УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 161 відвідувачів

Теги
секти Предстоятелі Помісних Церков педагогіка постать у Церкві Ющенко забобони Вселенський Патріархат комуністи та Церква монастирі та храми України Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і медицина Києво-Печерська Лавра Патріарх Алексій II Церква і політика Голодомор 1020-річчя Хрещення Русі церковна журналістика церква та політика краєзнавство вибори Доброчинність милосердя Президент Віктор Ющенко УПЦ КП автокефалія шляхи єднання Церква і влада Католицька Церква українська християнська культура УГКЦ конфлікти Археологія та реставрація іконопис розкол в Україні молодь Мазепа Священний Синод УПЦ церква і суспільство Митрополит Володимир (Сабодан) діаспора






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Прот. Петро Зуєв: „УПЦ, УАПЦ та УПЦ КП не розділяють питання віри”



РІСУ, 11.09.2009

 

Протоєрей Петро ЗУЄВ, керівник відділу інформації та зв'язків з громадськістю Київської єпархії Української Православної Церкви, член Синодальної комісії УПЦ по діалогу з УАПЦ і робочої групи, відповідальної за підготовку діалогу з представниками УПЦ КП

Рішення Священного Синоду УПЦ має історичний характер. Це – рішучий крок для активізації діалогу з УАПЦ та початок офіційного переговорного процесу з УПЦ КП.

Діалог – це ще не відновлення єдності, а лише початок довготривалого процесу. Але будь-який, навіть неповноформатний (як у випадку з УПЦ КП) діалог, краще ніж ворожість „холодної війни”.

УПЦ, УАПЦ та УПЦ КП не розділяють питання віри. Можливо у нас ще немає остаточної однодумності в екклезіології, зокрема, для УПЦ КП характерні дещо інша, ніж для УПЦ (а, часом і для УАПЦ), система богословських поглядів та пріоритетів. Втім, абсолютно зрозуміло, що за щирого бажання зрозуміти один одного така можливість у нас існує.

Нас розділяє не віра, а проблеми юрисдикції та майбутнього Української Церкви. Наприкінці ХХ століття автокефальний рух обрав шлях самопроголошення автокефалії – шлях, який, на жаль, передбачав структурне відокремлення від канонічного православ’я в Україні та довголітню канонічну ізоляцію. Для УПЦ такий шлях є абсолютно неприйнятним. Ми вважаємо, що будь-які канонічні питання, включно з питанням зміни статусу Церкви, не є приводом для переривання євхаристійного спілкування.

Тому з моєї точки зору, діалог УПЦ з невизнаними церковними спільнотами в Україні має передбачати два аспекти. По-перше, це спільне обговорення існуючих моделей відновлення єдності. Таких моделей є декілька. І кожна з них має бути критично опрацьована для того, щоб ми могли обрати оптимальну.

Відновлення єдності не стане можливим, доки всі сторони переговорного процесу будуть спиратися на логіку конфесійного самоствердження, тобто будуть виходити лише зі своїх корпоративно-конфесійних інтересів. Ми мусимо усвідомити, що в Церкві існує інша система пріоритетів, що вона живе за іншим законом. І той, хто хоче бути в ній першим, має стати слугою усім. Іншими словами, щоб перемогти – потрібно поступитися... Модель відновлення єдності не буде засобом однієї церковної групи або юрисдикції – перемогти іншу. Діалог – це механізм пошуку компромісу, пошуку такого рішення, яке б могло в цілому задовольнити всі сторони конфлікту.

Тепер щодо другого аспекту діалогу – богословського. На мою думку, для того, що би могли зрозуміти один одного, нам ще потрібно пройти через етап знаходження спільної богословської мови. Ми маємо спільно домовитися про сенс понять „автокефалія”, „помісна” або „національна” Церква тощо.

Автокефальний лад не є чимось гріховним, в певному сенсі це норма існування Православної Церкви. Але вона не може бути і самоціллю, бо коли автокефалія сприймається як самодостатня релігійна цінність, то це свідчить про те, що церковна свідомість уражена секулярними цінностями.

І прихильникам, і супротивникам автокефального буття Української Церкви дуже важливо усвідомити, що автокефалія – це засіб єднання. Вона не має служити відокремленню, а, навпаки об’єднувати. Однак, такому – екклезіологічно та канонічно тверезому – розумінню автокефалії суперечить саме сучасне життя Православної Церкви. На жаль, треба визнати, що в сучасному православному світі автокефалія часто розділяє, а реальність Помісної Церкви сприймається вірними та навіть єрархії як мур, що відокремлює одну національну Церкву від іншої.

Це – не лише українська проблема. Етнофілетичні тенденції, бажання замкнутися у межах свого національного церковного простору — характерні для багатьох сучасних Православних Церков. Для такого типу церковної свідомості, а, радше, такого типу церковної психології – єдиною реальністю, в якій живе людина, є „наша” тобто місцева або національна Церква. Що ж стосується вселенської, кафолічної Церкви, то вона в цьому хибному богословському баченні сприймається лише як „теоретична догма” та „абстракція”.

Заснування діалогу – це можливість почути один одного, зрозуміти логіку свого вчорашнього опонента, його мотивацію. Це – складний і тривалий шлях. Однак, якщо ми відкинемо гріховні стереотипи та дійсно будемо прагнути не перемоги над братами, а перемоги Христової справи, то діалог стане цілком реальною можливістю для улікування розколу.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.