УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 74 відвідувачів

Теги
Предстоятелі Помісних Церков українська християнська культура монастирі та храми України Президент Віктор Ющенко секти іконопис УПЦ КП церква та політика Церква і медицина милосердя Патріарх Алексій II комуністи та Церква автокефалія Церква і влада УГКЦ Вселенський Патріархат діаспора Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра конфлікти розкол в Україні краєзнавство Приїзд Патріарха Кирила в Україну постать у Церкві забобони Католицька Церква молодь вибори Доброчинність Голодомор педагогіка церковна журналістика Митрополит Володимир (Сабодан) церква і суспільство Священний Синод УПЦ Церква і політика Мазепа 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Zaxid.net» (Львів): УГКЦ. Двадцять років по тому…



«Zaxid.net» (Львів), Анатолій Бабинський, 01.10.09

 

Ознакою росту людини чи будь-якої організації чи установи є її здатність аналізувати свої дії та вчинки. Усвідомлення того, ким вона є та до чого прагне. Не менш важливою складовою цього процесу є спроможність до критичного огляду пройденого шляху, виявлення помилок та відзначення позитивних тенденцій. 20 років тому Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля та почала поступово відновлювати і налагоджувати всі аспекти церковного буття. У святочних заходах, які відбувались в різних містах України та були присвячені цьому двадцятилітньому ювілею, головна увага була зосереджена навколо самого «катакомбного періоду», а також навколо тріумфального виходу з підпілля. Водночас дуже мало або зовсім не звучало виступів і промов, які б торкались досвіду останніх 20 років, їхнього аналізу. Може скластися враження, що за цим наголосом на «тріумфальному» несвідомо крилася спроба відвернути увагу від проблемних і болючих питань. Святкування проходило в такій атмосфері, ніби з підпілля ми вийшли вчора. Тому в цій невеликій статті я б хотів поділитися роздумами над деякими аспектами нашого пост-підпільного існування останнього двадцятиріччя.

За 20 років Греко-Католицька Церква практично відновила кількісні показники, які мала до 1946 року. Організовано єпархіальні структури, утворено нові єпархії та Екзархати, які охопили територію всієї України. Також завдяки новим політичним умовам, а саме державній незалежності, було відновлено осідок глави Церкви в першопрестольному Києві. Відроджено діяльність духовних шкіл, а Львівську Богословську Академію реорганізовано в Католицький Університет, під дахом якого почали діяльність різні наукові інститути. На хвилі відродження УГКЦ втішалася великою кількістю покликань до монаших згромаджень та священства. У лоні Церкви розпочали роботу соціальні та харитативні організації. Особливого піднесення надав греко-католикам візит в Україну Папи Івана Павла ІІ 2001 року та проголошення блаженними 28 мучеників, які загинули в часи радянського тоталітаризму.

Зазвичай, коли говорять про наше буття в останні 20 років, то зосереджуються саме навколо наведених фактів. Часом в додаток до них можна ще почути про сумну долю визнання Патріаршого статусу УГКЦ і затягування процесу беатифікації митрополита Андрея Шептицького. А в приватних розмовах із духовенством можна почути про нищівну секуляризацію і про те, що якщо зараз не шукати шляхів реорганізації церковного життя, головно парафіяльного, то за кілька років священики займатимуться «душпастирством стін». Насправді тішить те, що греко-католицьке духовенство, а особливо молоде покоління, цим переймається. Проте не всі. Значна частина священиків і далі втішається поволі згасаючою хвилею духовного піднесення двадцятирічної давності. Це тоді, як за статистикою ті, хто за кілька років формуватимуть кістяк впливової еліти і середнього класу нашої держави, сьогодні ставляться до Церкви якщо не байдуже, то навіть вороже. Також на фоні цього вже сьогодні маса номінальних греко-католиків шукає духовного зросту у різних протестантських деномінаціях, а часом у відверто сектантських течіях.

Доводиться констатувати, що в пасторальному вимірі в УГКЦ серед духовенства загалом не відбувається пошуку форм організації парафіяльних спільнот, а місцями трапляється давня практика запозичення римо-католицьких моделей, наприклад, харизматичних.

У зв’язку з підпільним становищем УГКЦ в часі проведення ІІ Ватиканського Собору, сприйняття деяких його рішень в останні 20 років спричинили низку проблем у внутрішньому житті. Насамперед це стосувалось параграфів Собору про ставлення до православних (з цього часу вони вже не називались «схизматиками», а «нез’єдиненими братами») та закріплення на соборному рівні Католицької Церкви потреби плекання власних традицій, а особливо в Східних Католицьких Церквах. Попри всю слушність та своєрідну революцію у сприйнятті східної християнської спадщини Ватиканським Собором, в Україні ці рішення наклалися на складні соціально-політичні умови існування Греко-Католицької Церкви.

В 1946 році за підтримки радянської влади частина УГКЦ була приєднана до Російської Православної Церкви. А в подальші роки в Західній Україні єпархіальні управління Московського Патріархату проводили методичну роботу з викорінення питомих для греко-католиків обрядів та служб. Завдяки чому у свідомості греко-католицького духовенства та вірних склався стійкий образ православного як агресора та окупанта (оскільки представники Російської Церкви співпрацювали із радянськими державними органами та до ІІ Світової війни Московська Патріархія не була присутня на галицьких теренах, таке сприйняття було великою мірою виправданим).

Відповідно, та частина УГКЦ, яка перебувала в підпіллі, всіма силами намагалась зберегти ті практики, які були в Церкві до 1946 року. Однак ці традиції несли на собі печать столітньої латинізації та поступової втрати відчуття цінності і унікальності власної києво-візантійської спадщини.

Таким чином після виходу УГКЦ з підпілля спершу виникла низка конфліктних ситуацій, пов’язаних із поверненням колишньої власності у користування Церкві. Однак, окрім зовнішнього протистояння із православними, вже згадані постанови ІІ Ватиканського Собору викликали значне внутрішнє протистояння на літургічному ґрунті та на більш глибинному рівні – віднайдення власної ідентичності, до чого закликав Собор.

Частина священиків і богословів УГКЦ закликала до повернення та відродження східної духовної та богословської спадщини, яка в іншої частини духовенства і мирян асоціювалась із віроломним православ’ям Російської імперії і періоду радянської держави, а збереження старих літургічних практик, богослов’я та духовності визначалось ними як істинно католицьке. На жаль, ця частина греко-католиків не змогла сприйняти оновлене розуміння вселенськості як єдності у різноманітності на противагу старій уніфікації.

На цьому ґрунті в середовищі Греко-Католицької Церкви з різною гостротою виникали конфлікти між самими священиками, між духовенством і парафіянами та між самими вірними. Серед найбільш поширених конфліктів були суперечки навколо вживання в Літургії слова «православний» та щодо причастя вірних: чи приймати його навколішки (латинська практика) чи, відповідно до східної традиції, стоячи - тощо. Більшої глибини сягнула полеміка між богословами УГКЦ на сторінках церковної періодики. Як зазначив нещодавно синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ о. Михайло Дуткевич, протистояння щодо літургійних питань було найбільшим стресом для нашої Церкви у ці 20 років.

Зрозуміло, що це протистояння підсилювалось напруженими відносинами із православними, а саме, ті, хто стояв в обороні «дособорової» практики, апелювали до того, що в часи підпілля греко-католики зберігали цю традицію перед загрозою православно-радянського тандему. Прихильники ж відродження східної традиції намагаються донести до духовенства і мирян образ православ’я з «людським обличчям».

Найбільш болючим результатом цього протистояння став відхід від Греко-Католицької Церкви (і Католицької Церкви взагалі) групи мирян і священиків на чолі з о. Василем Ковпаком, який приєднався до лефевристського руху Римо-Католицької Церкви. Цей рух відзначається негативним ставленням до рішень ІІ Ватиканського Собору та стоїть в обороні тридентійського католицтва, однією із особливостей якого є антиекуменічне налаштування. А саме екуменізм став однією з провідних ідей ІІ Ватиканського Собору. На жаль, доводиться констатувати, що в переважній більшості серед вірних Української Греко-Католицької Церкви ідеї ІІ Ватиканського Собору, головно в тих ділянках, які торкаються ран нашого минулого, чи то відносин із православними, чи очищення від наслідків латинізації, так і не знайшли належного відгуку та рецепції. Як висловився один греко-католицький богослов, серед вірних і частини духовенства сьогодні панує «криптолефевризм», їхні думки збігаються із тим, що відкрито артикулює група на чолі із о. Василем Ковпаком.

Окрім суто церковних проблем, керівництво Церкви і її вірні майже одразу після виходу з підпілля зіткнулись із новою масовою культурою, яка наповнила екрани телебачення та хвилі радіостанцій пропагандою споживацького способу життя. Церква, яка в умовах підпілля дбала тільки про власне існування, а після виходу з катакомб зосередилась на нарощуванні втраченого потенціалу, не змогла витримати конкурентну боротьбу із культурою вседозволеності та релятивістським способом мислення.

Ба навіть більше, часом вона не могла протистояти втягуванню себе в цю споживацьку систему координат. Можна припустити, що це було швидше проблемою росту та збігом зовнішніх обставин і що тільки зараз УГКЦ є достатньо сильною, щоб давати відсіч цим викликам. Але доводиться констатувати, що попереду немалий шмат роботи. І розпочинатись, на мою думку, він повинен із вже згаданого пошуку нових форм організації парафіяльного життя чи, якщо висловлюватись в дусі ІІ Ватиканського Собору, розвитку парафіяльних спільнот. А також через проповідь «сучасною мовою» і за допомогою сучасних засобів.

Певні проблеми в житті УГКЦ останніх 20 років були пов’язані також із стосунками з нашими братами – римо-католиками. Хоч існує низка документів Католицької Церкви, які повинні сприяти утвердженню східної ідентичності греко-католиків, поряд з цим латинське богослов’я, яке є панівним у Католицькій Церкві, нівелює можливість існування Церкви в єдності з Римським Папою, яка б мала відмінну богословську і канонічну традицію. Водночас і надалі відчувається брак знань про ідентичність Східних Католицьких Церков з боку ієрархів, духовенства та вірних Римо-Католицької Церкви. Римо-католики часто надалі сприймають греко-католиків як «переодягнених» латинян (до речі, так само сприймають УГКЦ і православні) та залишаються байдужими до питань, пов’язаних із їхньою власною ідентичністю. Зокрема нещодавно Українській Греко-Католицькій Церкві було відмовлено утворити в Італії (де через трудову еміграцію опинилась велика кількість вірних УГКЦ) Екзархат для українців і вмотивовано це було насамперед відмінністю від латинської практики – наявності одруженого священства.

Отож, за останні 20 років Греко-Католицька Церква доволі успішно розвинула освітню базу. Однак минулого року мій знайомий із Свято-Філаретовського Інституту з Москви (РПЦ) звернувся з проханням порадити йому кілька богословських праць виданих останніми роками в УГКЦ. Я не зразу зміг відповісти, а потім довго міркував, чому при такій великій кількості захищених докторатів студентами греко-католиками в найкращих католицьких освітніх закладах Західної Європи, в нас немає що «почитати»? Попри велику кількість богословів, в нас досі немає власного богослов’я. У книжковому магазині, де продається релігійна література, українські прізвища можна порахувати на пальцях. А це те, що визначатиме наше майбутнє.

Підсумовуючи ці рядки, я розумію, що торкнувся лише невеликої кількості тих запитань і викликів, які виникали чи зараз постають перед УГКЦ. Водночас справедливими будуть закиди, що я не звернув уваги на жодний позитивний аспект розвитку Греко-Католицької Церкви, а таких насправді багато, і я це усвідомлюю. Адже ми маємо, наприклад, масу соціальних і харитативних проектів, успішні наукові інститути тощо. Про це багато сказано і, я впевнений, буде сказано ще більше. Проте сподіваюсь і такий огляд не буде зайвим у нашому розумінні того, що відбувається і що з цим робити.

Власне, що з цим робити, на мою думку чітко прописано в документах Церкви. Перш за все, орієнтиром до будь-якої справи завжди залишається Блага вість. Чи це екуменічні ініціативи чи внутрішньо церковний діалог, вони не можуть відступати від євангельських заповідей любові і прощення. А далі маємо документи Соборів і Синодів Католицької Церкви і Греко-Католицької зокрема. Якщо б всі виконували літургічні приписи до Кодексу Канонів чи звернення Синоду УГКЦ «Про літургійні питання», не було б суперечки на обрядовому рівні. Якщо б усі заглибились у вчення ІІ Ватиканського Собору, то ми б мали зараз справжні парафіяльні осередки християнського життя... Наразі хочеться тільки побажати в наступні 20 років надолужити все, що з різних причин було недопрацьовано чи втрачено. А ресурси для цього, я впевнений, знайдуться.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.