно ж, не молочні у берегах із киселю. Це стоки порцелянового заводу. Основне підприємство дише на ладан. Заробітки невеликі, на рівні мінімальних зарплат. Однак пан Кур’ята переконаний: у селище колись таки докотиться хвиля інвестицій, якщо буде знято мораторій на продаж землі. Нерідко він має справу з підприємцями із Польщі: на жаль, останні побоюються інвестувати в Україні.

Історична нота

Довбиш-Мархлевськ

 Основою сьогоднішнього Довбиша стали розкидані на відстані 1 – 2 км хутори, штучно звезені докупи тракторами у ХХ ст. Назва поселення походить нібито від чоловіка-довбиша (особи, яка била у війську в  тулумбаси і барабани), котрий заснував там корчму. На 1911 рік у Довбиші було 156 дворів, з них 154 польські, два українські.

 
У 1925 році Довбиш став експериментальним майданчиком: з довколишніх польських сіл засновано перший у СРСР польський національний район імені Юліана Мархлевського. Останній, ревний більшовик, очолював у Москві Університет народів Заходу. Після його смерті у 1926 році Довбиш перейменовано на Мархлевськ. Мархлівщина мала стати зразковим автономним районом. більшовики прагнули показати західному сусідові – Польщі, що поляки як нація також підкоряються «владі робітників і селян».
 
Поміж сільрад району 30 було польських, дві українські й одна німецька. Мархлевськ став символом польськості регіону, і навіть після повернення історичної назви Довбиш між старими людьми побутує ця назва.
 
Місцева польськомовна газета «Marchlewszczyzna Radziecka» виходила накладом 25 тис. примірників. До початку комуністичних гонінь у районі діяли три костели, дві каплиці, чотири парохи, зареєстровано 15 римо-католицьких громад. Тож не дивно, що на поляках Мархлевська та околиць було випробувано перші удари репресій. У 1935 році польський район ліквідовано. У 1957 році його приєднано до Баранівського.
СЛОВНИЧОК

Паллотини – Римо-католицький місіонерський орден, заснований на честь італійського священика Вікентія Палотті. 

 
Фатимська Богородиця – Богоматір з Фатими (Португалія), яка являлася шість разів протягом 1916 – 1917 років трьом дітям. Вважається покровителькою паллотинів.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.