УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 35 відвідувачів

Теги
конфлікти комуністи та Церква Священний Синод УПЦ Мазепа Патріарх Алексій II милосердя церква та політика Митрополит Володимир (Сабодан) автокефалія церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков діаспора Церква і медицина розкол в Україні іконопис Археологія та реставрація Вселенський Патріархат Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор УПЦ КП секти забобони шляхи єднання постать у Церкві Церква і влада Доброчинність Києво-Печерська Лавра краєзнавство УГКЦ 1020-річчя Хрещення Русі педагогіка Церква і політика молодь вибори монастирі та храми України Ющенко українська християнська культура Католицька Церква церква і суспільство Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«ЗІК» (Львів): Хизування, пихатість та агресія в Африці до добра не призведуть



«ЗІК» (Львів), 15.07.09

 

Отець Андрій Максимович – перший український священнослужитель, виходець із Львівщини, який вступив та закінчив Папську Дипломатичну Академію. Попри молодий вік о. Андрій вже здобув чимало. За його плечима – кілька років душпастирського служіння в Італії, докторська дисертація, допомога не одній людині, котра у суєтному житті втратила рівновагу душі, не одне навернення українських заробітчан до Бога. Нині громадянин Ватикану, наш земляк о. Андрій Максимович виконує місію, надзвичайно почесну й складну водночас, і погодитися на яку далеко не просто. Ось уже рік, як він – секретар Апостольської Нунціатури в Республіці Бенін та Республіці Того, що в південно-західній частині Африки.

Нашу розмову з о. Андрієм Максимовичем розпочали з питання про адаптацію до життя у далеких країнах та ностальгію за батьківщиною.

– Перші відчуття були досить лякливими. Ще на летовищі я зрозумів: буде непросто. Інша природа, інше харчування, інші звичаї. Практично немає нічого, що було в тебе раніше. Навіть спільного нічого немає. Щоправда, дякувати Богу, адаптація була не тривалою. Спочатку був процес виживання, потім призвичаєння і нарешті процес насолоди, насолоди від чогось нового, досі незвіданого. Головне для адаптації, в чому я переконався, – мати власну диспозицію, добре інтегруватися з людьми, які тебе оточують, бути ввічливим. Треба показати, що, прийшовши у чуже середовище, ти хочеш збагатитися, почерпнути чогось нового. Хизування, пихатість та агресія до добра не призведуть. Про це слід пам’ятати, в’їжджаючи у будь-яку країну, а в Африці це надзвичайно актуально.

– о. Андрію, Бенін і Того – це Ваша перша дипломатична місія. Розкажіть, які обов’язки у секретаря Папської Нунціатури?

 – Усі ми знаємо, що Святійший Отець Папа Римський – це голова Вселенської Католицької Церкви. Але він також і керівник держави Ватикан. Тож Папа, крім свого духовного і морального авторитету у світі, оперує і політично-юридичними важелями. Таким чином він є повноцінним суб’єктом як міжнародного, так і дипломатичного права. Святійший Отець у цих сферах суспільно-політичного життя використовує свою допоміжну Інституцію, яка називається – Святий Престіл. Так Папа має свої дипломатичні представництва, які називаються Апостольська Нунціатура, якими своєю чергою оперує Апостольська Столиця у дипломатичних і міжнародних сферах суспільно-політичної діяльності Святійшого Отця. Слід сказати, що по кількості своїх посольств (Нунціатур), а їх 174, Святий Престіл займає 2 місце у світі після США. Очолює Папське представництво у кожній країні Нунцій, тобто посол, а секретар Нунціатури – це перший помічник Нунція в акредитованій країні. Крім політично-суспільної функції Нунціатура супроводжує і підтримує в імені Папи життя і розвиток кожної Помісної Церкви, що дає можливість постійно відчувати Папську батьківську опіку усім християнам католикам і людям доброї волі. В цьому ж руслі в основному і проходить весь час праці секретаря Нунціатури.

Щоб підбадьорювати і підтримувати життя Церкви в країні, мусимо багато подорожувати і відвідувати навіть найвіддаленіші куточки цієї країни. Крім цього завжди залишаємося священиками. Тож сповідаємо людей у парафіях, проводимо душпастирські і катехитичні зустрічі із дорослими, відвідуємо сиротинці та інтернати. Тобто священиче покликання ніколи не перетворюється на професію.

Коли я закінчив Академію, Святіший Отець Бенедикт XVI сказав нам перед початком нашої місії: «Дорогі мої! Будете добрими дипломатами коли будете добрими пастирями!»

З понеділка до п’ятниці я виконую сугубо дипломатичну роботу. А ось у суботу і неділю виконую священиче покликання. І розпочав його тоді, коли відчув бажання з боку людей, наших співвітчизників, відкрити та поширити в собі аспект пізнання життя через Господа Бога. Я побачив, що люди переживають певний духовний голод, хочуть переосмислити сенс життя, пізнати віру, хочуть навчитися молитися, хочуть Бога, але не знають як до цього приступити. Спочатку були духовно-культурні зустрічі, а згодом святі літургії.

– Чи доводилось Вам зустрічати багато українців у Беніні?

– На моє превелике здивування я зустрічав тут багато людей із України та Росії. Усі вони жінки, які в часи Радянського Союзу у 80-х роках вийшли заміж за «бенінських студентів», які в той час навчалися у різних вузах Радянського Союзу. Мова йде про 250–300 жінок. Це в основному особи із Східної України і Росії. Із галичан у Беніні – лише одна жінка із села Майдан біля Івано-Франківська, яка є секретарем Почесного Консульства України в Беніні.

– Як живуть там наші співвітчизники? З якими проблемами найчастіше зустрічаються?

– Наші співвітчизниці – це усі жінки із вищою освітою. Тож працюють у різних високопрофесійних сферах життя – лікарі, інженери, архітектори і т. д. Існує тут і Асоціація, яка об’єднує близько 2600 випускників радянських вузів, це як бенінці, так і наші співвітчизники. Тому є кілька міністрів і мери двох міст в Беніні, які вільно розмовляють російською мовою. Наприклад, заступник міністра оборони, у минулому здобував вищу освіту у Львові. Є також багато бенінських дипломатів, які навчались у Києві.

– Отче, скажіть, як сприймають наших співвітчизників в африканській країні?

– На жаль, треба визнати, що дуже багато із наших жінок страждають через великі розбіжності у ментальності і культурі своїх чоловіків. Діти у них, звичайно, метиси. Таким чином наша жінка не завжди добре була сприйнята у нас вдома, коли приїжджала із двома-трьома чорними дітьми до своїх батьків, чи у рідні околиці. Часто їх асоціювали із жінками легкої поведінки. Тому діти цих жінок, як правило, також не хочуть жити в Україні чи Росії. А тут вони як свої.

Тому хотілося би мені висловити думки, базовані на цьому невеличкому досвіді. Дійсно, кожній людині треба дуже ретельно і виважено ставитись до шлюбів із людьми, які належать до зовсім іншої культури і ментальності.

Чи присутній сегмент християнської віри у родинах з українськими коріннями?

– Так. У таких сім’ях навіть престижно відсилати дітей до католицьких приватних шкіл, діти беруть активну участь у житті нашої невеликої парохії, знайомляться із християнськими традиціями, пізнають що таке перше причастя, сповідь шлюб. Батьки, більшість з яких за радянських часів були виховані в стилі атеїзму, навертаються до Бога. На нині їхні переконання кардинально змінилися, бо переконані, що від спілкування зі священиком діти отримують багато користі: стають добрішими та ввічливішими.

– А чи доводилося Вам, отче, проводити в серед українців Беніну обряд хрещення і чи називають вони своїх дітей українськими іменами?

– Не часто це трапляється, але доводилося кілька разів хрестити там дітей. Мушу визнати, що слов’янськими і тим паче українськими іменами нащадків не нарікають. І це можна зрозуміти, адже люди намагаються пристосовуватися до тих способів життя, що існують в африканській країні, адже вони – громадяни Беніну чи Того. Та й процес асиміляції був природнім і неминучим. Створивши родини з африканцями, наші люди змушені були прийняти інші життєві правила, бо не можна творити своєрідне «гетто» у чужій державі.

Проте українці намагаються не забувати про своє коріння. Українці та росіяни Беніну спілкуються між собою, приятелюють, святкують разом свята. Їх часто можна побачити у своєму оточенні, адже серед місцевих вони вирізняються кольором шкіри.

– Чи на довго Ви повернулися в Україну?

– Зараз маю два місяці відпустки. Півтори місяці пробуду в Україні Провідаю друзів та родину. А далі – назад до Африки. Там на мене чекають і я не можу залишити цих людей…

P.S. З о.Андрієм Максимовичем ми зустрілися в офісі депутата Львівської обласної ради Володимира Кожана. І не випадково. Як з’ясувалося Володимир Дмитрович відіграв не останню роль у становленні о.Андрія Максимовича як дипломата Церкви. Сьогодні багаторічні приятельські стосунки переросли у міцну дружбу.

Нагадаємо: Володимир Кожан – відомий в Україні, особливо на Львівщині, меценат. Серед його опікунських справ допомога церквам та релігійним громадам.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.