УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 68 відвідувачів

Теги
секти церковна журналістика Патріарх Алексій II УПЦ КП УГКЦ Археологія та реставрація Ющенко педагогіка Церква і влада комуністи та Церква молодь церква та політика Мазепа Церква і медицина Священний Синод УПЦ забобони Голодомор краєзнавство Доброчинність автокефалія постать у Церкві діаспора 1020-річчя Хрещення Русі Вселенський Патріархат іконопис Церква і політика Митрополит Володимир (Сабодан) вибори милосердя українська християнська культура Києво-Печерська Лавра шляхи єднання монастирі та храми України Приїзд Патріарха Кирила в Україну конфлікти церква і суспільство Предстоятелі Помісних Церков Католицька Церква розкол в Україні Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Главред» (Украина): Вера в Бога как залог победы на выборах



«Главред» (Украина)

 

Пресс-конференция в «Главреде»

21 сентября в 13.00 в «Главреде» состоялась пресс-конференция главы Информационно-издательского управления Киевской Патриархии епископа Евстратия (Зори) на тему: «Вера в Бога как залог победы на президентских выборах. Почему украинские политики становятся набожными?».    

 

 

Єпископ Євстратій: Якщо говорити про мотиви, якими керуються політики у своєму зверненні до Бога, я думаю, ці мотиви такі ж різні, які і мотиви, якими керуються у  своєму духовному житті звичайні пересічні громадяни. Я думаю, що тут великої відмінності між простими громадянами і політиками, які є на виду, немає. Тому що одні люди ходять до храму за особистим вибором, для когось це може бути силою звички чи традиції, хтось вважає, що це просто частина образу життя добропорядної людини.

 

В кожному конкретному випадку, я думаю, мотиви зрештою може сформулювати тільки сама людина. Бо як сказано в Священному Писанні: «ніхто не знає речі людські, крім Духа, який в людині перебуває». Часто ми самі остаточно не можемо дати собі відповідь, чому ми робимо так чи інакше.

 

Зрозуміло, що роки державного атеїзму даються в знаки. Тобто, якщо раніше, 20 років тому і перед тим, державна влада була офіційно атеїстичною, вона підтримувала і спрямовувала атеїстичну пропаганду. То, відповідно, весь негативний імідж, пов'язаний з радянською владою, із її авторитарним правлінням, із гоніннями на церкву у публічній сфері лягає і на публічний атеїзм. Тобто, якщо б політик публічно заявив, що він атеїст, то відповідно, це так чи інакше асоціювалось би із тими атеїстами, якими були радянські керівники, тобто відразу це б асоціювалося із гоніннями на церкву, із авторитарним минулим нашої країни, і, відповідно, навряд такий політик міг отримати бодай якийсь рейтинг і успіх у суспільстві.

 

І тому політики, навіть якщо вони не є глибоко віруючими людьми, насправді мають хоча б демонструвати повагу до релігії. Навіть керівник тієї партії, яка офіційно проголошує атеїзм, як свою ідеологію, я маю на увазі Комуністичну партію, все рівно постійно підкреслює, що він з повагою ставиться до православних традицій, до православної культури, духовності тощо. Тобто, навіть такі політики, залишаючись в душі атеїстами, все-таки, мусять робити знаки уваги і поваги по відношенню до релігії, до церкви, до віри і до віруючих людей.

 

Якщо говорити про політиків, які зараз найбільше на слуху, то я думаю, що більша частина з них - це люди насправді віруючі. Вони віруючі не перед телекамерами, а вони вірять в те, що існує Бог, в те, що життя не обмежується тільки тим, що ми бачимо, що є якісь духовні цінності тощо.

 

Враховуючи те, що більшість в Україні належить до християнської релігії, зокрема, до православної церкви, то і практично всі наші політики першого ешелону декларують себе як православні християни.

 

Але якщо подивитися на тип релігійності, то, безперечно, у кожного політика, як і у переважної кількості людей, він різний. Для когось віра - це щось глибоко інтимне, власне, те, що він не прагне демонструвати назовні. Для когось це відчуття зв’язку з Богом, відповідальності перед Ним, відносини з Богом побудовані так, що за виконання заповідей людина очікує якоїсь божественної підтримки і допомоги. Я сподіваюся, що серед наших політиків, особливо тих, які найбільше на виду, немає тих людей, які просто вдають із себе віруючих. Тих, про кого я можу сказати особисто, тих, кого я знаю трошки ближче, ніж з екрана телебачення, то вони мені здаються людьми дійсно віруючими.

 

Інше питання, як вони реалізують свою віру у політиці, у взаємовідносинах із суспільством, у своїй діяльності. Тобто, чи це залишається лише у стінах храму, чи це залишається під час якихось релігійних свят, чи це, все-таки, впливає і на все життя людини. Тут, я думаю, наші політики не дуже далеко відходять від цілого суспільства, яке, на жаль, в переважній більшості є поділеним внутрішньо саме в собі. Тобто, кожна людина є певною мірою поділена сама в собі. Чому? Тому що секулярна модель держави і суспільства, яка почала пропагуватися і впроваджуватися з кінця ХVІІІ століття в Європі, потім дійшла і до нашого краю, до нашого народу. Вона передбачає, що релігійність має бути суто внутрішньою, і назовні мало чим виявлятися, що це зовсім приватна справа. Тому людина в храмі під час богослужіння є віруючою, виходячи з храму, вона починає поводити себе як людина світська. Я думаю, що багатьом нашим політикам це теж притаманно. Тому ми їх можемо бачити під час богослужінь в релігійні свята у храмах, вони ставлять свічки, моляться, але поза храмом, як і переважна більшість нашого суспільства, діють відповідно тих традицій і переконань, які склалися в суспільстві, які часто вступають у суперечність із настановами православної віри.

 

Я сподіваюся, що те, що наші політики є людьми віруючими, буде використовуватися ними не тільки як одна з тих позитивних граней їхнього публічного вигляду і яка би мала приваблювати до них суспільство, але і буде накладати на них відповідальність. Тому що, віримо ми в це, чи не віримо, визнаємо чи ні, але відповідальність перед Богом за свої вчинки існує. Особливо це стосується найвищого рівня влади. Тільки той, на кого покладена велика влада, розуміє, яка відповідальність є за кожне рішення, за кожний вчинок, за кожне слово, сказане публічно.

 

Тому церква за заповіддю Божою обов’язково молиться за тих, хто є носієм влади. Так було в часи апостолів, коли влада була язичницькою, так було, коли влада стала християнською, так є і зараз, так і буде. Незважаючи на те, яка би влада не була, ми маємо молитися за тих, кому ця влада доручена, тому що це є дуже велике, важке і відповідальне служіння. Ми переконані, що без допомоги Божої людина достойно це служіння нести не може, тому що відповідальність за ті рішення, які має приймати одна людина чи кілька людей, занадто велика в масштабі такої великої країни, як наша, як наш багатомільйонний народ.

 

Тому ми як церква бажаємо всім політикам, щоб вони через свою віру приходили до усвідомлення того, що вони несуть відповідальність, в першу чергу, перед Богом, яка не може бути знята ніким і нічим, бо суд історії і суд людський може бути привратним, ми можемо цього не знати, або на дещо закривати очі, а Суд Божий є праведним, нелицемірним, непідкупним. Тому, якщо виборця можна якимось неправдивими гаслами ввести в оману, Бога ввести в оману неможливо.

 

Хочеться побажати всім нашим політикам, щоб вони не тільки визнавали те, що Бог є, а й були віруючими в тому плані, що вони відчували відповідальність за те служіння, яке вони несуть у суспільстві, служіння українському народу в якості політичних лідерів нашої країни.

 

 

 

«Главред»: Скоро розпочинається передвиборча кампанія. Фактично вона вже стартувала. Чи знайде вона своє відображення у церковному житті?

 

 

 

Єпископ Євстратій: За роки незалежності ми пройшли не одну кампанію - парламентську, кілька президентських, і тому у церквах, у конфесіях уже виробився певний досвід. Я думаю, так само як виробився певний досвід і у політиків. І, безперечно, що церква, яка відіграє у суспільстві важливу роль, яка за даними соціологічних опитувань користується найбільшою підтримкою і повагою в суспільстві, не може стояти зовсім осторонь такої суспільно важливої події, як вибори Президента України.

 

З іншого боку, ті ж самі дані соціологічних опитування вказують на те, що релігійні переконання виборців не є вирішальним фактором під час голосування чи визначення того, за кого буде людина голосувати. Тому не може бути так, що якась церква чи конфесія дала вказівку, чи почала пропагувати за того чи іншого кандидата, і це автоматично б відобразилося на його рейтингу у бік зростання. Навпаки, я думаю, що в суспільстві вже склалася така думка, яка негативно дивиться на участь конфесій, церков, релігійних організацій у безпосередній агітації чи пропагуванні того чи іншого кандидата. Чому? Тому що до храму, до церкви, до священника люди приходять для того, щоб помолитися Богу, вони приходять для того, щоб вирішити питання, пов’язані з вічністю. Політичних питань, політичних протистоянь вистачає і поза межами храму. Тому людина, яка приходить до храму, не хоче, щоб про те саме, що вона залишила поза стінами, поза дверима храму, їй починали говорити і фактично нав’язувати того чи іншого кандидата.

 

Разом з тим, враховуючи, що ця подія суспільно важлива і враховуючи те, що посада Президента є надзвичайно важливою, і особа, яка буде очолювати державу на наступний термін, фактично буде визначати напрямок розвитку і суспільства, і політики, і економіки, церква не може стояти повністю осторонь від цих подій. Тому ми, безперечно, в першу чергу, будемо закликати віруючих до молитви. Коли була минула президентська кампанія, ми кілька місяців поспіль звершували молитви для того, щоб вибори пройшли справедливо, щоб був обраний саме той кандидат, якого хоче переважна більшість виборців.

 

Ми і зараз, думаю, що буде прийняте таке рішення, будемо молитися особливо посилено за те, щоб вибори пройшли спокійно, у відповідності до закону, щоб Президентом була обрана та особа, яка має відповідну підтримку у суспільстві. Також ми будемо говорити про те, яким критеріями має користуватися виборець, що має визначати його вибір. Ми, як помісна українська православна церква, будемо говорити те саме, що ми говорили під час всіх попередніх політичних кампаній. А саме, що підтримку виборець має надавати тим кандидатам, які виступають за зміцнення державного суверенітету, незалежності України, за зміцнення єдності українського суспільства, тобто тим кандидатам, які найкраще на своїй посаді могли би бути керівниками держави, зміцнювати і розбудовувати її. І сам виборець, в міру своїх вподобань, може визначитися. кого він вважає саме такою особою.

 

Я не виключаю того, що можуть бути якісь спроби використати церкву, священнослужителів, їх авторитет десь на місцевому рівні, щоб у того чи іншого кандидата була підтримка віруючих тієї чи іншої конфесії. Але я не думаю, що це буде мати якийсь масовий чи системних характер, я не думаю, що це якимось чином реально вплине на перебіг самих виборів.

 

Ми агітувати не збираємося ні за кого, ми не збираємося оголошувати про те, що церква підтримує того чи іншого кандидата. Всі, хто бажають отримати благословення від нашої церкви на добрі справи, на діяльність на благо українського народу, можуть його отримати. Не буде такого, що ми скажемо: цього кандидата ми благословили, а того не благословили.

 

Ми сподіваємося, що незважаючи на всі складнощі і труднощі, Президентом стане той, кого обере український народ, і той кандидат, який буде угодний Богу. Тому що ми як церква віримо, що хоча обирають люди, але до влади приводить Господь, відповідно до того, кого в якості керівника ми заслужили як народ і хто нам на даному етапі може бути найбільш потрібний.

 

 

 

Читач «Главреду» Ігор (Ukraine, Dnepropetrovsk): Коли розпочнуться реальні переговори між УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ і чи очікуєте Ви швидкого позитивного результату?

 

 

 

Єпископ Євстратій: Наприкінці позаминулого, на початку минулого тижня були відповідні рішення Синодів двох конфесій УПЦ Київського патріархату і УПЦ Московського патріархату про створення робочих груп, на які покладена відповідальність за підготовку діалогу між нашими конфесіями. Ми сподіваємося, що найближчим часом ці групи зможуть зустрітися і розпочати практичну діяльність. Ми не відкладаємо це у невизначене майбутнє, думаю, що буквально в першій декаді жовтня така зустріч відбудеться і ми вперше офіційно зможемо сісти за стіл переговорів і розпочати свою роботу.

 

Чому це стало можливим? В першу чергу, тому, що все більше і більше віруючих, священників, єпископів, переконуються в тому, що стан української церкви, українського православ’я є ненормальним, неправильним, бо воно розділене, і само собою це розділення не зникне. Тому очікувати, що все якось вирішиться із плином часу, немає ніяких підстав. Треба щось робити для того, щоб долати це розділення. Бо розділення церкви є елементом розділення суспільства, це як замкнене коло, як підживлює саме себе. Розділена церква підживлює поділ у суспільстві, а поділ суспільства підживлює розділення церкви.

 

Ми маємо знайти вихід із цього порочного замкненого кола. І я думаю, що цей вихід буде знайдено, тому що є підстави бути церкві єдиною: це єдина віра православна, це єдина історія, це єдиний український народ, серед якого православна церква несе своє служіння. Я думаю, що ми зможемо знайти точки дотику, взаємопорозуміння.

 

Безперечно, буде складно, будуть ті, хто прагнутиме зірвати ці переговори, зробити їх неуспішними, перетворити їх на пусту справу. Це ті, хто не хочуть, щоб в Україні була єдина православна церква, ті, яких стан розділеної церкви влаштовує, яким добре і так, як є зараз.

 

Ми сподіваємося, що все ж таки шляхом спілкування, можливо, цей діалог займе не один рік, але зрештою, ми прийдемо до єдності.

 

Як приклад можу навести той шлях, який пройшли УПЦ Московського Патріархату і УПЦ за кордоном. Вони кілька десятків років перебували у розділенні, дуже гостро критикували одне одного за висловлювану ними позицію. Закордонна церква критикувала Московську Патріархію за співпрацю із радянською державою. Московська Патріархія закордонну церкву обвинувачувала у розколі. І лише шляхом переговорів за кілька років ми побачили, що ці дві частини російської церкви прийшли до єдності і було відновлено спілкування між ними і єдина структура. Я думаю, що цей досвід буде взятий за приклад, за прецедент, спираючись на який ми будемо вибудовувати наші взаємовідносини.

 

Ще важливий аспект, який я бачу у цих переговорах, у цьому діалозі, - це те, що вони будуть покликані знімати градус протистояння між двома конфесіями. Тобто зараз на рівні і простих віруючих, і священників нерідко можна зустріти гостре негативне ставлення одне до одного. Я думаю, що цей процес переговорів дозволить кожному побачити у опонентах не опонентів, а братів і сестер, по вірі православній, які відрізняються лише тим, що мають інші погляди на майбутнє церкви, на те, як вона має розбудована.

 

Наша мета, для чого ми йдемо на ці переговори, – щоб в Україні була єдина помісна православна церква. Заради цього ми, як церква, працюємо ось уже скоро двадцять років, заради цього ми розбудовуємо свою структуру, заради цього ми здійснюємо свою діяльність, бо ми вважаємо, що в земному вимірі це є наша мета, якої ми маємо досягнути.

 

Безперечно, головна мета існування церкви – приводити людей до спасіння. Тут уже не важливо, який православний патріархат, яка православна конфесія є, тому що люди спасаються не тільки в Україні чи Росії, а і в усіх куточках світу, де є православна віра і храми. Ми віримо, що справа єдиної помісної церкви Богу угодна і не ми своєю мудрістю чи своїми знаннями зможемо досягнути єднання, але Господь допоможе нам, подасть нам цю мудрість, подасть нам розуміння того, яким має бути той шлях, яким ми маємо вийти із цих складних взаємовідносин, які вони є зараз.

 

 

Запитання із залу: Віктора Януковича вже благословили на президентство, йому подарували ікону. В минулі роки були хресні ходи за нього. Чи допустимо це з поглядів церковного законодавства?

 

 

 

Єпископ Євстратій: Безперечно, не може бути проведення політичної агітації під виглядом якихось релігійних подій. Цих «хресних ходів», які насправді є політичними демонстраціями, не може бути. Тому ми вважаємо, що це є порушення законодавства, яке чітко вказує, що церкви не займаються агітацією і не є місцем для агітації. Наскільки мені відомо, сама церква Московського Патріархату прийняла ще певний час тому рішення, яким засудила явище так званого «політичного православ’я», коли під виглядом православного сповідання насправді просуваються певні політичні гасла і політичні речі.

 

Що стосується тих випадків, про які ви говорите, - дарування ікон, благословення на послуг, - я думаю, що це, швидше, певного роду ексцеси шанувальників того чи іншого кандидата. Я думаю, від цього не убезпечений жоден кандидат, тому що не тільки люди світські є шанувальниками своїх політичних лідерів, але і серед людей духовних, релігійних теж є ті, хто шанують того чи іншого кандидата. Але я думаю, кожному політику, особливо першого ешелону, які претендують на президентське крісло, треба прагнути такі речі знімати, а не виставляти їх напоказ. Я думаю, тут питання навіть не стільки до самих кандидатів, скільки до роботи їхніх штабів і прес-служб. Я думаю, що, якщо багато разів будуть повторювати про те, що і там благословили, і там ікону подарували, - це не буде сприяти покращенню політичного іміджу кандидата.

 

А те, що Віктор Федорович Янукович як людина православного сповідування і віруючий хоче, перебуваючи в тому чи іншому регіоні, помолитися в храмі, я думаю, це цілком нормально. Єдине, що можна було б порекомендувати, - щоб така молитва шанувальниками не перетворювалася на мітинг чи шоу, а була дійсно молитвою. Якщо людина з молитви починає добру справу, то Господь буде їх й допомагати. Якщо ця добра справа буде нівелюватися такими ексцесами, я думаю, сам кандидат має подбати про те, щоби по-іншому ці речі організувати.

 

 

Запитання із залу: Чи забороняється благословення кандидата на президентський пост?

 

 

 

Єпископ Євстратій: Не може бути в церкві благословення на якусь державну посаду, тому що церква відділена від держави, і не церква визначає, хто буде президентом України, прем’єр-міністром України, головою Верховної Ради, депутатом чи будь-якою іншою посадовою особою. І тому благословення може надаватися тільки тій особі, яка вже обійняла певну посаду.

 

Коли оберуть Віктора Федоровича Януковича, чи Юлію Володимирівну Тимошенко, чи Віктора Андрійовича Ющенка, чи Арсенія Петровича Яценюка чи будь-яку іншу особу на президента, і це буде офіційно оголошено, тоді церква може оголосити про надання свого благословення на те, щоб на цій посаді людина виконувала свої обв’язки добре і на користь державі. А до того, як вибори відбулися, говорити про те, що «ми вас благословляємо бути президентом, я думаю, що це є втручання у сферу державної відповідальності і такого бути не повинно. Це є неправильно.

 

 

Запитання із залу: Україна не є моноконфесійною державою. Нещодавно Арсеній Яценюк назвав себе греко-католиком. Чи почастішають випадки, коли політики декларуватимуть свою церковну приналежність? Чи припустимо церковним діячам йти у політику?

 

 

 

Єпископ Євстратій: Є такі випадки. Вони не є частими, але вони є. Зокрема, архієпископ Павел, намісник Києво-Печерської лаври, який є депутатом Київської міської ради. Я думаю, що в таких випадках, напевно, проблема є у тому, що вибори до місцевих рад у нас відбуваються за партійними списками, тобто депутат у місцевій раді представляє політичну партію, а не безпосередньо виборців. Я думаю, якби повернулися до системи, яка би представляла виборців, а не політичні партії, то тоді на місцевому рівні, де люди вважають за потрібне, було б варто і дозволяти священнослужителям обиратися до місцевих рад, тому що вони не мають і не повинні бути політичним органом, а вони повинні бути органом місцевого самоврядування, який вирішує місцеві проблеми. І участь священнослужителя у роботі такого органу, я думаю, була би тільки на користь місцевій громаді, якщо би люди бажали того чи іншого священнослужителя як авторитетну особу у місцевій громаді обрати. Я знаю, що доволі часто священнослужителі є в сільських, районних радах. В обласних, міських радах такі випадки є рідшими.

 

Доки є система політичного представництва, безперечно, що краще священнослужителям уникати цього. Тому що церква повинна бути відкритою для представників усіх політичних сил і усіх політичних поглядів окрім тих, які є відверто антицерковними. Тому, якщо священнослужитель буде представляти тільки одну політичну силу чи партію, йому, безперечно, це буде заважати в повній мірі діяти в ролі священнослужителя.

 

Наскільки мені відомо, Синод УПЦ МП приймав відповідне рішення, яке не дозволяло священнослужителям обиратися до рад за партійними списками. Але, наскільки я зрозумів, архієпископ Павел це рішення Синоду фактично проігнорував, взявши участь у виборах і ставши депутатом Київської міської ради. Можливо, після наступних виборів до місцевих рад ситуація зміниться, можливо, і законодавство зміниться, і тоді ми можемо до цього питання підійти по-іншому.

 

Якщо говорити про рівень Верховної Ради, то, безперечно, священнослужителям до Верховної Ради краще не обиратися взагалі. Зараз наша ВР жорстко поділена, її авторитет у суспільстві дуже низький. Ми пам’ятаємо, коли відбувалися процеси навколо створення коаліції, де кожен голос був на вагу золота - в переносному, інколи навіть у прямому сенсі цього слова. Відповідно, втягувати в такі політичні протиборства священнослужителів, щоб вони або увійшли в коаліцію, або не увійшли в коаліцію, це одразу б дуже понизило авторитет церкви. Тому, зокрема, наша церква нікого не благословляла на те, щоб балотуватися до Верховної Ради. Я думаю, такого ніколи і не буде.

 

Щодо того, яке віросповідання декларують політики, які претендують на посаду глави держави, то хотів би навести приклад США, де з усіх понад 40 президентів був один римо-католик – Джон Кеннеді. Всі інші належали до тих чи інших протестантських деномінацій. І нинішній президент, Барак Обама, хоча народився у мусульманській сімї і в дитинстві був мусульманином, але згодом став протестантом одного із напрямків.

 

Тому я думаю, що доти, доки в Україні переважна більшість громадян буде відносити себе до православного віросповідання, не зважаючи на те, якою підтримкою будуть користуватися інші конфесії, фактор належності чи неналежності до православної церкви буде впливати на рівень підтримки чи не підтримки того чи іншого кандидата.

 

 

Читач «Главреду» Ігор (Ukraine, Dnepropetrovsk): Чи розглядається в якості одного з варіантів створення єдиної помісної української церкви - злиття існуючих церков під патронат Константинопольського Патріархату?

 

 

 

 Єпископ Євстратій: Такий варіант розглядався і розглядається, але тільки в контексті того, щоби утворити в Україні єдину помісну православну церкву із статусом автокефалії, тобто незалежності у адміністративному управлінні. Тому, якщо Константинопольський Патріархат запропонує таку модель, яка би дозволила у швидкому часі – рік-півтора-два – прийти до такого стану, безперечно, така модель буде розглядатися і може бути прийнята. Якщо йдеться про те, що ми маємо підпорядкуватися Константинопольському патріархату, а потім колись, можливо, нам щось буде дано, то у нас виникає питання: цим ця модель відрізнялася б від тої, від якої ми відмовилися? Ми були у складі Московського Патріархату, ми мали права широкої автономії, незалежність і самостійність в управлінні, і навіщо було тоді 20 років розбудовувати Київський Патріархат, щоби потім все це нівелювати, відмовитися і сказати: ні, давайте ми підемо під владу Константинопольського Патріарха?

 

Я думаю, в нинішніх умовах такий варіант невизначеності реалізований бути не може, і це розуміють і в Україні, і, я думаю, в Константинопольському Патріархаті. І тому я думаю, що такий варіант не буде реалізований ніколи.

 

Участь Константинопольського Патріархату як провідного серед православних церков у вирішенні проблем і питань церковного життя в Україні є, і вона буде. І я думаю, що вона буде активізуватися, тому що питання церкви в Україні – це питання, яке безпосередньо стосується і Константинопольського Патріархату, тому що це питання його місця в православ’ї, його ролі, бо Константинопольський Патріарх постійно наголошує, що на підставі канонів, історичних традицій він має піклування над усіма православними церквами і має вирішувати ті проблеми, з якими церкви стикаються у своєму житті.

 

Однією з найбільших проблем сьогоднішнього православного світу є проблема розділення української церкви. Мільйони православних віруючих, одна з найбільших православних церков у світі, зараз, на жаль поділена, і тому, я думаю, якраз є можливість і добрий привід для того, щоби Константинопольському Патріарху декларування своїх прав і повноважень виявити в тому, щоби в цій ситуації допомогти українській церкві знайти єдність і гідний її статус помісної церкви серед інших церков Вселенського православ’я.

 

 

Читач «Главреду» (Ukraine, Energodar): Як РПЦ оцінює російско-осетино-грузинський конфлікт? Адже там православні допомагали правовірним бити православних. Та й самі доклались до биття братів по вірі. Чи є ще такі прецеденти в історії? А коли немає, то позиція церкви більш ніж сумнівна, а дії кандидатів, які удають з себе набожних, ще більш сумнівної моралі. Ви згодні зі мною, чи у вас інше бачення ролі церкви і політиці?

 

 

 

Єпископ Євстратій: Безперечно, ті події, які відбувалися в минулому році навколо Південної Осетії, є трагічними. Трагічними саме тому, що конфлікт відбувався між людьми, які належать до одного віросповідання - і грузини, і росіяни, і осетинці є православними. Тому конфлікт між ними є велика трагедія. Безперечно, що церква повинна була відіграти більшу миротворчу роль у цих подіях, ніж вона відіграла. Ми як Церква Київського Патріархату безпосередньо не могли брати участі в цих подіях. Єдине, що ми могли, і що ми робили, це молитися і закликати у молитві про мир, про припинення військових дій, про припинення пролиття крові. Ми і зараз хочемо, щоб там настав мир і порозуміння.

 

З іншого боку, якраз приклад цього конфлікту показує, як важливо, щоб незалежна держава мала незалежну помісну церкву. Тому що ми глибоко переконані: якби в Грузії не було своєї помісної церкви, її як державу вже б розділили і знищили. В той же час, наявність Грузинської церкви є тим фактором, який єднає грузинський народ. І ми знаємо, що Патріарх Ілля ІІ, який, на відміну від політиків, які мають різну підтримку і відповідно політичні протистояння часто бувають дуже гарячі, Патріарх Ілля користується підтримкою всіх. Всі політики з усіх таборів звертаються до нього як до духовного авторитету нації. В сучасній Грузії він є єдиною особою, яка має безперечну підтримку і беззаперечний авторитет всього суспільства, а не лише його частини.

 

Зараз саме канал спілкування між церквами Московського патріарху і Грузинського патріархату лишився фактично єдиним каналом спілкування між Росією і Грузією. Коли були припинені всі дипломатичні і інші контакти ось цей канал спілкування залишився єдиним.

 

Ми сподіваємося, що церкви - і російська, і грузинська - зможуть використати свої можливості впливу на свій народ, на свій уряд для того, щоб подолати цей конфлікт і ворожнечу. Той, хто не буде цього робити, буде відповідати перед Богом за те, що він міг зробити, але не зробив. «Блаженні миротворці - вони синами Божими назвуться». Хто, як не церква, повинна виступати миротворцем, а не навпаки підпалювачем чи ініціатором, чи стороною, яка підтримує конфлікт. Ми сподіваємося, що вистачить мудрості ієрархів цих церков для того, щоб цей конфлікт можна було якимось чином подолати.

 

В цьому контексті хотів би також пригадати, що коли Патріарх Кирило перебував в Україні, він говорив, що ідея незалежної церкви в незалежній державі є нецерковною ідеєю. Ми віднайшли документ. Це є рішення Священного Синоду УПЦ, прийняте 1943 року, яке опубліковане в «Журналі Московської Патріархії» за 1944 рік. Це рішення про визнання грузинської церкви автокефальною, і у мотивувальній частині цього рішення йдеться про те, що раніше, в часи Російської імперії Грузія не мала ніякого окремого управління чи своїх кордонів, тому і в церковному відношенні була підпорядкована Всеросійській церкві. Але тепер зверніть увагу: «Грузія у складі Радянського Союзу має і своє управління, і свої кордони. Тому ми вважаємо, що так як Грузія є державою, то в цій державі може бути Грузинська православна церква».

 

Враховуючи те, що рівень незалежності України значно вищий, ніж рівень незалежності Грузинської РСР в межах Радянського Союзу в часи Сталіна, я думаю, що якщо вже ця мотивація підходила для Грузинської церкви, то тим більше ця мотивація має підходити для Української церкви.

 

Тому, згадуючи про Грузію, хотів би нагадати слова про те, що в незалежній державі незалежна церква. Це не наші слова, це не слова політиків, не слова Кравчука чи Патріарха Філарета. Це слова, які містилися в документі, прийнятому Синодом Московського Патріархату. Хай вони його уважно перечитають і не закидають нам те, чого ми не робили.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.